3. Економічна думка Давнього Сходу

Економічна наука з'являється зі становленням ринкової економіки, але коріння її йдуть у давню давнину. Аналіз окремих сторін економічної діяльності існував ще в країнах Древнього Сходу. Як відзначалося, народи цих країн у силу сприятливих природних і географічних умов раніше інших досягли економічного й культурного розвитку. Ускладнилася структура суспільства не тільки за професійною, але й соціальною (станово-кастовою) ознакою. В IV тисячоріччі до нашої ери на Давньому Сході виникають держави, основними рисами господарського укладу яких були натуральне господарство й рабовласництво, азіатський спосіб виробництва із провідною роллю державної власності й держави в господарських процесах, общинному землеволодінні, де в якості головної продуктивної сили виступали общинники при обмеженому використанні праці рабів. Світ господарства не міг не стати предметом міркування древніх проповідників, філософів, правителів. Завдяки винаходу писемності стало можливим передавати нащадкам релігійні погляди, донаучні ідеї, закони. Спочатку предметом економічного аналізу було домоведення – управління храмовим господарством і царським двором.

Характерними рисами економічної думки Давнього Сходу були:

– прагнення зберегти натуральне господарство та засудити з позицій моралі того часу розвиток товарно-грошових відносин;

– донаучний характер економічних поглядів, які ще не виділилися в окрему систему знань із суспільної думки й найчастіше проявлялися в економічній частині законодавства, дидактичних трактатах, і релігійних канонічних текстах.

У Давньому Єгипті в IV тисячоріччі була створена теократична держава з розгалуженою системою державно-бюрократичного управління. В адміністративно-господарських документах і різному роді трактатах ми не знайдемо наукових, абстрактних міркувань про сутність економічних явищ і процесів, їх можна віднести до нормативної економіки (як повинно бути), до звичайної господарської практики. Так в «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікару» (XXII ст. до н. е.) розповідається про політичні й економічні функції фараона, його діяльність з підвищення ефективності управління апаратом чиновників, забезпечення процвітання держави. В «Повчанні Ахтоя» (XX ст. до н. е.) йдеться про переваги кар'єри переписувача-чиновника в строго регламентованій господарсько-бюрократичній системі в порівнянні з іншими професіями. У «Прореченні Іпусера» описується соціально-політичний переворот у Єгипті XXIII–XXI ст. до н. е. Автор докоряє фараону в нездатності управляти державою, дає поради з відродження сильної централізованої влади, недопущення громадянської війни, відновлення могутності Єгипту.

Найвідомішим з ранніх пам'ятників економічної думки є зведення законів Давньовавилонської держави «Закони Хаммурапі» (XVIII ст. до н. е.) [8, с. 6–36], назване ім'ям пануючого в той час царя в 1792–1750 р. до н. е. У 1902 р. при розкопках на території сучасного Іраку французькі вчені знайшли кам'яну стіну із клинописними записами 282 законів. Закони свідчили про високий рівень культури того часу. Основна тема Законів – створення умов «щоб сильний не пригноблював слабкого». Одночасно визнавалося природним і вічним майновий і соціальний розподіл на вільних общинників, царських людей і рабів. Закони були спрямовані на збереження традиційних соціальних інститутів, общинної власності на землю, обмеження товарно-грошових відносин і введення їх у рамки, що не підривають натуральне господарство. Упорядковувалися відносини оренди землі й найму; обмежувалося лихварство й боргове рабство в інтересах держави. Підкреслювалася необхідність обліку надходжень і витрат (праобраз бухобліку). За порушення законів передбачалася система покарань – штрафи, компенсація потерпілим і навіть страта.

Стародавнім пам'ятником суспільної думки Індії є «Закони манну» («Дхармашастра Ману») – збірник релігійних і морально-правових норм, обов'язків (дхарма), що визначають поведінку людини (XI ст. до н. е.). Закони приписуються міфологічному родоначальникові людей Ману. У них обґрунтовується божественний, а значить і вічний розподіл суспільства на касти, де кожна має свої обов'язки; розглядаються відносини власності, правила торгівлі, контролю за цінами, найму на роботу, оплати праці, накладення штрафів [8, с. 37–56].

Приблизно в XIII ст. до н. е. у Давньому Ізраїлі створюється Старий Завіт. Ці п'ять книг одержали назву П’ятикнижжя Мойсея, або Тори («Вчення») [1, с. 29]. Ідеологічною основою правових норм у Старому Завіті було поняття «правди» і «справедливості». Поняття справедливості, сформульоване три тисячі років тому, складалося у визнанні недоторканності шести основних прав людини: на життя («не вбий»), власність, одяг, житло, працю, відпочинок. Ідеї Тори, особливо господарсько-економічні, сприйняті християнством, вплинули на розвиток західної цивілізації, а в переломленні через Коран і на мусульманський світ.