2. Теорії грошей та їх еволюція

Разом із еволюцією грошей відбувалась і еволюція грошових функцій. На думку більшості дослідників, товарні гроші виконували п’ять функцій, які були розглянуті. З появою символічних (паперових) грошей ці функції модифікувались. За умов, коли існував паралельний обіг золотих і паперових грошей, а банкноти вільно обмінювались на золото, паперові гроші могли виконувати лише дві функції – засобу обігу і засобу платежу. Вони не були мірою вартості, адже лише представляли золото, яке й виконувало цю функцію. Паперові гроші могли утворювати лише фіктивний скарб, нагромадження відбувалось, як правило, у золотих грошах, а не у їх знаках. Нарешті, у міжнародних розрахунках використовувалось лише золото.

Значне поширення кредитних грошей розпочало процес демонетизації золота, тобто втрати золотом грошових функцій. На заміну золотим спочатку прийшли паперові, а згодом – і безготівкові гроші. Зв’язок золота із кредитними грошима поступово послаблюється, воно вилучається з обігу, утворюючи золоті резерви (скарб) у зливках. Золото повністю замінюється у обігу кредитними грошима (банкнотами), які на золото не обмінюються. За цих умов і відбувається модернізація грошових функцій.

Сьогодні серед теоретиків грошей не існує єдності стосовно функцій сучасних грошей. Зокрема, одні виділяють три функції¹, інші – лише дві², а то й одну [5], Така відмінність може бути зрозумілою лише з урахуванням таких методологічних положень:

• на кожному історичному етапі розвитку грошових відносин формується специфічна сукупність і механізм взаємодії функцій грошей;

• дослідження і вивчення грошових функцій можна здійснити лише з урахуванням історичних тенденцій процесу відтворення і розвитку окремих стадій товарного обігу;

• у процесі дослідження еволюції грошових відносин відбувається ускладнення і модифікація функцій грошей; одні функції відмирають і з’являються нові;

• при дослідженні окремих грошових функцій варто враховувати співвідношення власне функцій грошей і функціональних форм грошей: якщо у минулому певна сукупність грошових функцій проявлялась через єдину грошову форму – товарні гроші, то тепер вона поділяється на окремі структурні елементи грошових систем, які є похідними від функцій.

Символічні гроші не мають внутрішньої вартості, тому вони не можуть виконувати функцію міри вартості. Ті дослідники, що виділяють цю функцію сучасних грошей, мають на увазі не вартість, а ціну товару. Товар оцінюється через гроші, які, таким чином, виконують функцію розрахункової одиниці (одиниці рахунку).

Одиниця рахунку – функція грошей, яка полягає у визначенні цін товарів і веденні рахунку (обліку).

Важливою функцією сучасних грошей є те, що вони виступають засобом обміну.

Засіб обміну – грошова функція, яка спрощує і примножує обмін товарів. Гроші – загальновизнаний засіб обміну, без якого економіка функціонувати не може.

Існування загальновизнаного засобу обміну скорочує час обміну товарів, а отже, економить ресурси, які можуть використовуватись або на виробництво додаткової кількості товарів, або на надання додаткових послуг.

Гроші також є засобом збереження вартості, тому що вони можуть використовуватись у майбутньому для здійснення купівель чи платежів.

Гроші можуть зберігати вартість (нагромаджуватись) лише тоді, коли вони є і засобом обміну. Адже, якщо гроші не можуть використовуватись у майбутньому для купівель і укладення угод, то ніхто не захоче приймати їх в обмін на товари і послуги сьогодні. Водночас, гроші можуть поступово втрачати частину своєї нинішньої вартості (зокрема, внаслідок інфляції), тому засобом збереження вартості (можливо, й кращим, ніж гроші) стають товари, які не втрачають своєї вартості, а ще краще – збільшують її (земля, нерухомість, ощадні рахунки тощо).

Похідною від останньої функції є функція грошей як міри відкладених платежів, тобто платежів, які будуть здійснені у майбутньому і величина яких встановлюється у грошовому виразі.

Таким чином, із чотирьох функцій грошей найбільш суттєвою є функція засобу обміну [18]. Функцію засобу збереження вартості гроші повинні виконувати для того, щоб вони продовжували використовуватись у якості засобу обміну. Бути одиницею рахунку або мірою відкладених платежів не є обов’язковою функцією грошей, хоча вони її виконують. Однак, у країнах із наростаючими темпами інфляції (зростання споживчих цін) гроші, як правило, зазвичай перестають використовуватись для цих двох цілей.

Сучасна наука не виділяє окремо таку функцію грошей, як засіб міжнародних розрахунків (світові гроші). Демонетизація золота призвела до того, що воно перестало виконувати роль світових грошей. Як міжнарод­ний платіжний і купівельний засіб сьогодні використовуються грошові оди­ниці окремих країн (так звана конвертована валюта, насамперед амери­канський долар, євро, англійський фунт, швейцарський франк, японська єна та інші). З цією метою застосовувались міжнародні угоди, валютні блоки і валютні кліринги¹.

Перший світовий договір стосовно цього було підписано у Генуї (Італія) у 1922 р., коли англійський фунт стерлінґів і американський долар були оголошені еквівалентом золота і введені у міжнародний обіг. Другий подібний договір укладено у 1944 році у Бреттон-Вудсі (США). Він передбачав, що основою валютних паритетів для усіх національних грошових одиниць ставав долар США, який обмінювався на золото за офіційною ціною (35 доларів за тройську унцію – 31,1 грама). Створювались валют­ні блоки (стерлінговий, доларовий, золотий), на основі яких виникали валютні зони (стерлінгова, доларова, франкова). Країни, що входили до певної зони (насамперед, слаборозвинені в економічному плані – колонії, напівколонії, домініони тощо), підтримували твердий курс валюти країни-засновника. Широкого розповсюдження набули валютні кліринги – розрахунки між країнами на основі заліку взаємних вимог і зобов’язань із оплатою сальдо (різниці) готівкою (у 60-х роках ХХ ст. близько 60 відсотків усіх світових розрахунків здійснювались на основі клірингів).

Останнім часом з метою підвищення міжнародної ліквідності і заміни національних валют спільною розрахунковою одиницею країни-члени Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) створили новий вид ліквідних засобів – міжнародну резервну грошову одиницю SDR (спеціальні права запозичення). SDR – це введені МВФ платіжні засоби, які призначені для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і розрахунків з МВФ, співставлення вартості національних валют.

За допомогою SDR ведуться розрахунки між країнами-членами МВФ шляхом записів на спеціальних рахунках (МВФ можна розглядати як міжнародний банк). Спочатку у одиниці SDR було встановлено фіксований зо­лотий вміст на рівні долара США (0,888671г), а пізніше її вартість визначалась через середньозважений курс 16 валют найбільших ринкових країн (частка яких у міжнародній торгівлі перевищувала 1%). З часом кількість цих валют зменшилась до п’яти. З серпня 1990 року одиниця SDR прирівнюється до 1,386 долара США. Склад і частка окремих валют у “кошику” переглядаються кожні п’ять років і відображають роль кожної з п'яти валют (долар США, марка ФРН, японська єна, англійський фунт стерлінгів, французький франк) у світовій торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів у даній валюті, які використовувалися країнами-членами МВФ як резерви протягом попереднього п’ятирічного періоду.

Спеціальну розрахункову одиницю було створено і в ЄЕС (нині – Європейський Союз) – ЕКЮ (резервна валюта ЄЕС). Створення ЕКЮ було замовлено розвитком західноєвропейської валютної інтеграції і намаган­ням країн ЄЕС протиставити долару США європейську колективну валю­ту.