§64. Партії і політична боротьба на українських землях польщі

Згадай: 1. Які політичні партії діяли в Галичині до 1918 р.? 2. Що спільного і що відмінного було в їхніх програмах?

Українське національно-демократичне об’єднання

Міжвоєнний період у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення й політичні сили, погляди котрих на майбутнє України та засоби його досягнення подекуди були протилежними.

У Галичині найважливішою силою було міжпартійне Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) під керівництвом Д. Левицького, яке виникло в 1925 р. на базі передвоєнної Національно-демократичної партії та деяких інших політичних груп центристського спрямування. Об’єднання орієнтувалося на здобуття Україною самостійності, не вдаючись до терористичних методів, на демократичний розвиток української держави. У складі УНДО було багато відомих представників західноукраїнської інтелігенції: літераторів, журналістів, учителів, діячів кооперації, священиків, адвокатів. Це була партія інтелектуальної еліти краю. її визначними діячами були: В. Бачинський, С. Витвицький, Д. Левицький, К. Левицький, Ю. Павликовський та ін. Не випадково переважна більшість українських депутатів у польському сеймі була представниками саме УНДО, яке на виборах збирало до 600 тис. голосів.

У другій половині 30-х років відбувається зближення УНДО з правлячими колами. На той час уряд Ю. Пілсудського поряд з терором почав запроваджувати так звану федеративно-національну програму, згідно з якою допускалося викладання української мови в гімназіях Волині та польських школах Східної Галичини, припинялося переслідування православного духовенства; українським банкам і кооперативам охочіше надавалися грошові позики. За таких обставин між польським урядом і УНДО укладено угоду під назвою «нормалізація». УНДО відмовилося від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій.

Збільшувалось українське представництво в польському сеймі, а один із лідерів УНДО В. Мудрий був обраний його віце-маршалком.

Радикальна партія

З кінця XIX ст. у Західній Україні були сильними соціалістичні настрої, речники яких не поривали з національними інтересами, прагнучи поєднати ідеї демократичного соціалізму з перспективою відродження України. Втіленням цих настроїв була галицька Радикальна партія, яка своїм впливом дещо поступалась УНДО, об’єднуючи близько 20 тис. членів, переважно селян, сільськогосподарських робітників, а також представників сільської інтелігенції. її головою був Лев Бачинський, а після його смерті 1930 р. Іван Марчук. Схиляючись до справедливої аграрної реформи, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави, радикали в той же час виступали за незалежність України від Польщі, Радянського Союзу чи інших держав і вбачали розв’язання соціально-економічних проблем у досягненні самостійності.

Прагнучи поширити свою діяльність на всі українські землі Польщі, радикали Галичини об’єдналися з українськими соціалістами-революціонерами на Волині в Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП) і вступили у квітні 1931 р. до II Соціалістичного Інтернаціоналу.

Компартія Західної України (КПЗУ)

Після закінчення національно-визвольних змагань частина західноукраїнського суспільства схилялася до возз’єднання з Радянською Україною. Найактивніше за це виступали комуністи, які в Галичині були об’єднані в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), засновану ще 1919 р. Ця нечисленна тоді група в умовах наступу Червоної армії під час радянсько-польської війни 1920 р. утворила Галицький ревком — тимчасовий орган радянської влади в краї, очолений більшовиком В. Затонським. У 1923 р. під тиском Комінтерну КПЗУ ввійшла до складу Комуністичної партії Польщі як автономна її частина. Оскільки в Польщі комуністична діяльність була заборонена, КПЗУ діяла в підпіллі.

Легальним прикриттям комуністичної діяльності в Західній Україні стало Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання («Сельроб»), деякі інші організації. їхній вплив і авторитет у суспільстві віддзеркалювали ставлення західноукраїнського населення до процесів, які відбувалися на терені Радянської України. Нова економічна політика та українізація викликали симпатії як до ідеї возз’єднання з УСРР, так і до комуністів України. Однак навіть за цих умов загальна кількість членів «Сельроба» не перевищувала 10 тис. чол. Пізніше, з наростанням в УСРР тоталітарних антиукраїнських тенденцій, коли розгорнулися нічим не мотивовані репресії проти української інтелігенції, почалася насильницька колективізація, а за нею — голод 1932-1933 рр., ставлення західних українців до комуністів та ідеї об’єднання з Радянською Україною змінилося на негативне. Це допомогло польським властям без ускладнень розпустити в 1932 р. «Сельроб».

Звуження впливу комуністів супроводжувалося визріванням кризи всередині КПЗУ. Спочатку цілком залежна від ВКП(б), вона з часом стала проявляти самостійність. Так, КПЗУ оголосила про незгоду зі звинуваченням О. Шумського в націонал-ухильництві, протестувала проти згортання українізації. Це спричиняло гостру фракційну боротьбу в партії, що супроводжувалася репресивними діями сталінського керівництва України. Незгодних з політикою КП(б)У відкликали по нелегальних каналах до УСРР і заарештовували. Більшість їх було знищено. Врешті-решт, у 1938 р. Комінтерн за прямою вказівкою сталінського керівництва ВК1І(б) прийняв рішення про розпуск Компартії Польщі, а заразом і КПЗУ як складової частини КПП.

Організація українських націоналістів (ОУН)

Ні соціалісти з Радикальної партії, ні ліберали УНДО з їхньою орієнтацією на компромісні й легальні методи боротьби при тодішній системі міжнародних відносин у Європі не були придатними до утворення незалежної соборної України. Серед свідомих українців наростало нетерпіння, виявилася схильність до безкомпромісних, крайніх методів боротьби. Тривав інтенсивний пошук нових ідеологічних орієнтирів, які могли б стати основою подолання міжпартійних чвар, згуртування всіх національних сил навколо спільної мети — досягнення самостійності.

За цих обставин у 1929 р. у Відні на з’їзді офіцерського об’єднання — Української військової організації, яка існувала ще з 1920 р., і радикальних студентських груп — утворено Організацію українських націоналістів (ОУН). Керував ОУН лідер Української військової організації Є. Коновалець, свого часу командир корпусу Січових стрільців на східноукраїнських землях.

Ідеологічне обґрунтування діяльності ОУН становив «інтегральний» (або дієвий, чинний) націоналізм, засади якого розробив Дмитро Донцов. Нація оголошувалася Д. Донцовим абсолютною цінністю, а досягнення незалежності України — найвищою метою. Для досягнення цієї мети є прийнятними будь-які методи.

Ідеологічні засади ОУН мали тоталітарний характер. У ті роки тоталітарно-авторитарні тенденції домінували в політичному житті Європи, і український визвольний рух не міг не підпасти під їх вплив. Але на відміну від європейських тоталітарних ідеологій (націонал-соціалізму, фашизму, комунізму) український «інтегральний» націоналізм виник у середовищі пригнобленої нації і своє вістря спрямував на боротьбу за її незалежність, не зазіхаючи на незалежність інших націй.

Д. Донцов — ідеолог «інтегрального» націоналізму

Членами ОУН стали здебільшого українські старшокласники, студенти Галичини, інших регіонів Західної України, зарубіжжя. Осередки ОУН існували майже в усіх навчальних закладах Польщі та інших європейських країн, де навчалися українці. Членами ОУН були талановиті українські поети-емігранти Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Богдан Кравців. Напередодні 1939 р. ОУН налічувала близько 20 тис. членів і мала численні групи співчуваючих. Заради досягнення незалежності України члени ОУН зобов’язалися працювати в усіх органах і організаціях, проникати в усі сфери життя. Під контролем ОУН діяли студентські, молодіжні, освітні та інші громадські організації, видавалися газети, журнали, брошури.

ОУН використовувала різноманітні методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти. Але найважливішими вважалися терористичні акти, експропріації та акти саботажу. Було організовано десятки замахів, жертвами яких стали, зокрема, комісар польської поліції у Львові Є. Чехівський, чиновник радянського консульства у Львові О. Майлов та інші. Жертвами нападів членів ОУН були й українці, яких ОУН вважала пособниками правлячого режиму.

Терор викликав репресії з боку польських властей. Зокрема, після вбивства у 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького, поліція розгромила крайовий провід ОУН у Галичині й заарештувала учасників та організаторів замаху, у т. ч. Є. Бандеру та М. Лебедя. У 1935-1936 рр. проти них відбувся Варшавський процес, який закінчився смертним вироком С. Бандері, М. Лебедю і Я. Карпинцю (смертний вирок на підставі амністії було замінено на довічне ув’язнення), інших засудили до багаторічного ув’язнення. Продовженням Варшавського був Львівський процес 1936 р. проти крайового керівництва ОУН. Ці процеси набули широкого розголосу в Польщі та за її межами. Були заарештовані й опинилися в концтаборі Береза Картузька сотні рядових членів ОУН.

Український монархізм В. Липинського

В. Липинський — засновник консервативної течії в українській політичній думці та історіографії

У палітрі політичних партій, що діяли на українських землях Польщі, особливе місце посів Український союз хліборобів-державників (УСХД), очолюваний В. Липинським. Це було консервативно-монархічне об’єднання, яке діяло не лише в Галичині. Волині й Західному Поліссі, а й серед емігрантів з Великої України, розкиданих по різних країнах Європи й Америки.

В. Липинський був послідовним противником ідеології і практики ОУН. Відкидаючи «інтегральний» націоналізм Д. Донцова, виступив з позицій територіального патріотизму. На його переконання, усі громадяни України, незалежно від їхньої національності, мусили працювати над творенням суверенної української держави, процвітання якої має бути запорукою їхнього добробуту. В. Липинський критикував українських соціалістів і лібералів, вважаючи їхню політику причиною поразки у визвольній боротьбі 1917-1920 рр. Він став ідеологом українського монархізму. Свої погляди Липинський сформулював у «Листах до братів-хліборобів», які набули широкого розголосу серед українців. Його політичним ідеалом була конституційна монархія — «класократія з правовою — законом обмеженою і законом обложуючою монархією».

Таким чином, незважаючи на істотні відмінності в програмах різних політичних партій, їх об’єднувало щире прагнення до національного відродження України, побудови незалежної української держави.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ_________________

1. Охарактеризуй головні ідеологічні засади УНДО. Які чинники визначили його вплив серед населення України?

2. На які соціальні верстви Галичини спиралася Радикальна партія?

3. Чим визначався вплив КПЗУ серед населення і які чинники зменшували цей вплив?

4. За яких умов формувалась ОУН і до яких методів боротьби за самостійність України вдавалися члени цієї організації?

5. Охарактеризуй ідеологічні засади українського націонал-монархізму В. Липинського.

ДОКУМЕНТИ:_________________

1. Із програми УНДО, схваленої 19 листопада 1926 р.

І. Політичні справи

1. Політичною метою УНДО є здобуття Соборної і Незалежної Демократичної Української Держави, і тому партія обстоює політичне самоозначення українського народу на всіх його етнографічних землях. [...]

3. УНДО бореться за суверенні права українського народу, обстоює конституцію — парламентський устрій та загальне, рівне, безпосереднє, тайне і пропорціональне виборче право до всіх законодавчих і самоуправних установ.

4. УНДО обстоює рівність усіх громадян перед законом без різниці пола, національності і віри, свободу осідки і заняття, слова і друку, зборів і товариств, станових організацій і страйків, забезпечення правної особистої свободи, незайманості домівки, право на приватну власність і таємницю листування, незалежність суддів і умовність засудів.

Українська суспільно-політична думка в XX столітті. -Т. II. — С. 172-173.

2. Фрагменти з програми Організації українських націоналістів (ОУН) (1929 р.)

Устрій Організації Українських Націоналістів

А. Загальні означення

1. Український націоналізм є духовний і політичний рух, зроджений з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави й цілі творчого буття. [...]

9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава. [...]

11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо лише у державній формі свого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного розвитку. [...]

13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулатом є створення політично-правової організації, означеної [як] Українська Самостійна Соборна Держава.

Б. Державний устрій [...]

2. В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, може забезпечити внутрішню силу Української Нації та найбільшу її відпорність назовні.[...]

4. На чолі упорядкованої держави стане покликаний представницьким органом голова держави, що визначить виконавчу владу, відповідну перед ним та найвищим законодавчим тілом.

Українська суспільно-політична думка в XX столітті. -Т. І. — С. 327-329.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ_________________

1. Уважно прочитай документи, склади таблицю:

№ п/п

Назва політичної партії

Мета партії

Соціальна база

Методи боротьби

2. Документ № 2.

а) Яке значення для розвитку нації відводила ОУН суверенній державі?

б) Наскільки переконливим ти вважаєш той пункт програми ОУН, де говориться, що «лише національна диктатура» може забезпечити успіх визвольної боротьби?

в) Чим була викликана схильність ОУН до авторитарних методів управління в ході визвольної боротьби?

28