Термінологічний словник

Державне регулювання ринків фінансових послуг – це здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринка­ми фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансо­вих послуг та запобігання кризовим явищам, зловживанням і пору­шенням у цій сфері.

Саморегулівна організація – це добровільне об’єднання професій­них учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів.

Цінові маніпулювання – штучний вплив на курси цінних паперів або валютні курси, який полягає у спробах продавати фінансові інструменти за цінами, вищими або нижчими за середньоринкові, зі спекулятивними намірами з порушенням норм чинного законодавства.

Література: 1–8; 12; 14; 16; 18; 20; 22; 23.

[До змісту] [Попереднє] [Наступне] змістовий модуль 2. Зміст фінансових послуг і порядок їх надання

Тема 8. Фінансові послуги на грошовому ринку

Методичні поради щодо вивчення теми

Грошовий (монетарний) ринок є системою економічних відносин, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції на гроші як специфічний товар і їх взаємне врівноваження. На грошовому ринку реалізуються короткострокові депозитно-позикові та розрахункові операції з метою забезпечення руху оборотного капіталу суб’єктів господарювання, формування короткострокових ресурсів банків і небанківських фінан­сових установ, задоволення потреб фізичних осіб у нагромадженні та використанні поточних заощаджень.

Грошовий ринок – це та частина ринку фінансових послуг, на якому відбуваються депозитно-позикові операції, які обслуговують рух обі­гового капіталу, короткострокових ресурсів банків.

Грошовий ринок складається з двох частин – сфери обігу грошей і сфери обороту цінних паперів у вигляді купівлі-продажу коротко­термінових документів (векселів, сертифікатів тощо). Отже, грошовий ринок – особливий сектор ринку фінансових послуг, на якому здійс­нюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, форму­ються попит, пропозиція та ціна на цей товар.

Основними учасниками грошового ринку є:

-     суб’єкти господарювання, населення та державні органи, що мають потребу у короткострокових позикових коштах;

-     заощаджувачі (переважно фізичні особи), що володіють грошо­вими коштами;

-     фінансові установи – посередники, що забезпечують механізм взаємодії між власниками та позичальниками грошового капіталу.

Фінансові посередники виконують на ринку послуги щодо забез­печення ліквідності короткострокових вкладів, формування ринку грошей як засобу платежу, здійснення касового виконання Держав­ного та місцевих бюджетів.

Особливостями фінансових послуг на грошовому  ринку є реалізація потреб, які виникають у суб’єктів грошового ринку:

-     придбання відповідного платіжного засобу для здійснення розрахунків;

-     забезпечення заощаджень у максимально ліквідній формі;

-     забезпечення розрахунків наявними платіжними засобами;

-     залучення короткострокових фінансових ресурсів.

Інструменти грошового ринку поділяють на 3 групи:

-     національна та іноземна валюта, тобто безпосередня грошова маса, яка використовується для здійснення розрахунків;

-     платіжні документи, за допомогою яких можна здійснювати розрахунки – векселі та чеки;

-     договори, які, в свою чергу, поділяються на індивідуальні (несек’юритизовані) та стандартні за законодавством (сек’юрити­зовані). Індивідуальні договори – депозитний, кредитний, договір страхування. Стандартні – ощадні депозитні сертифікати, цінні папери відкритих та інтервальних інвестиційних фондів, пенсійних фондів.

Найліквіднішим інструментом грошового ринку є валюта, найменш ліквідним – договори.

Отже, фінансовими інструментами на грошовому ринку є націо­нальна валюта та платіжні засоби в національній валюті (чеки, век­селі); іноземна валюта (готівкова або безготівкова); платіжні засоби, номіновані в іноземній валюті (чеки, векселі); цінні папери в інозем­ній валюті, які використовуються при міжнародних розрахунках, у тому числі при розрахунках за допомогою інкасо, акредитивів, банківських переказів; а також договори, що забезпечують надання депозитно-позикових та інших короткострокових послуг.

Борговими фінансовими інструментами є всі договори, за якими покупець грошей зобов’язується повернути одержану від продавця суму через певний строк і сплатити дохід від неї, неборговими – фінансові інструменти, що надають право участі в управлінні діяль­ністю покупця грошей та в його доходах (акції, деривативні інструменти).

Боргові зобов’язання як інструменти грошового ринку поділяються залежно від умов надання продавцем грошей прав покупцю щодо розпорядження ними (депозитні й позикові зобов’язання, векселі).

Операції, пов’язані із залученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними. Для банків і кредитних спілок вклади – головний вид їх пасивних операцій і, відповідно, основний ресурс для проведення активних кредитних операцій.

За строками депозити поділяються на:

ü   поточні депозити або депозити до запитання (тобто депозити, які сплачуються за першою вимогою вкладника);

ü   строкові депозити (які повертаються через певний час після внесення коштів на рахунок).

ü   залежно від вкладника виділяють такі депозитні рахунки:

-               рахунок приватної особи;

-               рахунки корпорацій (акціонерних компаній) або некор­поративних фірм;

-               рахунки центрального уряду;

-               рахунки місцевих органів влади;

-               рахунки фінансових установ;

-               рахунки іноземних вкладників.

Серед особливостей депозитного рахунку ринку такі:

-     вкладення та вилучення коштів здійснюється як частинами, так і повністю в будь-який час без обмежень;

-     гроші можуть вилучатися з рахунку як у вигляді готівки, так і за допомогою чека або електронної карти;

-     основний недолік для вкладника – відсутність нарахування процентних доходів за рахунком (або дуже малий процент);

-     власник рахунку сплачує банку комісію за використання рахун­ку у вигляді постійної місячної ставки або за кожну окрему операцію;

-     за депозитами до запитання банк повинен зберігати мінімальний резерв у центральному банку в більшому відношенні, ніж за стро­ковими вкладами.

Строкові вклади (рахунки) – це грошові кошти, що зараховуються на депозитні рахунки на чітко визначений термін з виплатою про­центного доходу. Ставка плати за ними залежить від розміру, валюти та терміну вкладу.

Особливостями строкових депозитів є такі:

-     строкові рахунки не призначені для проведення розрахунків;

-     кошти на рахунках обертаються повільно;

-     існує формальна вимога про попереднє повідомлення вкладни­ком банку про вилучення коштів за 7 днів, а в деяких випадках – до 30 днів;

-     за рахунком виплачуються процентні доходи;

-     для строкових вкладів, як правило, встановлюється більш низька норма обов’язкових резервів, ніж за депозитами до запитання.

Окремим напрямом депозитних операцій банків є випуск власних боргових зобов’язань – депозитних (ощадних) сертифікатів. Депозит­ний сертифікат – це письмове свідоцтво про депонування в банку певної досить великої суми грошей, у якому вказуються термін його обов’язкового зворотного викупу банком і розмір виплаченої надбав­ки. Депозитні сертифікати призначені для юридичних осіб. Для фізич­них осіб використовуються ощадні сертифікати, що видаються бан­ками як на фіксований термін, так і до запитання. В Україні ощадні сертифікати є цінними паперами.

Розвиток електронних грошей і участь українських банків у міжнародних платіжних системах дозволили активно застосовувати карткову технологію обслуговування клієнтів.

Платіжна картка – спеціальний платіжний засіб у вигляді еміто­ваної в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу грошей з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання готівки в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти уповноважених банків і через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Платіжні картки розрізняють за такими ознаками:

-     за платіжною системою (внутрішньодержавні, міжнародні);

-     за призначенням (особисті, корпоративні);

-     за схемою розрахунків (дебетні, кредитні, дебетно-кредитні);

-     за категорією клієнтів (звичайні, привілейовані);

-     за типом носія інформації (магнітні, смарт-картки);

-     за наявністю додаткових послуг (дисконтні, віртуальні).

Основними операціями банку щодо забезпечення випуску й обігу платіжних карток є:

-     емісія карток;

-     еквайринг;

-     видача готівки за картками.

Еквайринг – це діяльність щодо технологічного, інформаційного обслуговування клієнтів і виконання розрахунків з ними за операції, які здійснені за допомогою платіжних карток.

Переваги використання платіжних карток для їх держателів полягають у можливості:

-     здійснювати безготівкове придбання товарів і послуг;

-     одержувати готівку в касах банків, інших фінансових установ, через банкомати;

-     здійснювати переказ коштів із своїх картрахунків на інші власні рахунки та на рахунки інших осіб;

-     одержувати банківський кредит в межах ліміту за кредитною платіжною карткою.

При наданні фінансовими установами послуг щодо здійснення грошових платежів і розрахунків застосовуються такі форми безго­тівкових розрахунків: платіжними дорученнями; платіжними вимо­гами-дорученнями; платіжними вимогами; інкасовими дорученнями (розпорядженнями); акредитивами; чеками; векселями.

При безготівкових розрахунках усі платежі здійснюються через установи банків способом:

-     прямого перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача;

-     заліку взаємних вимог – коли взаємні зобов’язання боржника і кредитора погашаються у рівновеликих сумах згідно з актом клірингу, і тільки на різницю здійснюється платіж на загальних підставах;

-     періодичних перерахувань – коли розрахунки проводяться не за окремі поставки, а періодично, в установлені договором терміни. При цьому розмір платежу визначається за планом поставок і коригується у відповідні періоди;

-     дистанційного обслуговування клієнта за допомогою систем «клієнт – банк», «клієнт – інтернет – банк» і телефонний банкінг. При цьому важливим елементом є ідентифікація клієнта за допомогою системи паролів, яким може бути особистий РІN-код.

Для обслуговування обігу векселів банк виконує такі основні операції:

-     інкасування векселя – виконання доручення клієнта – векселе­держателя стягти з боржника платіж;

-     доміцилювання векселя – це виконання банком доручення клієн­та – векселедавця прийняти вексель до оплати та оплатити його за рахунок коштів боржника;

-     аваль векселя – це вексельна гарантія, внаслідок якої банк як гарант чи аваліст бере на себе відповідальність повністю або частково замість однієї із зобов’язаних по векселю осіб, перш за все замість векселедавця;

-     акцепт векселя – це, по суті, наявність подвійної гарантії оплати як з боку платника, який надає кошти на оплату, так і з боку банку, який гарантує та здійснює безпосередній платіж по векселю.

Вексель виконує дві основні функції:

-     є інструментом кредиту, тому що з його допомогою можна оформити різні кредитні зобов’язання;

-     слугує інструментом грошових розрахунків, будучи різновидом кредитних грошей.

Враховуючи специфіку проведення безготівкових розрахунків, виділяють три рівні їх організації: міждержавні розрахунки; міжбан­ківські розрахунки; розрахунки юридичних і фізичних осіб.

Міжбанківські розрахунки здійснюються:

-     через систему електронних платежів НБУ (СЕП НБУ), яка приз­начена для міжбанківського переказу коштів через кореспондентські рахунки банків і їх філій, відкритих у НБУ;

-     через внутрішні банківські міжфілійні платіжні системи, що є платіжними системами банку, які забезпечують переказ коштів між філіями та забезпечує їх взаємодію із СЕП НБУ;

-     через прямі кореспондентські відносини між банками-кореспон­дентами шляхом відкриття кореспондентських рахунків ЛОРО і НОСТРО.

Здійснення безготівкових розрахунків на грошовому ринку може супроводжуватись наданням факторингової послуги клієнтам, яка є сукупністю певних операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів і похідних цінних паперів). Факторингова послуга включає:

-     фінансування клієнтів – суб’єктів господарювання, які уклали з банком або факторинговою компанією договір, з якого випливає право грошової вимоги;

-     набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників – суб’єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення;

-     отримання плати за користування грошовими коштами, надани­ми у розпорядження клієнта, у тому числі через дисконтування суми боргу, розподіл процентів, винагороду, якщо інший спосіб оплати не передбачений;

-     операції фінансових установ з придбання іпотечних активів та/або набуття права вимоги за забезпеченими іпотекою кредитами.

Надійним об’єктом для інвестування коштів домашніх господарств і суб’єктів господарювання у всьому світі вважаються державні цінні папери. У вітчизняній практиці внутрішні державні цінні папери ви­пускаються у вигляді казначейських зобов’язань і облігацій з тер­міном обігу до 1 року (короткострокові), а також середньострокові (від 1 до 5 років) і довгострокові – з терміном обігу понад 5 років. Останнім часом в Україні зростає інвестиційна привабливість обліга­цій внутрішніх державних позик (ОВДП), випущених Міністерством фінансів, яке виступає гарантом їх своєчасного погашення. Також поступово розвивається ринок короткострокових боргових зобов’я­зань місцевих органів влади (муніципальні боргові зобов’язання). Зав­данням для ринку платіжних інструментів є випуск в обіг платіжних засобів для розрахунків щодо видатків бюджетів відповідного рівня. Причина випуску – найчастіше касові розриви при виконанні відпо­відного бюджету.

Недоліком використання державних боргових інструментів в Україні є недосконалість чинного законодавства та відсутність еконо­мічного обґрунтування первинної ставки їх доходу.

Основною проблемою використання таких фінансових інструмен­тів на місцевому рівні (облігацій місцевих органів влади) є залучення коштів безпосередньо до місцевого бюджету і відповідна залежність погашення позики від виконання місцевих бюджетів і суб’єктивного ставлення місцевої влади до власного боргу.