Тема 7. Державне регулювання ринку фінансових послуг Методичні поради до вивчення теми

Ринкові процеси в Україні відбуваються в умовах гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав і визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішнього інвестиційного потенціалу та засобів його використання завданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капіталу і фінансових посередників, забез­печення стабільного розвитку і функціонування ринку в цілому, скільки пошук спосіб вирішення проблем інвесторів, їх захист.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає зміст державного регулювання ринків фінансових послуг як здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг і запобігання кризовим явищам.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

     проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

     захист інтересів споживачів фінансових послуг;

     створення сприятливих умов для розвитку та  функціонування ринків фінансових послуг;

     створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінан­сових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

     забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг і захисту прав їх учасників;

     додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог зако­нодавства;

     запобігання монополізації та створення умов розвитку добро­совісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

     контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

     сприяння інтеграції в європейський і світовий фінансовий ринок.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється способом:

     ведення державних реєстрів фінансових установ і ліцензування їх діяльності з надання фінансових послуг;

     нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

     нагляду за діяльністю фінансових установ;

     застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

     проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

     щодо ринку банківських послуг – Національним банком України;

     щодо ринків цінних паперів і похідних цінних паперів – Дер­жавною комісією з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР);

     щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповно­важеним органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фі­нансових послуг – Державною комісією з регулювання ринків фінан­сових послуг України (Держфінпослуг).

Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, Державний комітет фінансового моніторингу України, Державна по­даткова адміністрація України, Міністерство внутрішніх справ Украї­ни, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку фінансових послуг і отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

З метою забезпечення ефективного регулювання ринку фінансових послуг між Національним банком України, Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку укладено Меморандум про взаємодію і обмін інформацією. НБУ, ДКЦПФР і Держфінпослуг України мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринку фінансових послуг.

Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг має декілька рівнів (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг

До центральних органів виконавчої влади загального регулювання та нагляду належать Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державний комітет статистики; до спеціалізованих центральних органів виконавчої влади – Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національ­ним банком України у таких формах: адміністративне та індикативне регулювання.

Адміністративне регулювання – це дії адміністрації країни, регіо­нів, спеціалізованих центральних органів виконавчої влади, спрямова­ні на збалансування інтересів суб’єктів господарювання за допомогою правових законів на принципах самоутворення, самоуправління і самофінансування.

Мета адміністративного регулювання – створення відповідних умов для саморегулювання ринкових відносин за допомогою чинної законодавчо-правової бази. До заходів адміністративного регулюван­ня банківської діяльності з боку НБУ належать:

     реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

     встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

     застосування санкцій адміністративного чи фінансового харак­теру;

     нагляд за діяльністю банків;

     надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Індикативне регулювання – це один із способів регулювання еконо­міки за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки.

До індикативного регулювання банківської діяльності відносять:

     встановлення обов’язкових економічних нормативів;

     визначення норм обов’язкових резервів для банків;

     встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

     визначення процентної політики;

     визначення порядку рефінансування банків;

     визначення порядку налагодження кореспондентських відносин між банками;

     управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

     операції з цінними паперами на відкритому ринку;

     регулювання імпорту й експорту капіталу.

Банківське регулювання – одна з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяль­ність банків; визначають загальні принципи банківської діяльності; встановлюють порядок здійснення банківського нагляду та відпові­дальність за порушення банківського законодавства.

Банківський нагляд – система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених норма­тивів із метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.

Політика рефінансування НБУ (видача позик комерційним банкам під їх боргові зобов’язання за рахунок переобліку їх портфеля вексе­лів) безпосередньо впливає на обсяг їх пасивів, а отже, і на величину їх активних (кредитних) операцій. Процентна політика центрального банку (встановлений рівень процентів за його кредитами) є фактором регулювання попиту на кредит.

При інфляційних тенденціях в економіці облікова ставка (ставка рефінансування) збільшується. У такому випадку кредит, який отри­мують комерційні банки, стає більш дорогим. Це спричиняє збільшен­ня вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам еконо­мічних відносин. У результаті відбувається зниження обсягів фінан­сових ресурсів у реальній економіці. Це гальмує розвиток вироб­ництва, зменшуючи таким чином інфляційні тенденції в економіці.

У разі економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що призводить до збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестицій, що забезпечує розширення виробництва.

Кредитування є основним видом активних операцій комерційних банків. Воно дає можливість банкам отримувати значні доходи і водночас супроводжується певними ризиками. Вони пов’язані із непо­верненням позичальниками основного боргу і відсотків за позиками.

Кредитні операції як вид господарської діяльності комерційних банків ґрунтуються на глибокому розумінні економічних, фінансових і правових підвалин бізнесу. Кредит може бути повернений у строк тільки тоді, коли забезпечена його цільова ефективність.

Основні правові, фінансові й економічні принципи кредитування проявляються у кредитній політиці комерційного банку. Головними елементами ефективного управління кредитами є: ретельно розроб­лена кредитна політика, якісне управління кредитним портфелем, ефективний контроль за кредитами і добре підготовлений для цієї роботи персонал.

Кредитування – процес складний і багатогранний, в умовах після­кризової економіки набуває нових і ефективних способів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції мають рівноправний і добровільний характер; обидві сторони (кредитор і позичальник) виконують активну роль щодо своїх обов’язків і прав, які закріплю­ються укладеним між ними договором.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Положенням «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій» Національний банк України видає банкам ліцензію на здійснення кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може отримати ліцензію на надання кредитів позичальникам за умови виконання вимог, які затверджені Національним банком у Положенні «Про порядок ліцензування банків в Україні»:

1.    Якщо у банку є стабільна діяльність протягом півріччя, що передує зверненню його до НБУ щодо надання ліцензії.

2.    Стан кредитного портфеля банку не повинен загрожувати інте­ресам його вкладників і кредиторів (сума безнадійних до повернення кредитів не повинна перевищувати розширення фактично сформо­ваних резервного і страхового фонду банку).

3.    Здійснення операцій, які ліцензуються, не повинно негативно вплинути на діяльність банку.

4.    Відсутність порушень банком вимог чинного законодавства, нормативних актів НБУ і внутрішніх документів протягом року, що передує зверненню банку з клопотанням на отримання ліцензії.

Із моменту реєстрації в НБУ комерційні банки тільки після отри­мання ліцензії мають право здійснювати кредитування.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредиту­вання позичальників здійснюється згідно із чинним законодавством України з дотриманням встановлених НБУ обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обов’язкових страхових і резервних коштів.

Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої прина­лежності, статусу, форми власності за умови наявності у них реальних можливостей повернення кредиту, сплати відсотків за користування ним і правових форм його забезпечення.

Основними складовими кредитної і процентної політики держави є:

    пріоритетні напрями кредитування з урахуванням кредитних ризиків у різних галузях економіки;

    раціональні обсяги кредитних ресурсів для видачі кредитів та ефективна структура кредитного портфеля банків;

    граничні розміри кредиту на одного позичальника, в межах яких можуть надавати кредити установи банку;

    досконала методика оцінки фінансового стану та кредитоспро­можності позичальника.

Процес кредитування передбачає безумовне дотримання відповід­них принципів.

Принципи кредитування – це основні положення кредитного механізму, що визначають процес кредитування:

     принцип строковості означає, що кредит повинен погашатися у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному позичальнику можливості для отримання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо позичальник порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту;

     принцип цільового характеру кредиту припускає вкла­дення позикових коштів у конкретні господарські процеси, на чітко визна­чені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність з урахуванням економічної кон’юнктури і ризиків у конкретній галузі економіки, тенденцій розвитку ринку;

     принцип платності означає, що позичальник повинен внести в банк визначену плату за користування кредитом;

     принцип забезпечення кредиту означає наявність у позичальника юридично оформлених видів застави або документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту (наприклад, гарантій третіх осіб).

Розмір процентної ставки за користування кредитом встановлю­ється установою банку самостійно, залежно від вартості кредитних ресурсів; характеру наданого забезпечення і розміру витрат для утри­мання заходу, що кредитується; попиту та пропозиції на кредитному ринку в конкретному регіоні та інших факторів з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку у залученні коштів, необхідних для надання кредиту, витрати на ведення банківських справ і забезпечувала одержання доходу банку.

Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, визначені кредитним договором. Якщо у договорі встановлені умови щоквар­тальної сплати відсотків, до кредитного договору оформляється графік авансових щомісячних платежів.

Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень процентної ставки за кредит залежно від зміни процентної ставки центрального банку.

Метою узгодження національного банківського законодавства України з нормами та принципами європейського права є забезпечен­ня пріоритетності загальновизнаних норм і принципів європейського права перед нормами внутрішньодержавного права України.

Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програ­ми гармонізації законодавства України з європейською правовою системою. Що стосується питання визначення складових процесу гар­монізації, певну допомогу може надати досвід зближення законо­давства асоційованих з ЄС країн Центральної та Східної Європи, а саме рекомендації так званої «Білої книги» ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.

Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути:

     встановлення повного переліку домовленостей міжнародного характеру, які мають чинність для України;

     вдосконалення правових основ укладення, виконання та денон­сації європейських договорів за участю України;

     забезпечення відповідності внутрішньодержавних нормативно-правових актів чинним міжнародно-правовим зобов’язанням України;

     створення належного механізму впровадження міжнародно-пра­вових зобов’язань України в національне законодавство.

Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співро­бітництва, спрямованого на сприяння інтеграції України у загально­прийняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських і фінансових послуг, розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи України, поступове зближення політики України з політикою європейської валютної системи, гармонізації українського банківського законодавства до законодавства ЄС.

Завданнями галузевої програми є:

     створення і запровадження нового покоління системи міжбан­ківських електронних платежів;

     сприяння поширенню в Україні масових платежів за допомогою національних пластикових карток;

     створення бази даних банківського нагляду;

     запровадження ефективної, підтриманої відповідними розрахун­ками системи гарантування внесків фізичних осіб у комерційних банках;

     розроблення положень про порядок формування і використання банками резервів на покриття ризиків від проведення валютних, інвестиційних, фондових операцій тощо.

У процесі адаптації банківського законодавства до стандартів ЄС із питань, що регулюють банківську справу, зокрема з питань банків­ського нагляду, міграції капіталу тощо, визначається перелік законо­давчих актів, у першу чергу базових нормативних актів НБУ, які необхідно проаналізувати щодо їх відповідності до законодавства ЄС та розробити механізм їх перегляду.

Процес виходу з економічної кризи повинен забезпечуватись удос­коналенням методів валютного регулювання. Значні коливання валют­них курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньо­економічні операції.

Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовніш­ньоекономічних зв’язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмеження коливання валютного курсу через операції центральних банків.

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція – це форма валютної політики, що передба­чає пряме втручання центрального банку або казначейства в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казна­чейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту тоді, коли її пропозиція надмірна та курс низький, а продає тоді, коли курс інва­люти високий. Таким чином обмежуються коливання курсу націо­нальної валюти.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спро­можності на внутрішньому ринку.

Дисконтна політика – це форма грошово-кредитної політики, яку здійснює центральний банк, підвищуючи або знижуючи відсоткові (дисконтні) ставки з метою регулювання попиту та пропозиції на позиковий капітал, а також впливу на темпи інфляції, стан платіжного балансу. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіж­ного балансу.

Але цей спосіб може бути ефективним лише за умови, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж, це призводить до подорожчання кредиту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються тради­ційно, є девальвація та ревальвація.

Девальвація – це здійснення державою у законодавчому порядку зниження обмінного курсу власної грошової одиниці щодо валюти іншої країни. Девальвація – один із варіантів грошової реформи, спрямованої на оздоровлення грошового обігу, стабілізацію націо­нальної валюти.

Девальвація спричиняє подорожчання імпортованих товарів і здешевлення власних, експортованих в інші країни, тому девальвація може використовуватися як засіб зовнішньоторговельної експансії.

Ревальвація – це підвищення валютного курсу національної валюти щодо грошової одиниці інших країн або щодо міжнародної грошової одиниці. Ревальвація – один із методів стабілізації грошової системи і поновлення або підвищення купівельної спроможності грошей після інфляції.

Механізм впливу ревальвації на економіку протилежний деваль­вації. Ревальвація як метод стабілізації грошової одиниці в минулому використовувалася досить рідко тому, що країна, яка в такий спосіб стабілізує грошовий обіг, ставить себе в невигідне становище у зовнішньоекономічних операціях, зокрема туризмі, порівняно з інши­ми, спричиняє зростання цін на експортовані товари в іноземній валюті, а відтак – знижує конкурентоспроможність товарів власного виробництва на міжнародному ринку. Сьогодні ревальвація та девальвація є лише методом приведення офіційного курсу у тимча­сову відповідність до реального.

У світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Розмір економіч­но обґрунтованого курсу української валюти – гривні – може визна­чатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту Украї­ни за цінами, визначеними у гривнях і в доларах США або євро. Частка від їх ділення дає валютний курс.

Однак важливо створити систему підтримки сталого валютного курсу, адже які б режими валютного курсу і засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торговельного та платіжного балансів при сталості цін та відносно повній забезпеченості зайнятості. Лише за цих умов курс національної валюти України буде стабільним, без чого неможливий нормальний економічний розвиток держави.

Головним принципом державного регулювання фондового ринку є орієнтація на загальнонаціональні інтереси та стимулювання інвести­ційної діяльності в Україні. Реалізація цього принципу пов’язана з вирішенням ряду макроекономічних завдань, а саме:

     сприяння активній інвестиційно-інноваційній діяльності на заса­дах розвитку наукомістких виробництв;

     зміцнення економічного суверенітету і підвищення міжнарод­ного авторитету України на світовому ринку;

     підтримка процесу приватизації через розвиток вторинного ринку цінних паперів;

     поглиблення напрямів радикальної економічної реформи;

     проведення структурної перебудови економіки.

Державне регулювання функціонування фондового ринку в Украї­ні, єдину державну політику щодо цінних паперів, координацію діяльності центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері здійснює Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР). Основними її завданнями є:

     формування та забезпечення реалізації єдиної державної політи­ки щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів в Україні;

     сприяння адаптації вітчизняного фондового ринку до міжна­родних стандартів;

     координація діяльності центральних органів державної виконав­чої влади з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів;

     забезпечення державного контролю за рахунок додержання чин­ного законодавства України з питань функціонування фондового ринку;

     організаційне забезпечення запровадження системи заходів що­до захисту інтересів суб’єктів фондового ринку, впорядкування діяль­ності емітентів, торговців цінними паперами та інших фінансових посередників;

     узагальнення практики застосування законодавства Україні з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення про­позицій щодо його вдосконалення.

Відповідно до покладених на неї завдань ДКЦПФР виконує такі функції:

     забезпечує контроль за біржовою діяльністю, функціонуванням позабіржового ринку цінних паперів;

     займається видачею дозволів на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів і їх анулюванням;

     здійснює контроль за додержанням передбачених законо­давством обмежень щодо випуску цінних паперів, пов’язаних із вико­ристанням коштів, одержаних у кредит;

     розробляє методичні матеріали та рекомендації з питань, відне­сених до її компетенції та готує їх роз’яснення;

     забезпечує контроль за рекламою цінних паперів, здійснює захо­ди, спрямовані на запобігання недобросовісній рекламі у цій сфері;

     розглядає звернення, заяви, скарги фізичних і юридичних осіб з питань, віднесених до її компетенції; інформує відповідні державні органи про порушення законодавства; входить з пропозиціями до фінансових органів про застосування до суб’єктів фондового ринку передбачених законодавством санкцій;

     бере участь у підготовці проектів відповідних міжнародних договорів України, здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав, міжнародними орга­нізаціями з питань, що входять до її компетенції;

     координує роботу з фахової підготовки спеціалістів, організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку;

     готує пропозиції щодо запобігання монополізації фондового ринку, створення умов для розвитку добросовісної конкуренції між учасниками фондового ринку та здійснює контроль за її реалізацією;

     проводить роз’яснювальну роботу в засобах масової інформації з питань функціонування ринку цінних паперів, систематично інформує суспільство про свою  діяльність.

Як показує світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розви­вається тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це абсолютно необхідно, в інших випадках вона деле­гує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у саморегулювальні організації (СРО). В Україні саморегулювальні організації здійснюють свою діяльність на ринку цінних паперів відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», інших законодавчих і нормативних актів.

Саморегулювальна організація – це добровільне об’єднання про­фесійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одер­жання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів.

Професійні учасники ринку цінних паперів об’єднуються у саморе­гулівні організації за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути учасником однієї саморегулювальної організації.

В Україні зареєстровано та функціонує 11 саморегулювальних організацій, серед них:

     Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв (свідоцтво № 1 від 31.10.1997 р.) налічує 265 членів;

     ЗАТ «Українська фондова біржа» (свідоцтво № 6 від 11.06.1998 р.) налічує 140 членів;

     Асоціація «Позабіржова фондова торговельна система» (сві­доцтво № 2 від 31.10.1997 р.) налічує 263 члени;

     Українська Асоціація інвестиційного Бізнесу (свідоцтво № 3 від 31.10.1997 р.) налічує 91 члени;

     Асоціація учасників фондового ринку України (свідоцтво № 9 від 28.05.1999 р.) налічує 110 членів;

     Асоціація «Південноукраїнська торговельно-інформаційна сис­тема» (свідоцтво № 4 від 31.12.1997 р.) налічує 155 членів;

     АТ «Київська міжнародна фондова біржа» (свідоцтво № 5 від 28.05.1998 р.) включає 159 членів та інші.

Центральним органом виконавчої влади з регулювання ринків фінансових послуг у сфері небанківського фінансового посередництва є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг). У межах своєї компетенції вона здійснює ряд функ­цій, пов’язаних із організацією всього спектра фінансових послуг, передбачених чинним законодавством, і контролем за ними:

     здійснює державне регулювання і нагляд за діяльністю страхо­вих компаній і страхових брокерів, установ накопичувального пен­сійного забезпечення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізинго­вих і факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, лом­бардів, інших учасників ринків фінансових послуг (крім банків; про­фесійних учасників фондового ринку; інститутів спільного інвесту­вання в частині їх діяльності на фондовому ринку; фінансових уста­нов, які мають статус міжурядових міжнародних організацій; Держав­ного казначейства України та державних цільових фондів);

     установлює критерії та нормативи щодо ліквідності капіталу та платоспроможності, прибутковості, якості активів і ризиковості опе­рацій, якості систем управління та управлінського персоналу, додер­жання правил надання фінансових послуг;

     визначає у передбачених законом випадках порядок створення, формування і використання резервних та інших фондів фінансових установ;

     здійснює контроль за достовірністю інформації, що надається учасниками ринків фінансових послуг;

     веде Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків);

     установлює перелік посередницьких послуг у страхуванні та перестрахуванні;

     визначає порядок реєстрації страхових і перестрахових брокерів і веде державний реєстр страхових і перестрахових брокерів, видає свідоцтва про включення страхових і перестрахових брокерів до цього реєстру;

     визначає порядок формування статутного фонду страховика цін­них паперів, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю;

     здійснює контроль за платоспроможністю страховиків відповід­но до взятих ними страхових зобов’язань перед страхувальниками;

     здійснює державну реєстрацію кредитних спілок і їх об’єднань, видає їм свідоцтво про державну реєстрацію, визначає ЗМІ, в яких кредитна спілка розміщує дані про її державну реєстрацію;

     проводить самостійно чи разом з іншими уповноваженими орга­нами виїзні та безвиїзні перевірки діяльності фінансових установ;

     аналізує стан і тенденції розвитку ринків фінансових послуг в Україні, здійснює моніторинг руху капіталу в Україну та за її межі через ринки фінансових послуг, розробляє та подає пропозиції щодо вдосконалення законодавства.

Практичне заняття