6.1. Криза раціоналізму. Становлення ірраціоналістичної філософії. Волюнтаризм а.Шопенгауера.

Початок ХІХ століття у філософському плані характеризується панування системи об’єктивного ідеалізму Г.Гегеля, згідно якого в основі світу – саморозвиток Абсолютної ідеї. У цій діалектичній системі відобразився ще просвітницький оптимізм щодо можливостей за допомогою розуму досягнути ідеального стану буття. Проте історичний розвиток країн Західної Європи практично спростував оптимістичні сподівання просвітників та гегелівського ідеалізму. Буржуазний лад, що вкоренився в тогочасній Європі, спровокував негативні процеси відчуження, експлуатації людини людиною, що вилились у революційні рухи та соціальні конфлікти. Розум, який так підносили та восхваляли філософи модерну, став інструментом насильства. Через це віра у всеосяжні можливості розуму поступово занепадає. Натомість починає потужно розвиватись антитеза раціоналізмові – ірраціоналізм, що основну увагу у розумінні людини та світу приділяє позарозумовим аспектам – інстинктам, волі, афектам, а в етичному плані проповідує цінність окремого індивіда на противагу диктатові всезагального та суспільного.

Одним з перших критиків гегельянства стає німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860), автор праці „Світ як воля та уявлення”. Згідно Шопенгауера, оточуючий світ є лише індивідуальним уявленням людини (мій світ – моє уявлення). Світ та людина, що його пізнає, є невіддільними один від одного, адже світ ми пізнаємо за апріорними формами простору і часу. Простір і час же об’єднує ідея причинності – каузальності (лат. сausa - причина), саме останньою і вичерпується реальність матерії. Проте окрім світу як уявлення існує об’єктивний світ – світ світової Волі, що лежить в його основі. Тому змінність подій та явищ ілюзорна, адже насправді остання є лише іншою формою світової волі. Через це людина не повинна боятися смерті, бо остання не означає нічого більшого як смерть свідомості, тоді як світова воля в нас продовжує жити і буде жити вічно.

Усі вчинки людини водночас підкорюються Світовій волі та виходять за її межі, бо людина здатна пізнавати саму себе, тому не може зводитись до певного явища. Останній факт, за Шопенгауером, дає змогу людині пізнати себе як вільну істоту. Проте вирішальна роль у пізнанні світу та себе належить не розумові, пізнати суть речей можна за допомогою тіла як об’єктивації Світової волі. Саме завдяки тілу нам дані страждання та насолоди.

Оскільки світ – ненаситна воля, то суть волі – постійний конфлікт, біль. Відповідно, , чим розумніша людина, тим вона більше страждає. За Шопенгауером, рівень страждання розмежовує людей, значить, геній страждає найбільше всіх. В цьому полягає його свобода. Загалом погляд на світ та людину у Шопенгауера песимістичний: людина як найбільш досконала об’єктивація волі прагне більше за всіх, її життя – безперервна та марна боротьба за існування. Одним з визначальних інстинктів людини є воля до життя, яка по відношенню до індивіда проявляється як голод і страх смерті, а по відношенню до роду – як статевий інстинкт і турбота про потомство. Найголовніше зло людини – від самої людини: людина людині вовк. Усі біди людини закорінені в її егоїзмові, пихатості, тобто, принципові індивідуації волі. Тому шляхом позбавлення Шопенгауер вважає аскезу, відмову від бажань, розчинення свого „Я” у світі. Цього можна досягнути декількома шляхами: шляхом співчуття, адже під час останнього людина відчуває страждання іншого як свої власні; шляхом мистецтва, основою якого виступає естетичний ідеал (він є повністю безкорисливий), в якому людина розчиняє свою індивідуальність через споглядання краси. Найголовнішим же з мистецтв Шопенгауер вважає музику, оскільки та виражає саму суть Світової волі.