Ситуація 1

Уривок з відомої дитячої повісті письменника В. Кисельова «Дівчинка і птахоліт» змальовує не урок у класичному його розумінні, зображується комунікативна взаємодія дорослого й дітей, яка має пізнавальний зміст. Проте хто сказав, що навчатися можна лише на уроках?

Усе почалося зі звичайного шматочка цукру. Я тоді ще навчалася в шостому класі і не знала, що цукор не горить, а тільки темнішає і плавиться, якщо палити його на сірникові. Батько Вітін, Леонід Воло­димирович, — хімік, професор, працює в Академії наук — одного разу, коли я і Сергійко були у Вітька, сказав, що покаже нам фокус. Він дав нам кожному по шматочку цукру і по коробці сірників і запропонував підпалити цей цукор, тільки над попільничкою, щоб не забруднити стіл. Я обпалила собі пальці, а цукор не загорявся. Тоді Вітьків батько взяв у нас цукор і сам підпалив його. І цукор у нього зразу загорівся красивим синюватим полум'ям, схожим на те, яке буває, коли горить спирт.

— Тепер здогадайтесь, у чому тут фокус, — сказав тато Вітька. — Чому у вас цукор не горів, а в мене горить?

371

Ми не могли здогадатися. І тато Вітін тоді сказав:

• Ось, діти, ви зараз зіткнулися з одним із найцікавіших явищ природи і одним із найважливіших питань хімії. Ви не звернули на це уваги, але я, перед тим як підпалити шматок цукру, ніби ненавмисно впустив його у попільничку. До цукру пристав тютюновий попіл, а тютюновий попіл має надзвичайно цікаву властивість — досить най­меншої кількості, ну просто міліграма, щоб увесь цукор, якщо його підпа­лити, згорів.

• А чому попіл так діє на цукор? — спитав Сергійко.

• Тому, що тютюновий попіл у цьому випадку є каталізатором, — відповів Леонід Володимирович і розповів нам, що каталізатори — це такі речовини, що не зменшуються і не збільшуються, але вони наба­гато прискорюють хімічні процеси, інколи в тисячі і в сотні тисяч разів. А бувають і такі реакції, що взагалі без каталізатора не виходять.

Не знаю, як в інших, але в мене перед очима одразу виникла така картина: величезна зала чи майдан, заповнений людьми. Вони стоять тісно, вони похмурі і незадоволені, вони неголосно перемовляються між собою, і весь майдан гуде, як вулик. Але тут молодий чоловік у білій сорочці з розстебнутим коміром, із зачесаним назад хвилястим чорним волоссям заскакує на якесь підвищення — це навіть не трибуна, а стіл чи візок — і кричить: «Уперед на тиранів!» І всі заходяться будувати барикади, озброюватися... Ось цей молодий чоловік, який закричав «Уперед на тиранів!», мені уявилося, і є каталізатор.

Леонід Володимирович прочитав нам того дня цілу лекцію про ката­лізатори. Про те, що бувають каталізатори, які прискорюють дію інших каталізаторів, і їх називають промоторами, і що бувають речовини, які уповільнюють дію каталізаторів, — їх називають каталітичними отру­тами; що в наш час учені створили теорію про те, чому і як діють каталізатори, але все одно в цьому питанні ще багато залишається не­відомого; і деякі каталізатори знайдено за методом давніх алхіміків, тобто випробовують різні реактиви, перевіряючи, чи не прискорюють вони хімічний процес.

Я одразу уявила собі напівтемне приміщення, посередині горно, на якому стоїть велика вигнута реторта з червоною рідиною. Тато Вітін, в коротких штанях, в оксамитовому камзолі, однією рукою роздмухує міхи, у другій руці тримає книжку, в яку час від часу зазирає, промовляючи хімічні формули і заклинання, а на голові в нього сидить сова, яка то страшно гукає, то бурмоче формули: аш два о, аргентум, нітрогенум і ще такі самі слова.

• Отже, -- запитала я, — все залежить від того, пощастить чи не пощастить хімікам?

• Ні, '— заперечив Леонід Володимирович. — У тисячах лабора­торій усього світу щодня проводять сотні тисяч дослідів, для того щоб знайти і випробувати нові каталізатори. І якщо говорити про фортуну,

372

то це свідома, так би мовити, спрямована фортуна. І коли хіміки знахо­дять новий каталізатор — це дуже важлива, радісна подія, а склад нового каталізатора часто є промисловою, військовою чи навіть держав­ною таємницею.

Коли я повернулася додому, то довго думала про те, що це все дуже гарно і дуже дивно... Поки ми ходимо до школи чи в кіно, готуємо уроки чи сваримось один з одним через усякі дрібниці в усьому світі в лабораторіях, схилившись над приладами, сидять учені й шукають ка­талізатори, для того щоб прискорити різні хімічні процеси. А тато Вітін говорить, що прискорювати різні хімічні процеси —означає ак­тивно турбуватися про те, щоб люди якомога швидше стали жити лег­ше і краще.

Дидактичні завдання

/. Чи можна комунікативну взаємодію професора Леоніда Володими­ровича та шестикласників Олі, Віті й Сергійка вважати навчан­ням? Доведіть вашу думку.

2. За якими ознаками комунікативну взаємодію професора Леоніда Володимировича та шестикласників можна вважати діалогічною взаємодією?

3. За визначенням В. О. Сухомлинського, шкільний урок повинен бути уроком «духовної спільності, взаємної довіри, доброзичливості». Чи відповідає цим вимогам взаємодія дорослого й дітей, змальована в уривку?

4. Діалог — це специфічна форма взаємодії, коли партнер сприймається як людина із правом на власну позицію, на індивідуальний спосіб сприйняття дійсності. Проілюструйте це положення прикладами з наведеної ситуації.

5. Доведіть, що діти у процесі сприймання розповіді педагога були не пасивними слухачами, а активними діячами. Які психічні процеси були активізовані в дітей під час взаємодії з професором-хіміком?

6. Які способи діалогізації навчальної взаємодії, використані Леоні­дом Володимировичем, можуть бути застосовані у шкільному класі? Чи достатньо застосувати ці способи, щоб урок став уроком-діа-логом?

7. Спрогнозуйте наслідки взаємодії професора з шестикласниками. Обґрунтуйте вашу думку.

СИТУАЦІЯ 2

Аналізуючи попередню ситуацію, ви зупинилися на прогнозах післядії спілкування Леоніда Володимировича, професора-хіміка, і шестикласників Олі,Віті та Сергія. Читаючи наступний уривок із повісті «Дівчинка і птахоліт», ви зможете перевірити свої прогнози.

На другий урок ми пішли до найкращого місця в нашій школі — до хімічного кабінету. У нас чудовий хімічний кабінет. Замість парт там

373

стоять столи. І є великий стіл, до якого підведений газ, і на ньому маленькі газові плитки й хімічний посуд. І витяжна шафа — великий скляний ящик, до якого підведено вентиляційну трубу. І вздовж стіни шафи, заповнені банками з етикетками, а в банках усілякі реактиви. А в одній із банок під шаром гасу зберігається металевий натрій, який мені подобається найбільше...

І головне — в хімічному кабінеті Євгенія Лаврентіївна, як завжди, в чорному халаті та з білим волоссям і з обличчям, яке залишається добрим і серйозним, навіть коли вона посміхається. Що я раніше чула про Євгенію Лаврентіївну? Що вона сувора і що відповідає на всі запи­тання.

Чи сувора вона? Тато якось говорив, що в поганого вчителя учні можуть сидіти на уроках тихо, але в хорошого вчителя учні не можуть галасувати й базікати. У Євгенії Лаврентіївни на уроках завжди тихо, і просто якось нікому не спадає на думку, що можна відволіктися, або побазікати із сусідом по столу, або ще щось таке.

Ну, а стосовно питань — то це правда. Вона ніколи нікому не гово­рить: «Тобі ще рано», або «Ти це зрозумієш пізніше», або «Ти це будеш вивчати в десятому класі». Вона відповідає на всі запитання. І не тільки з хімії. І завжди скаже ще, які книжки прочитати, щоби краще зрозуміти. Старшокласники розповідають, ніби іноді їй ставлять такі запитання, що вона відповідає: «Я цього не знаю. Я з'ясую і завтра вам відповім». І ніколи не забуває відповісти. Мені здається, що за це її особливо треба поважати.

Але ставити запитання їй можна тільки на перервах або після уроків. Вона завжди спеціально залишається. А на уроці її не можна перери­вати. От я, наприклад, спитала у Євгенії Лаврентіївни, чому, якщо поси­пати цукор тютюновим попелом, він горить. Підійшли ми до неї всією нашою компанією, вчотирьох, навіть із Женькою Івановим. Євгенія Лаврентіївна спочатку розпитала нас, чи розуміємо ми, що таке каталіза­тор, а вже потім розповіла, що існує такий дуже легкий метал під назвою літій, котрий у п'ять разів легший за алюміній. Застосовується він у металургії — його додають у дуже невеликій кількості до міді, алюмінію, магнію, від цього вони стають стійкішими й міцнішими. Літій є у де­яких морських водоростях, а також у таких рослинах, як жовтець, який інакше називають курячою сліпотою, і в тютюні. У тютюновому попелі залишається частина сполуки літію, а цей літій і є каталізатором.

Від Євгенії Лаврентіївни на кожному уроці дізнаєшся про щось зовсім несподіване й дивовижне. От, наприклад, є таке прислів'я: «Щоб пізнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти». Я думала, що для того щоб з'їсти пуд солі, потрібно років двадцять, ну, не двадцять, так де­сять. Але Євгенія Лаврентіївна розповіла нам, що кожна людина з їжею з'їдає за рік від 8 до 10 кілограмів солі. Таким чином, удвох вони з'їдають пуд солі всього за рік. Отже, ми з мамою з'їли разом майже

374

13 пудів солі, і все ж... Мабуть, не в солі річ і не в часі, але Євгенія Лаврентіївна тут ні до чого.

Вітін тато, Леонід Володимирович, розповідав, що учні, закінчивши школу й отримавши у Євгенії Лаврентіївни з хімії навіть трійку, в інститут складають іспит з хімії на п'ятірку, а якщо в учня Євгенії Лаврентіївни в атестаті стоїть з хімії п'ятірка, то в Києві в будь-якому інституті чи в університеті він отримає п'ять і йому можуть навіть не ставити запитань.

(Киселев В. Л. Девочка и птицелет. — М.: Дет. лиш., 1988. — С. 31-33.)

Дидактичні завдання

/. Чи випадковим є захоплення Олг хімією? Які чинники вплинули па формування позитивного ставлення до цього предмета?

2. Чи вважаєте ви взаємодію Євгенії Лаврентіївни з учнями в на­вчальному процесі діалогічною взаємодією? Обгрунтуйте вашу дум­ку, використовуючи порівняльну характеристику уроку-діалогу й уроку-монологу.

3. Зверніть увагу на таку деталь: учителька не дозволяє на уроці ставити їй запитання. Чи може за такої умови урок Євгенії Лав­рентіївни бути уроком-діалогом?

4. Ще одна деталь: Євгенія Лаврентіївна — сувора вчителька. Чи узгоджується це з головною характеристикою уроку, який будується на ґрунті діалогічної взаємодії вчителя з учнями, — рівність осо­бистіших позицій учителя й учнів у процесі навчання?

5. Спрогнозуйте стиль педагогічного спілкування Євгенії Лаврентіїв­ни на уроках (залякування, загравання, дистанція, дружнє ставлен­ня, захоплення спільною творчою діяльністю). Чому ви так вважа­єте?

6. Які риси особистості педагога-майстра притаманні Євгенії Лав-рентіївні?

7. Спробуйте подивитися на світ професії вчителя очима Євгенії Лав­рентіївни і від її імені висловити професійне кредо, почавши так: «Я вважаю, що як педагог-професіонал...».