3. Соціальна діагностика девіантної поведінки

Як і питання про сутність девіації, проблема її соціальної - (включаючи біопсихологічну) діагностики має свою історію.

Наприкінці XIX ст. італійський лікар Цезаре Ломброзо виявив зв'язок між кримінальною поведінкою та певними фізичними рисами. Він стверджував, що люди схильні до типології поведінки за своїм біологічним складом, що «кримінальний тип» асоціюється з поверненням до більш ранніх стадій людської еволюції (нижня щелепа виступає, ріденька борідка, знижена чутливість до болю). Послідовники Ломброзо розвинули його теорію різними варіантами біологічної концепції девіації, зокрема положеннями про аномалію статевих хромосом девіанта.

Психологічний підхід доповнює проблематику діагностики девіації. Ідеться про аналіз кримінальної поведінки (таких загальних станів, як розумові дефекти, дегенеративність, недоумкуватість, психопатія, що їх пояснювали ще давні мислителі, шукаючи психологічні основи пояснення). Тут кримінологи координують свої зусилля з психологами, психоаналітиками. Як і при визначенні сутності девіації, розкриття її діагностики також вимагає комплексно-системного підходу: біопсихологічного та інтегрально-соціологічного. Такий підхід поєднує визначення спільних соціальних факторів як причин девіацій:

1) відсутність норм і розрив між цілями суспільства та засобами досягнення цих цілей (теорії аномії);

2) культурні цінності, що спонукають людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії);

3) наявність тих, хто оцінює людину з погляду девіації (теорія навішування ярликів);

4) розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія).

Враховуючи наявність конструктивної девіації (творчого ставлення до існуючих норм з метою їх поліпшення й удосконалення) і виходячи з потреби зосередитися на деструктивній девіації, слід звернутися знову до механізму людської життєдіяльності в цілому (середовище — потреби — їх усвідомлення та діяльне задоволення). Усвідомлення об'єктивних потреб відбувається у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових установок, що реалізуються певними засобами.

У цьому відношенні цікавим є підхід до цієї проблеми Р. Мертона. Він розрізняє: конформізм, інновацію, ритуалізм, ретритизм, бунт.

Конформізм — це узгодженість між цілями суспільства і засобами їх реалізації. Ідеться про застосування законних засобів досягнення суспільноприйнятих цільових установок. Така поведінка є основою стабільного суспільства.

Інновація припускає визначення цілей, але відкидає соціально схвалені засоби їх досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

Ритуалізм пов'язаний з відкиданням цілей та визначенням засобів. Звичайно він виражається у зниженні рівня домагань і часто зустрічається, на думку Мертона, у представників нижчої верстви середнього класу. Це може служити джерелом девіантної поведінки, наприклад, бюрократа, абсолютизуючого формальні процедури.

Ретритизм заперечує як соціально схвалені засоби, так і відповідні цілі. Найбільше ретретизм характерний для осіб, що опинилися за межами суспільства: волоцюг, наркоманів, п'яниць та ін., які відмовляються від пошуків безпеки, престижу, претензій на гідність.

Бунт — відкидання (заперечення) цілей і засобів із заміною їх новими. Вони переносять свою лояльність від існуючого соціального устрою до нових груп з новими ідеологіями.

Вітчизняний дослідник В. Кудрявцев у праці «Правова поведінка: норма і патологія» (М., 1982) пише, що у формальному розумінні патологією можна назвати будь-яке небажане відхилення від норми, що теоретична патологія в медицині — це загальне вчення про хворобу. Але соціальна патологія акцентує увагу на відхиленні від норм саме у сфері соціальній, а не біологічній. Ідеться про порушення і нехтування суспільними інтересами масового чи індивідуального характеру, з більшою чи меншою інтенсивністю.

Він зазначає, що соціальна патологія поведінки — частина соціальної патології. Поведінка визначає конкретного суб'єкта девіації і тим самим конкретизує саму боротьбу проти правопорушень і злочинів, їх профілактику. Правопорушення і злочини — дві форми соціальної патології, девіантної поведінки в цілому. Такі рівні відповідної діагностики. Вона дає змогу зосередитись на шляхах подолання правопорушень і злочинів у суспільному житті.