Тема 2. Філософія Стародавнього світу.

2.1. Філософія Стародавньої Індії.

2.2. Філософія Стародавнього Китаю.

2.3. Становлення та розвиток античної філософії:

 загальні особливості давньогрецької філософі;

 досократична філософія;

 антропологічний поворот у філософії софістів та Сократа;

 платонізм як апогей давньогрецької філософії;

 філософія Аристотеля;

 філософські школи Стародавнього Риму.

2.1. Філософія Стародавньої Індії.

Наприкінці ІІ – на початку І тисячоліття нашої ери провідною філософсько-релігійною течією стародавньої Індії був брахманізм – світогляд арійських племен, що був викладений у Ведах – збірниках священних гімнів, укладений протягом ХІІ-VІІ ст. до н.е. Першим твором власне філософського спрямування вважаються «Упанішади» (в перекладі «таємне вчення») - коментарі до «Вед» VІІ ст. до н.е. В «Упанішадах» головними є два поняття: брахман та атман. Перший означає абсолют, ототожнення мислення з буттям, атман же – це суб’єктивне начало, що реалізується в людині, потік думок. Брахман та атман не протилежні один одному – атман є індивідуальний втіленням брахмана. Суть вдосконалення людини полягає в злитті атмана з брахманом – індивідуального начал з абсолютним. Ця думка розвивається в іншому філософсько-релігійному вченні – індуїзмі. Найбільш шановані божества – Брама (деміург, тобто, творець), Вішну (хранитель), Шива (творець, хранитель и руйнівник одночасно). З танцю Шиви починається ніч, він суддя над дисгармонією світу у своєму танку. Також Шива виступав як покровитель медицини.

Згідно індуїзму, злиттю атмана з брахманом заважає потік конечних проявів матеріального природного буття, що постійно змінюється (пракриті). На шляху до спасіння атман переживає безперервні перевтілення, кожна форма якого визначається кармою - долею, що створюється самою людиною. Тобто, відбувається постійний коловорот перероджень, що називається сансара, і лише індивідуальними зусиллями, спрямованими на праведність життя, коло перероджень можна перервати.

У середині І тисячоліття до н.е. у давньоіндійському суспільстві сталися суттєві соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі об’єднання. Збільшується кількість природних та соціальних катаклізмів, що спричинило світоглядну кризу. В цей час виникає низка філософських шкіл Стародавньої Індії, які традиційно ділять на два типи: ортодоксальні (даршан) та неортодоксальні (настіка).

До першого типу належать наступні школи: веданта, міманса, вайшешика, санкх’я, ньяя та йога. Веданта (буквально – «закінчення Вед») наголошує, що у світі немає жодної реальності, окрім, вищої духовної сутності – Брахмана, котрий невизначений, необумовлений. Уявлення про багатоманітність світу є результатом незнання: все, окрім абсолюту, є чистою ілюзією. Основним методом пізнання веданта вважає інтуїцію.

В основі міманси лежить переконання про те, що конечне звільнення від втіленого тілесно-матеріального стану (мокша) не може бути раціонально пояснене і може бути досягнуте за допомогою знання та свідомих зусиль. Основна увага повинна бути звернута на дотримання релігійного обов’язку – дхарми. Міманса визнавала існування духовного та матеріального начал у всесвіті.

Вайшешика має сильні матеріалістичні тенденції. Вона встановлює сім категорій для всього існуючого: субстанцію, якість, дію, спільність, особливість, притаманність, небуття. Світ складається з субстанцій, що володіють якістю та дією. Їх у вайшешиці 9: земля, вода, світло, повітря, ефір, час, простір, душа, розум. Атоми перших чотирьох утворюють усі матеріальні об’єкти. Ці атоми вічні, неподільні, не мають протяжності, але їх комбінації створюють протяжні тіла. Щодо питання пізнання, то вайшешика вказує на чотири види істинного пізнання. Це сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїція.

Санкх’я визнає існування в світі двох начал – матеріального – пракриті (матерія, природа) та духовного – пуруша (свідомість). Пуруша – вічний, незмінний принцип індивідуальності, свідомість, що спостерігає як хід життя живої істоти, у котрому вона знаходиться, так і процес еволюції всесвіту, взятий у цілому. Пракриті постійно змінюється, вона підкоряється законам причинно-наслідкових зв’язків. Контакт пракриті з пурушею обумовлює початок еволюції індивіда із всесвітом. Кожна жива істота, згідно санкх'ї, складається з трьох частин: пуруші, тонкого тіла та грубого тіла. Тонке тіло складається з органів відчуттів, інтелекту та відчуття «Я». Тонке тіло зосереджує в собі карму і слідує за пурушею, поки остання не досягне свого повного звільнення від втілення у будь-якому з істот. Грубе тіло складається з матеріальних елементів і гине зі смертю істоти.

Ньяя говорить про існування матеріального всесвіту, котрий складається з атомів, поєднання котрих створює усі предмети. Ньяя визнає чотири способи пізнання: відчуття, висновок, аналогію та свідоцтво інших людей та авторитетів.

Йога («з’єднання» зі санскриту). Шлях до злиття індивідуального з абсолютом відбувається через систему вправ. Нижча ступінь йоги – хатха-йога – фізичні прийоми, спрямовані на таке оволодіння тілом, котре дає можливість перейти до раджа-йоги – системи психічних справ, що ведуть до повного відриву від дійсності. За допомогою його можна бути нескінченно малим та великим, бачити минуле та майбутнє, читати думки інших людей тощо.

До неортодоксальних філософських шкіл давньої Індії належать чарвака-локаята, джайнізм та буддизм.

Чарвака-локаята – матеріалістичне вчення. В основі вчення чарваки про буття лежить уявлення про те, що усі елементи всесвіту складаються з чотирьох елементів: землі, вогню, води та повітря. Елементи існують вічно та є незмінними. Свідомість, розум та органи відчуттів також є результатом об’єднання елементів. В деяких текстах є уявлення про еволюцію: одні елементи сходять до інших, причому висхідним, первинним є земля (твердь). Щодо теорії пізнання, то чарвака-локаята визнає єдиним істинним джерелом пізнання відчуття. Чарвака відкидає існування позачуттєвих та надчуттєвих об’єктів (бога, душі). В етиці локаяти переважав гедонізм – людське життя треба проживати так, щоб отримувати від нього максимум задоволення.

Вчення буддизму сформувалось у VІ ст. до н.е. і є складним духовним утворенням – філософією та світовою релігією (близько 300 млн. віруючих). Джерело буддизму — легенда про індійського царевича Сіддхартху Гаутаму. Його мати побачила уві сні, що у її бік увійшов білий слон, а через певний проміжок часу вона народила дитину, якого назвали Сіддхартха («той, хто виконує своє призначення»). Одного разу, проїжджаючи містом у колісниці він побачив вкритого виразками хворого, старця, поховальну процесію та аскета, що поринув у свої думи. Через цю зустріч він дізнався про існування людського страждання. Вночі царевич покинув свій дім, щоб знайти шлях, що позбавляє людей страждання. Він мандрував сім років, його осяяла істина і він став «просвітленим» — Буддою.

Буддизм вчить, що Будда пройшов нескінченну кількість перероджень, щоб стати тим, ким він є: 550 перероджень, у яких побував 85 разів царем, 83 рази пустельником, 5 — рабом і великою кількістю різноманітних тварин. Суть прозріння Будди лежить у його першій проповіді про чотири «святі істини»:

І. Істина страждання. Буття є стражданням, останнє не є результатом гріхопадіння (як у християнстві), а, як і саме буття, не має початку і проникає в усі сфери буття. Навіть задоволення включене в страждання: воно є не його протилежністю, а лише одним із аспектів. Найбільш стражденна істота – людина, оскільки вона страждає не тільки активно, а й пасивно, бо зажди знаходиться під тягарем причинно-наслідкових зв’язків.

ІІ. Істина причини. Причина страждань – потяг, бажання, прагнення до життя. Основа життя – потяг до приємного і відраза до неприємного. Саме життя регулюється законом карми. Карма – дія, що обов’язково має наслідок. Сукупність усіх дій визначає наступне життя. Це сансара – повторюваність життів і ролей, циклічна одноманітність одного і того ж. Людина ж, через своє серединне положення між богами та тваринами, здатна звільнитись від сансари.

ІІІ. Істина звільнення — звільнитися від страждань та вийти за межі кола сансари можна, відмовившись від бажань, придушивши у собі усі пристрасті. Із зникненням причини страждання зникає і саме страждання. Апофеоз такого стану – нірвана, який буддизм описує як море, що заспокоїлось після бурі. Тобто, воно продовжує існувати, однак вже ніщо його не потурбує. Нірвана означає повноту буття.

ІV. Істина шляху. Шлях до нірвани має 8 східців:

Етап мудрості:

1. Правильний шлях – засвоєння Чотирьох Благородних Істин.

2. Правильна рішучість – людина має наважитись раз і назавжди стати на шлях звільнення.

Етап моральності:

3. Правильна мова – уникати брехні, наклепів, поширення чуток, матюків.

4. Правильна поведінка: ненасильство, відмова від чужого, правильне сексуальне життя, відмова від алкоголю.

5. Правильний образ життя: відмова від торгівлі людьми, тваринами, зброєю, наркотиками, від заняття проституцією тощо.

Етап зосередження. На цьому етапі буддист постійно займається йогою, метою цих занять є досягнення стану самадхи – стану спостереження, де стираються межі між суб’єктом, об’єктом і самим процесом зосередження.