14.4. Евтаназія як головна проблема сучасної біоетики.

Швидкий розвиток реаніматології та анестезіології призвів до розмивання понять «життя» та «смерть», і, поєднавшись із гуманізацією медицини, зростання ролі пацієнта та його прав у медичній етиці, сформулював основну проблему сучасної біоетики – проблему евтаназії.

Варто зазначити, що парадоксальність даної проблеми показує її фундаментальну важливість не лише для медичного, а й для філософського дискурсу про людину. А парадоксальність в наступному: біоетика визнає головною цінністю життя пацієнта, то чому ж евтаназія (з давньогрецької «приємна смерть») стала головною її проблемою? Це пояснюється тим, що життя та смерть – два полюси, в напрузі між якими проходить людське існування; абсолютизація якогось із цих полюсів веде до затухання самої сили і величі людського буття. Окрім того, питання евтаназії, є ще й питанням людської гідності – здатності не лише гідно жити, а й гідно вмерти.

Проблема евтаназії обертається навколо низки питань, що стають частиною життя сучасної людини: чи завжди треба боротись за життя? чи може бути життя гірше смерті? чи обов’язково смерть повинна бути болісною? евтаназія – це вбивство чи гуманна допомога помираючому? хто має здійснювати евтаназію? чи є їй альтернативи?

Першим проблему евтаназії поставив англійський філософі Ф. Бекон. На його думку, завдання медика не лише у відновленні здоров’я та продовженні життя, а й у полегшенні страждань, що спричиняються хворобами, й у випадку, коли немає надії на порятунок, саму смерть можна зробити легкою та спокійною.

Складність проблеми евтаназії має й суто понятійний аспект, адже сама смерть до сьогодні залишається головною таємницею людського існування; до того ж, будучи наповнена ціннісними характеристиками, смерть не піддається такій безпристрасній науковій об’єктивації, як її протилежність – життя (звідси й неймовірна живучість віри в безсмертя, в розповіді про клінічну смерть та навколосмертні переживання). Наука, в тому числі і медицина, може говорити лише про процес, однак не про сам стан – про процес вмирання. В цьому випадку, евтаназія відноситься саме до процесу вмирання, а не до стану смерті, тому і не йде мова про вбивство. Евтаназія тут – турбота про помираючого, здатність зберегти гідність перед обличчям неминучого – смертю.

Загалом же поняття евтаназії може використовуватись у широкому та вузькому значеннях. У широкому евтаназія – це свідома дія, що приводить до смерті безнадійно хворої людини, приреченої на болісне вмирання безболісним шляхом з метою припинення її страждань. У вузькому смислі евтаназія – введення смертельного препарату з метою усунення невиліковної болі, яку неможливо витримати.

Розрізняють активну та пасивну форму евтаназії. Активна евтаназія – це спрямоване втручання з метою перервати життя пацієнта, наприклад, шляхом ін’єкції засобу, що викликає летальний ефект. В даному випадку дія лікаря є безпосередньою причиною смерті. Розрізняються три форми активної евтаназії:

1. Вбивство із співчуття – позбавлення життя безнадійно хворого, приреченого на болісну смерть. В цьому випадку не завжди відіграє роль, чи є згода самого пацієнта – наприклад, у випадку травми, яка несумісна з життям.

2. Добровільна евтаназія. Вона здійснюється за проханням хворого, або ж так званого «компетентного пацієнта». Під останнім розуміється пацієнт, здатний приймати самостійне рішення.

3. Самогубство за допомогою лікаря. Здійснюється не самим лікарем, але за його допомоги: він може передати хворому засіб, який дозволить покінчити з життям, або інформацію про летальну дозу того чи іншого препарату.

Пасивна евтаназія – це припинення надання медичної допомоги, наприклад, відмова від лікування, що підтримує життя, з метою пришвидшення настання природної смерті. Зустрічається також термін «здвоєна евтаназія» - це проведення паліативного лікування, яке може давати побічні ефекти з летальним результатом. Метою паліативного лікування є полегшення болі та страждань, однак при цьому відомо, що таке лікування приведе до смерті пацієнта.

Як уже зазначалось, у вік розвитку біомедичних технологій, технологій відновлення та підтримки життя суттєвим для проблеми евтаназії є проведення межі між життям та смертю. Евтаназія відноситься до людини, яка приречена на вмирання, це більше припинення життя, яке більше нестерпне, аніж вбивство людини. В цьому контексті евтаназія – феномен, що повністю вписується в культуру постмодерну, де будь-який біль, дискомфорт, страждання усуваються, опосередковуються технічними, фармакологічними засобами.

Евтаназія вимагає визначення етичних меж відповідальності медика, адже сам факт її можливості робить фігуру лікаря ледь не найважливішою в системі соціальної стратифікації, особливо в тому випадку, якщо хворий бажає померти. В цьому контексті евтаназія є логічним висновком із системи біополітики, яку проводить західне суспільство з епохи Нового Часу (концепція М. Фуко). Це система м’якого, однак тотального контролю над життям в усіх його сферах та проявах, особливо, у сфері тілесних практик, через що саме медицина володіє таким високим статусом у суспільстві.

Традиційна медична етика, формуючи статус лікаря як передусім хранителя життя, сьогодні не завжди є ефективною, в умовах, коли не тільки життя, а й смерть, не тільки здоров’я, а й хвороба заявляють про свої права у галузі медицини. Відповідно, статус медика, лікаря як хранителя життя має бути доповнений статусом того, хто позбавляє страждань від невиліковних хвороб та нестерпних мук. В традиційному розумінні такий медик стає вбивцею, однак в сучасному – тим самим партнером пацієнта, що допомагає мужньо перенести хворобу та гідно піти з життя.

Сучасні біомедичній технології дозволяють інтенсифікувати можливість продовження життя, не даючи людині померти. В цьому випадку з активного суб’єкта, що володіє невід’ємним правом на життя та свободу, людина, що вмирає, перетворюється на пасивний об’єкт маніпуляцій; така людина перебуває у стані, де «право на життя» перетворюється на симулякр, однак починає зростати роль іншого права – «права на смерть», в якому людина може повернути свою особистісну значущість, цінність та право розпоряджатись своїм життям на власний розсуд.

Важливим для усвідомлення проблеми евтаназії є й те, що це не надумана проблема, яка прагне розширити права лікарів, дати їм необмежену владу вирішувати кому жити, а кому вмирати. Евтаназія – це факт, це реальність сучасної системи охорони здоров’я. І цей факт вимагає нових пошуків та нових відповідей.

Проблема евтаназії породила дві протилежні точки зору на її вирішення – ліберальну (відноситься позитивно) та консервативну (різко негативне відношення). Ліберальна позиція виходить з принципу: достойно жити, достойно померти. Було б аморальним вважати необхідність страждати безцільно людині, яка смертельно хвора і в будь-якому випадку помре. Тут евтаназія – прояв людинолюбства. Окрім того, евтаназія не повинна бути універсальним засобом і застосовуватись лише по відношенню до обмежених груп пацієнтів – наприклад до невиліковних хворих, паралізованих хворих (новонароджених з атрофованим мозком).

Консервативна позиція виходить з принципу недоторканості та святості людського життя. В цьому контексті евтаназія розглядається як форма вбивства – легалізована, від чого тільки жахливіша. Лікар, з точки зору цієї позиції, перетворюється на вбивцю, ката, позбавленого жодних етичних обмежень. Часто противники евтаназії звертаються до сумного історичного досвіду – зокрема, до часів Третього Рейху, в якому діяла спеціальна група лікарів, що проводили експерименти над людьми, та застосовуючи і евтаназію. Противник евтаназії цілком справедливо вказують на ряд зловживань, які можуть бути допущені. Так, ніколи не можна виключати можливості вилікуватись, навіть від самої страшної хвороби (випадки спонтанної регресії ракової пухлини); при евтаназії можливі діагностичні помилки чи зловживання з боку медичного персоналу, членів сім’ї, людей, зацікавлених в припиненні життя того чи іншого пацієнта; до того ж евтаназія, ставши легальною, призведе до корінного зрушення ролі медика – маючи в руках дозвіл на смерть, лікар не буде витрачати усі сили на пошук ефективного лікування.

Таким чином, проблема евтаназії виходить за рамки суто медичного кола проблем і сьогодні стає проблемою юридичною, соціальною, філософською. Зачіпаючи коло запитань, що мають фундаментальне значення для людського існування, евтаназія передусім ставить проблему людини – її життя, смерті, гідності та свободи.

Додаток. Історія становлення та розвитку медицини від стародавніх часів до ХІХ століття.

1. Медицина Стародавньої Індії та Китаю.

2. Становлення та розвиток античної медицини.

3. Медицина доби Середньовіччя та Відродження.

4. Медицина в епоху Нового Часу.

1. Медицина Стародавньої Індії та Китаю.

Основним джерелом індійської медицини виступає ведична література, в якій загалом знаходяться дані з 27 наук. Найважливішими письмовими джерелами, що стосуються медицини, були Аюрведа і Самхітас. В Аюрведі, що була складена близько 5 тис. років тому, викладено такі ідеї.

Особливий статус лікаря – він сприймається як цілитель душі. Основна його мета – пробудження в людині божественної природи. Тому особлива увага надається духовному здоров’ю, яка має базуватись на психічній конституції людини, яка визначається за трьома факторами (гунами):

1.Сатва (ясність) – гармонійна природа, прагнення до рівноваги, спокій розуму.

2.Раджас (розсіяність) – суть цього фактору в тому, що здоров’я має залежати не лише від лікаря, а й від пацієнта, перекладання відповідальності за здоров’я пацієнта на лікаря неприпустиме.

3. Тамас (тупість) – схильність до затяжних, хронічних хвороб.

Аюрведа наголошує на тому, що діагностувати та лікувати людину треба в цілому, як єдине ціле, а не конкретну хворобу. Тому в Аюрведі знаходимо точні знання людської анатомії. Деяким з частин людського тіла надається особливе значення (долоні, підошви, пахові області). Життєдіяльність організму розглядалась як взаємодія 3 первоначал: повітря, вогню та води. Їхніми носіями в організмі були відповідно прана (життєва енергія, яка пронизує всесвіт, хоч і є невидимою), жовч, слиз.

Хворобу Аюрведа розглядає як результат дисгармонії трьох субстанцій, діляться вони на природні: випадкові (рани, отруєння), тілесні, душевні (меланхолія) та надприродні, які посилаються богами: проказа, венеричні хвороби тощо.

Окрім того, індійська медицина володіла рядом прогресивних практичних методів лікування. Так, в Аюрведі описується метод пульсової діагностики, дослідження психічного стану, спостереження за язиком, очами, нігтями, виділеннями. Високі досягнення були в хірургії: практикувалось каменесічення, видалення грижі, пластичні операції, ринопластика зокрема. Важливе місце займала профілактика хвороб, зокрема, віспи. Для порівняння: в Європі перша вакцина проти віспи буде відкрита Е. Дженнером лише в 1796 році. Також практикувалась мацерація – розтин тіла.

Основним письмовим джерелом давньокитайської медицини є «Ней-цзин» («Книга про внутрішню людину»). Згідно нього, людина за своєю природою складається з 5 космічних елементів: землі, води, вогню, дерева і повітря. Здоров’я і хворобу організму визначає взаємодія інь (темне, пасивне, жіноче, йому відповідає кров) та ян (світле, чоловіче, активне, йому відповідає повітря). Китайська медицина володіла цілим набором терапевтичних прийомів:

 мокса (припалювання хворого місця)

 масаж, особлива гімнастика (імітація рухів тварин)

 акупунктура (введення голки в хвору частину тіла). Лікар мав набір з 40 голок, довжиною від 1 до 28 см.

«Ней-цзин» примітна й наявністю базових емпіричних знань про анатомію людини. Так, було уявлення про круговий рух крові, на високому рівні була діагностика (пульсова, огляд язика).

Заслугою китайської медицини є створення першої з відомих в світі фармакопей (близько 502 р.), що складалась із 7 книг, яка описувала 730 видів лікарських трав.