Зміст

Вступ 4

Модуль І Культура як специфічний і унікальний феномен людства 6

1.специфіка культурологічного знання 6

2.Генеза культури 16

Модуль ІІ Культура і цивілізація 28

1.Співвідношення культури та цивілізації 28

2.Техніка, культура та природа людини 37

3.Аполлонійська та діонісійська засади європейської культури 48

Модуль ІІІ Глобальні проблеми розвитку людства 58

1.Кризові явища в культурі 58

2.Культура. Контркультура. Субкультура 71

Модуль ІV Особливості культурного розвитку світового співтовариства 80

1.Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства 80

2.Ідея рівноправності культур у сучасному світі 87

3.Поняття культурної ідентифікації 96

Вступ

В умовах глобалізації інформаційного простору та його безперервного збільшення сучасний фахівець високої кваліфікації не може бути спеціалістом лише вузького профілю. Від нього вимагається гнучкість та системність мислення, висока загальна культура, інтелігентність, уміння відбирати інформацію та мати здатність до самоосвіти. У цьому може допомогти “Культурологія” – нова навчальна дисципліна, що вивчається у вищих навчальних закладах і дає широкі знання та уявлення про загальнолюдські цінності й національні пріоритети, сприяє моделюванню поведінки людини та її орієнтації в соціокультурному просторі, формує гуманістичний світогляд на засадах універсалізму – способу освоєння дійсності, що має можливість усе живе – людину, природу і Всесвіт – сприймати в єдиній цілісній системі.

У навчальному посібнику враховано досвід, набутий викладачами в навчально-виховному процесі, наукові дослідження вітчизняної та світової культурологічної думки, запити та інтереси студентства. Матеріал посібника відпрацьований таким чином, щоб уникнути як фактологічної спрощеності його за рахунок виділення лише загальнокультурних парадигм, так і перенасиченості зайвими деталями та конкретикою. Збалансованість теоретичного, інформаційного, пізнавального матеріалу дає можливість не лише засвоїти основні терміни та поняття, а й сприяє усвідомленню історичного духу епох, що минули, з їх світоглядом, способом мислення та технологією освоєння людиною навколишнього середовища.

Концептуальний підхід до викладення змісту ґрунтується на розумінні культури як цілісного явища, яке твориться людством на основі розвитку і взаємодії національних культур. Тому, розгортаючи національну культуру в європейському просторі, ставиться мета розкрити своєрідність українського культурно-історичного типу, виявити його закономірності й джерела формування, особливості процесів культуротворення та визначити внесок національних досягнень у світову загальнолюдську скарбницю.

Посібник створює образ культури, представлений текстово-знаковою мовою, різноманітними формами взаємозбагачення культур. Матеріал викладений таким чином, щоб культурно-історичні моделі різних епох з їхнім художніми та мистецько-стильовими смаками, внутрішніми функціональними структурами, динамікою зміни культурних цінностей та суспільних пріоритетів зберігали свою цілісність і водночас – унікальність і неповторність.

Посібник складається з десяти частин:

1. “Специфіка культурологічного знання”.

2. “Генеза культури”.

3. “Співвідношення культури та цивілізації”.

4. “Техніка, культура та природа людини”.

5. “Аполлонійська та діонісійська засади європейської культури”.

6. “Кризові явища в культурі”.

7. “Культура. Контркультура. Субкультура”.

8. “Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства”.

9. “Ідея рівноправності культур у сучасному світі”.

10. “Поняття культурної ідентифікації”.

Він включає тематичні модулі, представлені в діючому державному освітньому стандарті з “Культурології”. Широка джерельна база, проблемно-пізнавальні питання, повідомлення і реферати забезпечать якісну підготовку студентів з модуля “Культурологія”.

Модуль і культура як специфічний і унікальний феномен людства

Тема 1. Специфіка культурологічного знання

План:

1. Поняття культури, об’єкт, предмет і форми культури.

2. Функції культури.

3. Культурологія як наука.

1. Вивчаючи перше питання необхідно виходити з того, що курс "Культурологія" вирішує декілька взаємопов'язаних завдань:

• отримати необхідний мінімум теоретичних знань про сутність, структуру, функції, закономірності та основні історичні типи культури;

• допомогти гармонічному поєднанню фахових і гуманітарних знань, сприяти виробленню професійної етики і моральності;

• Виробити здатність до творчого, критично осмисленого сприйняття різних національно-культурних, етноконфесійних та інших платформ;

• допомогти зорієнтуватись у світі культурних символів, напрямків у мистецтві, літературі, музиці тощо;

• виробити усвідомлення сприйняття соціально-перетворюючих функцій культури.

Цей курс дає розуміння того, що будь-яка матеріально-практична, наукова та інша діяльність людини поза культурою неможлива, як саме життя.

Слово "культура" - в лексиконі практично кожної людини, але в це поняття вкладають різноманітний смисл. Одні під культурою розуміють лише цінності духовного життя, інші - ще більше звужують це поняття, відносять до нього лише явища мистецтва, літератури. Треті під "культурою" взагалі розуміють певну ідеологію, покликану обслуговувати, забезпечувати "трудові звершення", тобто господарські завдання.

Проблеми культурології вивчають багато конкретних наук - археологія, етнографія, історія, соціологія, а також науки, що вивчають

різні форми свідомості, - філософія, мистецтво, естетика, мораль, релігія тощо.

Культура - це багатогранна проблема історичного розвитку.

Термін "культура" походить від латинського "сultura", який означав обробіток землі, її культивування, тобто зміна у природному об'єкті під впливом людини, її діяльності, на відміну від тих змін, що викликані природними причинами.

Уже в цьому змісті терміна можна виразити важливу особливість - єдність культури, людини, її діяльності. Це поняття на відміну від іншого -"natura" (природа) означає в одному контексті "створене", "поза природне". Світ культури, будь-який його предмет чи явище сприймаються не як наслідок природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на удосконалення, обробіток, перетворення того, що дано безпосередньо природою.

Об'єктом культурології є прогресивно-перетворююча діяльність народів по удосконаленню матеріальної і духовної сфер життя суспільства з найдавніших часів до наших днів.

Предметом культурології є ті процеси, події, факти, які становлять закономірності культурного розвитку.

Відомо багато визначень культури. У науковій літературі нараховується більше 250 різних її визначень, але більшість вчених схиляються до такого формулювання: Культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною. Сьогодні поняття "культура" означає історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальну духовних цінностях. Виділяють дві форми культури: матеріальну і духовну, а в рамках духовної культури - політичну, наукову, естетичну, професійну та інші форми.

Тому зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона з самого початку пов'язана з людиною і народжена тим, що вона постійно намагається шукати смисл свого життя і діяльності, удосконалювати себе й світ, в якому мешкає.

Культура виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу і визначення не тільки філософського, але й історичного підходу. Враховувати те, що світовий досвід культури як науки полягає у визначенні найбільш важливих логічних ліній культурного розвитку людства, його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Вона спирається на фактичний матеріал і висновок таких наук, як

1) етнографія і археологія,

2) узагальнена історія і філософія,

3) соціальна психологія і соціологія,

4) мовознавство і мистецтвознавство тощо.

Культура виконує, поряд з пізнавальною, дуже важливу в наш час культурно-виховну функцію, залучаючи людину до гуманістичних духовних цінностей як власного народу, так і людства в цілому. Значимість її вивчення особливо зростає у зв'язку з актуалізацією національно-патріотичного, морального, естетичного виховання, формування справді гуманістичного світогляду.

В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку: а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, які послідовно змінюють одна одну; б) історико-культурний, який включає національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів: далекосхідний, індійський, арабо-американський, європейський, тропічно-африканський, латиноамериканський. В свою чергу кожний з цих регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, в межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германський, слов'янських, угро-фінських народів тощо.

Можна виділити такі основні типи культурної взаємодії: культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для даної культури; акультурація, сутність якої в тому, що вирішальна частіша чужої культури стає для даної культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення.

За змістом і впливом культури на людину дослідники пропонують ділити її на прогресивну й реакційну. Культура як явище, що формує людину може виховувати особистість не тільки моральну, але і аморальну.

Історично культуру пов'язують з гуманізмом. В основі культури лежить розвиток людини. Ні досягнення техніки, ні наукові відкриття самі по собі не визначають рівня культури суспільства, якщо в ньому немає людяності, якщо культура спрямована не на удосконалення людини. Таким чином, критерієм культури є гуманізація суспільства. Мета культури - всебічний розвиток людини.

Структура культури складна і багатогранна. Вона включає систему освіти, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. Всі ці елементи взаємодіють один з одним, утворюючи єдину систему такого унікального явища як культура.

Складна і багаторівнева структура культури визначає різнобічні й функції у житті суспільства і людини.

Основні функції культурології:

Серйозної уваги потребує осмислення основних функцій культури.

* Основною функцією феномена культури є людинотворча або гуманістична. Всі останні так чи інакше пов'язані і навіть випливають з неї;

* функція трансляції соціального досвіду. Її нерідко називають інформаційною;

* Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Не випадково тому культуру вважають соціальною пам'яттю людства. Розрив же культурної спадковості означає для нових поколінь втрату соціальної пам'яті (феномен манкуртизму);

* Пізнавальна (гносеологічна) функція випливає з першої. Вона розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні і гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності;

* Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціально-культурному вимірі. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності. Основним напрямком культурного світогляду, через який вона включається до сфери соціокультурної регуляції.

* Суть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культури виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігій, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші - національний, регіональний, релігійний.

* Офіційно-нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

* Інтегративна функція культури виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільності, а народи - в світову цивілізацію. Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції. Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з іншого - на здобуття національного суверенітету і збереження культурної самобутності;

* Регулятивна (нормативна) функція культури пов'язана передусім з визначенням (регулюванням) різних боків, видів суспільної й особистої діяльності людей. У сфері праці, побуту, міжособистісних відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей й регулює їх вчинки. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

* Семіотична чи знакова ( від грецьк. seme'ion - вчення про знаки) функція - найважливіша в системі культури. Являючи собою певну знакову систему, культура передбачає знання, володіння нею. Без вивчення відповідних знакових систем оволодіти досягненнями культури неможливо. Так, мова (усна чи письмова) - засіб спілкування людей, літературна мова - найважливіший засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Природничі знаки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають власні знакові системи.

Як висновок до першого питання є розуміння того, що ознайомлення з культурою – невід'ємна частка інтелектуального потенціалу, кому у майбутньому доведеться приймати рішення, що можуть вплинути на соціально – економічний розвиток нашої держави, включаючи економіку, політику, культуру.

2. Робота по засвоєнню другого питання базується на проблемах дослідження історичного шляху різних типів культури, їх жанрах, особливостях функціонування та розвитку. Темпи розвитку культури у різні історичні періоди були не однаковими.

Повільний, еволюційний характер змінювався періодами революційних вибухів (наприклад, середні віки та епоха Відродження). Стрімкий характер розвитку культура набула у XX ст., особливо у другій половині. В теперішній час обсяг світової інформації подвоюється кожні 18 місяців. В мистецтві виникли нові стилі й жанри у рамках модернізму, як напрямки культурного процесу.

З іншого боку в XX ст. існують труднощі у розвитку культури:

1) тоталітарні режими;

2) гонка озброєнь;

3) екологічний;

4) енергетичний;

5) демографічна кризи.

Деякі національні культури розчиняються у світовій, тобто європейсько-американській культурі, що є регресом, так як кожна з етнічних культур (їх приблизно 2 тисячі) самооцінна й рівноправна.

Що являє собою культура людської особистості?

Важливою проблемою, на яку необхідно звернути увагу, є проблема культури людської особистості.

1) Культурну людину характеризує перед усім освіченість. Освіта починається з соціалізації, тобто з набуття вміння задовольняти свої природні потреби у відповідності з соціально прийнятими нормами. У подальшому людина оволодіває певною сумою знань, що дозволяє вибрати життєві цілі й покликання.

2) Культурна людина вміє співвідносити потреби душі й тіла, находити баланс між абсолютизацією тілесних потреб (гедонізм) та їх ігноруванням (аскетизм).

3) Рисами культурної людини є також ввічливість (висловлювання внутрішньої схильності до іншої людини), почуття такту (здатність діяти доречно і своєчасно), смак (здатність співвідносити форму й зміст, кількість і якість).

4) Ряд ознак, безумовно необхідних культурній особистості, інколи трактується у сучасній науці як спадковий: відповідальність, порядність, скромність та ін.

5) Тим не менше, на наш погляд, не можна не враховувати й можливостей виховання.

6) Рисою будь-якого спеціаліста, який отримав освіту, є висока професійна культура. Вона передбачає здатність і бажання постійно підвищувати кваліфікацію, передавати досвід, прагнення до професійного спілкування, новаторство й збереження кращих традицій, наукового пошуку, естетики праці і т.д.

У центрі уваги повинні знаходитися і питання розвитку наукового погляду на культуру як українських, так і зарубіжних вчених.

У першій половині XIX ст. в науці про культуру подією стали праці російського вченого Н. Данилевського. У книзі "Росія й Європа" він висунув концепцію "замкнутого (локального) розвитку культур". Кожний народ, за Данилевським, створює специфічну систему цінностей, особливий менталітет. Вироблена ним культура важко контактує з іншими культурами, опираючись проникненню в її тіло чужорідних елементів. Данилевський створив ''систему типів" людства. Він писав, що є народи, прихильні до ідеї державності, а є такі, яким вона по суті чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі ошуканці, безпринципні торгаші. Є народи – "бичі божі" - гуни, монголо-татари, турки, які добивають старі цивілізації. Данилевський писав, що народи Сходу створили вишукану, але малорухому, пізнавальну культуру, яка з покоління в покоління виробляє саму себе. На Заході була створена динамічна утилітарно-практична, культура, спрямована на перетворення природи й суспільства. Пізніше ці ідеї отримали розвиток у працях українських філософів XX ст. М. Хвильового, Д. Донцова.

Уразливість концепції локального розвитку культур в тому, що без достатньої аргументації вона перебільшує деякі риси культури (самобутність, статичність, стійкість) й недооцінює інші (здатність до контактів, запозичення, динамізму.

Значний внесок у розвиток наукового погляду на культуру зробили вчені, письменники, громадські діячі України в XIX ст. - Т. Шевченко, Л. Українка І. Франко. Так, М. Драгоманова, як вченого, характеризує порівняльно-історичний метод, наукова толерантність й широта погляду на проблеми культури, звернення до загальнолюдських цінностей, критика асиміляторської політики держави. Проблеми культури займають важливе місце у роботах видатного історика М. Грушевського. Одним з перших він піддав сумніву й критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Русі, доводив існування різних етноплемен ще в епоху трипільської культури. Не протиставляючи російську й українську культури, він все ж таки вважав останню більш близькою до європейської культури.

Найвидатнішим дослідниками культури у XX ст. вважаються німецький вчений Освальд Шпенглер й англійський історик Арнольд Тойнбі. В книзі Шпенглера "Закат Європі" (1917 р.) на новий ступінь піднято ідеї культурного натуралізму. Культура Європи, за Шпенглером, до 2000 р. досягне заключної стадії й притаює своє існування, залишивши після себе лише форму - цивілізацію, яка відкине ідеали демократії й перетвориться у жорсткий монархізм.

Англійський вчений А. Тойнбі у своєї 122-томній праці "Дослідження історії" зібрав й систематизував великий фактичний матеріал з культури народів світу. Він виступає і наслідувачем, і критиком Шпенглера. Поділяючи точку зору про "закат" західного світу, Тойнбі вважає загибель культури Європи не обов'язковою. Якщо контролювати природокористування, встановити справедливі відносини між багатими й бідними країнами й всередині самих західних країн, то культуру можна врятувати. Тойнбі вірив у синтез культур, заперечував фаталізм у розвитку культури, по-новому ставив питання про роль особистості й прогресивних соціальних структур у виживанні культури.

Дослідники культури використовують ряд методів (засобів отримання істини): 1) статистичний; 2) логічний (зокрема, індукції й дедукції); 3) ретроспективного аналізу; емпіричний метод.

В основу дослідження покладено наукові принципи : а) об'єктивності; б) історизму, в) гуманізму.

Розвиток світової культури нерозривно пов'язаний з основними періодами історії людства: первісна історія; стародавня історія; історія середніх віків; нова історія.

3. Термін "культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін "культурологія" для опису специфічних явищ, якими є культура як феномен суто людської діяльності. В. Освальд фактично визначив місце культурології в системі інших наук.

У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда повернувся до тлумачення терміну "культурологія", вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця "Наука про культуру" (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначити предмет культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ.

Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія. її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих "архаїчних" народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.

У Росії ж термін "культурологія" закріпився. Там культурологія як наука виділилася в окремий напрям, який поєднав культурно-історичний, філологічний) просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.

Українська культурологія - досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини навіть історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.

В українській культурології можна виділити декілька напрямів дослідження. Насамперед - це традиційна історична культурологічна школа. її головне завдання - дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Предмет історії культури охоплює світову, національну або регіональну культури чи певну культурно-історичну епоху, наприклад Середньовіччя, Відродження тощо. Ця школа намагається не стільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події і досягнення культури, виділяючи в ній найвидатніші пам'ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови і літератури.

Другий напрям - це філософія культури. Вона є загальною теорією культури, тому її завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини і суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденції в еволюції культури, на розкриття причин її розвитку, і кризових явищ тощо.

Третім напрямом є соціологія культури. Вона досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури - масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо. її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

До соціології культури тісно примикає психологія культури, у якій останнім часом проглядається тенденція виділитися в самостійну наукову дисципліну. Вона вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для даного соціуму.

Отже, культурологія - це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію і модель людського буття. Культурологія є емпіричною наукою, що аналізує конкретно-історичні явища культури та виявляє універсальні закономірності зародження, функціонування та зміни культурних феноменів

Отже, культуру не можна розглядати абстрактно поза логікою історичного руху. Пояснення поняття і суті культури має спиратися на аналіз сутності історичного процесу, специфіки розвитку людини в процесі історії.

Вітчизняна і європейська наука досягла значних успіхів у вивченні історії і теорії культури, конкретних епох, регіонів, специфіки її структурних елементів, методології дослідження культури як соціальної пам'яті людства. XX століття позначене широким теоретичним інтересом до проблем культурології, спробами створення наукових моделей руху певних типів культури, поступовим становленням сучасної культурної самосвідомості.