5.4. Філософія як антропологія: Людвіг Фейєрбах.

Філософія Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804-1872) («До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства») – це закінчення класичної німецької філософії та окреслення проблематики некласичної філософії ХІХ століття. Передусім це стосується відходу від раціоналізму, критики релігії та суб’єктцентризму.

Для Фейєрбаха суттєвим недоліком попередньої філософії є ігнорування нею найголовнішого предмету дослідження – конкретної людини, як передусім чуттєвої, плотської істоти. Цей недолік він і виправляє у своїй філософській творчості, філософія перетворюється на антропологію – вчення про людину.

Що є людина? Це істота чуттєва, що відчуває свою належність до роду, це родова істота. Вона є синтезом конечного (відчуває і знає про свій кінець) та нескінченного (прагне продовжити своє життя, досягнути безсмертя). Перший елемент суперечності обмежує людину і тому є причиною її страждань. Природа до них байдужа, тому людина прагне знайти втіху і робить це в Богові. Останній трактується Фейєрбахом як результат відчуження людини. Бог є дзеркалом людини, вмістилищем усього того, до чого прагне людина. Він є компенсацією людської слабкості (людина смертна – Бог безсмертний, людина безсильна перед силами природи – Бог може їх змінювати, втручатись в них і т.д.), ідеалізованою людиною. Тобто, мислитель робить радикальний висновок: не Бог створив людину за своїм образом та подобою, а навпаки: людина створила Бога за своїм образом та подобою. Тобто, Бог – це відчужена людська сутність, якій людина підкоряється. Цей стан речей Фейєрбах і прагне змінити критикою релігії.

Найповніше стратегія компенсації людської безпомічності втілена в християнстві, де іпостассю бога постає боголюдина, що долає смерть та проповідує любов. Саме експлуатація останньої і веде до релігійного відчуження, переконаний Фейєрбах. Адже любов – це подолання людиною своєї конечності та слабкості. Релігія ж узурпує це почуття і робить його можливим тільки через і для Бога: полюбити іншого означає: отримати дозвіл на любов через Бога. До того ж, найсильніший вияв любові – не любов до іншої людини, а саме любов до Бога. Саме тому земна любов в трактуванні релігії не є досконалою.

Фейєрбах вилучає з рівняння любові елемент Бога – оскільки це відчужений ідеалізований образ людини, то він не повинен підкорювати того, хто його створив. Тому любов, повернута у власність людини, безпосередньо єднає людину з іншою людиною. Подолання власної обмеженості досягається в Іншому, тепер Богом стає інша людина, що виступає для нас дзеркалом нас самих, наших вчинків та ідеальним образом любові. «Я» неможливе без «Ти».

Філософія Фейєрбаха – це філософія любові, де повнота людської істоти можлива лише в автентичному діалозі з іншою людиною, тобто, в любові. Любов постає як земна релігія, тому мислитель і виголошує своє знамените: «homo homini Deus est» (людина людині Бог).

Тема 6. Західна філософія хіх століття.

6.1. Криза раціоналізму. Становлення ірраціоналістичної філософії. Волюнтаризм Артура Шопенгауера.

6.2. Екзистенціальна філософія Сьорена К’єркегора.

6.3. Філософія марксизму.

6.4. Філософія як методологія науки:

 «перший» та «другий» позитивізм;

 прагматизм.

6.5. Фрідріх Ніцше та кінець модерну.