1

Тема. Україна на початку XX ст.

Місце української економіки в господарському житті двох імперій

У складі Російської Імперії

На початку XX ст. майже 21% усієї промислової про­дукції Російської імперії вироблялося в Україні. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60% цукру-рафіцаду Ро­сійській імперії.

В Україні у 1913 р. вироблялося:

69 % загальноросійської продукції чавуну,

57% - сталі,

58% — прокату,

20,2% усієї продукції машинобудування та металооброб­ної промисловості Росії.

На Україну припадало 70% усього видобутку сировини імперії та всього 15% її потужностей у виробництві готових товарів.

Особливості економічного розвитку України

1. Темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам'яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі.

2.3а рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях Україна була лідером у Російській ім­перії і посіла одне з перших, місць у світі. Найвища кон­центрація промислового виробництва зосереджувалася у великих промислових центрах Східної України та містах Півдня — Катеринославі, Одесі й інших. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні пра­цювало більше ніж 44% усіх робітників.

3. В Україні існувала нерівномірність економічного роз­витку окремих регіонів (найвищим був розвиток Півдня України, значно відставало Правобережжя).

4. Розвиток економіки та культури стримувався політичним, соціально-економічним та національним гнобленням.

5.Україна не була окремим, самостійним економічним регі­оном, а входила до складу загальноімперської економіки. Концентрація виробництва - зосередження виробництва на великих підприємствах.

Спільні риси економічного розвитку

• Широке проникнення іноземного капіталу.

• Висока концентрація виробництва.

• Утворення монополій.

• Спеціалізація районів.

• Боротьба двох тенденцій у сільському господарстві: аме­риканського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького) шляхів розвитку.

На західноукраїнських землях

У промисловості переважали дрібні підприємства. У 1902 р. 94% промислових підприємств Галичини налі­чували до 5 робітників, тут діяло лише 5,5% двигунів, що функціонували в імперії.

Із західноукраїнських земель вивозили сировину до метро­полії на переробку. Сировина становила 90% всього екс­порту із.західноукраїнських земель в інші країни. Найрозвиненішими галузями промисловості були: нафтова (давала 5% світового видобутку нафти), деревообробна, го­рілчана, видобуток солі, гірського воску. Залишалося поміщицьке землеволодіння. Понад 40% орних земель належало. 2400 землевласникам. Існувало ма­лоземелля і безземелля, що спричинило велику еміграцію населення за океан.

Економічна криза 1900-1903 рр.

Економічна криза — тимчасове падіння, спад виробництва.

Криза в українських губерніях була глибшою і тривалі­шою, ніж у країнах Західної Європи.

Причини:

• важка промисловість України дуже залежала від залізнич­ного будівництва, а воно в роки кризи скоротилося; •цукрова промисловість була однією із провідних галузей України, а на складах цукрових заводів накопичилося по­над 6 млн пудів нереалізованого цукру; •відбулося збідніння значної частини населення, що при­звело до зменшення його купівельної спроможності. Криза охопила найголовніші галузі промисловості Укра­їни, де набула найбільшої гостроти: металургійну

кам'яновугільну/ залізорудну,

цукрову _х

Знизилися ціни на вугілля, залізо, чавун.

Зупинилися багато заводів, шахт, продукція яких не мала збуту, понад 100 тис. робітників України стали без­робітними.

Із 79 копалень Криворіжжя працювало лише 41. Економічна криза призвела до:

• різкого скорочення виробництва в Україні (на 20—30%);

• масового безробіття (100 тис. осіб);

• посилення експлуатації та зубожіння широких народних верств;

• загострення конкуренції;

•розорення дрібних підприємств (було закрито 3 тис. під­приємств);

• посилення позицій великих підприємств;

• інтенсивного процесу концентрації промисловості. Концентрація промисловості — зосередження виробництва на великих підприємствах.

Заходи уряду щодо виходу із кризи

У 1.902 р. в Україні створено Комітет державних замов­лень, який:

• розмішував державні капіталовкладення у синдикати; •розширював державні замовлення на продукцію, пере­важно важкої промисловості;

•давав експортні премії тим виробникам, які вивозили свою продукцію за кордон за низькими цінами, що роби­ло її конкурентоспроможною.

Утворення монополістичних об'єднань

Монополії — великі об'єднання банкірів, промисловців, торговців, які виникають за умов посилення конкурентної боротьби для концентрації капіталів, щоб узгоджувати дії підприємців із виробництва і збуту товарів для одержання максимальних прибутків.

Форми таких об'єднань Картелі - підприємці, які виробляють однорідну продук­цію, укладають угоДу про розміри виробництва, поділ рин­ків збуту своїх товарів, рівень цін на товари тощо, зберігаю­чи при цьому свою виробничу і комерційну самостійність. Синдикати — об'єднання підприємців у сфері збуту своїх товарів; вони.втрачають комерційну самостійність за збе­реження виробничої та юридичної самостійності підпри­ємств, що належать до нього.

Трести — одна із форм монополій, за яких відбувається по­вне злиття окремих підприємств однієї галузі, як у сфері ви­робництва, так і в сфері збуту своїх товарів. Корпорації — підприємства (промислові, торговельні), капі­тал яких утворюється за пайової участі підприємців..

Монополізація промисловості України — закономірний ре­зультат ринкової конкуренції, яка вела до розорення дріб­них і середніх підприємств.

У складі Російської імперії

1. Відбувалася концентрація промислового виробництва.

На початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не лише домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. Приклади концентрації виробництва: •п'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петров-ський, Донецько-Юр'євський) виробляли майже 25% загальноросійського чавуну;

•на великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США лише 33%.

2. Концентрація виробництва привела до утворення монополій. Саме на території України виникли перші в Російській імперії монополістичні об'єднання. Ще 1887 р. було утворено найбільший у харчовій промисловості синдикат цукрозаводчиків, який об'єднував 171 завод із 219 діючих і понад 90% усього виробництва цукру НапочаткуЖст.першімонополіївиниклиуметалургійній, кам'яновугільній, залізорудній промисловості.

3. Першими монополіями в Україні були: •«Продвагон» (1901 р.) (організований для залізничних

перевезень);

• «Продамет».(1902 р.) (зосередив у своїх руках дві третини виробництва чавуну та сталі у Південній Україні);

• «Трубопродаж» (1902 р.), •«Цвях» (1903р.),

- «Продвугілля» (1904 р.) (входило 18 окремих акціонер­них товариств; контролювали 60% видобутку кам'яного вугілля у Донецькому басейні). А. Розширювалася мережа банків.

5. Відбувався нерівномірний промисловий розвиток окремих регіонів України.

• Південь України швидко розвивався як промисловий регіон.

• Південно-західний регіон орієнтувався на сільське гос­подарство.

• На Лівобережжі зберігалися залишки кріпацтва і воно відставало від інших регіонів.

6. Відбувалася спеціалізація промислових районів:

• Донбас став центром вугільної промисловості; г Нікольський басейн - марганцевої;

• Кривий Ріг - залізорудної;

• Правобережжя, Лівобережжя — цукрової.

У складі Австро-Угорської імперії

1. Відбувався процес концентрації виробництва.

Зросла кількість великих підприємств за рахунок роз­орення і поглинання ними дрібних, а тому кількість під-, Лриємств зменшилася вдвічі.

2. Інтенсивно розвивалися ринкові відносини.

3. Тривав процес виникнення великих монополістичних об'єднань (особливо акціонерних товариств).

4. У 1903 р. в Галичині налічувалося 24 акціонерних об'єд­нання, 1912 р. їх було вже ЗО.

Вітчизняний та іноземний капітал в економіці українських земель

1. Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали:

• величезні природні багатства;

• дешева робоча сила;

• широки** ринок;

• високий прибуток.

2. Зростав вплив іноземного капіталу:

•іноземний капітал, переважно англійський, домінував у металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості;

• у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебу­вало у володінні іноземних компаній, у металургії — 90%;

•могутній синдикат «Продвугілля» фактично цілком контролювали французькі інвестори і капітал іноземних фірм становив 87%;

•до Першої світової війни в українську промисловість було вкладено 400 млн іноземних інвестицій;

• підприємства синдикату «Продамет» зосереджувалися в руках трьох французьких, двох німецьких, трьох бельгій­ських і п'яти російських банків;

•у Криворізькому басейні в 1913 р. залізорудні-підпри­ємства, в яких брав участь іноземний капітал, становили 31%, у металургії — 90%.

Розвивалася в Україні легка та харчова промисловість, зо­крема борошномельна, м'ясна, цукрова, власниками яких

здебільшогЬ. були українські підприємці. Найбагатшим укра­їнським цукрозаводчиком і банкіром був Михайло Терещенко. Він виділяв чималі кошти на розвиток української культури.

На західноукраїнських землях

1. Виникають монополістичні об'єднання, в яких панували іноземні капіталісти:, .

• Галицько-Карпатське товариство,

• «Галичина»,

• «Мундус», * ,

• Сольва» тощо.

2. Іноземні інвестори повністю прибрали до своїх рук ті га­лузі промисловості, в яких вони були зацікавлені:

нафтодобувну,

нафтопереробну,

деревообробну,

хімічну галузі промисловості/

3. Англо-австро-німецький концерн контролював 75% ви­добутку та переробки нафти в Галичині.

4. У Закарпатті австрійському капіталові належало 45% ак­цій великих угорських банків.

Інвестиції - довгострокові вкладання капіталів у промисло­ві, сільськогосподарські, транспортні та інші підприємства для отримання прибутку

Стан українського підприємництва

Великими українськими підприємцями були цукрозавод-чики-мільйонери Бродський, Терещенко, Бобринський, Ха-ритоненко, які розширювали вивіз своєї продукції за кордон.

Михайло Терещенко — не лише перетворив цукрове ви­робництво на одну із найважливіших галузей сільського господарства, а й став відомим банкіром та промисловцем і виділяв великі кошти на розвиток української культури. 1 в цьому плані він не був одиноким. Підтримували українську культуру й інші відомі підприємці України.

Заводи цукрозаводчиків Бродського, Терещенка, Хари-тоненка та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії.

У 1887 р. утворено найбільший у харчовій промисловості синдикат цукрозаводчиків, який об'єднував 171 завод із 219 діючих і понад 90% усього виробництва галузі.

У роки економічної кризи уряд надавав їм гарантовані експортні премії, якщо вони продавали свою продукцію за кордоном за тимчасовими демпінговими (нижчими, ніж витрати виробництва) цінами, які допомагали витіснити конкурентів із зовнішніх ринків. Таким чином Україна за­войовувала зовнішній ринок збуту своєї продукції.

Федір Терещенко зайнявся авіацією, створивши сім но­вих моделей літаків. У нього були великі майстерні для збо­ру і ремонту літаків (за роки Першої світової війни у влас­ній майстерні він разом зі своїми майстрами відремонтував 250 літаків).

Іван та Олександр Терещенки заснували Товариство буряково-цукрових і рафінадних заводів братів Терещен-ків, діяльність якого поширювалася на сім губерній Росії та України.

Українські підприємці мали свою частку і в змішаних акціонерних товариствах. Наприклад, у гірничій металургії діяло 18 акціонерних товариств, у 12 з яких капітал повніс­тю належав іноземцям, а в.шести був змішаним. ,

Великого багатства домігся Є. Чикаленко. З кінця XIX ст. він став надавати систематичну допомогу українцям:

• фінансував газети «Громадська думка» та «Рада»: •створив фонд допомоги українським письменникам

при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка;

• заснував гуртожиток для українських студентів у Львові;

• підтримував українські політичні сили.

Утім підприємці українського походження становили мен­шість серед своїх колег.

Формуванню українських підприємців перешкоджа­ла політика російського уряду яка спричиняла вивезення капіталу з України в центральні райони Росії та за кордон.

Та все ж роль українських підприємців в економічному і суспільно-політичному житті помітно зростала.

Індустріальна модернізація

Межа XIX і XX ст. була в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до індустріалізації.

Розбудовувалася велика машинна індустрія, відбувалися якісні зміни в структурі господарства (промисловість повин­на була переважати над сільським господарством, а важка промисловість — над легкою).

Ці величезні зміни відбувалися за надзвичайно складних умов:

• 1900-1903 рр. Російську імперію охопила економічна криза.

• 1904-1908 рр. Роки депресії.

•Лише з 1909 р. почалося промислове піднесення, яке тривало до 1913 р.

Розвиненими промисловими районами стали Донбас, Нікопольський марганцевий басейн тощо. Втім викорис­тання передових технологій та механізації відставало від передових країн Європи й світу. Так, у Донбасі лише 2% ву­гілля видобували механізованим способом.

Українська промисловість формувалася як частина за-гальноімперського економічного комплексу.

Західноукраїнські землі залишалися сировинним і аграр­ним придатком Австро-Угорщини і ринком збуту для това­рів,, виготовлених у розвинених її регіонах. Із цих районів сировину вивозили на перероблення до Австро-Угорщини. Все це гальмувало розвиток промисловості західноукраїн­ських земель.

У 1900 р. 95% українців, які проживали у Східній Галичи­ні, займалися сільським господарством.,

2

Становище населення

Наростання революційного руху в Україні

Робітничий рух

В,Україні формувався пролетаріат за рахунок українців, росіян, поляків, чехів, угорців та інших національностей.

Високий рівень концентрації виробництва і зосередження великої кількості робітників на них сприяли зростанню масо­вої соціально-економічної і політичної боротьби робітників.

Під владою Російської імперії

Причини наростання робітничого руху в Україні

1. Посилення експлуатації робітників, політичне безправ'я.

2. Низька заробітна плата.

3. Жахливі умови праці робітників, відсутня охорона праці, техніки безпеки.

Зростала кількість робітників, що зазнали каліцтва і про­фесійних захворювань.

4. Довгий робочий день.

2 червня 1897 р. царський уряд видав закон, яким обме­жував робочий день до 11—12 годин. Цей закон часто не виконували. Робочий день на підприємствах тривав 12—16 годин. .

5. Великі штрафи.

Робітників часто за найменшу провину штрафували.

У 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було

оштрафовано.

6. Погане медичне обслуговування.

7. Робітники не мали політичних прав і свобод.

Основні форми робітничого руху

Демонстрації, мітинги, страйки

1 травня 1900 р. Перша в Російській імперії велика маївка у Харкові.

Одночасно робітники застрайкували. 10 тис. робіт­ників вийшли на вулицю, вимагаючи 8-годинного робочого дня і політичних свобод. 1901—1902 рр. Страйки і демонстрації відбулися в Києві,

Миколаєві, Полтаві, Одесі та інших містах України. Літо 1903 р. Масовий загальнополітичний страйк, що охо­пив великі промислові центри півдня України — Оде­су, Катеринослав, Миколаїв, та ін. Майже одночасно страйкувало 100 тис. робітників України. Царські власті з допомогою військ і поліції жорстоко придушили страйки та заворушення робітників.

На західноукраїнських землях

1. Зростала чисельність робітничого класу за рахунок роз­ореного селянства.

З 1902 р. по 1910 р. кількість робітників зросла на третину.

2. Для західноукраїнських земель характерно:

• постійне безробіття;

• надзвичайно тяжкі умови праці робітників;

• відсутність техніки безпеки;

• постійні каліцтва;

• занадто довгий робочий День (12—14, а іноді й 16.годин на добу).

Усе це штовхало робітників на боротьбу.

1902 р. Страйк будівельників Галичини. 1904 р. Страйк нафтовиків Борислава. Робітники ставили вимоги:

• 8-годйнного робочого дня;

• поліпшення умов праці;

• підвищення заробітної платні та ін.

Селянський рух Під владою Російської імперії

1. Зберігалося велике поміщицьке та церковне землеволо­діння. Поміщикам належало понад 40% усіх земеДь.

2. В Україні було до 80,5% малоземельних та безземельних селян. Загострилася проблема аграрного перенаселення.

3. Посилюється процес розшарування селянських госпо­дарств на:

• заможне селянство - 15—29%; •середнє селянство - 30%,

• сільська біднота - 50%.

4. У сільському господарстві застосовували феодальні мето­ди експлуатації:

• поміщицькі відробітки;

• малоземельні та безземельні селяни, як і раніше, були змушені орендувати землю в поміщика і за це обробля­ти поміщицькі лани своїм реманентом;

• скіпщина, тобто обробіток поміщицької землі з половини врожаю або збирання сінокосів за третю копицю;

•на Поділлі селяни навіть за гриби, зібрані у лісі, відпра­цьовували поміщикові два дні, стільки само за кожен сніп скошеної трави.

5. На селян лягав великий тягар податків:

• продовжували виплачувати поміщикам викупніллатежі після реформи 1861

• податки державні (селяни сплачували за одиницю землі втричі більший податок, ніж поміщики);

• прямі податки селяни сплачували за землю, хату, худо­бу, за проїзд через мости тощо;

• усілякі побори.

'6. Важке становище селян посилилося, неврожаєм 190Г р. і голодом 1902 р.

7. Значна частина селян України проживала за межею бід­ності.

Періодичні селянські заворушення

Вимоги:

• збільшення наділів;

• поділ поміщицької землі;

• зменшення податків •

Весна 1902 р. Селянський рух охопив Полтавську і Хар­ківську губернії (337 сіл з населенням понад 160 тис. душ). Селяни розгромили 105 поміщицьких маєтків та садиб. Захоплені у поміщиків землі вони орали для власних потреб. На придушення селянських завору­шень було кинуто кілька десятків батальйонів піхоти і кінних козацьких сотень. Майже 1 тис. осіб притяг­нуто до судової відповідальності й ув'язнено.

1902 р. Селянські виступи охопили Київську губернію.

1900—1904 рр. В Україні сталося понад 1 тис. селянських ви­ступів, які охопили 1300 сіл.. Селянські виступи було спрямовано проти поміщиків, на ліквідацію поміщиць­кого землеволодіння й розподіл землі між селянами.

На західноукраїнських землях

1. Великим поміщицьким-господарствам належало 2/5 усієї земельної площі.

2. 10% населення становили заможні селяни, інші селяни були малоземельними чи безземельними.

3. Селяни були політично безправними.

4. На початку XX ст. сільське господарство Західної України лишалося низькопродуктивним і відсталим, з низьким рівнем розвитку техніки та низькими врожаями. 75—90% населення краю було.зайнято в сільському гос­подарстві. Великим поміщицьким господарствам належало 2/5 усієї земельної площі.

Відбувалися пролетаризація західноукраїнського селян­ства й аграрне перенаселення, що спричинило масову емі­грацію селян до США і Канади. і

На початку XX ст. сільське господарство Західної Украї­

ни все ще було низькопродуктивним і відсталим, з низьким 'рівнем розвитку техніки та низькими врожаями.

Усе це штовхало селян на боротьбу

Літо 1902 р. Масовий страйковий рух селян і сільськогос­подарських робітників, який охопив десятки повітів Лемківщини, Тернопільщини, Станіславщини (взяло участь близько 200 тис. селян).

У багатьох селах створювали страйкові комітети, що керували боротьбою селян проти поміщиків. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер та був спрямований проти польського панування у краї.

Селяни відмовлялися виконувати польові роботи на поміщиків, організовували матеріальну допомогу найбіднішим. Царський уряд оголосив у захоплених страйком повітах надзвичайний етан і кинув туди вій­ська.

Січень 1906 р. У Галичині відбулося близько 300 мітингів та зборів, у яких взяли участь близько 500 осіб.

Студентський рух

Початок XX ст. Пожвавився рух студентів, які вимагали свободи зборів, ліквідації поліцейського режиму в університетах і висловлювали незадоволення полі­тикою царизму. У вищих навчальних закладах вла­штовували збори, де ставили ці вимоги.

Середина грудня 1900 р. Виступ студентів Київського уні­верситету.

11 січня 1901 р. За цей виступ 183 студенти Київського уні­верситету було віддано в солдати. У відповідь на це:

• студенти Харкова організували демонстрації протесту;

1902 р. Українські студенти долучилися до загальноросій-ського студентського страйку, в-якому взяло участь* 35 вищих навчальних закладів Російської імперії. Масові студентські виступи примусили владу скасу­вати «Тимчасові правила...» про віддачу студентів у солдати, затверджені 1899 р.

Царський уряд змушений був піти на частко­ві поступки, дозволивши під наглядом начальства створювати гуртки, каси, бібліотеки.

Липень 1900 р. Відбулося друге студентське віче у Львові, яке висунуло вимогу політичної самостійності України, зазначивши, що потрібна «лише самостійна, націо­нальна держава». ... Студенти західноукраїнських земель протестували проти викладання польською мовою у Львівському університеті.

1901 р. Виступи студентів Львівського університету. Вони

вимагали скасувати обмеження на вільний розвиток українського народу, надати право українцям навча­тися рідною мовою, створити групи з українською мовою викладання на всіх факультетах.

1902 р. 600 українських студентів оголосили бойкот Львів-

ському університету й на знак протесту проти поль­ського шовінізму в ньому роз'їхалися для продовжен­ня навчання до університетів у Відні, Кракові, Празі.

• надання всім громадянам політичних прав і свобод. 1901р. У Полтаві скликано з'їзд умільців кустарних про­мислів діячами Полтавського, Чернігівського, Харківського і Курського губернських земств. З'їзд ухва­лив резолюцію з вимогою повної заборони тілес­них покарань. У роботі з'їзду взяли участь видатні суспільно-подітичні діячі — письменники й публі­цисти В. Короленко, О. Русов та ін. Вони підтриму­вали національно-визвольну боротьбу українського народу

1904 р. Зросла роль земств під час відзначення 40-річчя су­дової реформи.

У містах і містечках відбувалися мітинги, демон­страції опозиційного характеру, нерідко з гаслами, спрямованими проти самодержавства. На честь цієї знаменної дати організовували бенкет­ні кампанії, на яких виголошували промови, нерідко спрямовані проти самодержавства. На цих бенкетах нерідко ухвалювали резолюції й тексти петицій про запровадження нових політичних реформ у рамках конституційної монархії.

1904 р. Демократична українська громадськість організува­ла кампанію за скасування законів 1863 і 1876 років щодо української мови.

Листопад 1904 р. Царський уряд був змушений дозволити скликати Земський з'їзд, на якому знову вимага­ли «народного представництва» з законодавчими правами.

Царські власті переслідували та звільняли з ро­боти прогресивних земських діячів і службовців.

Висновки

Соціальні протиріччя початку XX ст. стали причиною по­дальшої активізації суспільно-політичного і національного

руху

Розвиток кооперативного руху в Україні

Кооперація — добровільне об'єднання людей для спільної господарської діяльності.

Артіль - товариство повноправних осіб; що об'єднуються для спільної праці.

Види кооперації:

• виробничі кооперативи,

• споживчі кооперативи,

• ощадно-позикові кооперативи,

• кредитні (перший кредитний кооператив створено в Бердянську 1901 р.) кооперативи,

• сільськогосподарські спілки (артілі).

Мета створення кооперативів

1. Захист інтересів дрібних виробників.

2. Рятування дрібних виробників від поглинання їх велики­ми поміщицькими і капіталістичними аграрними госпо­дарствами.

3. Сприяння підвищенню добробуту народу.

4. Боротьба проти національного гноблення.

5. Підвищення національної самосвідомості українського народу

6. Сприяння економічному відродженню України.

Під владою Російської імперії

Під владою Австро-Угорської імперії

Активні учасники кооперативного руху М. Левитський - випус­кник юридичного факуль­тету Харківського універ­ситету на півдні України почав створювати сіль­ськогосподарські сцілки (артілі). Розробив загаль­ні' положення, економіч­ні, юридичні та моральні принципи хліборобських артілей.

В. Доманицький — випус­кник Київського універ­ситету, вбачав у кооперації засіб підвищення націо­нальної самосвідомості українського селянства. О. Юркевич - вихованець Київського університету, лікар, кооперативну ді­яльність проводив на Ки­ївщині.

Україна на початку XX ст. за кількістю кооперативів посідала перше місце в Російській імперії.

Кооперативний рух підтримували й координували

1. Українське ощадне товари­ство «Дністер» (1892 р.).

2. Спілка «Сільський госпо­дар» (1898 р.).

3. Крайовий ревізійний союз (1904 р.).

4. Крайовий земельний банк (1908 р.).

5. «Селянська каса» в Пів­нічній Буковині ( з 1903 р.), у віданні якої були десятки ви­робничих, кредитних і спо­живчих кооперативів. Очолю­вав Кредитну касу професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький.

Закарпаття кооперативний рух обмцнув.

Кооперативи підтримувала греко-католицька церква.

Андрій Шептицький своїм архіпастирським посланням (1904 р.) прямо зобов'язав священиків очолити коопе­ративні організації на міс­цях:

Перед Першою світовою війною на західноукраїн­ських землях діяло майже 1500 різних кооперативів

Власті перешкоджали розвиткові кооперативного руху в Україні:

• переслідували ватажків;

• залякували рядових учас­ників;

• установлювали нагляд за керівниками коопера­тивів;

• намагалися обмежити відкриття нових коопе­ративів;

• закривали ті, що існували

Особливості кооперативного руху на західноукраїнських землях:

• набув широкого розмаху;

• власті не перешкоджали його розвиткові;

• значного поширення на­були кредитно-позикові (їх було 500) і споживчі коопе­рації, які будували народні будинки, крамниці, читаль­ні, відкривали школи з укра­їнською мовою навчання та брали їх на своє утримання

Значення кооперативного руху

1. Надавали велику матеріальну допомогу дрібним вироб­никам.

2. Допомагали зміцнити господарське становище україн­ських селян.

3. Стримували процес пролетаризації селян.

4. Допомагали селянам збувати сільськогосподарську про­дукцію.

5. Сприяли зростанню національної свідомості.

6. Відбувався тісний зв'язок національного руху з коопера­тивним.

Висновки

1. Масові, виступи робітників, селян, студентів пожвавили діяльність ліберальної буржуазії в земствах.

2. Сприяли організації кооперативного руху.

3. Мали велике значення для створення політичних партій, які намагалися очолити національно-визвольну боротьбу в Україні на початку XX ст.

Суперечливі процеси модернізації повсякденного життя

Індустріалізація привела до зростання міст і зміни тра­диційного будівництва. Міста и села масово забудовували будинками з двома, трьома й чотирма кімнатами. Заможні міщани й селяни зводили цегляні будинки, вкриті залізом або черепицею.

Навіть на селі тканини фабричного виробництва й одяг міського покрою витісняли доморобні тканини і традицій­ний народний одяг. Почали занепадати твори декоративно-ужиткового мистецтва, бо вони не витримували конкуренції з дешевою фабрично-заводською продукцією.

З'явилися новинки побуту:

• швейні машинки,

• грамофон,

• гумове взуття.

Великі й середні міста забудовували багатоповерховими житловими будинками, спорудами культурного призначен­ня - театрами, музеями, бібліотеками тощо.

Околиці міст було забудовано бараками й халупами. Про­те й тут з'явилися народні будинки, бібліотеки-читальні, клуби тощо.

На вулицях з'явилося електричне освітлення, трамвайне сполучення.

Діяли хорові й театральні гуртки, народці університети, вечірні й недільні школи.

Велику роботу проводили Просвіти, які діяли у містах і селах усієї України.

1909 р. у Харкові було завершено будівництво першого в Україні Палацу робітника, кошти, на будівництво якого збирали самі робітники.

Таким чином, відбувалася модернізація - оновлення, вдосконалення, надання сучасного вигляду, технічне та тех­нологічне переобладнання повсякденного життя в Україні. Але цей процес відбувався повільно.

Доля жінки

Становище жінки в обох імперіях було важким, безправ­ним.

Життя бідноти важке, напівголодне. Жінкам потрібно було вести домашнє господарство, виховувати дітей, якось їх одягати й годувати, а також працювати в полі, на фабри­ках і заводах. Оплата праці жінок була меншою, ніж чоло­віків. Тяжке становище склалося з жіночою освітою. Серед жінок велика кількість були неписьменними, а тому вони почали активно долучатися до боротьби за свої права. Національному відродженню України сприяв і жіночий рух:

• на західноукраїнських землях виникли жіночі громади, які займалися просвітницькою діяльністю;

• у Львові діяв «Клуб русинок»; ,

• жіночі громади Галичини боролися за відкриття для жі­нок навчальних закладів, за організацію дитячих садків;

• жінки вимагали відкриття культурно-освітніх установ, яких на Буковині працювало понад 590;

• у Києві діяло Товариство захисту жінок, які працюють.

Посилення еміграції українського селянства

Еміграція — добровільне або вимушене переміщення насе­лення з країн постійного проживання до інших країн.

Перша хвиля еміграції — від останньої чверті XIX ст. до по­чатку Першої світової війни і пов'язана з дією соціально-економічних факторів. Це трудова еміграція в пошуках кращої долі. За цей час лише з Західної України виїхало близько 500 тис. осіб.

Причини масової еміграції:

1) пошуки вільних земель для сільськогосподарського об­робітку, надмірна скупченість населення Західної України, нерозвиненість сільського господарства;

2) безземелля і малоземелля;

3) низькі врожаї, велика заборгованість селян;

4) слабкий розвиток промисловості, безробіття через над­лишок робочих рук;

5) хронічні голодування;

6) тягар непосильних і нестерпних податків, свавілля здир­ників цих податків;

7) пошуки перспективи нормальної працюй життя;

8) турбота про. майбутнє дітей, про їх навчання.

Під владою Російської імперії

На південь України переїжджали сотні тисяч переселенців з Росії.

Відбувалася іііасов.а міграція сільських жителів до міст. Переселенський потік з Наддніпрянської України спрямо­вувався на східні й південно-східні окраїни Російської ім­перії. Переселенський потік тривав: •у Поволжя;

• на Північний Кавказ;

• у Казахстан, Середню Азію; ^/

•у Сибір (особливо після побудови Транссибірської за­лізничної магістралі);

•на Далекий Схід (у 1914 р. тут проживало вже 2 млн українців).

Під владою Австро-Угорської імперії

Еміграція цього періоду переважно спрямована на аме­риканський континент, де тоді було ще чимало територій,

не ОСВОЄНИХ ЛЮДИНОЮ.

Уряди США, Канади, Бразилії та інших країн американ­ського континенту виявляли зацікавленість в емігрантах, заохочували масове переселення за кордон, оскільки вони були дешевою робочою силою.

Першими українськими переселенцями до. США у 70-х роках XIX ст. були закарпатці. На початку XX ст. українська

громада .у США налічувала понад 200 тис, у Канаді — майже 24 тис. осіб. >

Переселенці зберігали народні традиції, мову, культуру, громадський побут, усвідомлювали себе єдиною спільнотою — українцями, частиною українського народу, до етносу країни, в якій поселилися не увійшли, не асимілювалися, хоча через деякий час вони стали громадянами цих країн. їх ста/ги обирати до ор­ганів місцевого самоврядування та провінційного управління.

На нових місцях проживання споруджували церкви й каплиці, при яких для дітей українців відкривали школи українознавства, створювали українські самодіяльні хоро­ві, музичні, танцювальні, драматичні гуртки.. Створювали громадські об'єднання, випускали українські часописи.

Переселенці пам'ятали про свою історичну батьківщину, підтримували зв'язки. В цей період вонизбирали кошти на фінансування українських шкіл у Галичині, ухвалювали на своїх зібраннях резолюції на підтримку вимоги відкриття українського університету у Львові.

У свою чергу, з Галичини їм надсилали українські підруч­ники для навчання в українських школах.

Українська громада протягом усього періоду їх проживання на американському континенті і до сьогодні постійно демон­струвала і демонструє світові прагнення зберігати й розви­вати національні традиції, підтримувати різнобічні зв'язки зі своїм народом.

3

Проблеми становлення та консолідація української нації

Нація — історична спільнота людей, що утворюється у про­цесі формування спільності території, економічних зв'язків, літературної мови, етнічних особливостей культури та характеру, з певною психологією і са­мосвідомістю.

; 3 80-х років XIX ст. формується сучасна («модерна») українська нація.

Усупереч асиміляційним процесам частка українців у 1897 — 1900 рр. становила 79,6%. Це стало можливим завдя­ки високому природному приросту який компенсував від­хід українців в інші регіони Російської держави й збільшен­ня чисельності національних меншин. Українці становили:

•у Криму - 11,6%;

• у Бессарабії - 34,6%;

• у Полтавській губернії — 98%;

• у Харківській — 80,6% усіх мешканців.

, Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення значно переважало міське. На початку XX ст. в українських губерніях Росії воно становило 84%, на захід­ноукраїнських землях - 95,5% усіх жителів. Селянство збе­рігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості.

Українській інтелігенції належить історична заслуга у відновленні національної самосвідомості народу. Націо^ нальний рух постає як свідомий рух, спрямований на забез­печення умов вільного розвитку реалізацію національної ідеї.

Українці як «історична нація» усвідомлюють свої еко­номічні, культурні й політичні інтереси, стають рушійною силою створення національної держави. Національний рух розвивався у напрямку розширення своєї соціальної бази, міцніло розуміння необхідності єднання всіх суспільних верств для здобуття державності.

Національний рух починає усвідомлювати, що україн­ська політична нація має творитися не лише українцями, а й національними меншинами, які проживають в Україні.

Становлення нації залежить від рівня національної сві­домості.

Досвід українського національного відродження почат­ку XX ст. мав важливе значення для подальшої боротьби за українську державність. Стало очевидним, що українська нація може розвиватися навіть за складних умов, що ніякі перепони не могли завадити цьому.

Національна свідомість — усвідомлення людиною своєї на­ціональної належності.

Процес політизації українського суспільства та визвольного руху

На початкуXX ст. активізувався національно-визвольний рух в Україні.

Поширеними були самостійницька й автономістська те­чії в національному русі.

Центром національного руху стала Східна Галичина, де не існувало заборон на українські видання. Зі Східної Гали­чини українські видання нелегально розповсюджували по всій Україні.

Найактивнішою частиною національного руху стала ін­телігенція, а серед неї - демократичне студентство. Полі­тичне безправ'я народу, позбавлення вищих навчальних за­кладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали невдоволення найвідомішої його частини, яке виливалося у мітинги, страйки, демонстрації.

У 1904 р. українська громадськість починає кампанію за скасування законів 1863 і 1876 років про українську мову. Велику пропагандистську, просвітницьку роботу проводили громади. Але національний рух розпочав уже ставити полі­тичні завдання. Український рух вийшов за межі переважно культурно-освітнього і набув політичного спрямування.

Виникають політичні партії, які розпочали широку агітаційно-пропагандистську роботу в усіх верствах сус­пільства. Таким чином, з виникненням політичних партій національна ідея проникає в народні маси.

Була абсолютна перевага в українському русі наці­онально-соціалістичних сил і прихильників широкої по­літичної автономії України у складі майбутньої демокра­тичної Росії.

М Міхновський вважав, що гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати з порядку денного.

Українські й загальноросійські політичні партії

Українські національні політичні партії

Партія - організована група однодумців, які виражають ін­тереси частини народу і ставлять своєю метою завоюван­ня державної влади або участі у її здійсненні.

1. Революційна українська партія (РУП). Заснована 29 січня 1900 р. в Харкові діячами студентських громад з ініціати­ви Д. Антоновича, Б. Камінського, М. Русова> Л. Маціє-вича, О. Коваленка та інших.

Першим програмним документом цієї партії стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», в якій проводилася ідея боротьби за єдину Україну: «одна, єдина; нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Згодом гасло самостійної України замінено вимогою культур-но-національної автономії в межах Російської імперії.

Місцеві осередки РУП були у Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та інших містах. Рупівці розповсюджували відозви, листівки, про­кламації, в яких проповідували в основному мирні фор-. ми дій.

Ставили своєю метою об'єднанні! різних поколінь інтелі­генції в боротьбі за національне і соціальне визволення. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо страте­гії і тактики діяльності партії і це спричинило її розкол.

2. Українська народна партія (УШІ). Заснована 1902 р. М. Махновським, який з невеликою групою націоналіс­тичного напрямку відокремився від РУП.

Партія була невеликою за чисельністю, її програму сформу­лював М. Міхновський у «десяти заповідях УНП»: • боротьба за національні права; ,

• самостійна демократична республіка;

• панування української мови, звичаїв; культури. Основне гасло — «Україна для українців».

Після 1907 р. діяльність УНП занепала. В 1917р. ко­лишні її члени створили Українську партію соціалістів-федералістів.

3. Український соціал-демократичний союз. «Спілка», яка вийшла у грудні 1904 р. з РУП.

Лідери - М. Маленевський, А. Скоропис-Йолтуховсьргй. Хотіли, щоб партія представляла всіх робітників України незалежно від їх національності.

Згодом вона стала на меншовицькі позиції і приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації.

4. Українська демократична партія (УДП). Заснована у 1904 р. її лідерами були*О. Лотоцький, Є. Чикаленко, В. Чехов-ський.

Виступали за конституційне правління, здобуття націо­нальних прав Україні в межах Російської держави. Була близька до російської партії кадетів.

5. Українська радикальна партія (УРП). Створена 1904 р.,

її лідерами стали Б. Грінченко^ С. Єфремов, Д. Дорошенко: Була ліберальної орієнтації і виступала за встановлення конституційної монархії та право України на автономію.

6. Українськасоціал-демократичнаробітничапартія(УСДРП). Утворилась у грудні 1905 р. з частини РУП, які залишили­ся після виходу з неї «Спілки».

Лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію Укра­їни у складі Російської держави, за демократизацію сус­пільного ладу конфіскацію великої земельної власності. Вважала можливим об'єднання з РСДРП на федера­тивних засадах, хоч і не поділяла революційного екс­тремізму цієї партії.

7. Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Ви­никла у 1905 р. на основі злиття Української демократич­ної та Української радикальної партій. У 1907 р. перейме­нована в Українську трудову партію.

Виступала за демократичну Україну в складі демократич­ної Росії, за земельну реформу

Висновок

Щодо перспектив політичного розвитку України українські партії розподілялися на дві групи:

• за автономію України у федеративній Росії;

• за самостійність України.

Загальноросійські партії, які діяли в Україні

1. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) Створена у 1898 р., у 1903 р. партія розкололася на дві фракції:

. • більшовиків, які пропонували революційний шлях пере­будови суспільства.

Вони вважали, що капіталізм - це. антагоністичне сус­пільство, яке потрібно замінити соціалізмом за. допомо­гою революції. Головна революційна сила — пролетарі­ат, а головне зло — приватна власність. Більшовики мали значний вплив у Донбасі та деяких інших районах. Серйозного, впливу на революційно-визвольний рух в Україні більшовики не мали. Лідер більшовиків — В. І. Ленін.

• меншовиків - виступали за реформістський шлях роз­витку

2. Партія українських і російських соціалістів-революціонерів

(есерів). Займалася пропагандистською роботою серед селян, у яких вбачала головну революційну силу. Широко використовували терор проти представників влади. Лідер есерів — В. Чернов, в Україні - Д. Доропіенко.

3. Партії ліберального спрямування •Конституційно-демократична партія (кадети). Утворена

1905 р. Лідер — її. Мілюков. Виступали за конституційну монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її підтримувала в основному інтелігенція.

•«Союз 17 жовтня» («октябристи»). Партія великої і се­редньої буржуазії, виникла у 1905 р. Виступала за збе­реження існуючого ладу за єдину і неподільну Росію. Лідер партії — О. Гучков.

4. «Союз російського народу». Реакційна, чорносотенна ор­ганізація, була найвпливовішою серед реакційних партій, виступала з шовіністичних позицій, за єдину і неподіль­ну Росію, проти революційного і національного рухів, її члени брали активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів та ліберальних діячів.

На початку XX ст. чорносотенці видавали в Україні 26 тис. газет, один журнал, користувалися урядовою підтримкою та субсидіями.

5. В Україні діяли партії інших національних меншин:

• Польська соціалістична партія (ПСП);

• Єврейська партія «Бунд».

«Самостійна Україна» М. Міхновського

Брошуру видано 1900 р. у Львові.

Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новіт­ній історії розглядалися в ній з позиції державності. Спи­раючись на тисячолітню традицію української державності, М. Міхновський обґрунтував історичні права України на самостійний розвиток. Заслугою М. .Міхновського перед українською державністю є те, що він публічно заявив про законне Право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми. ^;

. • Визначено основну мету— створення політично неза­лежної самостійної української держави, що є голов­ною умовою, як вважав М. Міхновський, існування на­ції. «Єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпат і до Кавказу», тобто в межах етнічних укра­їнських земель разом з Перемишлянщиною та Кубан­ською Чорноморією,

•В емоційній формі охарактеризовано утиски україн-• ського народу в царській Росії.

• Найближча вимога на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 р. з розширенням її впливу на цілу територію укра­їнського народу в Росії».

• Зазначено, що існує боротьба між нацією погрдбова-нбю, пригнобленою й нацією-гнобителем.

• Вказано на головного лідера національного руху — інте­лігенцію, яка служить своєму народові. «... українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної».

• Закликає до.боротьби «кривавої і безпощадної» за свої права. «Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято у нас теж силою».

• Проголошено гасло «Україна для українців».

• Конкретизовано основні принципи боротьби: «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас», «поборемо або вмремо».

• Потрібно боротися «доки хоч один ворог-чужинець ли­шиться на нашій території».

У 1902 р. засновано Українську народну партію М. Міх-новським, М. і С. Шеметами, О. і С. Макаренкамй та ін­шими. Політичну орієнтацію партії викладено М. Міхнов-ським у так званих «Десяти заповідях». Основним гаслом було «Україна для українців», що відштовхувало від по­глядів М.. Міхновського інші національності українського суспільства. УНП — єдина партія в Наддніпрянській Укра­їні, яка послідовно обстоювала ідею державної самостій-ності України.___¹_

«Десять заповідей» - програмний документ УНП

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна вільна Україна.

2. Усі сили, усю працю, усі жертви віддаємо виключно за са­мостійну Україну

3. Усі люди - твої брати, але москалі, ляхи й жиди - це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і гноблять нас.

4. Україна для українців.

5. Усюди і завжди вживай української мови.

6. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зне­важай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

7. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ін­тересів. .

8. Не вживай мову окупантів. .

9. Допомагай своєму землякові.

10. Не одружуйся з чужинцем через загрозу асиміляції. Треба зазначити, що ці документи М. Міхновського містять відверто шовіністичні гасла.

Зв'язки західноукраїнських політичних партій із політичними партіями й культурними колами Наддніпрянської України

1. Центром національного руху стала Східна Галичина, де не було заборон на українські видання.

2, Українською мовою друкувалися книжки, газети, жур­нали, багато з яких нелегально вивозили в Наддніпрянську Україну. • _;

3.,Західноукраїнські землі були базою патріотичних сил Над­дніпрянщини, осередком їхньої організаційно-політичної діяльності:

♦у Львозі надруковано брошуру «Самостійна Україна», написану М. Міхновським;

• 1904 р. у Львові відбувся другий з'їзд РУП;

•у Чернівцях у 1902 — 190,3 рр. виходила газета РУП «Гасло»;

• деякий час тут перебували видатні діячі з Наддніпрянщи­ни (В. Винниченко, Д. Антонович, Д. Донцав, С. Петлю­ра та інші).

В. Липинський і український консерватизм

В'ячеслав Липинський

(1882-1931)

Український політолог, історик, соціолог, публіцист, хоча за національністю поляк, нащадок польської шляхти.

У юні роки отримав прекрасну освіту в найкращих євро­пейських навчальних закладах. Його вважають теоретиком української держави. Змістом життя та найвищою полі­тичною цінністю для В. Липинського було творення укра­їнської державності. Центральним у його творчості стало поєднання української національної ідеї з державницькою, націотворення - з державотворенням. На його думку, наці­ональна ідея лише тоді зможе підняти українців', коли вона буде разом з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кликатиме до повного національного визволення і створення національної держави. І тому боротьбу за дер­жавний суверенітет України В. Липинський вважав найго­ловнішою у своїй політичній програмі.

Любов до своєї землі; до всіх без винятку її мешканців, на думку В. Липинського, й становить сутність патріотизму Бути патріотом — означає бажати створення державного і політичного співжиття всіх людей, що мешкають в Україні.

Книга В. Липинського «Листи до братів-хліборобів» стала однією з світоглядних основ української провідної верстви. Він вважав, що лише хлібороби здатні створити державу бо інтелі­генція на це неспроможна. Так закладалися підвалини консер­вативної течії в українській руспільно-політичній думці.

У своїх поглядах дотримувався українського консерватиз­му, що повинен був стати противагою соціалізмові, який ста­вить понад усе партії з їх гаслом «Мета виправдовує засоби», і націоналізмові* що висуває гасло «Україна для українців».

В. Липинський розробив вчення про необхідність ство­рення української політичної нації, бо нацією, вважав він, стає лише спільнота, що має державу

«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збуду­ємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не

хочемо бути» (В. Липинськиц). Він вважав, що Україна по­винна бути «для всіх, хто проживає на українській землі».

В. Липинський був першим українським істориком і по­літологом, який чітко пояснив поняття «політична культура нації».

Консерватизм - політично-ідеологічна течія, яка прагне по­єднати зміни в суспільстві зі збереженням традицій-, них, перевірених досвідом минулих цінностей, тра­дицій і форм життя суспільства.

В. Липинський став одним із лідерів Партії хліборобів-демократів і дотримувався думки, що лише сильна дикта­торська влада здатна вивести державу з безладдя та анархії. Прийнятною, на його думку, формою правління було геть­манство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана він вважав. П. Скоропадського.

У 1918 — 1919 рр. був послом гетьмана П. Скоропадсько­го, а згодом - Директорії УНР у Відні.

Висновок

Зміст історичного та політичного вчення В. Липинського становлять:

♦ державницькі погляди;

• вчення християнства;

* засади консерватизму.__■

Висновки

1. Більшість українських партій формувалися за національ­ним принципом, а не за соціальним;

2. Лідером формування національних партій була україн­ська інтелігенція.

3. Політичні партії відображали інтереси різних груп насе­лення.

4. Поглядичлеиів партії булирізними. Однівиступали за неза­лежну Україну; другі - за автономію національно-культурну; треті - за автономію національно-територіальну.

5. Українські національні партії були слабкими організацій­но, не мали практичного досвіду революційної боротьби.

Спільні риси й відмінності національно-територіальної та національно-'_культурної автономій_

Національно-культурна автономія	Національно-територіальна автономія
Спільне Створюються, щоб забезпечити національні потреби національних меншин у різних аспектах .
Відмінності
1. Надає права національним мен­шинам на частині території дер­жави, де ця меншина компактно проживає: • користування й навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національно-культурні товариства; • розвиток національних культур­них традицій; і • дотримання своїх звичаїв; • використання національної символіки; • сповідування своєї релігії; • задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.тощо. 2. Національні меншини не ство­рюють своїх органів влади й управління, а мають право обира­тися або призначатися щ будь-які посади законодавчої, виконавчої, судової влади та місцевого самовря­дування. 3. Адміністративний устрій загаль­нодержавний	1. Має власну конституцію, до компетенції якої нале­жить організація і діяльність місцевих органів влади, за­безпечення громадського порядку. Формується за політико-національним або політико-територіальним принципом. 2. Створюються свої державні органи влади й управління. 3. Забезпечуються політичні права національних мен­шин

4

Події революції 1905—1907 рр. в Україні

Причини революції

1. Існували пережитки феодалізму:

• самодержавна форма правління;

• поміщицьке землеволодіння;

• станові привілеї.

Російська імперія була економічно відсталою. Рівень життя населення залишався низьким. Царизм не бажав і не міг продовжити курс на подальші реформи.

2. Самодержавна форма правління нищила будь-які про­яви вільнодумства; політичні та профспілкові організації були заборонені, демократичних свобод не було.

3. Не втратило гостроти аграрне питання.

Зберігалося поміщицьке землеволодіння, малоземелля та безземелля селян. Існувала можливість пригноблювати селян старими, феодальними методами.

4. Жорстока експлуатація робітників, довгий робочий день, низька заробітна платня, відсутність нормальних умов праці, безробіття.

5. Тяжкий національний гніт, жорстоке визискування насе- ' лення національних окраїн.

6. Втрата авторитету й послаблення царизму у зв'язку з по­разкою в російсько-японській війні 1904-1905 рр., не- . вдоволення політикою царя Миколи II.

Характер революції: буржуазно-демократична.

Завдання революції:

1) повалення самодержавства і встановлення демократич­ної республіки;

2) проголошення політичних прав і свобод громадян;

3) ліквідація поміщицького землеволодіння і перерозподіл земель, докорінна зміна умов життя селян;

4) встановлення 8-годинного робочого дня, мінімальних розмірів заробітної платні, пенсій, необхідного соціаль­ного захисту;

5) ліквідація національного гніту. Особливості революції

1. Це була перша революція XX ст., коли протиріччя капіта­лізму дуже загострилися і Російська імперія стала вузлом цих протиріч.

2. Хоча революція й буржуазна, буржуазія не могла у ній ві­дігравати вирішальної ролі, як це було у країнах Європи

. раніше,.оскільки була недостатньо організованою і за­надто прив'язаною до царизму

3. У цій революції існували три політичних табори — рево­люційний, контрреволюційний, ліберально-буржуазний.

4. Різною була тактика партій:

• більшовики виступали за збройне повстання як основ­ний засіб вирішення завдань революції;

• есери — за збройну боротьбу й терор; •меншовики, кадети, лідери українських національних

партій т- за парламентський шлях через вибори в Дер­жавну думу;

• чорносотенні партії - за збереження наявного ладу.

Рушійні сили революції:

робітники, селяни, підприємці, студенти, інтелігенція, армія.

Привід до початку революції — розстріл мирної демонстрації в Санкт-Петербурзі 9 (22) січня 1905 р., події «кривавої . неділі».

Основні етапи революції (революція тривала 2,5 року). Перший етап (9 (22) січня 1905 р. - вересень 1905 р.) - по-

. чаток і розвиток революції, її наростання. , Другий етап (жовтень — грудень 1905 р.) — найвище підне­сення революції, перехід до збройного по­встання.

Третій етап (січень 1906 р. — 3 червня 1907 р.) - період спа­ду революції, коли вона повільно відступала під натиском царизму

Закінчення революції (3 червня 1907 р.) - розгін II Держав­ної думи, що ввійшов в історію з назвою Третьо-червневого контрреволюційного перевороту, який засвідчив остаточну поразку демократичної ре­волюції в Росії;

Революційний рух в Україні

Робітничий рух

• Січень—Лютий 1905 р. У відповідь на події в Петербурзі по всій Україні прокотилася хвиля страйків. Страйкували робітники Києва, Житомира, Катеринослава,, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Бердичева та інших міст. В Україні відбулося 177 страйків, страйкувало 170 тис. осіб.

• Квітень — серпень 1905 р. В Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь прнад 110 тис. робітників.

У багатьох місцевостях підприємці та царські власті були змушені піти на поступки:

— поліпшити умови праці;

— збільшити заробітну плату;

— скоротити робочий день тощо.

•Травень 1905 р. Перші політичні страйки і демонстрації у Харкові, Катеринославі, Миколаєві, які закінчилися су­тичкою з поліцією та військами.

Селянський рух

За масштабами селянського руху Україна посідала одне з перших місць у Російській імперії.

1. Лютий 1905 р. Виступи селян мали стихійний характер. Селяни Чернігівської губернії, озброївшись сокирами, вилами й косами, нападали на поміщицькі маєтки, за­бирали зерно й худобу, організовували масові порубки поміщицьких лісів! На придушення селянських вцступів царські власті посилали війська:.

2. Червень 1905 р. Сталося-1857 селянських виступів, що охопили 64 з 94 повітів України.

3. Літо 1905 р. В Україні виникли місцеві організації Всеро­сійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та на Півдні. Всього в Україні було створено 120 селянських і волосних органі­зацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

4. Осінь 1905 р. Прокотилася.хвиля селянських повстань. Серед найбільших був виступ селян в с. Великі Сорочинці на Полтавщині, над якими було вчинено жорстоку роз­праву. Ці події змалював В. Короленко у творі «Сорочин-ська трагедія».

5. Жовтень 1905 р. У с. Вихвостові на Чернігівщині селяни розгромилимаєток місцевого поміщика, спалили його горілчаний завод.

Найзаможніші селяни,-боячись, що біднота добереть­ся до їхньоґо майна, організували самосуд над 15 найак­тивнішими учасниками- антипоміщицького виступу і по-звірячому вбили їх.

Вихвостівську трагедію змалював М. Коцюбинський у повісті «Фата моргана».

За 1905 р. відбулося 4 тис. селянських виступів у 7 тис. сіл.

Підчас селянських виступів зростали:

. політична свідомість селян, їх організованість, активність і масовість.

Виступи в армії та на флоті

14-25 червня 1905 р. Повстання на броненосці «Потьом-кін». Організаторами повстання були Григорій Вакуленчук і Панас Матюшенко, щхідці з України. Більшість команди корабля укомплектовано українцями. До складу комітету, який готував повстання, увійшли матроси — члени різних політичних партій, зокрема й більшовики, анархісти тощо. Повстання вибухнуло раніше наміченого строку під впли­вом вістей з Одеси, де розпочався політичний страйк, а та­кож унаслідок знущання офіцерів над матросами, які від­мовилися їсти борщ, зварений із зіпсованого м'яса. 14 червня 1905 р. Під час сутички між офіцерами і матро­сами було вбито Г Вакуленчука і командування кораблем перебрав Гі. Матюшенко. Кілька днів повсталий корабель плавав Чорним морем. Проти нього було вислано ескадру Чорноморського флоту, але матроси відмовилися стріляти у товаришів.-Лише нестача вугілля, харчів і прісної води при­мусила команду повсталого корабля здатися румунським властям. Більшість потьомкінців не повернулася до Росії. Через два роки нелегально повернувся П. Матюшенко, де його у Миколаєві заарештували і за вироком військово-морського суду повісили в Севастополі.

15-16 листопада 1905 р. У Севастополі повстали моряки 12 кораблів Чорноморського флоту. їх очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимоги до царя - склика­ти Установчі збори. Після. 13-годиннрго бою виступ було , придушено. П. Шмідта і його найближчих помічників за­арештовано і за вироком військово-морського суду роз­стріляно.

18 листопада 1905 р. Збройний виступ саперів у Києві на чолі з Б, Жаданівським. До майже тисячі військовиків при­єдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих кинуто регулярні війська та місцеву поліцію. Загальні втрати з обох боків становили 250 вбитих і поранених.

Значення повстань в армії і на флоті

Вони сприяли розгортанню народної боротьби проти ризму і засвідчили, що головна опора царизму — армія -рестала бути надійною.

Жовтневий політичний страйк

У жовтневому політичному страйку в Україні взяли участь 120 тис. робітників.

Він проходив під гаслами «Геть самодержавство», «Хай .живе всенародне повстання».

10 жовтня 1905 р. У Харкові відбувся загальноміський мі­тинг, де зібралося 20 тис. страйкарів. Наступного дня в центрі міста робітники й студенти спорудили 8 барикад.

12 жовтня 1905 р. Страйк залізничників в Одесі, до яких приєдналися робітники інших підприємств міста.

13 жовтня 1905 р. Масова похоронна процесія з поховання загиблих 10 жовтня у збройній сутичці страйкарів із по­ліцією та царськими військами у Катеринославі, яка ви­лилася у величезний мітинг.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизм не зміг при­душити силою та змушений був піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II підписав маніфест, у якому на­роду обіцяли громадянські свободи:

• недоторканність особи;

• свободу совісті, зборів, союзів;

• свободу слова і друку.

Декларувалося скликання російського парламенту - за­конодавчої Державної думи - із залученням до виборів усіх верств населення.

Наслідки маніфесту

1. Він розширив рамки легальної політичної та культурно-освітньої діяльності.

2. Створив передумови для переходу Росії від самодержавної форми державного устрою до конституційної монархії.

3. Маніфест розколов опозиційні сили на три основні групи:

• представників ліберального руху, які виступали за:

— проголошення демократичних прав і свобод;

— обмеження самодержавної влади;

— скликання парламенту;

•представників радикального руху, які виступали за по­дальше продовження боротьби (особливо більшовики) та підготовки збройної боротьби проти уряду;

•третя сила складалася з тих, хто заперечував будь-які нововведення і захищав чинну політичну та економічну систему (чорносотенні організації).

Виникнення рад робітничих депутатів

У багатьох містах виникли ради робітничих депутатів для керівництва революційною боротьбою. Протягом жовтня — грудня 1905 р. ради виникли у восьми містах України — Кате­ринославі, Києві, Миколаєві, Одесі, Єнакієвому, Маріуполі, Юзівці, Кременчуці.

Депутатів рад обирали на основі загальних рівних пря­мих виборів за відкритого голосування всіх учасників. Згодом ради стали виконувати функції органів влади:

• вводили на заводах 8-годинний робочий день;

• встановлювали ціни на товари у фабрично-заводських, крамницях;

• організовували охорону населення від погромників;

• надавали матеріальну допомогу страйкарям;

• виїжджали в села, де закликали селян приєднуватися до боротьби робітничого класу

Революційні збройні виступи

Грудень 1905 р. Найбільше піднесення збройної боротьби проти царизму в Україні. . ,

1. Збройне повстання робітників Донбасу. Центром подій стала Горлівка.

16 грудня 1905 р. У Горлівці поліція і війська відкрили во­гонь по беззбройних страйкарях машинобудівного заводу Вбито 18 і поранено понад 50 робітників. На допомогу по­всталим робітникам прийшли робітничі дружини Донбасу (4 тис. душ), а також селяни з навколишніх сіл. Із них було сформовано три повсталі загони.

17 грудня 1905 р. Повсталі загони пішли в наступ проти царських військ. Сили були нерівними. Після шестигодин­ного бою, втративши вбитими близько 300 осіб, дружинни­ки залишили Горлівку. Грудневе повстання в Донбасі зазнало поразки. У повсталих не було необхідного досвіду і зброї.

2. Збройні виступи робітників сталися також у Харкові, Ка­теринославі, Олександрівську (12—13 грудня 1905 р.).

Висновки

• Незважаючи на. поразку, грудневі повстання в Україні відіграли значну роль в утвердженні й розвиткові рево­люційних традицій боротьби народних мас за соціальні права.

• Після придушення збройних повстань революція пішла на спад.

Пожвавлення національного руху в Україні

Значно посилився національний рух. ^;

Національний рух - це рух за ліквідацію усілякого націо­нального гноблення, за досягнення рівноправності національностей, вільне самовизначення і розви­ток великих і малих народів. Громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політики ца­ризму, за право вільного користування українською мовою.

Початок процесу українізації шкільної освіти

• У багатьох містах і селах відбувалися збори й мітинги, які ухвалювали резолюції з вимогою запровадження на­вчання у школах українською мовою.

• У школах вчителі самовільно переходили на викладан­ня рідною мовою.

• Українська студентська молодь організовувала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах.

•У Київському Харківському, Одеському університетах було запроваджено курс української літератури.

У травні 1907 р. з'явилося офіційне розпорядження про скасування Емського указу 1876 р.

Цей процес українізації, схвально зустрінутий учнями та їхніми батьками, студентами, царські власті незабаром при­пинили насильницькими методами.

Поява масових українських періодичних видань

1. Російська академія наук з ініціативи українських наукових діячів створила комісію, яка підготувала «Записку про ска-

сування утисків малоросійського друкованого слова». її під­тримали вчені Київського та Харківського університетів.

2. 24 листопада 1905 р. Видано закон, за яким дозволяли ви­давати літературу, випускати газети і журнали національ­ною мовою, створювати культурно-освітні товариства, національні театри.

3. 1905 р. У Лубнах з'явилася перша в Російській імперії українська газета «Х/іібороб».

4. Незабаром газети українською мовою почали виходити в ' Одесі, Катеринославі, Полтаві, Харкові та інших містах.

5. Засновувалися перші українські суспільно-політичні журнали:

«Дзвін»,

«Українська хата», «Посів», " «Село»,

«Рідний край» у Полтаві (редактором якого була сестра Лесі Українки - О. Косач), «Громадська думка» в Києві (С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші).

6. Усього протягом 1905 — 1907 рр. виходило 24 україномов­них, видання.

7. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва ви­дання «Літературно-наукового вісника».

8. Часопис «Київська старина» дістав назву «Україна» і його видавали українською мовою.

«Просвіти»

• 1905 р, У Києві, Катеринославі, Чернігові, Ніжині та ін­ших містах з'явилися осередки культурно-освітньої ор­ганізації «Просвіта». Спочатку було дев'ять «Просвіт» із

. ЗО філіями.

• До середини 1905 р. їх стало 35, а до середини 1907 р. 45.

• «Просвіти» вели активну культурно-освітню роботу:

— засновували бібліотеки й читальні для населення;

— проводили літературні й музичні вечори українською мовою;

— ставили спектаклі;

— видавали українською мовою літературу;

— читали лекції (на теми з історії та культури України);

— пропагували твори Т. Шевченка, влаштовували що­річні урочисті свята «Шевченкові роковини»; ,

— відкривали школи з українською мовою навчання.

• Одна з перших таких шкіл на Україні з'явилася в с. Бог­данівна на Микол аївщині. Проіснувала вона два роки, а потім була заборонена.

• В Одеському університеті починається викладення іс­торії України, а в Харківському — історії літератури українською мовою. ■

•Активну участь у роботі Просвіт брали видатні діячі української культури: ¹

Б. Гріцченко, Леся Українка — у Києві; М. Лисенко, М. Коцюбинський - у Чернігові; Панас Мирний — у Полтаві.

Виникнення профспілок

Під час революції в Україні виникали профспілки.

Однією з перших організувалася профспілка залізнич­ників Південно-Західної залізниці.

Профспілки виникли у Миколаєві, Одесі, Києві, Кате­ринославі, Харкові та інших містах.

До кінця 1905 р. в Україні існувало близько 80 професій­них об'єднань.

Кооперативний рух

Пожвавився під час революції 1905—1907 рр.

У Київській губернії в 1904 р. було лише 4 кооперативи, а в

1907 ЇХ стало 193. •

У Харківській губернії в 1905 р. було лише 2 кооперативи, а

1907 р. їх стало 50.

Зросла кількість кооперативів і в інших губерніях України.

Спад революції

1. Зменшувалася кількість учасників страйкової боротьби: у 1905 р. - 500 тис. страйкарів,

1906 р.-100 тис,

1907 р.-60 тис.

2. Зменшувалася кількість великих підприємств, робітники яких брали участь у страйках, а зростала кількість дріб­них підприємств, робітники і службовці яких вступали у страйкову боротьбу.

3. Спадала революційна боротьба в центральних районах, а зростала на окраїнах.

4. Зменшувалася кількість виступів селян, хоча боротьба се­лян і в ті роки тривала.

5. Зміцнювалися зв'язки міста і села.

Селяни організовували продовольчу допомогу страйкарям.

6. Основною темою, що обговорювалася на мітингах у пері­од спаду революції, було ставлення.робітників і селян до Державної думи.

Українська громада в Державній думі

Розмах революції змусив царський уряд піти на поступки.

І Державна дума

(почала працювати 27 квітня 1906 р. в Петербурзі)

Склад депутатів від губерній України

Від України було обрано 102 депутати:

поміщиків - 24, *

інтелігентів — 26, селян - 42, робітників — 8, священиків — 1.

Ліві партії бойкотували І Державну думу і не брали участі в її роботі.

У Думі сформувалася «Українська думська громада», яка

об'єднувала 45 депутатів, друкованим органом був «Україн­ський вісник».

Голова громади - депутат із Чернігова Ілля Шраг. Українська громада вимагала:

• автономії України;

• українізації державного управління та освіти.

Для надання думській громаді практичної допомоги зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський, де налаго­див видання журналу «Український вісник», на сторінках якого друкувалися виступи думських депутатів, різноманіт­ні статті на політичні теми. Сам М. Грушевський опубліку­вав у журналі 22 статті, в яких обґрунтовував національну програму думських депутатів.

Велике значення мало оприлюднення з найвищої дер­жавної трибуни національних і соціальних вимог та інте­ресів українського народу

8 липня 1906 р. І Державну думу розігнав царський уряд після 72 днів її існування.

II Державна дума (вибори до неї було проведено в січні 1907 р.)

Склад депутатів від губерній України:

поміщиків — 16, інтелігентів — 17,

селян — 6, •

робітників - 59, священиків — 4.

Із України було 102 депутати, 47 з яких об'єдналися в «Українську думську громаду». Вони видавали часопис «Рід­на справа» («Вісті з Думи»),

Більшість депутатів становили представники ліви^ пар­тій, які цього разу взяли участь у виборах. Депутати висува­ли такі вимоги:

• запровадити українську мову в систему освіти й держав­ного управління;

• утворити кафедри української мови та історії в універси­тетах;

• ввести українську мову в учительських семінаріях.

З червня 1907 р. II Державну думу також було розігнано, проіснувала 103 дні.

Це — третьочервневий державший переворот, яким завер­шилася революція.

Це був акт державного перевороту, бо цар порушив Ма­ніфест 17 жовтня 1905 р. і статтю 86 «Основних держав­них законів» 1905 р., за яким жоден новий закон не може з'явитися без схвалення його Думою.

Революція потерпіла поразку. Почалася політична реак­ція в країні.

Новий виборчий закон обмежив права робітників, се­лян, національних меншин. Тому в III і IV Державних думах українських парламентських груп уже не було. .

Причини поразки революції

1.У революційному русі не було єдності демократичних опозиційних сил (робітничого класу, селян, національної інтелігенції).

2. Неорганізованість демократичних сил, слабкість керів­ництва.

3. Розкол у соціал-демократичному русі.

Якщо більшовики вимагали рішучого повалення цариз­му, то меншовики наполягали на реформах в межах існу­ючого буржуазнсіго ладу.

4. Армія загалом (окрім деяких підрозділів і кораблів) не підтримала революційні сили, а використовувалася для придушення руху.

5. Була закордонна матеріальна й фінансова допомога ца­ризму.

Уроки революції

• Необхідність створення союзу всіх революційних сил країни для подальшої боротьби проти царизму -

•Демократичній опозиції потрібно задля цього йти на компроміси.

•Для правлячих кіл — необхідність проведення еконо­мічних і політичних реформ

Значення революції

1. Це була перша буржуазно-демократична революція по­чатку XX ст., підчас якої робітники, селяни, демократична інтелігенція, частина армії виступили проти реакційного монархічного режиму.

2. Вона була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу (скасовано Емський указ, з'явилася україномовна преса* розгорнулася діяльність різноманітних українських організацій).

3. Революція сприяла пробудженню національної свідомості.

4. Вона стала школою революційної боротьби трудящих.

5. Українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби.

6. Революційна боротьба підготувала бійців, які згодом, у лютому 1917 р., змогли повалити царський режимі

7. Сприяла активізації соціально-політичного життя. Українці Наддніпрянщини вперше набули досвіду парла­ментської діяльності.

8. Для селян було скасовано викупні платежі 1861 р.

9. Досвід революції і в наступні роки привертав увагу полі­тичних діячів та учасників масових визвольних рухів.

Політична реакція

(отримала назву Столипінськоїза ім'ям голови царського уряду П. Столипіна)

1. Після розгону І і Думи вводився в дію новий виборчий за­кон, згідно з яким 80% населення позбавлялося виборчих прав.

2. III Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносо^ тенці й октябристи, що давало можливість царю успішно нею керувати. Від України обрали 111 депутатів, 64 з яких були поміщиками. Національно-демократичні партії України не мали своїх представників у III Думі.

3. Значно посилились репресії. У багатьох губерніях Украї­ни діяв воєнний стан, лютували каральні загони.

4. У 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революці­онерів.

5. За звинуваченням у політичних злочинах у 1907-1909 рр. засуджено понад 26 тис. осіб. ,

6. Було розгромлено профспілки й інші громадські органі­зації.

Якщо у 1905 р. налічувалося 245 тис. членів профспілки, то у 1909 р. їх стало лише 13 тис.

7. Запроваджувався надзвичайний стан і сувора заборона на демонстрації та мітинги.

8. Були посилені репресії проти українознавства.

У 1909 р. прийнято рішення думського підкомітету в справах освіти про недопущення викладання української мови в школах.

9. Йшло насадження російського великодержавного шові­нізму.

У 1908 р. в Києві виникла шовіністична організація «Клуб руських нацирналистов». її відділи за підтримки властей відкрито в десятках міст України. Намагалися перекона­ти українців, шо лише вони є гілкою єдиної російської народності й що спільність з росіянами грунтується на єдиній православній релігії. Знову панівною стала шові­ністична теорія єдності « самодержавства, православ'я і народності».

10. Закрито «Просвіти» та інші українські громадські уста­нови і було заборонено:

• продавати українські книжки (навіть «Євангеліє» укра­їнською мовою);

• проводити концерти, вечори українською мовою;

• збирати' кошти на спорудження пам'ятника на могилі X Шевченка у Києві. ,

11. 20 січня 1910 р. вийшов циркуляр П. Столипіна^, за яким було заборонено реєструвати будь-які «інородські» то­вариства і видавництва.- -

12. Царські власті використовували «чорні сотні», тобто озброєні загони шовіністичних організацій «Союзу русь­кого народа»^ «Союзу Михайда Архангела» для фізичної

розправи з прогресивною інтелігенцією, національно свідомими українцями, для знищення демократичних закладів, здійснення єврейських погромів.

13. У 1908 р. організовано Товариство українських посту­повців (ТУП). Головною метою ТУП було захист націо­нальних завоювань українства, боротьба за нові права. До Ради ТУП, яка обиралася кожного року, входили М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чйкален-ко, С. Петлюра, Д. Дорошенко та інші. Товариство українських поступовців стояло на федера­тивних позиціях — надання Україні автономії.

Найближчими завданнями вважали:

• координування діяльності різних українських груп;

• об'єднання всіх українських політичних сил у боротьбі за національне відродження;

• українізацію освіти, церкви;

• відстоювання прав українців через трибуну Державної думи.

Справа Бейліса

Російські чорносотенні організації неодноразово здій­снювали єврейські погроми. Антисемітизм був поширеним явищем, який передбачав вороже ставлення до євреїв з вимо­гою повного обмеження їхніх громадянських прав. Особливо активізувались ці організації в роки Столипінської реакції. • У1913 р. в Києві було організовано судовий процес над служ­бовцем цегельні М. Бейлісом, євреєм за національністю.

М. Бейліса звинувачували у ритуальному вбивстві право­славного хлопчика. Чорносотенна преса здійснила шалену антисемітську кампанію. На захист М. Бейліса виступила демократична громадськість - письменники (В. Королен-ко, М. Коцюбинський), актори (МГЗаньковецька, М. Са-довський), видатні діячі (М. Грушевський, А. Єфремов, А. Шептицький та інші). Суд змушений був виправдати М. Бейліса.

Земельна реформа П. Столипіна

Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на українські землі

Причини аграрної реформи Л. Столипіна

• Важке економічне і політичне становище в країні. ♦Аграрне перенаселення у європейській частині країни.

• Велика соціально-економічна напруга на селі.

• Общинне землеволодіння або «подвірне господарство» на Україні, коли землю вважали власністю громади або великої родини і її не можна було продавати й ділити, що було гальмом у розвитку товарно-грошових відносин.

Мета аграрної реформи П. Столипіна:

♦подолати важке економічне і політичне становите в країні; ;

• не допустити нової революції;

•підняти ефективність сільськогосподарського вироб­ництва;

• підвищити товарність сільського господарства;

• створити на селі міцну групу заможних господарств, які могли б протистояти революційним рухам і були опо­рою царизму;

•зміцнити державу, оскільки, крім аграрних перетво­рень, вона передбачала реорганізацію місцевого самот врядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти;

•досягти соціально-економічного прогресу за збережен­ня царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (насамперед поміщиків та буржуазії), а та­кож заможного селянства;

• зміцнити свою соціальну опору на селі:

9 листопада 1906 р. Указ про початок аграрної реформи.

Основні заходи аграрної реформи

1. Дозволялося вийти з общини і закріпити за кожним влас­ником належну йому частину надільної землі.

2. Створити хутірські і відрубні господарства.

Селянам дозволялося переходити на хутори і ставати зем­левласниками.

В Україні закон дозволяв кожному вийти з «подвірного» господарства і стати власником своєї землі. Селянам на­давалося право продати свої наділи.

3. Дозволялося селянам переселятися на вільні землі за Ура­лом, у Середню Азію і на Далекий Схід.

4. Проведенню реформи мав сприяти Селянський банк, який скуповував землі у поміщиків і продавав селянам, а також видавав їм позику на 55 років (переважно замож­ним селянам).

Діяльність банку сприяла зміцненню заможних селян­ських господарств. 14 червня 1910 р. Микола II затвердив прийнятий III Думою законопроект аграрної реформи.

В Україні реформа мала найбільший успіх

1. Якщо у 40 губерніях європейської Росії вийшло з общини близько 24% господарств, то в Україні:

• на Правобережній закріпили землю 50,7% господарств;

• Південній — 34,2%; •Лівобережній - 13,8%;

• з України виїхало на нові земді Сибіру і Далекого Сходу понад 1 млн осіб, хоча близько 70% повернулося назад;

• найбільше переселенців у Російській імперії дали укра­їнські губернії — Чернігівська і Полтавська.

2. До 1916 р. було утворені 440 тис. хутірських і відрубних господарств, що становило44% загальної кількості се­лянських дворів.

3. Селянський банкпродавукраїнським селянам 596, 4тис. десятин землі.

Відруб — земельний наділ, який мав право отримати селя­нин і в одному місці, «куском».

Хутір — селяни на свій наділ (відруб) переносили будинок і господарські будівлі.

Значення реформи

1. Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права у 1861 р. була наступним великим кроком на шляху поступового перетворення Російської імперії з феодаль­ної на буржуазну монархію.

2. Покращила стан сільського господарства.

3. Реформа відкрила шлях до приватного селянського зем­леволодіння.

4. Призвела до розвитку товарно-грошових відносин у сіль­ському господарстві й перетворення України на житни­цю Європи. ^!1'

5. Сприяла розвиткові особистої ініціативи та конкуренції.

6. Підвищилась врожайність у селянських "господарствах у 1912р. на20%.

7. Зріс середньорічний збір зернових з 775 млн пудів у 1896-1902.рр. до 1070 млн пудів,у 1909-1913 рр.

8. Українська пшениця становила понад 40% загальн©ро­сійського експорту.

9. Завдяки концентрації земельної власності в руках за­можних селян стали широко використовувати у великих господарствах машини, сільськогосподарську техніку, добрива. ,

10. Прискорила процес переходу українського села на інду­стріальну основу.

11. Збільшення ринку праці й забезпечення промисловості дешевою робочою силою сприяло промисловому підне­сенню.

Недоліки реформи

• Встановлено високі ціни на поміщицькі землі, що ро­било їх недоступними для багатьох селян.

• Вона сприяла соціальному розшаруванню на селі.

• Загострила боротьбу безземельних і малоземельних се­лян проти поміщиків та сільських багатіїв.

• Збільшилася чисельність селян, які змушені були йти в місто, поповнюючи ряди робітничого класу.

• У цілому не вирішила аграрного питання.

• Реформа не усунула поміщицької форми землеволодіння.

Столипінську аграрну реформу не було доведено до кінця

Причини

,\, Протидія селян.

2. Недостатнє фінансування.

3. Загибель П. Столипіна.

1 вересня 1911 р. П. Столипіна вбито в Київському місь­кому театрі (нині Київський національний театр опери та балету) агентом охоронного відділення Д. Багровим. Похо­вано П. Столипіна в Києво-Печерській лаврі.

Висновки

1. Зруйнувати остаточно селянську общину не вдалося.

2. Реформа не змогла ліквідувати поміщицьке землеволо­діння й систему відробітків.

3. Зазнала краху переселенська політика П. Столипіна,

4. З поглибленням майнового розшарування селянства за­гострилося соціальне напруження на селі, бо селяни зму­шені були йти в кабалу до поміщиків і заможних селян.

5. Із сільського господарства у промисловість йшло багато малоземельних і безземельних селян, що давало промисло­вості дешеву робочу силу і сприяло зростанню промислово­го виробництва.

5

Розвиток культури на початку XX ст.

Характерні риси розвитку культури

1. Поділ українських земель під владою двох імперій - Ро­сійської та АвстрогУгорської - на початку XX ст. не спри­яв розвиткові культури.

2. Великодержавна політика колонізаторів гальмувала роз­виток українського народу бо проводилася антиукраїн­ська політика в галузі освіти і культури.

3. Культура розвивалася, за умов зростання національно-визвольного, революційного руху, який набув особливого піднесення в період революції 1905 — 1907 рр.

4. Негативний вплив на розвиток культури мала шовініс­тична політика царизму, що продовжувала русифікатор­ство і репресії стосовно української культури.

5. Негативним чинником розвитку культури було й глибоке культурне розшарування українського суспільства, вна­слідок чого більшість населення не змогла познайомити­ся зі здобутками національної культури.

6. Економіка вимагала кваліфікованих грамотних кадрів для промисловості й сільського господарства, що спри­яло розвиткові спеціальної професійної освіти (ремісни­чих, гірничих, комерційних училищ).

Освіта

1. Російська й Австро-Угорська імперії гальмували розви­ток освіти в Україні, Рівень освіти був незадорільним.

2. Напередодні Першої світової війни на українських зем­лях у скіаді Російської імперії на кожну тисячу осіб на­вчалося лише 67 учнів, не було обов'язкового початково­го навчання.

3. В Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн учнів.

Було лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вишів, де налічувалося 26,7 тис. студентів. На території України не було жодного вищого навчально­го закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — жодної української школи на державно­му утриманні.

4. Серед сільського населення лише 20% вміло читати й пи­сати. !

5. На західноукраїнських землях діяло лише 3 тис. початко­вих шкіл, 6 державних і 15 приватних гімназій.

Зокрема: у Галичині:

• понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл;

• середніх шкіл у Галичині було 9, із них з українською мовою навчання лише 4;

на Буковині:

• основна маса населення була неписьменною;

• діяла лише одна українська гімназія, на Закарпатті:

• шкільне навчання велось лише угорською мовою.

6. 1911 р. у Львівському університеті студенти-українці ста­новили 21%, у Чернівецькому — 17,6%, у Львівському по­літехнічному інституті — лише 4,4%.

Висновки

1. На всій території України не було жодного вищого на-, вчального закладу з українською мовою викладання, а в і царській Росії не було жодної української школи, що пере­бувала б на державному утриманні. ⁴ 2. Політика правлячих кіл обох імперій була спрямована на '. гальмування прагнення мас до освіти, боячись зростання < загальнополітичної і національної самосвідомості україн­ського народу

3. Освіта всіх рівнів була доступна лише заможним вер­ствам, а основна маса населення залишалася неписьмен­ною або малописьменною.

Наука. Видатні вчені

Економічні потреби значно прискорили розвиток вітчиз­няної науки й техніки.

Розвиток техніки

М. Курако (1872-1920) - розробив і-впровадив у життя про­ект доменної печі, що відповідала кращим європей­ським зразкам;

Л.Лутугін (1864—1915) — склав карту геологічної будови Донбасу, яку 1911р. на Всесвітній виставці відзначено золотою медаллю; За професією Л. Лутугін - гірничий інженер і багато працював для промислового розвитку Донбасу.

Історична наука

М/І^ушевський (1866—1934) - його праці початку XX ст. об'єктивно висвітлювали основні події минулого Украї­ни. Велику популярність мали праці «Очерк історії укра­їнського народу» (1904 р.) та ілюстрована історія України (1911р.).

Одночасно М. Грушевський працював над створенням багатотомної «Історії України — Руси», яка стала пер­шим фундаментальним викладом української історії від стародавніх часів до середини XVII ст. М. Грушевський очолював Наукове товариство імені Шевченка, яке по­чало діяти в Києві й відігравало велику роль. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка Наукове товариство до 1914 р. випустило близько 3 тис. різноманітних видань. З 1898 р. Товариство почало ви­давати Літературно-науковий вісник, на сторінках яко­го друкувалися твори молодих літераторів і публіцистів. Воно друкувало також наукові праці українською мовою, зазнаючи цензурних переслідувань і заборон. О. Єфименко (1848 - 1918) - перша жінка-історик, доктор • історії. Написала працю «Історія.українського народу».

І. Лучищ>кий (1845 - 1918) — досліджував розвиток аграрних відносин багатьох країн. У 1912 р. написав працю «Стан землеробських класів у Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789 - 1793 рр.». Багато працював у за­кордонних архівах.

Д. Багалій (1857- 1932) - автор багатьох праць з історії Хар­кова, Харківського університету, з історії культури Сло­бідської України.

О. Левицький (1848 - 1922) - глибоко вивчав народний по­бут, звичаї та обряди населення України в далекому' ми­нулому Написав яскраві праці «Нариси народного життя у Малоросії XVII ст», «Волинські оповідання» тощо.

М. Довнар—Запольський (1867—1934) - досліджував період Великого князівства Литовського, становище руських земель періоду феодалізму, а також почав вивчати істо­рію декабристів. Написав такі праці, як «Таємне товари­ство декабристів», «Ідеали декабристів».

М. Аркас (1852—1909) — написав узагальнювальну книгу «Іс­торія України — Руси», видану українською мовою 1908 р. Видано досить великим тиражем для того часу — 7 тис. примірників — і її дуже швидко розкупили. На власні кошти М. Аркас відкрив народну школу з українською мовою навчання, але влада її заборонила.

Мовознавство

Б. Грінчещю (1863 — 1910) — зробив значний внесок у роз­виток української лінгвістики. У 1907 - 1909 рр. вийшов його чотиритомний «Словник української мови».

А. Кримський (1871-1942) - у 1905 - 1908 рр. написав три­томну «Українську граматику». Вільно володів майже шістдесятьма мовами, а також знав усі діалектні особли­вості української мови.

В. Піатюк (1871-1926) - вивчав фольклор українців Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Упорядку­вав і видав фольклористичні та етнографічні праці.

Медицина

Д. Заболотний (1866—1929) — перший у світовій науці до­слідив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні ■ засоби боротьби з цією страшною хворобою.

І. Мечников (1845—1916) — тривалий час працював в Одесь­кому університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабо­раторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908 р.) за досягнення в новій галузі біології та медицини — імуно­логії (вчення про захисні властивості організму від інфек­ційних захворювань). Створив теорію походження бага-, токлітинних організмів.

Ботаніка

С. Навашин (1857-1930), В. Липський (1863-1937) - одні з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Ту­нісу, Алжиру Середньої Азії.

Антропологія

Ф. Вовк (1847—1918) — зібрав великий антропологічний ма­теріал, який покладено в основу близько 200 його праць. У своїх роботах дійшов висновку, що українці за антрополо­гічними ознаками близькі до південних слов'ян і відмінні від східнослов'янських народів. . _

Розвиток авіації

1908 р. В Одесі було відкрито перший аероклуб. Вихованці цього клубу М. Єфімов (1881-1920) і С. Уточкін (1876-1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіа­ційних змаганнях, досягаючи значних успіхів.

1913—1914 рр. Військовий льотчик П. Нестеров (1887— 1914) під час служби в Україні продемонстрував кіль­ка способів найвищого пілотажу, зокрема й «мертву петлю», що стала відома як «петля Нестерова». У Києві діяло Товариство повітроплавання, у якому працювали:

Д. Григорович (1883 — 1938) — конструктор першого у світі гідролітака (1912 р.).

І. Сікорський (1889 — 1972) — авіаконструктор, один із піоне­рів авіації, конструктор перших у світі багатомотор­них літаків, його також вважають «батьком вертольо­тобудування». У 1911 р. на літаку власної конструкції встановив світовий рекорд швидкості з екіпажем. У 19 І 8 р. емігрував до Франції, а потім до США, де пра­цював над конструюванням літаків. До 1939 р. збуду-

__вав близько 15 типів літаків. Помер у США. ■_

Українська преса та видавництва

Масове видання газет і журналів українською мовою розпочалося з кінця 1905 р. Під могутнім революційним натиском царизм Законом від 21 листопада 1905 р. дозво­лив видавати літературу національними мовами, друкувати газети й журнали. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»). «Рада» виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. Загальну лінію газети визначали діячі Товариства українських поступовців, яке було створене у 1908 р. Із га­зетою співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винни-ченко та інші. Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував меценат Є. Чикаленко.

Значні видання вітчизняних досліджень здійснювало Українське наукове товариство, засноване 1907 р. у Киє­ві. Його члени у 1908—1918 рр. видали 18 томів «Записок Українського наукового товариства у Києві», чотири книги «Збірників природничо-технічної секції», чимало наукових і популярних праць.

Рух національно свідомої інтелігенції за відродження української школи зумовив появу підручників рідною мо­вою: буквар Б. Грінченка, читанка А. Білоусенка, буквар і читанка Т. Лубенця, граматика української мови П. Заліз­ного і Т. Шерстка.

Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідування­ми російська адміністрація намагалася знищити українські; видавництва. З виданих у 1913р. в Україні 5283 книг лише і 175 написано українською мовою. 1913 р. в Україні виходи-; ло лише 19 україномовних видань, тоді яку Галичині — 66.. Російських газет та журналів видавали 226.

На, початку Першої світової війни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мовою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли її захопили царські війська. ' ' ••

На початку XX ст. на західноукраїнських землях вида­вали чимало газет та журналів, на сторінках яких велися дискусії про українську незалежність. Видавнича справа стояла на вищому рівні, ніж у Наддніпрянській Україні. У Львові і Чернівцях друкувалися численні видання, на сто­рінках яких вміщувалися і матеріали про Наддніпрянську Україну Популярними були партійні видання: «Добра но­вина» (1903 р.), «Селянин» (1905-1907 рр.), «Праця» (1904— 1905 рр.), «Гасло» (1902-1903 рр.), а також видавалися різ­номанітні брошури, листівки, відозви.

На сторінках редагованого М. Грушевським та І. Фран­ком «Літературно-наукодого вісника» (1898— 1907 рр.) дру­кувалися найкращі літературні сили України:" М. Вороний, М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Ви-нниченко, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький та інші., Кращі твори світової й української літератури популяри­зувала Українсько-руська видавнича спілка, яка у 1899— 1917 рр. випустила понад 300 видань науково-популярної літератури. .

Здобутки майстрів літератури та мистецтва

Література

Михайло Коцюбинський (1863-1913) — талановитий укра­їнський письменник. Найвищим досягненням укра-

І їнської прози вважається повість «Фата моргана», в | якій зображено трагічні сторінки із життя села в роки І революції 1905—1907 рр. Першу частину повісті М. Ко-| цюбинський написав у 1904 році, другу - в 1910 році, і Він написав також багато, оповідань («Для загального | добра»,тощо), у яких змалював мужність борців за волю і народу Згодом з окремих оповідань випустив збірки: ; «У грішний світ», «Поєдинок», «Дебют» та ін. Його на-і зивали «поетом краси природи та краси людської душі», | бо він сильно відчував і розумів красу природи і глибо-! ко вмів заглянути в людську душу. Такою є повість «Тіні ¹ забутих предків». '

і Олександр Олесь (Кандиба) (1878-1944) - видатний україн-I ський поет, романтик, уся творчість якого пройнята де-I мократичними ідеалами. У 1907 р. вийшла перша збірка | його поезій «З журбою радість обнялась», і 3 1907 р. по 1917 р. видав п'ять збірок поезій. У своїх' поетичних творах закликав до боротьби проти самодер-| жавства, за волю, справедливість, оспівував рідну укра­їнську природу Свою творчість він присвятив розбудові української держави. ! Микола Чернявський (1868-1946) - великою популярністю і • користувалися його поетичні твори, в яких він зверта-; ється до козацького минулого України. Його називали і «поетом моря й степу». Він перший в українській літе-! ратурі засудив війну як засіб розв'язання міжнародних : конфліктів.

| Володимир Винниченко (1880-1951) видатний громад -. ський і революційний діяч, написав багато оповідань, повістей, романів. Краса й сила, нужда й горе, прагнен­ня до щастя серед важких сірих днів - це основні моти­ви його оповідань («Краса й сила», «Історія Якймового дому» тощо). У своїх творах показує важке життя бід­няків, процес пролетаризації українського села («Конт­расти», «Хто ворог», «Голота» тощо). В його оповіданнях та повістях є цікаві образи з побуту пролетаріату, відго­мін революційних настроїв та переживань, описи життя

тюрми тощо. Після поразки революції 1905-1907 рр. у, своїх романах «Чесність з собою», «Рівновага», «Запові­ти батьків» та інших змальовує образи інтелігенції, яка зневірилася в ідеалах соціалізму

Західноукраїнські письменники

Іван Франко (1856—1916) — провідний український пись­менник звертається у своїй творчості до проблем робіт­ників нафтових промислів. Разом із тим він намагаєть­ся проникнути і в духовне життя інтелігенції, її пошуки свого місця в навколишньому світі. І Франко у своїх творах таврував усю систему тогочасної державної вла-, ди, об'єктивно і правдиво показував боротьбу трудящих

за свободу й незалежність. Василь Стефаник (1871—1936) - неперевершений митець короткої психологічної новели, його називали «співцем селянської недолі». Яскраво показав важке життя сіль­ської бідноти, пролетаризованих селян, їхні постійні злидні, бідування, нестатки, пошуки шматка хліба. Він спиняється лише на поодиноких моментах люд­ського життя й висвітлює їх з таким знанням народ­ного життя, з таким розумінням народної психіки, та­кими переживаннями за людські страждання, що його оповідання залишились назавжди, ніби дорогоцінні перлини, в українській літературі. Особливо яскра­ві збірки творів «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога» «Моє слово» тощо.

Відомі його оповідання «Засідання», «Кленові лист­ки», «З міста йдучи», «Стратився» та інші. Ольга Кобилянська (1863—1942) — талановита буковинська письменниця, яскраво показала життя і побут буко­винського села. Писала новели. Відомі збірки її новел «Покора», «До світа» та інші.

Крім новел писала повісті «Людина», «Царівна»', «В неділю,рано зілля копала», «Через кладку», «Зем­ля» тощо. У своїх повістях захоплює читача показом

психологічних переживань. Повість «У неділю рано зілля копала» письменниця побудувала на Мотивах народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорни­ці», глибоко знала народну творчість. У повісті «Зем­ля» змалювала образи селян, які люблять землю, хо­чуть працювати на своїй землі. З великою художньою силою розкривала приватновласницьку психологію дрібних власників — селян.

Марко Черемшина (1874—1927) — знавець душі селянина, його турбот та горя. Відомі його збірки оповідань «Село вигибає», «Верховина» та ін. Писав оповідання, драми («Несамовиті»), поезії в прозі. Йому характер­ний ліричний опис ситуацій та постатей героїв.

Лесь Мартович (1871-1916) — автор збірок оповідань «На-читальник», «Хитрий Панько» та інших, знавець життя селян і селянської душі. В його повісті «Забобон» по­мітні риси письменника-сатирика.

Мистецтво

Плідно працювали такі художники:

Іван Труш (1869—1941) — творчість почалася в другій по­ловині XIX ст. і продовжувалася на початку XX ст. Його пензлю належать чудові портрети Лесі Україн­ки, І. Франка, М. Лисенка, В. Стефаника. Знаменитий пейзажист. Вроджена культура й основна мистецька освіта не позволили І. Трушеві бути лише художником. Він цікавився і пробував популяризувати серед україн­ців мистецтвознавство. У 1905 р. організував у Львові першу українську художню виставку. І. Труш найкраще зарекомендував себе в пейзажному жанровому та пор­третному живописі.

Фоттй Красицький — у 1901 р. намалював картину історично­го жанру «Гість із Запоріжжя». Активно співпрацював у першому українському сатиричному журналі «Шер­шень»,.який видавали у Києві в 1905—1907 рр.

Микола Івасюк (1865-1937) - буковинський митець, ма­лював картини на історичну тематику Відомі його картини «Битва під Хотином» (1903 р.), «В'їзд Богда­на Хмельницького в Київ» (1912 р.), «Іван Богун під Берестечком» (1919 р.) та інші. У 1899 р. організував у Чернівцях першу художню школу.

Опанас Сластьон — свою творчість присвятив популяризації українського мистецтва. В 1900-х роках працював над ілюстраціями до Шевченкового «Кобзаря». У 1906 р. був ілюстратором журналу «Шершень», а пізніше пра­цював у багатьох українських видавництвах.

Порфирій Мартинович — його мистецька спадщина невели­ка. Але нам залишилися ілюстрації до «Енеїди» І. Кот­ляревського, портрети українських діячів, картини й етюди з українського побуту, малюнки в журналах.

Музика

1903 р. У Львові було відкрито Вищий музичний інститут, якому у 1907 р. присвоїли ім'я М. Лисенка. Його ді­яльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Ста­ніслав Людкевич.

Під впливом революційних подій 1905-1907 рр. М. Ли-сенко написав «Вічний революціонер»,.опери «Тарас Бульба» та «Енеїда», драматичний монолог «У грудях вогонь». Ці твори мали глибоке патріотичне, револю­ційне звучання.

1904 р. М. Лисенко заснував музично-драматичну школу в Києві, яка готувала диригентів; хормейстерів, співаків, режисерів, акторів та ін.

Успішно працювали композитори,.які продовжували традиції М. Лисенка. Кирило Стеценко (1882-1922) - вихованець школи М. Ли­сенка, став безпосереднім продовжувачем його тради-

цій в українській музичній культурі. Він збирав, вивчав і пропагував українські народні пісні. Такі його твори, як «Усе жило, усе цвіло», «Веснонько, весна», «Сій­теся квіти»,, оброблені колядки і щедрівки вважають перлинами не лише української, а й світової хорової літератури. На тексти творів Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки склав низку музично-вокальних творів. Широко відомі його хорові компо­зиції «Прометей», «Єднаймося», «Шевченкові». Він написав близько 50 солоспівів з фортепіано, понад 50 хорів, музику для трьох українських комедій, музику до сценічних творів «Про що тирса шелестіла», «Гайда­маки». Написав дитячі опери «Івасик-Телесик» та «Ко­тик і півник». З церковної музики написав дві літургії та в народному дусі панахиду Микола Леонтович (1877—1921) - брав безпосередню участь у керівництві самодіяльними хорами, для їх виконан­ня спеціально обробив революційні пісні «Марсельє­за», «Варшав'янка» та ін. Писав хорові твори, обробки українських народних пісень. Широко відомі його тво­ри: «Ой пряду», «Щедрик», «Дударик», «Зайчик» тощо. Станіслав Людкевич (1879—1979) - західноукраїнський композитор. Писав твори, обробки українських на­родних пісень. Стзорив чотиричастинну симфонічну оду «Кавказ» на слова Т. Шевченка. Відомі його «Вічний революціонер», «Хор підземних ковалів»; «Останній бій», симфонічна поема «Каменя­рі», « Стрілецька рапсодія» та інші. Соломія Крушельницька (1873—1952) - талановита опер­на співачка. В її репертуарі було 60 опер. Виступала на сценах багатьох оперних театрів — у Відні, Варша­ві, Кракові, Петербурзі, Одесі та інших. Пропагувала за кордоном українські народні пісні, твори україн­ських композиторів, її неповторний голос належить до скарбниці вокального мистецтва світу.

Театр

Провідне місце в театральному житті України належало авторським колективам, які очолювали видатні майстри української сцени П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський.

1905—1906 рр. У Львові театр «Руська бесіда» на чолі з М. Са-довським та за участі Марії Заньковецької здійснив по­становку кращих творів української драматургії (п'єс М. Старицького, І. Карпенка-Карого).

1907 р. М. Садовський заснував у Києві український театр, де здійснив постановку відомих українських опер «За­порожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Ене-їда» та «Наталка-Полтавка» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського та інших.