Розділ і. Історія філософії.

Тема 1. Філософія як специфічний тип знання.

1.1. Світогляд, його структура та історичні типи.

1.2. Філософія як специфічний тип світогляду.

1.3. Філософія і медицина.

1.1. Світогляд, його структура та історичні типи.

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного та духовного начал. Тому вона вкорінена в життя не лише тілом, а й духом. Людина не просто біологічно функціонує («виживає») у світі, вона постійно прагне до «з’ясування стосунків» зі світом за допомогою певних форм його осягнення. З позицій даних форм – мистецтва, релігії, моралі, філософії тощо – формується світогляд. Отже, світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце в ньому. Необхідна умова світогляду – наявність дистанції людини та світу, виділення себе з оточуючого та постановка себе (суб’єкта) та світу (об’єкта) під питання.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. Це спосіб самовизначення людини у світі, тому головна специфіка світогляду полягає в наступному – у ньому не порушується проблема про світ як такий (про його будову, закономірності існування тощо), світогляд має справу з відношенням «людина – світ». Світоглядне бачення – це бачення з позицій цінностей, інтересів, сподівань людини, світогляд завжди має суб’єктивне забарвлення.

Основна умова виникнення світогляду – невкоріненість людини у світі, її дистанційованість від світу, здатність виділяти себе із усього живого. Саме через це і виникають «вічні питання»: хто я? що є світ? яке моє місце в ньому?

У структурному плані прийнято виділяти такі підсистеми або рівні світогляду:

Світовідчуття – рівень світогляду, в якому відношення до світу формується на основі емоцій, психологічного стану тощо;

Світосприйняття – проміжний рівень світогляду, який базується на узагальненні чуттєвих даних (образів) і переходу до їх осмислення в світорозумінні;

Світорозуміння – рівень світогляду, в якому відношення до світу формується на основі пізнавальної активності людини. Це інтелектуальний аспект світогляду.

Структуру світогляду визначають:

 досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;

 знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

 мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як: нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки. На її основі формується світоспоглядання;

 цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття. Переконання – ставлення людини до власного знання чи до знання інших людей як до істинного, незалежно від того, є воно таким чи ні;

 принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

Інтерактивний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність різноманітних шарів і рівнів. За критерієм загальності виділяються такі рівні світогляду: індивідуальний, груповий (професійний, національний), загальнолюдський світогляд. За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний, ренесансний, модерний, постмодерний тощо. За ступенем теоретичної «зрілості» – стихійно-повсякденний і теоретичний світогляд.

Виокремлюють такі типи виявів відношення людини до світу: практичний, пізнавальний, оцінювальний. Перший тип має на увазі систему настанов людини – чинити або не чинити певним чином (мораль). Пізнавальний передбачає систему знань людини про світ, закономірності його існування, розвитку. Пізнаючи світ, людина прагне до того, щоб знання, отримане від пізнавальної діяльності було істинним, тобто, таким, що відповідає реальності. Третій тип – оцінювальний – передбачає відношення людини до світу з позицій цінностей, мотивів, прагнень (поняття добра і зла, прекрасного і потворного тощо).

Світогляд не є чимось статичним та скам’янілим, він постійно, як і людина та суспільство, перебуває у стані історичної зміни та розвитку. Залежно від історичного розвитку виділяють такі типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський.

Міфологічний – це світогляд роду, з якого ще не виокремилась конкретна особа. У міфах людина не відчуває себе відокремленою від природи, вона – органічна її частина, тому, наприклад, міфологія не знає потойбічного Бога, міфологія – політеїстична (політеїзм – історичний тип релігії, суть якого полягає у поклонінні багатьом богам). У міфології відсутнє розмежування світу і людини, думки та емоції, суб’єктивного і об’єктивного. Міфологія синкретична – у ній поєднуються зародки науки, релігії, мистецтва, моралі тощо. Міфологія традиціоналістська, бо панує культ предків, минулого. В сторогому смислі, міфологічний світогляд не знає часу – лінійного розгортання подій від минулого через теперішнє до майбутнього. Час у міфі циклічний, все відбувається зараз, тому міф позбавлений історії.

У міфі наявна всезагальна оберненість – усі явища, предмети, події мають священний зв’язок між собою. Тому-то й світ сприймається як Космос – гармонійне ціле, що утворилось із Хаосу – первісного стану невизначеності, незв’язності.

З розвитком знарядь праці людина все більше відокремлюється від природного світу, формуючи так звану «другу природу» – культуру. А, отже, і змінюється тип світогляду: на зміну міфологічному приходить релігійний. Це свідомість не роду, а конкретної людини.

Якщо міфологія вибудовує один світ, то для релігії характерна віра у надприродне, потойбічне (чистилище, рай, пекло). Земний світ починає розглядатись як наслідок надприродного.

Конкретна особа в релігійному світогляді звільняється від роду, від його заборон та настанов, тому поширюється ідея про відплату за свої власні гріхи на тому світі перед всемогутнім Богом. У релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт та об’єкт, а, отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. Релігія формально зрівнює людей перед служінням Богові, а також гарантує її незалежність від посягань роду. Індивід звільняється від посягань общини і віддає себе у владу Богові. Релігія менше пояснює світ, аніж міфологія, для неї важлива віра, а вже потім знання, тобто, релігія долає синкретизм міфологічних уявлень і зосереджується на питаннях віри, спасіння тощо. Тому основна форма знання, в якій існує релігія – догма, в якій оформлено знання, отримане від бога – одкровення.

З еволюцією культурної спадщини людство поступово накопичує емпіричне знання – знання отримане в результаті практичної людської діяльності і закріплене у досвіді, що передається у наступні покоління за допомогою мови. Це знання вступає в суперечність з міфологічними та релігійними уявленнями про світ та людину, вимагаючи нових знань, нових відповідей. Так виникає філософський світогляд.