6.3. Філософія марксизму.

Філософія марксизму формується у 30-40 і рр. ХІХ століття і пов’язується з іменами К.Маркса та Ф.Енгельса. Маючи своїм джерелом німецьку класичну філософію (зокрема, філософію та діалектику Гегеля, антропологічний матеріалізм Фейєрбаха), англійську політекономію (А.Сміт), праці французьких матеріалістів та утопістів, теорію еволюції Ч.Дарвіна, марксизм виступив з претензією побудови всезагального філософського знання, що охоплювало б усі сфери життя – від природи до соціуму.

Діалектичний матеріалізм. Марксизм стоїть на принципах матеріалістичного монізму – світ – це вічна, незнищенна матерія, що рухається у просторі та часі. Відповідь на основне питання філософії (відношення мислення до буття) марксизм відповідно дає таку: матерія, буття первинна, свідомість, мислення вторинне, звідси відоме марксистське формулювання: „буття визначає свідомість”. Тобто, матерія – даний у відчуттях, об’єктивно існуючий світ, незалежно від свідомості суб’єкта (людини). Діамат, викладений у праці Ф.Енгельса „Діалектика природи”, в якій філософ, узагальнивши дані науки та природознавства ХІХ століття і сформулював основні принципи та закони діалектичного матеріалізму. Основні ідеї „Діалектики природи”:

- нерозривність матерії та руху, що, в свою чергу приводить до висновку про єдність простору та часу;

- невичерпність форм матерії і складна будова атома;

- життя – форма руху матерії, що виникла на певному етапі розвитку неорганічної природи.

За Енгельсом, двері матеріалістичній діалектиці відкрили 3 відкриття природознавства ХІХ століття: закон збереження та перетворення енергії, всезагальність кліткового формоутворення (що дає змогу говорити про спадковість еволюції), еволюційне вчення Дарвіна.

На відміну від попередніх філософів, що розглядали буття в статиці, марксизм, запозичуючи та переосмислюючи діалектику Гегеля, започатковує матеріалістичну діалектику. Матерія, згідно такого світогляду, постійно перебуває в русі та розвитку. Джерело останнього – суперечності між протилежностями. Ця думка знаходить своє відображення у діалектичному законі єдності та боротьби протилежностей. Розвиваючись, матерія заперечує попередні етапи розвитку, однак не відкидає їх, а зберігає у „знятому” вигляді, що забезпечує спадкоємність розвитку та робить можливим пізнання об’єктивно існуючого світу. Це підтверджує діалектичний закон заперечення заперечення. Розвиваючись, будь-який феномен буття нагромаджує в собі кількісні зміни, що до певного часу не порушують його межі, його міри. Але в певний момент ці кількісні зміни ведуть до утворення нової якості, і предмет вже не є тим, що був колись; відбувається стрибок, що веде до утворення якісно нових феноменів, які також в свою чергу накопичують кількісні зміни, що веде до якісного оновлення і так до нескінченності. Цей процес виражає діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні і навпаки.

Марксистське вчення про людину. Основа цих поглядів – еволюціонізм Дарвіна. Людина – вершина еволюції. Вирішальним фактором у її становленні була праця – здатність виробляти знаряддя праці для задоволення матеріальних потреб (цю думку висловив у роботі „Роль праці у процесі перетворення мавпи в людину” Ф.Енгельс). Виробляючи знаряддя праці, людина відчуває потребу у передачі знань та в інших людях. Так виникають перші людські спільності, так виникає мова. Отже, у марксизмі, людина передусім – діяльна істота, що володіє активністю по відношенню до зовнішнього світу. Саме здатність до праці є основою, суттю людської істоти і веде до утворення інших феноменів людського буття – передусім, культури, тобто, сукупності штучно створених за допомогою знарядь праці умов людського існування.

Вчення про суспільство. Марксистська філософія історії. Людина, за Марксом, є передусім соціальна істота. Саме соціум володіє вирішальним „словом” у формуванні людини як особистості. У суперечці між біологізмом та соціологізмом марксизм стає на позиції другого: без суспільства людини не існує. Основа суспільного життя, його характер визначає суспільне виробництво – сукупність виробничих сил (людей) та виробничих відносин (відносин, що складаються у процесі виробництва). Зміна характеру суспільного виробництва веде і до змін у структурі суспільства. Саме виробництво продукує потребу у власності на засоби виробництва, залежно від чого на кожному етапі історичного розвитку формується два протилежних (антагоністичних ) суспільних класи – пригноблюючий (той, хто володіє засобами виробництва) та пригноблений (той, хто засобів виробництва позбавлений). Саме суспільне виробництво є основою суспільства, його базисом, що визначає суспільну надбудову – культуру, мистецтво, право, релігію тощо.

Марксистська філософія історії – лінійна, тобто, розглядає історичний процес як прогресивний за своїм характером. За Марксом, людство у своєму розвитку проходить 5 основних етапів, що характеризуються зміною суспільно-економічних формацій:

1. Первісно-общинний лад. Засоби виробництва тут знаходяться на примітивному рівні розвитку, тому продукту мало, що робить неможливим поділ суспільства на класи. З розвитком знарядь праці з’являється надлишок продукту, що веде до змін у суспільстві. Так виникає власність, так виникають протилежні класи – багатих та бідних. Перші, щоб захиститись від других, зумовлюють появу таких суспільних інститутів як армія, тюрма та держава. Остання постає як інструмент організованого насильства багатих над бідними.

2. В результаті на історичну арену виходить перша антагоністична формація – рабовласницька. Два антагоністичних класи тут – рабовласники та раби. Цей поділ закріплюється поділом праці на фізичну та розумову, що, зокрема, зумовило розвиток та досягнення цивілізацій Давньої Греції та Риму. Однак продуктивність рабської праці занепадає, що веде до розпаду рабовласницької формації. Відбувається падіння Західної Римської імперії, нашестя варварів, з’являється протилежне античному світогляду християнство.

3. Наступає епоха феодалізму. Тут протилежні класи – феодали (землевласники) та залежні від них селяни, що працюють на цій землі. Тобто, визначальним у структурі суспільного виробництва тут постає власність на землю. Відповідно, Середні Віки є віками дрібних феодальних князівств, де основним є особиста відданість феодалу, що породило, зокрема, такий феномен Середньовіччя як лицарство. На етапі розвитку феодалізму надлишок продукту приводить до утворення ринку, де відбувається натуральний обмін, що, в свою чергу, призводить до посилення зв’язків між князівствами і утворенні великих держав (Священна Римська імперія). Розвиток ремесел, техніки призводить до збільшення надлишку продукту і виникненню еквіваленту їх продажу – виникають товарно-грошові відносини.

4. Врешті-решт, з’являється новий прогресивний суспільний клас – клас буржуазії, якому невигідна селянська, натуральна праця. Їм потрібен робітник, що буде отримувати за свою роботу гроші, а не продукт. А для організації виробництва потрібні знання, що веде до виникнення експериментальної науки (Галілей, Декарт, Ньютон). Так виникає епоха Нового Часу, епоха капіталізму. Два антагоністичні класи - буржуа (власник підприємства) та пролетар (найманий робітник). Основне в структурі суспільного виробництва – капітал (прибуток, що дає новий прибуток, володіючи здатністю до зростання). Буржуазний спосіб життя вимагає більшої свободи для товару (загального еквіваленту), тому зазнають краху такі жорсткі системи надбудови як католицизм, абсолютна монархія, цеховий спосіб організації виробництва. Поступово виробництво зміщується в місто, формуються національні держави, міждержавні ринки, виникає більш ліберальна та зручна для буржуазного способу життя релігія – протестантизм, централізована державна влада монарха в результаті буржуазних революцій замінюється органом представницької демократії – парламентом (Велика Французька революція), основою культурного життя стає наука і техніка.

В цій формації, вважає Маркс, діє основне протиріччя: між ціною товару (доданою вартістю) та оплатою праці. В результаті капіталіст експлуатує працівника, що породжує незадоволення останнього. Саме в капіталізму досягає апогею процес відчуження – одне з основних понять філософії марксизму. На думку Маркса, людина в процесі виробництва опредметнює світ (створює світ культури), а потім долучає їх до свого внутрішнього, свідомого життя (розпредметнює). В результаті продукти праці відриваються від творця – людини – і починають панувати над нею, людина починає підкорюватись своєму ж творінню, стає річчю серед речей. Втрата продукту праці веде до привласнення його іншою людиною. Це і є відчуженням. У Маркса воно передусім має економічний характер. На думку філософа, відчуженню сприяє розподіл праці, а саме відчуження призводить до експлуатації одного класу іншим. Розподіл праці ставить людей в неоднакові умови у виробництві, що веде до нерівності у розподілі засобів виробництва та споживання.

Саме власність на засоби виробництва, приватна власність є апогеєм відчуження, вони породжуються останнім, і в той же час сама приватна власність породжує і посилює відчуження. Результат відчуження невтішний: праця як основна людська здатність перестала бути засобом самореалізації людини, а перетворилась на засіб для існування. Однак відчужений не тільки працівник, але й підприємець: якщо перший відчуває себе безсилим у відчуженні, то підприємець стає рабом ринку – саморегульованої системи за схемою „попит-пропозиція”.

Подолання відчуження та припинення експлуатації людини людиною Маркс бачить у пролетарській революції. Пролетар є передовим революційним класом, бо йому немає чого втрачати, в нього є лише здатність до праці, яку він продає. На певному етапі, при сприятливих економічних умовах (розвиткові виробництва), настане момент революції, коли пролетаріат візьме владу в свої руки і встановить свою диктатуру.

5. Зрештою, революція призведе до встановлення безкласового суспільства – комунізму, де буде відсутні усі механізми експлуатації – гроші, держава, приватна власність, сім’я, релігія тощо. Комунізм стане можливим тільки у всесвітньому масштабі як результат великої пролетарської революції.

Марксизм став однією з найпопулярніших філософських теорій та практик, вплинувши не лише на суспільно-історичні події (жовтень 1917 року в Росії), а й на філософську думку ХХ століття (марксизм-ленінізм, неомарксизм, екзистенціалізм, структуралізм, філософська антропологія, фрейдомарксизм, філософія Франкфуртської школи, постструктуралізм, постмодернізм).