Лише факти

Психологи встановили, що інформація тим краще сприймається, за­пам'ятовується й осмислюється, чим авторитетніше і престижніше дже­рело інформації. А іноді достатньо тільки авторитету і престижу, щоб люди повірили в те, чого немає. Грузинський психолог Щ. Надірашвілі у книжці «Психологія пропаганди» розповідає про такий цікавий екс­перимент. Авторитетний лікар-окуліст здалеку показував групі сту­дентів чистий аркуш паперу. Він просив студентів підняти руку, коли вони побачать на середині аркуша чорну крапку, оскільки йому треба провести дослідження гостроти зору. Через деякий час усі піддослідні підняли руку, хоча насправді папір був чистий. Що ж бачили студен­ти? Вони «бачили» авторитет лікаря, сконцентрований у ту саму не­існуючу крапку.

{Див.: Панина Н. В., Головаха Е. И. Психология человеческого взаимопонимания. — К.: Политиздат Украйни, 1989. — С. 39.)

Додаток до теми 14

Ситуація

Тотто-тян — героїні нашої ситуації — пощастило. Мама знайшла для неї чудову школу — школу «Томое», директором якої був талановитий учитель Сосаку Кобаясі.

Коли Тотто-тян з мамою зайшли до кабінету директора, з-за столу підвівся невисокий чоловік. Кілька передніх зубів у нього були відсутні, шевелюра значно порідшала, але обличчя було здорове, моложаве. Широкоплечий, із сильними, міцними руками. Зношена трійка сиділа на ньому до ладу.

Тотто-тян похапцем уклонилась і задерикувато запитала:

— Ви хто? Директор чи працюєте на станції?

Мама вжахнулась, але, перш ніж вона встигла втрутитися, господар кабінету, сміючись, відповів:

• Я — директор школи! Тотто-тян захоплено промовила:

• Як чудово! Тоді в мене прохання: візьміть мене до себе вчитися! Директор запропонував Тотто-тян сісти, а мамі сказав:

— Ви можете повертатися додому, а ми тут з Тотто-тян погово­ римо.

Тотто-тян ледь засмутилася, але дуже швидко до неї прийшло відчуття, що з цією людиною не пропадеш. Мабуть, таке ж відчуття з'явилося й у мами.

— Ви ж піклуйтеся про неї... Будь ласка! — промовила вона і зачинила за собою двері.

245

Директор підсунувся ближче, усівся навпроти Тотто-тян і попро­сив:

• Ну, ,а тепер розкажи про себе! Говори, що хочеш.

• Усе, що захочеться?

Тотто-тян дуже зраділа. Вона побоювалася, що їй доведеться відпо­відати на різні запитання, а тут — говори, що спаде на думку. Вона заторохтіла без угаву. Розповідала досить плутано і не завжди по по­рядку, але дуже старалася нічого не пропустити. Адже треба було не забути:

Про те, що поїзд, на якому вони сюди їхали, йшов дуже швидко.

Про те, що вона просила дядечка контролера залишити їй квиточка, а він не дозволив.

Про те, що її вчителька в школі, куди вона до цих пір ходила, дуже гарна.

Про те, що під дахом старої школи звили гніздо ластівки.

Про те, що в неї вдома є рудий песик на ім'я Роккі, який уміє давати лапу, просить дозволу увійти в дім, дякує після обіду.

Про те, що в дитячому садочку вона засунула до рота ножиці і кла­цала ними, а вихователька сердилася і говорила: «Язика відріжеш!» — але ж не відрізала! Про те, що, коли в неї починається нежить, вона завжди шморгає носом і мама за це її дуже сварить, тоді вона поспішає висякатися.

Про те, що тато чудово плаває і навіть уміє пірнати.

Вона говорила й говорила, а директор реготав і, схвально киваючи, запитував: «А що далі?» Тотто-тян було приємно, що її так уважно слухають, і вона базікала без упину. Але нарешті говорити стало ні про що. Вона замовкла і замислилася: про що б іще розповісти. Помітив­ши це, директор запитав:

— Може, ще щось пригадаєш?

Тотто-тян подумала: дуже шкода, якщо все на цьому скінчиться, коли ще буде такий зручний випадок поговорити з уважною людиною. Вона гарячково розмірковувала, що б іще сказати, і тут її осяяло: сукня!

— Ось, комірець не подобається мамі! — І більше вже нічого не могла придумати.

Тоді директор встав і, поклавши їй на голівку велику теплу долоню, промовив:

— Ну, від сьогоднішнього дня ти учениця нашої школи. Тотто-тян охопило щастя. Вона ніколи в житті не зустрічала такої

чудової людини. Адже до цього ніхто не слухав її так довго. І жодного разу він не позіхнув від нудьги, і видно було, що слухати йому так само цікаво, як їй розповідати.

Тоді Тотто-тян ще не вміла вираховувати час, але все одно розмо­ва здалася їй тривалою. А як вона здивувалася б, якби знала, скіль­ки вони проговорили. Тоді була б ще більше вдячна директорові...

246

Адже мама привела Тотто-тян до школи о восьмій ранку, а коли та замовкла, директор витягнув з кишені годинника і сказав: «Ма­буть, час обідати». Виходить, що він слухав Тотто-тян цілих чотири години!

(Куроянаги Т. Тотто-тян, маленькая девочка у окна. —- М.: Дет. лит., 1988. - С. 26-29.)