§4. Людська гідність: релігійно-антропологічна інтерпретація

Методологічні зауваження. Проблема людської гідності залишається джерелом дискусій серед представників правознавства та інших гуманітарних наук. Причиною цього є, як видається, принаймні три обставини. По-перше, - це гносеологічна та мовна багаторівневість терміно-понять „людський" та „людина", які можуть використовуватись як в узагальненому значенні, так і на позначення конкретної особи. По-друге, - різноманіття аспектів розгляду категорії людської гідності та їх можливих поєднань (етичний, аксіологічний, психологічний, державно-юридичний тощо). Так, наприклад, у правничих дослідженнях поняття гідності людини розглядається як провідний компонент соціально-правової характеристики особистості (М. Придворов); як базисне поняття для її самоідентифікації (П. Хаберле); як основа суб'єктивних прав людської особи (К. Штерн); як принцип, що виступає критерієм справедливості конституційного правопорядку (А. Ауер, П. Хаберле); а також як об'єкт суб'єктивного юридичного права (Ф. Люшер, М. Малеїн, С Братусь, О. Красавчиков, К. Ярошенко, Р. Стефанчук, Г. Земба-Залуцька). Нарешті, по-третє, - плюралізм вихідних світоглядних позицій та методологічних підходів, з яких відбувається такий розгляд. Відтак, диференціація дослідницьких аспектів, гносеологічних рівнів та методологічних підходів, які можуть використовуватись для аналізу категорії людської гідності, а також урахування властивих їм меж є неодмінною умовою для різнобічної філософсько-правової інтерпретації цієї категорії.

Людська гідність як категорія етики. Термін „гідність людини" походить від латинського <іі§пи5 - „цінний", „відповідний" (лат. аЧ§пі1аїіоп - репутація). Загальноетичне значення гідності людини відображається сучасними

дослідниками у наступних дефініціях: „Гідність людини є поняттям моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність кожної людини як моральної особистості, а також категорія етики, котра означає особливе моральне ставлення людини до себе самої і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається „цінність особистості"¹; „гідність людини є виразом її особистісної цінності"².

Таким чином, в етиці поняття людської гідності виступає аксіологічною категорією, котра безпосередньо пов'язана із категоріями цінності та оцінки. При цьому можна виділити а) релятивно-ціннісну та б) абсолютно-ціннісну її інтерпретації. У першому випадку релятивність гідності може проявлятись у її конкретно-історичній зумовленості; місці у загальній ієрархії цінностей; у можливості оцінки „рівня гідності" окремих людей. Релятивно-ціннісна інтерпретація має місце при розгляді гідності на індивідуальному рівні та при суб'єктивістському чи соціально-об'єктивістському підходах до гідності людини. У другому випадку гідність трактується як індетермінована об'єктивна цінність. Можна погодитись із зауваженням М. Придворова, що правова держава визнає, юридично закріплює та захищає як абсолютну, так і відносну цінність (грані гідності) людської особи³.

Сучасний російський політолог А. Хованська вважає, що „внутрішньо притаманна гідність, яка згадується у міжнародних документах є видом цінності, котрий рівною мірою належить усім людським істотам і є визнаною базовою цінністю буття людей... Гідність людини - це її цінність як людської істоти"⁴. О. Грищук виділяє наступні значення поняття „людська гідність", що вживаються у міжнародних правових актах:

¹ Словарь по этике / Под ред. И.С. Кона. - М., 1981. - С.81-82.

² Философский словарь / Под ред. М.М Розенталя. - М, 1975. - С.111.

³ Придворов Н.А. Вказ. праця. - С.330.

⁴ Хованская А.В. Достоинство человека: к либеральной стратегии права для России // Политические исследования. - 2001. - № 4. - С.54.

194

195

філософська основа, елемент антропологічної концепції; морально-правовий стандарт; елемент законодавчих дефініцій, що приймається для конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту; об'єкт протиправних порушень, без одночасної вказівки таких порушень; об'єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень; об'єкт державно-правового захисту; ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом¹.

Як зазначає С.Добрянський, міжнародно-правові та конституційні положення, за якими гідність людини проголошено джерелом її прав і свобод, слід розуміти як визнання гідності людини тим первинним „духовним легітиматором", ідеологічною складовою усіх без винятку можливостей, які складають інститут прав людини та спрямовані на забезпечення цієї властивості людини².

Католицька антропологія як світоглядна основа інтерпретації людської гідності. Кожна правова конструкція грунтується на певних уявленнях про людину та її сутність, інакше кажучи, на певному виді філософської антропології. Зазначене положення є особливо характерним для католицької природно-правової доктрини, яка у філософсько-методологічному відношенні спирається на специфічний різновид християнської антропології - католицьку антропологію.

У концептуальному відношенні єдиної християнської антропології не існує. В дослідницькій літературі виділяють антропологічні концепції у контексті православ 'я, католицизму

¹ Грищук О. Людська гідність у міжнародних правових актах // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали X регіональної наукового-пракгичної конференції (5-6 лютого 2004р., м. Львів). - Львів, 2004. -С.9.

²Добрянський С Права людини як специфічна форма бугтя (існування) моралі // Там само. - С.7.

та протестантизму. При цьому найбільш розробленою є католицька антропологія. У католицизмі існує декілька антропологічних систем, що склалися історично: августиніанська, неотомістична, тейярдистська,

екзистенційно-трансцендентальна (яка поєднує у собі елементи усіх вище названих), система німецького теолога К. Ранера та інші. Найбільш авторитетним напрямом у сучасній католицькій антропології є неотомістичний¹. Антропологія сучасного неотомізму представлена, зокрема, у працях Е. Пшивари, К. Ранера, Е. Корета, Й. Лотца, Г. Шерера, Р. Гвардіні, К. Войтили².

У католицькій антропології виділяють два основних напрямки: есенціалістський (від лат. еззепііа — сутність) і екзистенційний (від лат. ехізїепііа — існування). Есенціалістський напрямок (Ю. Бохенські) синтезує елементи томізму й платонізму. Його прихильники вивчають основні фактори, що визначають людину, безвідносно до тих чи інших моментів її існування (екзистенції"). Інакше кажучи, в даному випадку властивості людини та її дії виводяться виключно із „природи" самої людини.

На думку ж представників екзистенційного напрямку (Ж. Марітен, Е. Жільсон, М. Кромпець), статична есенціалістська концепція поглиблює конфлікт католицької церкви із сучасним розумінням людини як динамічно діючої істоти. Тому екзистенційний напрямок, який домінує у сучасному католицизмі, акцентує увагу на необхідності розгляду існування

¹ Томізм (від. лат. Тпотаз - Тома) - вчення Томи Аквінського (1225-1274) і напрям у середньовічній філософії та католицький теології, що сформувався під впливом його ідей. Засновником неотомізму вважається бельгійський теолог, кардинал Д. Мерсьє (пом. 1926). До представників природно- правової думки неотомізму у XX ст. належать: Ж. Марітен, М. Віллі, А. Ауер, Е. Вельті, Й. Меснер, О. фон Нель-Бройнінг, А. Кноль, X. Ромен, А. Утц, А. Фердрос, Ф. Пуй, Дж. Геген, К. Войтила, М. Кромпець тощо.

² Овсиенко Ф.Г. Эволюция социального учения католицизма: Философско- критический анализ. -М., 1987. -С. 106.

196

197

людини і супутніх йому факторів. Відтак, сьогодні для католицької церкви характерним є „динамічне" бачення людини: „Людське життя є безперервним рухом, безперервним діянням, що також виражає образ Творця. Тому моральний ідеал людини не може мати статичного характеру, але повинен мати динамічний характер" (Ч. Стжешевскі). Представники екзистенційного напрямку вважають, що опис людини повинен реалізуватись крізь призму „існування у світі", а це, в свою чергу, дозволить подолати есенціалістське замикання на деяких незмінних властивостях людини як одного з багатьох буттів. Так, на думку М. Кромпеця, саме екзистенційний метод дозволяє акцентувати увагу на діяльності людини, на її зв'язках із природою та іншими людьми¹.

Виділяючи два згаданих напрямки в католицькій антропології, слід наголосити, що сьогодні між ними немає, так би мовити, нездоланних кордонів, а спір поміж цими інтелектуальними течіями ведеться переважно щодо змістовних акцентів. Водночас потрібно зауважити, що антропологічні основи католицького праворозуміння в ході розвитку останнього дістають все більш послідовного екзистенціального тлумачення, що особливо виразно засвідчується у документах II Ватиканського Собору та працях Івана Павла II. Ці зміни у соціальній доктрині католицизму відіграють важливу позитивну роль, відкриваючи широкі можливості для соціально-історичного аналізу, котрий виявляє особливості „існування" людини у певний момент часу та за певних соціальних обставин.

Одним із філософських напрямків, який визначає суттєві особливості католицької антропології, став персоналізм (терміном „персоналізм" прийнято позначати як філософський напрямок, так і соціальний принцип, що відображає

¹ Овсиенко Ф.Г. Эволюция социального учения католицизма: Философско-критический анализ. - М., 1987. - С. 107.

особоцентричну світоглядну установку)¹. Персоналізм являє собою теїстичну тенденцію у філософії, яка визнає особистість та її духовні цінності найвищим смислом земної цивілізації². Звідси онтологічні, етичні, соціальні проблеми розглядаються персоналістами під кутом розкриття специфічної людської („особової*") реальності - персональності. Серед розмаїття персоналістичних концепцій, котрі тією чи іншою мірою вплинули на католицьку антропологію, виділяються вчення етичного персоналізму М. Шелера, французького католицького персоналізму (Е. Муньє, М. Недонсель, Ж. Лакруа, П. Тібо, Ж. Марітен тощо), християнського діалогічного персоналізму (Р. Гвардіні, Т. Штейнбюхель тощо)³.

Антропологічні позиції сучасного католицизму відображені у концепції Івана Павла II (К. Войтили), яка спирається передовсім на екзистенціальні підходи до проблеми людини. Вчення Івана Павла II про людину ставить проблему конкретної та історичної людини, природа (сутність) якої проявляється у багатоманітті культурних умов і тому є „конкретно-історично зумовленою природою". Водночас теологом зазначається, що така культурно-історична зумовленість не має детермінуючого значення: соціальні умови можуть лише полегшувати чи ускладнювати людині здійснення її трансцендентного покликання.

У працях К. Войтили подано також і детальний філософсько-антропологічний аналіз категорії „суб'єктності" людини, яка розглядається як специфічна „екзистенційна" властивість людини бути суб'єктом взагалі. Так, у монографії К.

¹ Гуревич П.С. Философская антропология: Учебное пособие. — М., 1997. — С.418.

² Современная западная философия: Словарь / Сост. В. Малахов, В. Филатов. - М, 1991. - С.229.

³ Релігієзнавчий словник / За ред. Ю. Колодного і Б. Лобовика. — К., 1996. - С.239; Майка Ю. Социальное учение католической церкви. Опыт исторического анализа: Пер. с польск. - Рим-Люблин, 1994. - С.342-343.

198

199

ББК 67.0я73 Ф56

Філософія права: проблеми та підходи. Навчальний посібник для студентів спеціальності „Правознавство" / П.М. Рабінович, С.П. Добрянський, Д.А. Гудима, О.В. Грищук, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук, С.П. Рабінович, Л.В. Ярмол, Ю.І. Анохін. За загальною редакцією П.М. Рабіновича. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005.-332с.

У посібнику висвітлюється низка актуальних проблем сучасної філософії права, пов'язаних із наукознавчою характеристикою цієї науки, праворозумінням, природними правами людини, а також з цінністю юридичних явищ. Розглядаються деякі методологічні підходи та демонструються їхні можливості у розв'язанні вказаних проблем.

Особливістю посібника є виклад усього матеріалу крізь призму антропологічної парадигми, яка нині визнається фундаментом суспільствознавства, зокрема філософії та загальної теорії права.

Призначений для студентів, аспірантів, викладачів і науковців, а також всіх, хто цікавиться філософсько-правовою проблематикою.

© П.М. Рабінович, С.П. Добрянський, Д.А. Гудима, О.В. Грищук, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук, С.П. Рабінович, Л.В. Ярмол, Ю.І. Анохін, 2005

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА 7

ЧАСТИНА І. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА: НАУКОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА 11

Розділ і. Предмет і методологія філософії права 12

§1. Що є предметом філософії права 12

§2. Поняття та склад методології філософії права 16

§3. Трансформації у вітчизняному загальнотеоретичному

праводержавознавстві та їх вплив на

методологію філософії права 21

§4. Антропологічна парадигма як прояв тенденції

антропологізації предмета філософії права 35

ЧАСТИНА II. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ 93

Розділ 2. Загальні проблеми праворозумшня

(ГЕРМЕНЕВТИКО-ЛШГВІСТИЧНИЙ ПІДХІД) 93

§1. Поняття герменевтико-лінгвістичного підходу та загальні можливості його застосування у філософсько-правових

дослідженнях 93

§2. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння 105

§3. Офіційне правотлумачення як прояв герменевтичних закономірностей 135

Розділ 3. Деякі проблеми природного права

(філософсько-антропологічний підхід) 152

§ 1. Поняття філософсько-антропологічного підходу та його

З

між необхідними й випадковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або ж підміни його більш широким (проте менш змістовним) поняттям „залежність";

• методологічної „зрівнялівки", тобто проголошення абсолютної рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості (у той час як така субординованість об'єктивно зумовлюється різноякісністю, багатогранністю досліджуваних явищ);

• „термінологічної мімікрії", тобто словесного „перевдягання", як-то кажуть, зміни „вивісок", дослідницьких підходів і методів. Йдеться про ситуації, коли внаслідок своєрідної „термінологічної алергії" колишні назви (які справді дискредитовані помилковою практикою використання понять, що позначаються ними) замінюються на інші, котрі хоча й звучать надто „модерно", проте реально застосовуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення від якого було задекларовано ззовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не „одержавленої"). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, й, врешті-решт, істиннісної „дисципліни", свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію підставності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й „вирішує", якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально змістовному аспекті, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, „очищеної" від залежності,

від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, певних обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповідають, „слугують" результати дослідження.