6.4. Філософія як методологія науки:

 «перший» та «другий» позитивізм;

 прагматизм.

«Перший» та «другий» позитивізм. ХІХ століття ознаменувалось поступовим встановленням буржуазного устрою у провідних країнах Європи. Філософія як самосвідомість епохи, поєднавши у собі просвітницький оптимізм та філософію Гегеля, оптимістично оцінювала поступ нової культури та світогляду. Поєднавшись із промисловим переворотом, умонастрій ХІХ століття в цілому оптимістично дивився у майбутнє. Наукові та технічні відкриття, на які так було багате ХІХ століття не могли не під корегувати філософські роздуми того часу. Експериментальна наука, що остаточно утвердилась в якості пануючої в системі буржуазної культури вимагала передусім розробки методів пізнання, а не побудови всезагальних, „метафізичних” систем філософії. З огляду на це, однією з провідних течій філософії ХІХ століття стає позитивізм. Своє філософське коріння він бере у агностицизмі Юма та скептицизмі Берклі, для яких пізнання першопричин світу є неможливим, а пізнання зводиться до фіксації феноменів, між якими існує зв’язок, нав’язаний свідомістю, а не об’єктивно існуючими законами, про які ми не можемо точно сказати, є вони чи ні.

Загальна характеристика позитивізму:

- вимога відмовитись від пошуку надчуттєвих першопричин, на думку позитивізму, це є марна, безплідна „метафізика”;

- натомість треба побудувати знання позитивне – таке, що спирається виключно на факти, а не на ілюзорні поняття типу „субстанції”, „суб’єкта”;

- через це основне питання філософії – відношення свідомості до буття – позитивізм вважає позбавленим наукового сенсу, і таким, що не може бути науково розв’язане;

- тому пізнання світу має бути звільнене від філософської (тобто, світоглядної, ціннісної) інтерпретації, тільки так може бути досягнута об’єктивність та неупередженість;

- отже, попередня філософія – „метафізика” – повинна бути замінена або спеціальними науками (звідси теза позитивізму „наука сама собі філософія”), або вченням про співвідношення між науками, а, значить, філософія повинна виступати виключно як методологія наукового пізнання;

- позитивізм також формулює нове призначення науки: тепер вона не є пізнанням об’єктивної дійсності, а просто засобом зручного впорядкування явищ, що даються суб’єктові пізнання у відчуттях; відповідно, наука повинна носити описовий, а не каузальний характер.

Позитивізм набув неабиякої популярності у ХІХ столітті, справивши великий вплив на розвиток методології наукового пізнання, у ХХ столітті розвинувшись у неопозитивізм, постпозитивізм. Основні представники: О.Конт, Г.Спенсер, Е.Мах, Р.Авенаріус та ін.

Позитивізм Огюста Конта. Засновником позитивізму є французький філософ Огюст Конт (1798-1857), автор праці „Курс позитивної філософії” (1830-1842, у 6 томах). На думку Конта, метафізикою може вважатись будь-яка теорія, що визнає існування і пізнаваність об’єктивної реальності. Конт закликає до подолання такої філософії та пропонує новий образ науки: вона повинна обмежитись описом зовнішньої структури явищ, не дошукуючись до сутності; наука повинна відповідати на питання „як?”, а не „чому?”.

Аналізуючи розвиток людського знання, Конт формулює фундаментальний для позитивізму закон 3 стадій:

1. Релігійна – людське знання знаходиться на примітивному рівні, провідну роль відіграє релігія.

2. Метафізична – починають з’являтись та утверджуватись наука та філософія, що дошукуються першопричин.

3. Позитивна – філософське знання замінює знання позитивне – знання фактів, описове за своїм характером.

Ці ж стадії, за Контом, проходить й індивідуальна свідомість. Причому в результаті настання третьої стадії позитивізм ствердиться як філософія, що уніфікує в єдину систему однорідної науки всю сукупність отриманих знань. Конт робить спробу кваліфікації наук за ступенем складності: астрономія, фізика, хімія, біологія та соціологія. Остання є наука про суспільство як живий організм, Конт виступає засновником соціології, і вважає її вершиною науки.

Ґрунтуючись на позитивному знанні, Конт проголошує позитивізм як нову релігію, де культом стає Людство як Верховна істота, що керується основним етичним принципом: жити для інших.

Логіка Д.С.Мілля. Англійський філософ, логік. На основі досліджень у логіці намагався обґрунтувати позитивізм. Так, розробляючи принципи індуктивної логіки, Мілль виводить два основних її принципи:

1. Прийом єдиної відмінності: якщо випадок, за якого не відбувається явище, що вивчається, відрізняється від випадку, де це явище наявне, тільки фактом відсутності даної обставини, то остання і є причина цього явища.

2. Метод остач: якщо вилучити з явища усі ті його частини, причини яких відомі з попередніх індукцій, то в залишку вийде наслідок тих попередніх причин, які залишились не виключеними, або наслідок яких не було до сих пір визначений в кількісному відношенні.

Спираючись на вчення Юма про причинність, Мілль вважає, що необхідність та регулярна послідовність подій є тотожними, тому знання послідовності та співіснування явищ – єдине доступне нам знання, котре, однак, не може бути встановлене з усією впевненістю (окрім, звичайно, найпростіших випадків). Відповідно, робить висновок Мілль, індукція та всенаукове знання є гіпотетичним. Завданням же науки постає індуктивне впорядкування одиничних явищ для отримання законів природи.

Еволюціонізм Герберта Спенсера. Англійський філософ, соціолог („Гіпотеза розвитку”, „Система синтетичної філософії”). У своїй філософії поєднав еволюціонізм Дарвіна та позитивізм Конта. На думку Спенсера, найзагальнішим принципом існуючого є принцип перерозподілу матерії та духу, що виявляється у законі еволюції. Всесвіт еволюціонує, за Спенсером наступним чином:

1. Перехід від менш до більш пов’язаної форми.

2. Преехід від гомогенного стану до гетерогенного.

3. Перехід від невизначеного до визначеного.

Однак наука зупиняється на певному етапі перед таємницею, якою Всесвіт виявляється в результат, з цього наука закінчується і починається релігія.

Так же еволюціонує і суспільство, котре існує для індивіда, вважає Спенсер, а не навпаки. Ідеалом суспільного устрою Спенсер вважає індустріальний тип суспільства, в якому знижується роль держави, зростає роль індивідуалізації суспільства, приватної власності. В результаті, пророкував філософ, прогресивний розвиток людства приведе до економічного об’єднання всієї людської раси.

«Другий позитивізм». На зламі століть, під впливом занепаду механістичної картини світу, настає фаза другого позитивізму, або ж емпіріокритицизму. Базуючись на висновках термодинаміки, відкриттях фізики кінця ХІХ століття, другий позитивізм поглиблює висновки позитивізму:

- відносність наукового знання;

- наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки для практики;

- таким чином, другий позитивізм заперечує існування об’єктивної реальності, що відображається нашою свідомістю;

- якщо позитивізм зводить філософію до методології пізнання, то другий позитивізм редукує її до гносеології – теорії пізнання.

Основоположниками другого позитивізму вважаються Ернст Мах та Ріхард Авенаріус. Програма очищення досвіду Ріхард Авенаріуса. Основна праця філософа – „Критика чистого досвіду” (1888 - 1889). Завданням філософії, за Авенаріусом, є очищення досвіду від усього того, що може бути зрозуміле як об’єктивність. Це робиться для більш адекватного пізнання, адже світ, вважає філософ, даний нам лише як досвід, а чистий досвід – такий досвід, до якого нічого не домішане, що не було б досвідом. Авенаріус вважає, що до досвіду примішується 2 види сторонніх уявлень (апперцепцій): ціннісні та антропоморфічні.

Ціннісні апперцепції – це етичні та естетичні оцінки, які приєднує мислення до предмету, і які ніби сам предмет характеризують.

Антропоморфічні апперцепції. Серед них Авенаріус виділяє: міфологічні (уявлення про бажаюче та діюче „Я”, що ніби живе в тілі); антропопатичні (уявлення про те, що тілесні рухи здійснюються під дією „пристрастей душі” – гніву, люті, сили волі тощо); інтелектуально-формальні (це поняття субстанції, причинності, ті поняття, які Кант вважав необхідними для пізнання). Авенаріус критикує метафізичне трактування причинності, остання, на його думку є всього лише вираженням неперервності сущого в світі; а субстанція – це таке існуюче, що володіє відчуттям. Таким чином, чистий досвід – це зміст свідомості, очищеної від об’єктивної дійсності, і саме чистий досвід має виступати предметом пізнання.

Авенаріус пропонує для такого дослідження біомеханіку: її основним завданням є дослідження співвідношень між середовищем (R), індивідом з його ЦНС (С), та його висловлюваннями, тобто, досвідом (£). Досвід, вважає філософ, безпосередньо залежить від ЦНС та її змін, і опосередковано від середовища. Тому Авенаріус і критикує матеріалістичне розуміння досвіду та механізму інтроекції – процесу приписування індивідуальній свідомості особливостей середовища та психічних особливостей людини іншим людям. Інтроекція веде до ілюзії існування матеріального світу, на який проектують світ досвіду, а усунення інтроекції означає усунення проекції, тобто, кінцеве очищення досвіду.

Авенаріус у своїй філософії пропонує два принципи: 1. Принцип „економії мислення”: біологізм (пізнання як біологічно економне пристосування до середовища) + позитивізм (пізнання як економний, „чистий опис” явищ) + суб’єктивізм.

2. Принцип найменшої міри сили. Після нової апперцепції зміст наших уявлень виявляється якомога більше подібним до цієї апперцепції.

Ернст Мах, досліджуючи природу простору і часу, дійшов висновку, що вони – впорядковані системи рядів відчуттів, значить, існує не матерія і простір, а просторово впорядкована матерія. Тобто, простір не має об’єктивної природи, а виступає як форма впорядкування наших відчуттів про матерію. Мах вважав, що логічне мислення не дає нового знання (тут він солідарний із Міллем), джерело останнього – спостереження, інтуїція.

Отже, в системах «першого» та «другого» позитивізму відобразився притаманний модерному світовідчуттю сцієнтистський оптимізм та відмова від суто умоглядних, «метафізичних» філософських вимірів дослідження. Наука стає єдино вірною сферою пізнання, і філософія (як і колись по відношенню до теології) має її обслуговувати, виступаючи її методологією.

Прагматизм. Ще одним напрямком, що засвідчив кризу філософії як метафізики та висунув лозунг про необхідність секуляризації знання, був прагматизм. Він зародився та найбільшого поширення набув в США. Засновником прагматизму є американський філософ, логік та вчений Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914).

Загалом прагматизм, як і позитивізм вважав, що метод прагматизму дозволить по-новому підійти до традиційних філософських проблем та здійснити «переоцінку», «реконструкцію», «реорганізацію» філософії. Згідно одного з представників прагматизму, американського педагога та філософа Джона Дьюї, суть цієї реконструкції полягала в тому, що філософія замість «проблем філософів» займатиметься «людськими проблемами». Не беззмістовне накопичення знань про незалежну від людини об’єктивну реальність, а допомога у вирішенні практичних завдань, що стоять перед людиною – ось кредо прагматизму. Таким чином, ми бачимо, що прагматизм відмовляється від одного з постулатів модерну – ідеї про існування незалежної від суб’єктивного сприйняття реальності та наголошує на «людиномірному» характері останньої, що зближує прагматизм з ідеями Берклі та Юма.

Свою філософію прагматизму Пірс будує передусім на критиці фундаменту модерної філософії – картезіанського сумніву. На думку мислителя, методологічний сумнів як головне правило пізнання має психологічну природу, тобто, є не універсальним, а суб’єктивним. Тому Пірс заперечує можливість сумніватись у всьому – все одно залишається певний «осад» предметного знання, сумніватись в якому неможливо. Через це Пірс постулює неможливість «перших начал» знання – будь-яке знання не з’являється на пустому місці, а витікає з іншого знання, і даний процес не має ні початку, ні кінця. Звідси ще один важливий для філософії прагматизму висновок: пізнати першопричини наука та філософія не в змозі, через що процес пізнання є лише процесом переводу пізнавальних даних в знаки. Пізнання – рух від одних знакових систем до інших, однак що лежить за знаком – невідомо.

Розуміючи сумнів як психологічний стан суб’єкта, Пірс розглядає і мислення не в контексті пізнавальної здатності, а як адаптаційний фактор – пристосувальницьку здатність організму до умов навколишнього середовища. Забезпечує таке пристосування «віра» або ж «переконання» (англ. belief). Для Пірса – віра є психологічним станом розуму, станом впевненості та спокою. Саме віруваннями заповнюється свідомість людини, тому і декартівський сумнів неможливий, адже все одно якесь вірування та залишиться нечутливим до процедури сумніву.

Однак бувають випадки, коли вірування змінюється або ж руйнується; настає стан сумніву – неспокійний і неприємний стан, від якого людина намагається якомога швидше звільнитись. Процес мислення, на думку Пірса і є тим процесом, в результаті якого ми звільняємось від неприємності сумніву та переходимо до комфорту вірування. Тому шлях, яким ми приходимо до вірування несуттєвий, та не має нічого спільного з процесом пізнання істини. Так прагматизм руйнує один з постулатів класичної філософії – ідею істини як адекватного відображення об’єктивної реальності. Питання істини та хиби у прагматизмі замінюється на проблемою здатності певної ідеї чи вірування приносити нам психологічне задоволення. Тобто, істина отримує суб’єктивне забарвлення, а сам процес пізнання більше не є процесом отримання істини, а виступає як процес досягнення стійкого вірування.

В контексті такої установки Пірс формулює свій знаменитий принцип: пізнання об’єкту – це пізнання можливих практичних наслідків, тобто, розуміння ефектів і створює розуміння об’єкту. Поза ефектами та відношеннями жоден процес пізнання неможливий.

Теми психологізму процесу пізнання, заперечення пізнаваності об’єктивного світу знайшли своє продовження у поглядах ще одного представника прагматизму Вільяма Джеймса (1842-1910). На його думку, прагматизм не є ще одним напрямком філософії, це не результат, а метод пізнання. Тому прагматизм не дає готових результатів, а створює умови для подальшої роботи з об’єктом, під яким передусім Джеймс розуміє сукупність наших відчуттів та потік досвіду. Така установка, як і у Пірса, радикально змінила постановку питання про істину. Для Джеймса вона не є когерентною (такою, що відображає істинне знання про об’єкт), а виступає як інструмент дослідження, тобто, отримує процесуальний статус. Критерієм істини в цьому контексті виступає здатність того чи іншого знання, що визнається істинним бути корисним в процесі пізнання, тобто, породжувати нове знання і задовольняти нашу потребу в приведенні в систему розрізнених даних нашого досвіду. Джеймс робить фундаментальний висновок: незалежної від людини істини не існує; є «істини» (те, що психологічно задовольняє нас, є приємним та корисним), а не істина.

Отже, позитивізм та прагматизм виступили з одного боку, яскравими виразниками загальнофілософських ідей модерну (пізнавальний оптимізм, утвердження ідеї суб’єкта та об’єкта, цінність знання, виключна роль науки та підпорядкування їй філософії), однак з іншого боку стали на шлях розриву з класичною думкою. Це прослідковується в ідеях неможливості об’єктивного пізнання, відмови від пізнання першопричин явищ, та робота лише з відношеннями останніх (феноменалізм, витоки якого сягають Юма та Канта) та підриві центральної цінності модерну – істини як абсолютної субстанціальної цінності, яку можна пізнати незалежно від суб’єктивних факторів.