15.4. Функції центрального банку

Функції центрального банку, покладені в основу його діяльності, ґрунтуються на його призначенні і є такими, що склалися історично з огляду на його статус банку вищого рівня у дворівневій банківській системі. У законодавчих актах і в економічній літературі немає єдиного підходу до тлумачення функцій центрального банку, відсутнє чітке розмежування таких понять, як завдання, функції та операції центрального банку. Автори фунда­ментальних зарубіжних підручників з теорії грошей і банківської справи Фредерік С. Мишкін і Р. Глен Габбард взагалі не виділя­ють поняття функцій центрального банку. Вони розглядають мі­сце центрального банку в ринковій економіці з тих позицій, що банк проводить грошово-кредитну політику і регулює банківську діяльність. Такий підхід є дещо спрощеним і не дає загального уявлення про багатогранну діяльність центрального банку.

У вітчизняній і в російській літературі функції центрального банку найчастіше ототожнюють з основними напрямами його ді­яльності, а саме з емісійною діяльністю, з діяльністю як банку банків, банкіра уряду, органу банківського регулювання і провід­ника грошово-кредитної політики.

У Законі «Про Національний банк України» декларується ос­новна функція банку — забезпечення стабільності грошової оди­ниці України, що є кінцевим результатом, тобто завданням, на досягнення якого центральний банк спрямовує свою діяльність. Стаття 7 Закону проголошує інші функції НБУ, котрі охоплюють різні види діяльності банку — від проведення грошово-кредитної політики, банківського регулювання і нагляду до сертифікації банківських аудиторів і ліквідаторів банків, а також деякі банків­ські операції, наприклад операції з банківськими металами. Пе­релічені в Законі функції й операції загалом є такими, що випли­вають з економічної природи центрального банку, але вони не згруповані за своїм змістом, що затруднює розуміння специфіки діяльності центрального банку, а отже, і його сутності.

Ураховуючи особ­ливий статус і призначення центрального банку, видається за до­цільне виділити його специфічні функції, що визначають його сутність і відрізняють від інших ланок банківської системи. Най­більш прийнятним, на наш погляд, є виділення функцій:

• монетарного й економічного регулювання;

• управління банківською системою;

• управління грошовим оборотом;

• банківського обслуговування загальнодержавних та урядо­вих потреб.

Функція монетарного та економічного регулювання. Центральний банк у ринковій економіці виконує роль головного органу державного регулювання макроекономічних процесів за допомогою грошово-кредитних (монетарних) методів, що зумовлює його вирішальний вплив на стабільність національної валюти і стійкість банківської системи. Грошово-кредитне регулювання є одним із невід'ємних елементів загальноекономічної політики держави. Воно передбачає розроблення і впровадження центральним банком грошово-кредитної політики, що являє собою комплекс взаємопов'язаних заходів щодо регулювання грошового ринку, спрямованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей. Головною стратегічною довгостроковою метою сучасної грошово-кредитної політики є збалансований розвиток національної економіки, який досягається регулюванням пропозиції грошей та загального рівня цін у країні.

Загальною тенденцією в економічно розвинених країнах є зростання ролі ринкових методів грошово-кредитного регулювання, що забезпечують його більшу гнучкість і відповідність високій динамічності процесів в економіці. Сучасна практика грошово-кредитного регулювання передбачає застосування традиційних методів, що набувають нового звучання і використовуються центральними банками для ефективного впливу на грошовий ринок та на макроекономічні показники. Основні методи грошово-кредитного регулювання:

— операції з цінними паперами та з іноземною валютою (купівля чи продаж);

— регулювання рівня обов'язкових резервів;

— регулювання рівня облікової ставки;

— маніпулювання умовами рефінансування комерційних банків.

Однією з ключових макроекономічних характеристик будь-якої країни є стан банківської системи. Центральний банк, як орган грошово-кредитного регулювання, застосовує монетарні методи (рефінансування комерційних банків, купівля цінних паперів на відкритому ринку тощо) для підтримання ліквідності і надійності банківської системи у випадку тимчасового дефіциту ліквідних коштів, а також у разі фінансових потрясінь, притаманних ринковій економіці. При цьому слід ураховувати, що забезпечення стійкості банківської системи за допомогою монетарних методів пов'язане з певними суперечностями. Вирішуючи проблему ліквідності банківської системи, центральний банк здійснює додаткову емісію, що може мати інфляційні наслідки.

Важливою складовою функції монетарного та економічного ре­гулювання є проведення центральним банком валютної політики, яка тісно пов'язана з грошово-кредитною політикою. Валютна по­літика включає такі основні орієнтири: забезпечення оптимально­го обмінного курсу, підтримання рівноваги платіжного балансу, сприяння стабільному функціонуванню внутрішнього валютного ринку, оптимізація структури офіційних золотовалютних резервів, поступова лібералізація валютних операцій, стримування «втечі» капіталу, убезпечення економіки від світових валютних криз. Дія­льність центрального банку як органу монетарного регулювання має бути спрямована на дедоларизацію національної економіки, що знижує вразливість економіки від впливу зовнішніх факторів і підвищує ефективність грошово-кредитної політики.

Функція монетарного та економічного регулювання є пріори­тетною для центрального банку в ринковій економіці. Взагалі всі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємо­зв'язані і взаємообумовлені, проте, безперечно, грошово-кредитне регулювання економіки за допомогою монетарних інструмен­тів є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій діяльності найповніше реалізується призначення центрального банку і його роль у ринковій економіці.

Функція управління банківською системою передбачає, що центральний банк, як орган державного управління, застосовує до банків різні заходи впливу з метою забезпечення стійкості ба­нківської системи. Центральний банк здійснює управління бан­ківською системою, не втручаючись в оперативну діяльність бан­ків, не вимагаючи від банків проведення операцій, які могли б послабити їх фінансовий стан, не посягаючи на свободу підпри­ємницької діяльності банків. Центральний банк у процесі управ­ління ставить за мету сприяти обачливій та розважливій поведін­ці банків, виконанню ними вимог фінансової безпеки й ефек­тивному управлінню банківськими ризиками.

Функція центрального банку щодо управління банківською системою реалізується в кількох напрямах.

Центральний банк регулює доступ на банківський ринок з ме­тою перешкоджання проникненню до нього економічно нестабіль­них, ненадійних, із сумнівною діловою репутацією банків. З цією метою він визначає певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право займатися банківською діяльністю.

Центральний банк забезпечує створення нормативної бази, яка регламентує діяльність банків (наприклад, організацію і принципи банківського кредитування, порядок відкриття рахунків у банках, порядок проведення міжбанківського переказування грошей), ста­ндарти ведення бухгалтерського обліку, правила складання ста­тистичної звітності, порядок проведення в банках внутрішнього аудиту, порядок організації та функціонування в банку системи ризик-менеджменту тощо.

Центральний банк здійснює нормування діяльності банків. Він установлює для банків економічні нормативи з метою обмеження ризиків у їхній діяльності. Наприклад, нормативи кредитного ри­зику спонукають банки уникати концентрації кредитного ризику, диверсифікувати й оптимізувати кредитний портфель, проводити сек'юритизацію кредитів. Центральний банк вимагає від комер­ційних банків за певними нормами формувати резерви на покриття можливих втрат від проведення банківських операцій, здійснюва­ти відрахування у фонд гарантування (страхування) депозитів.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків сприяє зміцненню платіжної дисципліни в міжбанківських відносинах, прискоренню грошових потоків внутрішньобанківської системи, поліпшенню їх прозорості та легітимності, що сприяє підвищенню довіри до банків з боку їх кліє­нтів як важливої передумови їх стабільності.

Кредитне обслуговування комерційних банків також відкри­ває центральному банку широкі можливості для регулятивного впливу на діяльність банків і для управління всією банківською системою.

По-перше, кредити центрального банку — це один з інстру­ментів впливу на грошову пропозицію. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, на основі чого розвивається ресурсна база банківської системи. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок. По-друге, центральний банк вико­нує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним бан­кам короткостроковий кредит для підтримання їх ліквідності. По-третє, кредити центрального банку — це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення у такий спосіб безпе­ребійного функціонування системи міжбанківського переказу­вання грошей.

Національний банк України поступово освоює методи креди­тування комерційних банків, що є загальноприйнятими у світовій банківській практиці. У сучасних умовах він здійснює рефінан­сування комерційних банків через надання кредитів овернайт, тендерних кредитів, стабілізаційних кредитів і проведення опе­рацій прямого РЕПО.

Важливими напрямами управлінської діяльності центрального банку є формування системи гарантування вкладів та нагляд за банками, покликані захищати вкладників і кредиторів від можли­вих втрат коштів та запобігати невиваженому, ризиковому ве­денню банківського бізнесу. Загальносвітовою тенденцією розви­тку системи банківського нагляду є запровадження ризик-орієнтованого нагляду, тобто нагляду на основі оцінювання ризиків, притаманних кожному банку та банківській системі в цілому, а також застосування до банків адекватних заходів реагування.

Функція управління грошовим оборотом полягає у задово­ленні центральним банком попиту економіки на гроші, а також у створенні і забезпеченні функціонування платіжної системи.

Центральний банк має монопольне право на забезпечення су­купного грошового обороту банкнотами і монетами (готівкою), які є єдиним законним платіжним засобом, обов'язковим для приймання за всіма видами платежів і в оплату боргів на терито­рії даної країни. Як емісійний центр країни центральний банк за­звичай має повноваження щодо виготовлення грошових знаків, а також організації і регулювання їх обігу.

Емісія готівки (грошових знаків) в історичному плані найдав­ніший вид діяльності центрального банку. У XX ст. емісійна дія­льність центрального банку зазнала істотних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифі­кацією грошового обороту — розширенням сфери використання депозитних грошей і появою електронних грошей.

У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер. Забезпеченням банкнот слугують головним чи­ном державні цінні папери в портфелях центральних банків. Така емісія банкнот відкриває можливість надлишкового випуску їх в обіг, переповнення ними каналів грошового обороту та їх знеці­нення. Центральний банк у процесі реалізації грошово-кредитної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що сто­сується емісії грошових знаків, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку — 5—10 %. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в гро­шовій системі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам за­мінники готівки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому під­сумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть зажадати перетворення своїх банківських депо­зитів на готівку.

В Україні емісійним центром готівкового обороту є Націона­льний банк України, який із завершенням у 1996 р. грошової ре­форми емітує в обіг національну валюту — гривні та копійки.

Центральний банк разом з комерційними банками бере участь у забезпеченні сукупного грошового обороту депозитними гро­шима. У цьому процесі вирішальна роль належить центральному банку, оскільки саме він надає перший імпульс емісійному про­цесу, забезпечуючи комерційні банки додатковими резервами, а вже комерційні банки, використовуючи ці резерви, у процесі кредитно-депозитної діяльності створюють додаткову масу депо­зитних грошей на рахунках суб'єктів економіки.

В умовах розвиненої економіки грошові розрахунки і платежі здійснюються переважно у безготівковій формі через банківські установи, що спричинює необхідність формування особливих платіжних систем. Відповідальність за надійність та ефективність платіжної системи покладається на центральний банк країни ви­ходячи з його призначення.

Незалежно від характеру і структури платіжної системи краї­ни центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль. Він визначає загальні принципи діяльності платіж­них систем, створює систему міжбанківського переказування гро­шей. Виступаючи у ролі посередника між банками при проведен­ні міжбанківських розрахунків, центральний банк забезпечує:

• мінімізацію банківських ризиків;

• концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резе­рвів комерційних банків;

• належний рівень безпеки системи розрахунків;

• ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриман­ню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків.

Національний банк України створив систему електронних платежів, яка забезпечує швидке і надійне здійснення міжбанків­ських і міжгосподарських розрахунків на всій території країни, і розпочав створення національної системи масових електронних платежів.

Через свої функції монетарного та економічного регулювання й управління грошовим оборотом центральні банки забезпечують формування та функціонування грошових систем країн.

Функція банківського обслуговування загальнодержавних та урядових потреб. Центральний банк як банк держави представляє її інтереси у відносинах з центральними банками інших дер­жав, а також у міжнародних валютно-фінансових організаціях і в міжнародних банках, взаємовідносини з якими будуються відпо­відно до міжнародних договорів, норм національного права, а та­кож спеціальних угод. Центральний банк може брати фінансову участь у діяльності міжнародних організацій, які мають на меті розвиток співробітництва в монетарній сфері, зокрема бути співзасновником, брати участь у формуванні капіталу тощо. З метою здійснення міжнародної діяльності центральний банк може від­кривати кореспондентські рахунки і свої представництва за кор­доном.

Центральний банк виступає в ролі радника, консультанта уря­ду з питань, що стосуються розвитку банківської системи, спів­працює з урядовими структурами в процесі проведення аналізу, оцінювання та прогнозування основних макроекономічних пока­зників розвитку країни.

Центральний банк відіграє помітну роль у забезпеченні касово­го виконання державного бюджету. Сутність касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Центральний банк, як правило, веде консолідований рахунок Мі­ністерства фінансів (казначейства) і забезпечує у такий спосіб роз­рахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу останньо­му, у свою чергу, враховуючи особливий статус банку, мінімізу­вати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

Оскільки надходження коштів до бюджету і витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в цент­ральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер, центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про очіку­вані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити відповід­них заходів через проведення операцій на відкритому ринку і ней­тралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з про­блемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

— податкове фінансування. В основі цього методу — підви­щення урядом податкових ставок, введення нових податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету;

• боргове фінансування. В основі цього методу — випуск урядом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спря­мовується до бюджету;

• фінансування через емісію грошей. В основі цього мето­ду — отримання урядом прямих кредитів від центрального банку або купівля цим банком державних боргових зобов'язань на пер­винному ринку, тобто безпосередньо в емітента цінних паперів. Емісія грошей, яку в такий спосіб здійснює центральний банк, Прямо впливає на грошову базу, а отже, і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому, зокрема до посилення інфляційних тенденцій.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансу­вання бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему державних фінан­сів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального ба­нку від можливого тиску з боку уряду на законодавчому рівні забо­роняється емісійне кредитування уряду через купівлю центральним банком державних боргових зобов'язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Відносини уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'язань відбуваються лише через від­критий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошового ринку, вико­ристовуючи їх як інструмент монетарної політики.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску держав­них боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтриманні ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

У сучасних умовах в Україні стає все відчутнішою необхід­ність визначення загальноприйнятого методологічного підходу щодо обґрунтування функцій центрального банку.