1. Зі статті-відозви Симона Петлюри «Війна і українці»

...Вороги Росії при переході кордону будуть, звичайно, намагатися прихилити українську людність на свій бік і різними політичними обіцянками та національними принадами посіяти неспокій серед неї. Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця і не тільки на полі бою, в шеренгах війська, що бореться проти порушників світового миру і права, але й як громадяни — обивателі, що повинні в міру своїх сил і спроможностей сприяти успішному виконанню російською армією виїмково відповідального завдання, що випало на її долю.

. ..Національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв’язання. Такі струси в державному житті, як війна, відкривають очі суспільству державної нації на одну з її помилок у відношенні до недержавних народів. Воно переконується, що ці народи в однаковій мірі з ним відстоюють цілість держави, обороняють її нерозривність та добро, віддають своїх дітей, тратять сили і матеріяльні засоби на оборону від спільного ворога і що відосередність національних прагнень не є тією небезпекою, що в ній дехто вбачає загрозу цілості Росії. Примара цієї небезпеки завжди стояла на дорозі до бажаного розв’язання національного питання Росії, впливаючи на створення тих важливих умов, що ними намагались оточити життя недержавних народів. Якщо в найбільш критичні дні проби народи Росії виконують свої обов’язки у відношенні до неї, то в свідомість суспільства і його керівних кіл повинна просякти думка про надання цим народам і відповідних прав. В цьому відношенні можна завважити вже сприятливі симптоми. Логіка речей промовляє за те, що зміна відношення до інородців торкнеться також і українців, і в перспективах розв’язання національного питання в Росії і українське питання теж буде поставлене на денний порядок. Толерантна постава до українців Австрії, яку диктують обставини часу, відкрила б великі можливості: вона створила б потяг відірваної історичними умовами частини до національного українського цілого, зв’язаного з Росією: у наслідок того сталось би велике діло виправлення історичної помилки, а українському народові, що всі частин його були б з’єднані, відкрилась би можливість розвитку його багатих сил в єднанні з відродженою Росією ї народами, що її заселюють.

Москва, липня 30 дня 1914 року. Петлюра Симон. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1956. — С. 185 — 186.

2. З «Маніфесту Головної Української Ради»

Ми не є прихильники війни, ми разом з цілим культурним світом уважаємо мир найціннійшим добром людскости. Але бувають в історії держав і народів хвилі, коли війна являєть ся неминуча. І коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоб ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли марно, щоби кров батьків принесла добро дітям. Дорога, яка веде до сього, ясна.

Війни хоче царь росийський, самодержавний володарь імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов’язали ся були шанувати самостійність України, і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частю росийського народу. Царський указ відобрав українському народови його найсвятіше право, право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільше поневолений — український нарід.

І коли Росія хоче війни, то говорить з неї ненаситність, яка червоною ниткою тягнеться через усю історію імперії, що з московського князівства, загарбуючи все нові землі, поневолюючи народи, розрослася в кольос, який від ряду літ загрожує загально-європейському мирови і загально-людському поступови, культурі і житю народів.

Та ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивити ся, що не вся Україна в його руках, що не весь український нарід стогне поневолений під його панованнєм, що існує часть української землі, де український нарід не є винятий з-під права, де він може жити своїм національним життєм. Ідучи війною на австро-угорську монархію, Росія грозить загином також українському національному життю, яке найшло охорону в конституційнім ладі австрійської держави. Побіда Росії мала би принести українському народови австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне 30 міліонів українського народу в російській імперії.

Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде поражение Росії, тим швидше виб’є година визволення України.

До бою — за здійсненне ідеалу, який в теперішню хвилю з’єднує ціле українське громадянство!

Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!

Львів. З серпня 1914.

За Головну Українську Раду:

Д-р Кость Левицький, голова, Михайло Павлик, Микола Ганкевич, заступники голови, д-р Степан Баран, секретарь.

Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. -Т. I.— Сучасність, 1983. — С. 212-213.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ_________________

1. Документ № 1.

а) Про «примару» якої небезпеки писав С. Петлюра у статті-відозві «Війна і українці»? Що, на думку автора, повинне було розвіяти цю «примару»? Наскільки обґрунтовані були його надії?

б) Наскільки переконливо звучить думка про те, що лояльність українців щодо Російської імперії сприятиме «в перспективах розв’язанню національного питання в Росії»?

в) Наскільки справдилися передбачення С. Петлюри? Чому?

2. Документ № 2.

а) Проаналізуй аргументи, які наводять автори «Маніфесту Головної Української Ради», обґрунтовуючи необхідність підтримки Австро-Угорщини у війні з Російською імперією.

Наскільки, на твою думку, ці аргументи переконливі?

б) Порівняй текст документа № 1 і документа № 2. Зроби висновки.

3. Документ № 3.

а) Прокоментуй положення «Нашої програми», що Україна — є не лише одним з головних теренів війни, «а також одною з причин і предметів війни».

б) Яким шляхом Союз визволення України планував досягти своєї програмної мети — незалежності України?

в) Чому, на твій погляд, українці не виробили єдиної позиції щодо воюючих сторін?

8