5.2. «Науковчення» Йогана Готліба Фіхте.

Йоганн Готліб Фіхте (1762 – 1814). Автор праць “Про поняття науковчення, або так званої філософії”, “Основи загального науковчення”, «Про призначення людини». Філософію Фіхте можна охарактеризувати як суб’єктивний ідеалізм. В ній Фіхте прагне до вирішення основної суперечності у гносеології Канта – між визнанням існування об’єктивного світу речей в собі та запереченням їх пізнаваності. Вирішує цю проблему філософ так: у своїй теорії пізнання Фіхте взагалі відмовляється від „речей в собі”, таким чином, в процесі пізнання залишається лише суб’єкт та продукт його діяльності. Предмет пізнання, отже, знаходиться в самому суб’єкті, жодного реального, існуючого незалежно від суб’єкта не залишається, тому основним предметом філософії, вважає Фіхте стає саме знання, філософія – це наука про знання, або ж науковчення.

Розвиваючи свої роздуми, Фіхте міркує, що всі положення мають бути виведені з одного, далі відбувається роздвоєння, в кінці – злиття протилежностей. Так Фіхте формулює 3 положення науковчення.

1. Я є Я, це принцип тотожності, Я покладає Я (Я – це те, що діє в процесі пізнання, і те, що є результатом діяльності). Однак принцип цей не першопочатковий, початковий принцип – чисте Я, бо саме воно мислить Я і логічний зв’язок між ними; воно не покладається чимось іншим, а, значить, Я – це самостворення. Так Фіхте формулює фундаментальний для класичної німецької філософії принцип: буття слідує за дією, і розкриває його, а не навпаки, як то було в класичній метафізиці. Отже, Я – безумовна умова, початкова активність.

2. Я покладає не-Я. Я як динамічне начало покладає щось, відмінне від Я, а, отже, не-Я – всередині пізнаючого та діючого Я. Однак, підкреслює Фіхте, положення 2 не виводиться з положення 1.

3. Я обмежує не-Я і навпаки. Об’єднання протилежностей тут відбувається не через заперечення (бо Я і не-Я є сторонами одного діючого Я), а через взаємообмеження, отже, Я і не-Я – дві сторони абсолютного „Я”.

В цих положеннях філософії Фіхте можна спостерігати за розвитком поняття діалектики в німецькій класичній філософії. Якщо для Канта вона регулятор, що вказує на хиби пізнання, то для Фіхте діалектика – це рух пізнання від тези (Я) до антитези (не-Я), і від них до їх синтезу (взаємообмеження). Однак повне співпадіння Я та не-Я Фіхте вважає неможливим, що підводить його до висновку, що ніякого „чистого” не-Я не існує, а відповідно, діалектика Фіхте обґрунтовує фундаментальний для суб’єктивного ідеалізму висновок про тотожність мислення і буття. Його Фіхте розкриває у „законі свідомості”: об’єкта без суб’єкта не існує.

5.3. Об’єктивний ідеалізм Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля («Феноменологія духу», «Філософія природи», «Енциклопедія філософських наук») (1770-1831) знаменує собою поворот в історії філософії від метафізичного до діалектичного методу. Якщо перший розглядав традиційні філософські проблеми в статиці, ізольовано, ідеально то діалектичний метод – динамічний, розглядає проблему з точки зору її ґенези (виникнення), з урахуванням усіх обставин появи, розвитку, занепаду. Поширивши цей метод на все коло філософських проблем, Гегель став автором грандіозної системи об’єктивного ідеалізму – філософської системи, де первоначало – ідеальна сутність, що передує її індивідуальному втіленню.

За Гегелем, субстанція є не просто первоначалом, а активним, діяльним первоначалом. Її філософ називає Абсолютною Ідеєю. Мета діяльності її – самопізнання. Воно досягається через прояви ідеї, яким виступає, зокрема, матеріальний світ. Отже, ідеальне передує матеріальному, а рух від ідеального до матеріального і навпаки – це рух самопізнання. Останнє проходить в собі три стадії:

1. Ідея-в-собі. Тут ідея існує виключно в собі, ізольовано від реального втілення. В науці формою знання, що фіксує цей стан, виступає логіка.

2. Інобуття ідеї. В процесі самопізнання ідея стає відмінною від себе самої – природою, яку Гегель ділить на три розділи: механіка, фізика, органіка.

3. Ідея-в-собі і для-себе. Пізнавши своє інобуття, ідея повертається в першопочатковий стан, однак вже пізнавши себе. Це відбувається у мисленні та історії.

На останньому етапі Абсолютна Ідея осягає свій зміст в різних формах людської діяльності (духу):

1. Суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія).

2. Об’єктивний дух (право, мораль, сім’я, держава, громадянське суспільство).

3. Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Саме тут Абсолютна Ідея зливається зі своїм інобуттям, так реалізується принцип тотожності буття і мислення.

Самопізнання Абсолютної Ідеї, за Гегелем, відбувається в двох формах: в просторі (це природа), та в часі – це історія, суть якої рух до свободи. Цей рух керується принципом «хитрості розуму»: в процесі історичних змін люди не знають, що їх діями керує закономірність розвитку Ідеї, тому вони чинять розумно, самі того не знаючи.

Гегель невипадково у своїй філософії керується тричленними конструкціями. Основна їх мета – примирити протилежності, показати їх не як ізольовані несумісні моменти дійсності, а як сторони єдиного процесу, що не можуть існувати один без одного. В цьому сутність діалектичного методу Гегеля та його тріади: теза (твердження) – антитеза (заперечення тези) – синтез (твердження та заперечення «знімаються»). Тому розвиток світу Гегель засновує саме на боротьбі протилежностей, джерело цього розвитку – не божественне втручання, чи воля окремих людей, воно всередині самого об’єкту – це боротьба протилежностей, суперечності між ними, в результаті яких і відбувається їх примирення на вищому етапі розвитку. Кантівська суперечність не складає тупик для розуму, це внутрішньо притаманний самому розуму атрибут.

Однак розвиток цей не нескінченний, а конечний – Гегель пророкує стан абсолютного самопізнання та кінця історії, де розум та дійсність повністю співпадуть. Звідси й квінтесенція філософії Гегеля: «усе розумне – дійсне, усе дійсне - розумне».