1. В. Винниченко про становище в Україні в першій половині 1920 р.

Вважається, що на Україні революцією керує незалежна партія українського пролетаріату й незалежного селянства, що має свою незалежну назву — «Комуністична партія (більшовиків) України». Але це є декларативна, формальна сторона. В дійсності, по суті, партії українського пролетаріату міста й села ще немає. КП(б)У є тільки обласна організація РКП. Більшість відповідальних керуючих партійних діячів організації призначено з центру Політичним Бюро (Політбюро) Центрального Комітету Російської Комуністичної Партії. Весь ЦК Компартії (б) України не є вибраним, а призначеним з Центру органом. Так само більшість керівників місцевих організацій є прислані й призначені Політбюро ЦК РКП... Так само вважається, що Українська Соціалістична Радянська Республіка є самостійна, незалежна робітничо-селянська держава. Але це тільки в деклараціях. У дійсності ж політика абсолютного централізму керівників революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність нанівець. Тут так само все що можна сцентралізовано. Особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси — все це залізними дротами прикуто до московського центру, звідки даються накази й директиви, що часто абсолютно не можуть бути погодженими з українськими умовами, але які силою «залізної дисципліни» мусять бути бюрократично виконаними.

Декларативно й формально існує Правительство УСРР. Але воно не є виборне, не є навіть сформоване КП(б)У, призначене Політбюро ЦК РКП. Це є бюрократичний апарат московського центру, який мусить провадити дані йому директиви в дусі загального принципу найстрогішого централізму. І знову через це можна бачити таке ненормальне явище, що більшість урядових інституцій обсаджено елементом не українським, чужим українській національності, незнайомим ні з мовою українських широких мас, ні з особливостями українського життя.

...Уся економічна політика по методу абсолютного централізму приводить до голого викачування з України її матеріальних ресурсів. Яких-небудь серйозних, систематичних, планомірних заходів до організації, підняття й розвивання економічних сил України, рахуючись з її одмінними умовами й особливостями, не робиться. Навпаки, ідея створення власного економічного, господарчого внутрішнього — самостійного центру, що керував би всім економічним життям України, вважається за контрреволюційну. А ті діячі, навіть прислані з Росії, що хочуть совісно поставитися до своїх обов’язків, що, бачачи кричущу необхідність іменно такого центру на Вкраїні, стараються вести свою роботу в такому напрямі, — ті хутко одкликаються назад і навіть обвинува чуються в українському шовінізмі (будучи часто самі по наці ональності руськими!).

...В заявах цілком щиро й охоче прокламується нова повна національно-культурна самостійність, рівноправність усіх мов і т.д. ...Але всі ці декларації, заяви й лозунги мусять лишатися нереалізованими. Ясно через що: коли найважливіші галузі життя не мають своїх центрів на Україні, коли всі апарати уряду і влади обсаджено присланими з московського центру елементами, коли вони залежать тільки від того центру і зносяться тільки з ним, то яка може бути мова про їх українізацію? Для чого? Ясно, що коли економічне життя таким способом централізоване, то так же мусять бути централізовані й усі залежні від нього галузі. І говорити про національно-культурну самостійність при цій умові неможливо. Це буде тільки одною декларацією, а в дійсності пануватиме й культура й мова тої національності, яка управляє економікою країни.

...Не диво бачити деяких українських комуністів, членів КП(б)У, які, щоб заслужити права бути «справжніми» комуністами, майже од— реклися своєї національності, стали ренегатами й часом з більшою ворожістю виступають проти національних українських змагань,аніж самі неукраїнці.

Українська суспільно-політична думка в XX столітті. -Т. 1. — С. 466-470.