94 Керівні принципи політики в галузі інклюзивної освіти. Юнеско, 2007

шкільний викладач надати своїм учням. Однак найважливішою формою підтримки є та, що надається з ресурсів, наявних у розпорядженні кожної школи. Йдеться про дітей, які надають підтримку дітям; викладачів, які надають підтримку викладачам; батьків як партнерів у процесі навчання своїх дітей; громади, яка надає допомогу школі та іншим центрам навчання. Об'єднання зусиль людських ресурсів у тому числі має стимулювати розвиток інклюзивної освіти.

Створення школи для всіх

Інклюзія як засіб розвитку максимально доступної освіти для всіх вимагає реструктуризації шкільної культури, її правил і внутрішніх норм, практики і процедур з метою повного урахування всієї різноманітності потреб і можливостей учнів і створення атмосфери благотворного спілкування і взаємодії дружби між людьми.

Водночас це удосконалення школи не лише для учнів, але і для її працівників. Інклюзія безпосередньо стосується всіх учнів, а не тільки тих, хто має інвалідність або особливі потреби. У такій школі різноманітність розглядається не як проблема, що вимагає вирішення, а як найважливіший ресурс, який потрібно використовувати в освітньому процесі

У процесі перетворення звичайної школи в «школу для всіх» доцільно було б скористатися кількома важливими рекомендаціями, що сформувалися в ході практичної діяльності.

Оцінка фізичної доступності будівель. Проведіть повну оцінки будівель школи і прилеглої територій. Залучайте до цього процесу самих учнів. Складіть список необхідних робіт для забезпечення фізичної доступності і визначіться з майбутніми витратами. Якщо ви до кінця не упевнені, що потрібно зробити для забезпечення повної фізичної доступності школи, зверніться до професіоналів або людей з інвалідністю.

Оцінка доступності освітнього середовища. Проведіть аналіз інформації, програмного і технічного забезпечення, що використовується в освітньому процесі, і потенційно викликає труднощі у окремих дітей. Постійно будьте в курсі нових адаптивних технологій, застосовних в освітніх процесах (шрифт Брайля, мова жестів і відповідні матеріали, сенсорні екрани, ноутбуки і тощо). Зберігайте всю письмову інформацію в комп'ютері, щоб у будь-який момент можна було надати її в альтернативних форматах.

Включіть питання розуміння інвалідності в освітні програми. Плануючи освітні програми для школи, проаналізуйте, як проблема інвалідності, особливих потреб відображена в них. Використовуйте недискримінаційні ресурси і книги. Прагніть дотримуватися соціального підходу до питань інвалідності, особливих потреб. Наприклад, попросіть усіх дітей написати своє ім'я шрифтом Брайля. Використовуйте властиву дітям доброту і чесність, щоб уникнути подальшої дискримінації.

Використання позитивних образів людей з інвалідністю. Переконайтеся в тому, що для всіх учнів доступна інформація і позитивні приклади про дітей і дорослих з інвалідністю, особливими потребами. Запросіть людей з інвалідністю розповісти дітям про себе і про своє життя.

Внесіть різноманітність до освітніх програм. Використовуйте різноманітні підходи і методи плануючи навчальну діяльність. Створіть єдиний банк ідей і методів, працюючи разом зі своїми колегами. Зв'яжіться з іншими школами і організаціями для обміну підходами, ідеями і методичними матеріалами. Наймогутніший освітній ресурс в будь-якій школі - це її учні. Використовуйте роботу в групах і парах, залучаючи до них дітей різного віку і різних здібностей.

Проведіть оцінку школи на предмет їх інклюзивності. Переконайтеся в тому, що оцінка кожного учня проводиться відповідно до його попередніх досягнень; що процеси оцінки доброзичливі стосовно всіх учнів і не заважають практиці інклюзії.

Забезпечте доступність спілкування школи з батьками дітей. Врахуйте, що не всі люди спілкуються однаково, усно або письмово. Проведіть оцінку комунікаційних потреб і можливостей усередині школи і надайте учням і батькам інформацію у відповідному форматі (наприклад, шрифтом Брайля, великим шрифтом, на аудіо або відеокасеті, на мові жестів, в електронній формі тощо.). Постійно пам'ятаєте, що ваша школа надає послуги не тільки учням, але і їхнім батькам та опікунам. Переконайтеся, що акустично будівлі школи доступні для спілкування слабочуючих людей.

Сприяйте розвитку атмосфери, що вітає різноманітність. Розвивайте участь дітей з інвалідністю і дайте їм можливість висловлюватися. Розробіть систему, що дозволяє дітям з інвалідністю або особливими потребами висловлювати свої думки і пропозиції. Дозвольте дітям мати вплив на роботу школи, на існуючі правила і практику.

Будьте стратегічно націлені на інклюзію. Школа повинна постійно перебувати у процесі пошуку і вдосконалення. Шукайте можливо приховані перешкоди і постійно плануйте дії, направлені на їх подолання.

Використовуйте допомогу і підтримку ззовні. Залучайте спеціальних педагогів, фізіотерапевтів та інших медичних працівників для сприяння навчальному процесу. Зазвичай такі фахівці виступають у ролі консультантів і потрібно проводити систематично тренінги з метою реалізації їхніх рекомендацій та усунення перешкод на шляху взаємодії.

Отже:

• Впровадження процесу інклюзії як керівного принципу вимагає здійснення важливих змін і перетворень в системі освіти, а також у суспільстві. Цей процес часто наштовхується на низку проблем. Зокрема до них належать: дискримінаційні ставлення й погляди, відсутність розуміння і необхідних навичок; обмежені ресурси; й неналежна організація.

• Прийняття цих змін є частиною процесу навчання. Це означає, що школи мають сприяти створенню такого середовища, в якому викладачі вчаться на вже накопиченому досвіді, їхні учні мають навчатися на основі виконання завдань і видів робіт, в яких вони беруть участь. Викладачі, які вважають себе такими, що навчаються в класі, з великою мірою ймовірності сприятимуть успішному навчанню своїх учнів.

• Існує декілька важливих складових, які сприяють успішному здійсненню змін, а саме: ясність мети, реальні завдання, мотивація, підтримка, й оцінка. Перехід до інклюзії є поступовим процесом, який має ґрунтуватися на чітко сформульованих принципах, що охоплюють розвиток усієї системи. Для того, щоб скоротити кількість бар'єрів, викладацькому складу й іншим зацікавленим сторонам потрібно вжити певних заходів, які мають охоплювати всіх мешканців місцевої громади, місцеві органи освіти та ЗМІ. Деякі з цих заходів передбачають: мобілізацію громадської думки; досягнення консенсусу; реформування законодавства; проведення аналізу ситуації на місцях; і надання підтримки місцевим проектам.

• Деякі аспекти змін можна ефективно виміряти. До таких вимірюваних показників належать: безпосередні вигоди для учнів; ширший вплив на політику, практичні методи, ідеї й переконання; активніша участь учнів; послаблення дискримінації (наприклад, за тендерною ознакою, інвалідністю, приналежністю до меншин тощо); посилення партнерських відносин та покращення співробітництва між міністерствами на національному й місцевому рівнях управління, а також на рівні громади; і створення й укріплення системи освіти й розвиток технології та педагогіки з метою охоплення всіх учнів.

РОЗДІЛ 5. ДОСТУПНІСТЬ ЯК ВАЖЛИВА УМОВА РЕАЛІЗАЦІЇ

ПРАВ ЛЮДИНИ

Роль та принципи доступності

Жодна людина не може скористатися наданими їй правами, якщо вона не має до них «доступу», тобто відповідних умов для їх реалізації.

Особливе значення ця об'єктивна вимога має у процесі реалізації прав людей з інвалідністю, оскільки їм доводиться долати численні додаткові перешкоди, які не дозволяють брати повноцінну, рівноправну участь у суспільному житті.

Стаття 9 Конвенції ООН про права людей з інвалідністю зазначає, що «доступність» передбачає забезпечення однакового доступу до місць громадського користування і громадських послуг для всіх членів суспільства, включаючи людей з інвалідністю. Цей принцип Конвенції (ст. 9) є керівним та стосується всіх аспектів її впровадження.

Ключову роль у створенні інтегрованого суспільства, в житті якого люди з інвалідністю зможуть брати повсякденну участь, відіграє доступність навколишнього середовища.

Існуючі специфічні бар'єри можуть негативно впливати на реалізацію та забезпечення численних прав людини. Відсутність, наприклад, доступного транспорту може перешкоди людям з інвалідністю добиратися до місця роботи, навчання, користуватися закладами охорони здоров'я, реабілітації, культури, спорту і цим значно погіршує якість їхнього життя.

Відсутність доступу до інформації не тільки обмежує можливість людей з інвалідністю на реалізацію їх права брати участь у політичному і суспільному житті, але й унеможливлює свідомий вибір щодо питань, які стосуються інших прав людини. Наприклад, якщо виборець, який має інвалідність, вирішує, за яку політичну силу голосувати на місцевих виборах, то він має знати, як вона буде забезпечувати його права на медичне обслуговування, роботу, службу «швидкої допомоги», відвідання спортивних залів тощо. Кожна людина повинна мати доступ до необхідної інформації, щоб зробити свідомий вибір.

Доступність з'являється там, де зникають її антиподи - перешкоди і бар'єри, яких умовно об'єднують у такі групи:

Фізичні. Це насамперед ті перешкоди, що існують в будівлях. Це очевидні бар'єри, на які звертають увагу розглядаючи проблеми «доступності» для людей з інвалідністю. Зараз фактично всі усвідомлюють важливість наявності пандусів для доступу людей з інвалідністю в будівлі, де є сходи. Однак мало хто знає, з якими перешкодами стикаються невисокі на зріст люди, як вони почувають себе некомфортно у будівлях, збудованих для людей середнього зросту.

Інформаційні. Недоступною для людей з інвалідністю може бути форма подачі інформації та її зміст. Наприклад, люди з ослабленим зором не можуть ознайомитись з публікаціями, які надруковані дрібним шрифтом. Програми телебачення, які демонструються без субтитрів або не супроводжуються перекладом на мову жестів, будуть недоступні для людей, які не чують. Якщо інформація не супроводжується шрифтом Брайля або іншими відповідними тактильними формами, вона є недоступною для незрячих людей. Якщо зміст інформації подано ускладненою, науковою мовою вона не буде доступною для людей з обмеженими розумовими можливостями.

Інституційні. До них належать закони, практика, програми, які активно забороняють або не здатні полегшити «доступ» людей з інвалідністю. Наприклад, в деяких країнах людям з психічними захворюваннями заборонено брати участь у голосуванні, а в інших люди з інвалідністю не можуть проголосувати через відсутність відповідного законодавства. В Україні існує негативна практика, коли через відсутність архітектурної доступності люди з інвалідністю не можуть потрапити на виборчі дільниці.

Ментальні. Можливо це найбільш вразливі перешкоди, позаяк вони виявляють ставлення до осіб з інвалідністю суспільства. Це так звана «ментальна бар'єрність». Іноді міфи та стереотипи, що існують в суспільстві стосовно людей з інвалідністю і лежать в основі цієї «бар'єрністі», можуть заподіяти несвідомо великої моральної шкоди і створити штучні бар'єри, які упродовж всього життя людина не може подолати. У ряді випадків такі бар'єри існують тільки тому, що багато людей не знають і не розуміють суті проблем людей з інвалідністю. Наприклад, директор навчального закладу вважає, що його заклад архітектурно доступний для людей з

інвалідністю, які пересуваються на візках, оскільки є тільки пару східців на вході. Він не може зрозуміти того, що людина з інвалідністю має право бути незалежною і самостійно (без сторонньої допомоги) заходити до закладу і виходити з нього коли в цьому існуватиме потреба чи бажання.

Законодавчо-нормативне забезпечення «доступності» для осіб з інвалідністю в Україні.

Враховуючи важливу роль і особливе політичне, соціальне, економічне значення «доступності» в реалізації прав людей з інвалідністю та маломобільних груп населення (до яких відносять осіб з ураженнями опорно-рухового апарату, вадами зору і дефектами слуху, а також осіб похилого віку і тимчасово непрацюючих) у багатьох країнах дотримання її принципів і вимог гарантується міжнародним і національним законодавством.

1993 року Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», які базуються на основних міжнародних правових актах і визнають необхідність здійснення заходів щодо забезпечення осіб з інвалідністю рівними можливостями нарівні з іншими громадянами, в тому числі доступності до житла, будинків, споруд громадського обслуговування, місць роботи та відпочинку.

Конвенція ООН про права інвалідів стала першим юридичним обов'язковим міжнародним документом, який визначає обов'язок урядів країн ретельно розглянути та забезпечити впровадження принципів доступності з тим, щоб люди з інвалідністю змогли «жити незалежно і повною мірою брати участь у всіх аспектах життя».

Державна турбота про людей з інвалідністю є мірилом рівня її соціального розвитку, цивілізованості та демократизації.

На шляху інтеграції до європейського та світового співтовариства, Україна ратифікувала низку міжнародних правових актів, які здійснили певний вплив на формування національної державної політики і практики щодо забезпечення рівних можливостей для всіх громадян, впровадження принципів доступності в різні сфери життєдіяльності осіб з інвалідністю.

Міжнародні правові акти, ратифіковані Україною є нормами прямої дії і обов'язковими до виконання. На них можна посилатись під час вирішення судових справ.

Більшість положень цих актів трансформовані в національне законодавство. Широкий спектр дій щодо людей з інвалідністю незалежно від групи та причини її інвалідності визначає Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» (1991р). Крім того, є низка законодавчих і нормативних актів, прийнятих з метою врегулювання правового положення окремих груп осіб з інвалідністю та забезпечення принципів «доступності». Це, зокрема, закони «Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (1991 р.), «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (1993 р.), «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» (1992 р.), «Про реабілітацію інвалідів в Україні» (2005 р.), «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» (2000 р.), Указ Президента України № 900 «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» (2005 р.), Указ Президента України № 588 «Про заходи щодо розв'язання актуальних проблем осіб з обмеженими фізичними можливостями (2011 р.), Постанова Кабінету Міністрів України №863 «Про затвердження Програми забезпечення безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об'єктів житлового та громадського призначення» (2003 р.) тощо.

Зважаючи на те, що протягом багатьох років в Україні ідеологія державної соціальної політики стосовно осіб з інвалідністю базувалася (та й нині ще базується) на принципах «надання допомоги» (періодичного збільшення розміру пенсій та інших грошових виплат, встановленні пільг, розширенні мережі спеціальних закладів утримання, тощо), то закони і нормативні акти відповідно пріоритетно спрямовані на забезпечення реалізації такого підходу до проблеми.

Так, наприклад, досить обширно унормативовано вимоги до безпеки у будинках, де утримуються особи з інвалідністю. Будинки спеціалізованих закладів для людей з інвалідністю і

осіб похилого віку повинні проектуватися за спеціальними нормами - ДБН ⁹⁵ «Заклади соціального захисту населення», які розроблені у ВАТ «КиївЗНДІЕП» і введені у дію 2007 року, і в той же час багато вимог викладених в різних ДБН потребують вдосконалення відповідно до сучасних концепцій «доступності» та «універсального дизайну».

Найбільшу проблему сьогодні щодо впровадження принципів доступності та універсального дизайну викликають споруди, які мають історичну та художню цінність. Необхідність і ступінь (форми) адаптації цих будинків щодо питань доступності маломобільних груп населення повинні узгоджуватися з органами пам'яток історії та культури відповідного рівня.

На основі аналізу вітчизняної та зарубіжної практики проектування, будівництва та експлуатації житлових та громадських будинків і споруд, а також з урахуванням досвіду експериментального проектування та реконструкції об'єктів з організацією доступності маломобільних груп населення, вважається доцільною така пріоритетність критеріїв організації безбар'єрного архітектурного середовища:

• фізична доступність;

• безпека;

• інформативність;

• зручність.

Критерій доступності повинен містити вимоги:

• до можливості безперешкодного і зручного руху маломобільних відвідувачів земельною ділянкою або закладом обслуговування;

• до входів у будинки;

• до дверних і відкритих прорізів;

• до безперешкодного руху комунікаційними шляхами, приміщеннями і просторами як у будинку, так і на земельній ділянці;

• до можливості своєчасно скористатися місцями відпочинку, очікування і попутного обслуговування;

• щодо проходів до різного обладнання і меблів;

• до ширини внутрішніх сходів.

Під безпекою слід розуміти можливість безперешкодного проживання у житловому будинку, відвідування об'єктів обслуговування без ризику бути травмованим будь-яким чином або заподіяти шкоду своєму майну, будинку, споруді чи обладнанню. Це стосується розміщення вхідних площадок, сходів і підйомних пристроїв та їх захист від атмосферних опадів; шляхів руху відвідувачів представників МГН⁹⁶ усередині будинку, а також матеріалів для огороджень, дверей і т. ін.

Основні вимоги безпеки складаються з:

• можливості уникати травм, поранення, каліцтва, надмірної втомлюваності і т. ін. через властивості архітектурного середовища;

• можливості своєчасного розпізнавання і реагування на місця і зони ризику;

• уникнення місць перехрещення шляхів руху, які погано сприймаються;

• попередження мешканців житлових будинків, відвідувачів про зони, які становлять потенційну небезпеку;

• виключення помилкових ефектів сприйняття середовища, яке провокує ситуацію ризику.

До вимог інформативності віднесені:

• своєчасне розпізнавання орієнтирів у архітектурному середовищі будинків;

• точна ідентифікація свого місця знаходження і місць, які є метою відвідування;

⁹⁵ ДБН —державні будівельні норми — прим. авт.

⁹⁶ МГН —маломобільні групи населення — прим. авт.

• використання засобів інформування, які відповідають особливостям різноманітних груп споживачів;

• можливість ефективної орієнтації відвідувачів як при денному світлі, так і в нічний

час;

• скорочення часу і зусиль на отримання необхідної інформації, можливість мати безперервну інформативну підтримку на усьому шляху руху до будівлі і всередині неї.

Розміщення і характер використання елементів інформаційного забезпечення потребують врахування:

• відстані, з якої повідомлення може бути ефективно сприйняте;

• кутів поля огляду, зручних для сприйняття інформації глядачем;

• ясного зображення і контрастності, а при необхідності — рельєфності зображення;

• відповідність застосованих символів або пластичних прийомів загальноприйнятного значення;

• виключення перешкод для сприйняття інформаційних засобів.

Критерій зручності рекомендується формувати на основі таких вимог:

• створення умов для комфортного проживання мешканців житлових будинків, для мінімальних витрат часу і зусиль на задоволення своїх потреб відвідувача об'єктів обслуговування;

• забезпечення умов для компенсації зусиль, які були витрачені під час руху і отримання послуг;

• підвищення якості обслуговування через його концентрацію у просторі споруди/будівлі;

• збільшення асортименту послуг з урахуванням стану здоров'я відвідувачів за рахунок створення додаткових умов, які допомагають відвідувачеві в отриманні необхідного обслуговування.

Найменшою межею зручності слід вважати створений рівень, в якому житлові умови та рівень обслуговування не можуть бути визначені дискомфортними (незручними).

Нормалізацію зазначених пріоритетів пропонується запроваджувати на основі ДБН В.2.2- 17:2006 «Будинки і споруди. Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення», які набули чинності з 1 травня 2007 р. і введені на заміну ще радянського ВСН 62-91 «Проектирование средьі жизнедеятельности с учетом потребностей инвалидов и маломобильньїх групп населення».

Цей нормативний документ поширюється на проектування та реконструкцію цивільних (житлових та громадських) будинків і споруд з урахуванням можливостей маломобільних груп населення. Вимоги його не поширюються «на будинки спеціалізованих закладів для постійного і тимчасового проживання інвалідів і людей старшої вікової групи на умовах опіки, стаціонари лікувальних закладів і аналогічні установи, призначені для обслуговування і постійного перебування даних категорій населення, а також на житлові будинки для однієї сім'ї»⁹⁷. Він призначається для проектних, будівельних та експлуатаційних організацій, а також Міністерств і відомств.

ДБН складається з 7 розділів, в яких послідовно розглядаються сфера застосування, нормативні посилання, терміни та визначення понять, загальні положення, вимоги до земельних ділянок, загальні вимоги до будинків і споруд, які включають: входи та шляхи руху; сходи і пандуси; ліфти і підйомники; шляхи евакуації; внутрішнє обладнання;