Термінологічний словник

Андеррайтинг – це розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

Брокер – фізична чи юридична особа, яка здійснює за визначену нагороду (комісію) продаж чи придбання цінних паперів за дору­ченням і за рахунок іншої фізичної чи юридичної особи.

Дилерська діяльність – укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за власний рахунок з метою перепродажу.

Інституційна структура ринку фінансових послуг – це сукуп­ність окремих складових ринку фінансових послуг, фінансові операції, на якихвідбувається діяльність визначених видів фінансових установ.

Саморегульовані фінансові установи – неприбуткові об’єднання учасників ринку, що професійно надають фінансові послуги, створені для захисту інтересів своїх членів та інших учасників ринку.

Торговельно-інформаційна система (ТІС) – це юридична особа, яка організує діяльність торговців на позабіржовому ринку та володіє або управляє електронною торговельно-інформаційною мережею, яка надає можливість обміну пропозиціями купівлі та продажу цінних паперів і дозволяє торговцям цінними паперами укладати угоди, незалежно від місця перебування без зволікань.

Торговці цінними паперами – господарські товариства, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банки.

Література: 1–5; 14; 16; 18; 20; 22; 23.

[Вгору] [Вниз]

Тема 5. Сегментарна структура ринку фінансових послуг Методичні поради щодо вивчення теми

Сегментарна структура ринку фінансових послуг – система окре­мих самостійних складових ринку фінансових послуг (сегментів), що сформована за допомогою певних класифікаційних ознак.

Головною класифікаційною ознакою при характеристиці сегмен­тарної структури ринку фінансових послуг є групи й види фінансових активів. Так, за основними групами фінансових активів даний ринок поділяється на:

     грошовий ринок;

     валютний ринок;

     ринок капіталів;

     ринок дорогоцінних металів;

     ринок цінних паперів (фондовий ринок);

     страховий ринок;

     ринок нерухомості.

Схематично сегментарна структура ринку фінансових послуг наведена на рис. 5.1.

Рис. 5.1. Сегментарна структура ринку фінансових послуг

Поділ ринку фінансових послуг на окремі складові (сегменти) більш детально можна здійснити за допомогою наведених нижче ознак.

За видами фінансових активів

1. Грошовий ринок:

      ринок короткострокових депозитно-позикових інструментів;

      ринок торговельно-комісійних операцій (факторинг);

      ринок грошових сурогатів;

      ринок короткострокового міжбанківського кредиту;

      ринок трансфертних операцій (касові та розрахункові операції);

      ринок вкладів у селенг.

2. Валютний ринок:

      ринок певних інвалют;

      ф’ючерсний ринок і ринок валютних опціонів;

      ринок валютних інвестицій;

      ринок дорогоцінних металів і каміння;

      ринок банківських металів (золота, срібла тощо).

3. Ринок капіталів:

      ринок середньо- та довгострокових фінансових інструментів;

      ринок середньо- та довгострокового міжбанківського креди­ту;

      ринок кредитів для комерційних цілей та інших банківських послуг.

4. Ринок цінних паперів:

      ринок корпоративних цінних паперів;

      ринок державних цінних паперів;

      ринок муніципальних цінних паперів;

      ринки інших видів цінних паперів і похідних інструментів ринку цінних паперів (деривативів).

5. Страховий ринок:

      ринок добровільного страхування майна;

      ринок добровільного особистого страхування;

      ринок добровільного страхування відповідальності;

      ринок обов’язкового страхування;

      ринок ануїтету.

6. Ринок нерухомості:

      ринок житла;

      ринок земельних ділянок під будівництво або для сільськогосподарського виробництва;

      ринок природних комплексів для експлуатації;

      ринок нерухомості для ведення підприємницької діяльності та нежитлових приміщень.

За сферою поширення. Міжнародний ринок фінансових послуг забезпечує рух фінансових активів і втіленого в них капіталу в межах світового простору; внутрішні ринки – лише в межах конкретних регіонів світу. Внутрішні ринку фінансових послуг, у свою чергу, поділяються на національні та регіональні ринки.

За принципами організації. Організований ринок фінансових пос­луг функціонує за певними правилами, що визначаються фінансовими установами – оферентами фінансових послуг і національним закон­одавством.

Стихійний ринок являє собою сферу надання фінансових послуг поза організованим ринком. У межах стихійного ринку реалізуються операції з обміну валютних цінностей, з надання коштів у позику, що здійснюються особами (як правило, фізичними), які не мають на таку діяльність відповідного дозволу.

За видами учасників. Учасниками ринку резидентів є громадяни України, суб’єкти господарювання – резиденти, державні органи України. Оферентами фінансових послуг на ринку резидентів є фінан­сові установи та суб’єкти господарювання, що зареєстровані та функ­ціонують на території країни відповідно до чинного законодавства України.

Учасниками ринку нерезидентів є фізичні та юридичні особи інших держав, які користуються послугами фінансових установ в Україні, а також іноземні фінансові установи, що функціонують на території України відповідно до вимог українського законодавства.

Отже, суб’єкти ринку фінансових послуг є основним регулюючим елементом усіх операцій, які відбуваються на ринку фінансових послуг.

Надамо оцінку змісту, функцій і учасників кожного сегмента ринку фінансових послуг, поділеного за видами фінансових активів.

Так, структурно-функціональний аналіз грошового ринку включає такі характеристики.

Грошовий (монетарний) ринок є системою економічних відносин, що забезпечує взаємодію попиту та пропозиції на гроші як специ­фічний товар та їх взаємне врівноваження.

На грошовому ринку реалізуються короткотермінові депозитно-позикові та розрахункові операції з метою забезпечення руху оборот­ного капіталу суб’єктів господарювання, формування короткостро­кових ресурсів банків і небанківських фінансових установ, задово­лення потреб фізичних осіб у нагромадженні та використанні поточних заощаджень.

Основними учасниками грошового ринку є суб’єкти господарю­вання та державні органи, що мають потребу у короткострокових позикових коштах; власники заощаджень, що володіють грошовими коштами, та фінансові установи, що забезпечують механізм взаємодії між власниками та позичальниками грошового капіталу.

Грошовий ринок виконує такі функції:

     акумуляція грошових заощаджень населення, накопичень підприємств і держави;

     забезпечення ліквідності короткострокових фінансових вкла­день;

     забезпечення дохідності короткострокових фінансових вкладень;

     обслуговування товарного обігу за допомогою комерційного кредиту;

     регулювання ліквідності фінансових установ.

Забезпечення касового виконання державного бюджету.

Товаром, тобто об’єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є грошовий капітал, що втілений у різноманітних високоліквідних фінансових інструментах.

Інструментами грошового ринку є векселі, чеки, ощадні (депозитні) сертифікати банків, банківські депозити та акцепти, короткострокові боргові зобов’язання. Термін обігу інструментів грошового ринку не перевищує одного року.

Таким чином, грошовий ринок, функціонуючи на об’єктивних ринкових засадах, створює можливість суб’єктам ринку здійснювати нагромадження грошових коштів за поточною процентною ставкою та забезпечує перерозподіл і використання акумульованих грошових коштів суб’єктами економічних відносин у короткочасному періоді.

Реалізація фінансових послуг на грошовому ринку забезпечує проведення учасниками ринку депозитних, вексельних, розрахункових операцій, операцій зі здійснення платежів у готівковій та безготівковій формах, обслуговування платіжних карток тощо.

Функціональний аналіз валютного ринку можна подати у такому вигляді.

Валютний ринок – це розгалужена система стійких економічних і організаційних відносин, функціонування яких забезпечує реалізацію валютних операцій для обслуговування міжнародних платежів, здійс­нення іноземних інвестицій та інших видів діяльності, для реалізації яких необхідне використання іноземних валют і їх обмін.

Інструментом обігу на валютному ринку є валюта. Згідно з Декре­том КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контро­лю» до валютних цінностей належить як валюта України, так і іно­земна валюта.

У вузькому розумінні термін «валюта» являє собою національну грошову одиницю та грошові одиниці іноземних держав. У широкому сенсі в поняття «валютні цінності», окрім грошових одиниць іно­земних держав, включають фондові цінності (акції, облігації та інші), платіжні документи (векселі, чеки, акредитиви тощо), випущені в іноземній валюті, а також банківські метали (золото, срібло, платина та метали платинової групи).

Національна валюта емітується національною банківською систе­мою. Валюта України є єдиним законним засобом платежу на терито­рії України; іноземна валюта емітується банківськими системами інших країн.

Колективна валюта – це особливі міжнародні грошові одиниці, емітовані міжнародними фінансово-кредитними установами й функ­ціонують за міждержавними угодами.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, яка виражена в грошових одиницях іншої країни або в міжнародних валютних одиницях (євро).

Основою визначення валютного курсу є купівельна спроможність грошової одиниці.

На стан валютного ринку та курс валюти впливають три групи факторів:

     стан економіки;

     політична ситуація в країні;

     ступінь довіри до валюти на національному та світовому рівні.

Конвертованість валюти – це можливість для учасників ринку легально обмінювати одну іноземну валюту на іншу без обмежень.

За ступенем конвертованості валюта поділяється на такі типи:

     вільно конвертована валюта;

     частково конвертована валюта;

     неконвертована валюта;

     клірингова валюта.

Клірингова валюта – розрахункові валютні одиниці, які існують лише як розрахункові гроші у вигляді бухгалтерських записів банків­ських операцій за взаємними поставками товарів і наданням послуг між країнами-учасницями клірингових розрахунків.

Основними функціями валютного ринку є:

     забезпечення міжнародного переливу капіталу;

     створення суб’єктам валютних відносин передумов для здійс­нення міжнародних платежів і сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі;

     забезпечення прибутку учасникам ринку внаслідок реалізації валютних операцій;

     формування та урівноваження попиту і пропозиції валюти і регулювання валютного курсу;

     страхування валютних ризиків;

     забезпечення умов і механізмів для реалізації валютної політики держави.

Учасники валютного ринку. У валютних операціях беруть участь різні групи економічних суб’єктів, кожна з яких прагне задовольнити свій інтерес. Це продавці валюти, її покупці та посередники. Про­фесійними учасниками валютного ринку в Україні є НБУ, уповно­важені банки й уповноважені небанківські фінансові установи, що одержали генеральну ліцензію НБУ, фінансово-кредитні установи – нерезиденти, за наявності ліцензії НБУ, а також суб’єкти господа­рювання, що уклали з уповноваженими банками угоди на відкриття пунктів обміну валют. Інші учасники валютного ринку здійснюють валютні операції за посередництва професійних учасників ринку.

Наведемо структурно-функціональний аналіз ринку капіталу (кредитного ринку).

Ринок капіталу є системою економічних відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл позикового капіталу на умовах платності, строковості, повернення та цільового характеру його використання.

Об’єктом даного ринку є позиковий капітал, тобто грошові кошти, що надаються позичальнику у тимчасове користування під певний процент. Формою руху позикового капіталу є кредит.

Особливості позикового капіталу проявляються у таких аспектах:

     на ринку позик цей капітал є товаром, що реалізується за певну ціну (позиковий відсоток);

     на відміну від звичайного товару позиковий капітал відчу­жується від свого власника не назавжди, а лише на певний термін за умови повернення з позиковим відсотком.

Продавцями позикового капіталу на ринку позик є банківські та небанківські фінансові установи, які передають у користування пози­ковий капітал у формі кредитів і позик. Покупцями позикового капі­талу є юридичні та фізичні особи, державні органи, що мають потребу в додаткових коштах.

Основними джерелами позикового капіталу є грошові кошти, що вивільняються в процесі розширеного відтворення. Такими коштами є:

     заощадження населення;

     нагромадження підприємств і держави;

     частина оборотного капітану підприємств, що вивільняється за наявності надлишкових грошових потоків;

     амортизаційні відрахування підприємств, що призначені для оновлення нематеріальних активів:

     частина чистого прибутку підприємства тощо.

Таким чином, інструментами ринку позик є кредити та позики.

Кредит – це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою відсотка.

Розрізняють:

     товарну форму кредиту;

     грошову форму кредиту;

     акцептну та авальну форми кредиту, що виступають як гарантії банку або іншої фінансової установи оплатити зобов’язання клієнта, коли останній не зможе цього зробити.

Значення ринку позик в економічній діяльності проявляється в таких аспектах:

     ринок позик сприяє збільшенню обсягів виробництва в країні;

     забезпечує рух капіталів усередині країни, трансформацію гро­шових заощаджень у капіталовкладення;

     сприяє оновленню основного капіталу підприємств і впро­вадженню досягнень науково-технічного прогресу у виробництво;

     впливає на процес інтернаціоналізації світового господарства шляхом забезпечення міграції капіталів між країнами;

     забезпечує утворення фінансово-промислових груп з метою структурної перебудови економіки.

Суть ринку позик виявляється в таких його функціях:

     обслуговування виробництва й товарного обігу за допомогою кредиту;

     акумуляція грошових збережень підприємств, населення, держа­ви, а також іноземних клієнтів;

     трансформація грошових фондів безпосередньо в позиковий капітал;

     фінансування діяльності держави та населення;

     концентрація і централізація позикового та виробничого капіталу.

Отже, основними видами фінансових послуг, що реалізуються на ринку позик, є кредитування, довірчі та гарантійні операції, що здійс­нюються банківськими та небанківськими фінансовими установами на користь клієнтів. Провідне місце серед цих послуг належить креди­туванню. Кредитні послуги на ринку позик надаються багатьма офе­рентами: банками, кредитними спілками, лізинговими, факторингови­ми компаніями, ломбардами, іншими фінансовими установами. Їхня мета – задовольнити потреби суб’єктів ринку у додатковому капіталі.

Розглянемо структурно-функціональну характеристику ринку цінних паперів (фондового ринку).

Ринок цінних паперів являє собою сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо випуску, розміщення та обігу цінних паперів. Цей ринок є багатофункціональною системою, яка сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу та со­ціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динамі­ці соціальної структури суспільства, підвищенню доходів учасників ринку за рахунок володіння і вільного розпорядження цінними паперами.

Функції ринку цінних паперів поділяють на загальноринкові та специфічні. До загальноринкових належать визначення ефективних умов вкладання інвестицій; одержання прибутку; інформування учас­ників про об’єкти торгівлі та участь у най; встановлення цін (коти­рувань) на цінні папери; розв’язання суперечок між учасниками; контрольна функція. Специфічними функціями фондового ринку є:

     переведення заощаджень у виробничу сферу;

     перерозподіл коштів між галузями і сферами економічної діяльності;

     фінансування дефіциту державного бюджету;

     забезпечення фінансування держави і приватного сектора;

     регулювання обсягу грошової маси в обігу;

     формування попиту на гроші як засобу нагромадження;

     антиінфляційна функція;

     соціальна функція;

     приватизаційна функція.

Класифікація ринку цінних паперів здійснюють за рядом ознак. Так, за емітентами розрізняють ринок державних цінних паперів; ринок корпоративних цінних паперів; а також ринок цінних паперів іноземних емітентів.

За видами цінних паперів виділяють ринок акцій; ринок боргових цінних паперів; ринок похідних цінних паперів.

За способом торгівлі й роллю в економіці ринок цінних паперів поділяють на первинний і вторинний; за принципами організації – на біржовий і позабіржовий ринок; за сферою поширення – на регіо­нальний, національний, міжнародний.

Відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» цінні папери є документами встановленої форми з відповід­ними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Класифікацію цінних паперів наведено на рис. 5.2.

Рис. 5.2. Класифікація цінних паперів.

Головне завдання фондового ринку полягає в акумулюванні віль­них інвестиційних ресурсів і забезпеченні їх найбільш повного та швидкого переливу в інвестиції за допомогою випуску та обігу цінних паперів.

Страховий ринок являє собою сферу економічних відносин, де об’єктом купівлі-продажу є специфічний товар – страхова послуга. Основними учасниками страхового ринку є страховики – оференти страхових послуг, страхувальники та застраховані особи, що корис­туються страховими послугами, а також страхові посередники, що займаються просуванням страхових послуг на ринку. Іншими учас­никами страхового ринку є інститути його інфраструктури.

Основними функціями страхового ринку є такі:

     забезпечення суспільного визнання страхових послуг;

     акумуляція та розподіл страхового фонду для забезпечення страхового захисту фізичних і юридичних осіб;

     забезпечення соціальної та економічної стабільності в суспіль­стві за рахунок повного та своєчасного відшкодування збитку;

     залучення тимчасово вільних коштів страхового фонду для здійснення інвестицій.

Ринок дорогоцінних металів, каменів та інших об’єктів реального інвестування розглядається як сукупний для таких операцій, як інвес­тиції в предмети колекціонування (художні твори, антикваріат, нуміз­матичні цінності і т. ін.), у дорогоцінні метали і камені та інші матеріальні цінності.

На ринку золота (та інших дорогоцінних металів) і дорогоцінного каміння основними видами прямих учасників фінансових операцій є:

–      продавці дорогоцінних металів та каміння, якими можуть бути держава (реалізує частину свого золотого запасу), комерційні банки (реалізують частину своїх золотих авуарів), юридичні та фізичні особи (при необхідності реінвестування коштів, які раніше були вкладені в цей вид активів (засобів тезаврації). Склад продавців цього ринку вимагає в нашій країні відповідного нормативно-правового регулю­вання, пов’язаного з функціонуванням даного ринку;

–      покупці дорогоцінних металів і каміння. Ними є ті ж суб’єкти, що і продавці (при відповідному нормативно-правовому регулюванні їх складу).

На відміну від монетарного золота, все інше золото, яке належить комерційним банкам, іншим установам, суб’єктам господарювання і приватним особам, система національних рахунків розглядає як товар, запаси матеріальних оборотних активів.

Передумовою успішного розвитку в Україні торгівлі дорогоцін­ними металами є виявлення і класифікація 236 родовищ золота. Серед найперспективніших – Мужиївське (Закарпаття), Травневе (Одещина), Нікопольське і деякі інші родовища. Проте наявність та кількість природних запасів жовтого металу не є обов’язковою передумовою розвитку ринку золота. Ні Великобританія, ні Швейцарія, де розташо­вані головні ринки світу, не є золотовидобувними країнами.

Кількість потенційних учасників ринку золота в Україні зменши­лась, оскільки промислові підприємства скоротили випуск продукції, яка містить дорогоцінні метали. Сьогодні 95 % промислового спожи­вання золота припадає на ювелірну промисловість. А це – 8–9 великих підприємств, решта – дрібні майстерні та фізичні особи, що мають дозвіл Міністерства фінансів України на роботу з дорогоцінними металами. Останні використовують здебільшого срібло. Запаси, які вдалося створити в Україні за рахунок переробки вторинної сировини, можуть цілком задовольнити потреби виробників.

На ринку нерухомості основні суб’єкти поділяються на учасників первинного та вторинного ринку нерухомості. Продавцями на первин­ному ринку нерухомості є поодинокі будівельні фірми та муніципаль­на влада. На вторинному продавцями є рієлторські фірми, приватні особи, що прагнуть покращити своє житлове або матеріальне стано­вище, особи, що емігрують тощо. На вторинному ринку житла виді­ляється орендний сектор. Надання житла в оренду практикується як приватними власниками, так і муніципальною владою.

Покупцями житла є рієлторські фірми, юридичні та фізичні особи. Крім продавців і покупців, інфраструктуру ринку житла утворюють агентства з нерухомості (рієлторскі фірми), оцінники житла, банки, що займаються кредитуванням і фінансуванням житлового будів­ництва, кредитуванням купівлі житла та іпотечними операціями, юристи, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю, страхові компанії, інформаційні (в тому числі рекламні) структури. 

Практичне заняття