3. Етапи розвитку світової економічної

географії та видатні економ-географи світу

Виникнення географії також пов’язують з потребами різних народів і країн в обміні своїх товарів на товари інших народів і країн. Проблеми товарообміну породили торгівлю і подорожі. Під час цих подорожей, а також військових походів відбувалися спостереження, робилися записи, в яких давалися відомості про природу, народи, їхню культуру, традиції, рід занять. Єгипетські, китайські, індійські, фінікійські, грецькі, римські, а згодом арабські, західноєвропейські, нормандські, українські й російські мандрівники, мореплавці й купці залишили нам описи країн, народів і природи різних регіонів відомого їм світу. Особливо вирізняються роботи античних учених Геродота (праця «Історія»), Ератосфена Кіренського (праця «Географічні записки»), Страбона (праця «Географія») тощо. Численні географічні відомості краєзнавчого характеру є в працях арабських, перських, китайських учених.

В епоху великих географічних відкриттів і поглиблення територіального поділу праці посилилася потреба в новій науці – економічній і соціальній географії. Першою економ-географічною працею вважають «Опис Нідерландів» (1567) італійського вченого Л. Гвіччардіні (1483-1540). Твір має дві частини: загальну характеристику країни та опис 17 провінцій, на які поділялися Нідерланди. Книга містить описи міст, їхні карти і плани.

Як першу теоретичну працю з географії називають «Всесвітню географію» голландського географа Б. Варенія (Вареніуса) (1622-1650). Його концепція географії полягала у поділі її на генеральну (загальну) і власне на географію (окрему), яка вивчає різні країни (країнознавство). Він розробив основи внутрішнього поділу країнознавства. У цій структурі виділено три розділи, в яких розглядаються властивості: 1) «земні» (положення країни, її межі, конфігурація, площа, рельєф, видобуток руд, води, ґрунти, рослинний і тваринний світ); 2) «небесні» (широта місця і висота Сонця, тривалість сезонів року, кліматична зональність); 3) «людські» (склад населення, особливості його життя, торгівля, міста, політичний устрій).

Нагромадження географічних знань і зростання потреб у них із часом обумовили диференціацію знань, унаслідок чого виокремились фізична географія та географія, яка характеризує життя і діяльність народів, господарство країн, їхні фінанси, ресурси. Впродовж ХVIII ст. формувалися перші наукові напрями в економічній і соціальній географії.

Камеральну статистичну (описове державознавство) створили географи разом із діловими людьми, які займалися торгівлею, промисловим виробництвом, фінансами. Цей напрям у географії було обґрунтовано в працях німецьких учених Г.Ахенваля (1749) і А.Ф. Бюшінга (1754). При цьому, якщо Г.Ахенванль включав географічні дані в камеральну статистику, то А.Ф. Бюшінг, навпаки, вводив статичні дані в географію.

З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про країни, сировинні, паливні ресурси, фінанси, внутрішній ринок. Це зумовило формування комерційної географії. ЇЇ батьківщиною вважається Франція, де 1723 р. вийшла «Комерційна енциклопедія» Ж.-Ж. Саварі.

У другій половині ХVIII ст. на початку ХІХ ст. у розвитку світової економічної географії посилився вплив політичної економії. Німецький географ О. Гумбольт (1769-1859) надавав великого значення географічному вивченню взаємодії природи і людини, вказував на важливу роль кількісних даних у географічних дослідженнях. Німецький географ К. Ріттер (1779-1859) створював історичні концепції, згідно з якими історія народів залежить від розвитку природного середовища. Як і О. Гумбольт, він розробляв порівняльний метод в географії.

Новий напрям в економічній географії започаткував економіст І. Тюнен (1783-1850). У 1826 р. він опублікував працю «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства й національної економіки. Дослідження про вплив хлібних цін, багатства ґрунту й податків на землеробство». Саме від І.Тюнена вже сьогодні вивчаються кільцеві приміські зони, що утворюються навколо урбанізованого центру. Німецький економіст А.Вебер (1869-1958), аналізуючи просторові закономірності в промисловості, дійшов висновку про спільну дію в ній «теорії штандартів», сутність якої полягає в тому, що промислові підприємства розміщаються з урахуванням мінімізації затрат на транспорт, оплату праці, переваг виробничої та соціальної інфраструктури.

У Російській імперії з метою державного і адміністративного управління проводились економіко-географічні дослідження територій, вивчались міста, промисловість, сільське господарство, природні ресурси. Представниками цих напрямів в економічній географії Росії були І.К. Кирилов (1689-1737), В.М. Татищев (1686-1750), М.В.Ломоносов (1711-1765).

Національна специфіка розвитку географічної науки визначалася насамперед традиціями національних шкіл: французької школи географії людини; німецької з традиціями регіонального планування і геополітики; англо-американської школи теоретичної географії та широкого використання кількісних методів.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. закладаються підвалини міжнаціональних і національних наукових шкіл. Їх засновниками виступають німецький географ Ф. Ратцель (1844-1904), французькі географи Ж.Ж. Е. Реклю (1830-1905), П.Відаль де ля Блаш (1845-1918).

Німецький географ Ф. Ратцель, фундатор антропогеографії, в 1882 і 1899 рр. видав два томи «Антропогеографії», де узагальнено дані про розселення людства, характер поселень, господарської діяльності й побуту населення у зв’язку з відмінностями навколишнього географічного середовища. У праці «Політична географія» (1897) вчений географічними умовами пояснює особливості політичної історії різних держав, їхні протиріччя й недоліки.

Ж.Ж. Е. Реклю можна вважати засновником сучасного країнознавства. Йому належить багатотомна праця «Нова всесвітня географія. Земля і люди», (19 томів, 1876-1894). Це була перша в історії географії праця, де вміщено опис усіх країн планети.

Школа французького географа П. Відаль де ля Блаша головну увагу звертала на характерні особливості пристосування життя людей до своєрідних умов географічного середовища, реалізації місцевих природних можливостей господарства у процесі історичного розвитку окремих територій. Його праця «Географія людини як частина географії життя» (1903) започаткувала формування школи географії людини у Франції.

Німецький учений А. Гетнер (1859-1941) у праці «Сутність і методи географії» (1930) розкрив зміст географічної науки. Природні й суспільні закономірності, за А. Гетнером, — єдині.

У США найбільшу увагу привертала проблема впливу природи на людство. (У.М. Девіс (1890-1847) «Географічний стержень історії», 1904).

Серед загальногеографічних теоретичних публікацій вирізняються праці А. Гетнера «Географія, її історія, сутність і методи» (1930), В.П. Семенова-Тянь-Шаньського «Ринок і країна» (1928), Г. Лаутензаха «Предмет і методи географічної науки», І. Боумана «Географія і соціальні науки», Р. Гартилорна «Природа географії», К. Хаусхофера «Військова політика», В. Бунге «Теоретична географія» (1967), В. Ізарда «Методи регіонального аналізу» (1970), П. Хаггета «Моделі в географії» (1971) і «Просторовий аналіз в економічній географії» (1879), Д. Харвея «Наукове пояснення в географії» (1974) та ін.

Вирізняють два головних напрями української економічної та соціальної географії — антропогеографічний та економічний.

Антропогеографія досліджувала географію людини відносно всіх географічних явищ. Вона вивчала просторові відносини держав і народів, їхні зв’язки з природним середовищем (праці Д. П. Журавського, В.Г. Григоровича-Барського, П.П.Чубинського, В.М. Кубійовича, С.Л. Рудницького, О.Т. Діброви).

Д. П. Журавський (1810-1850) – економіст, статистик і економгеограф, дослідник природи, поселення і господарства окремих регіонів України.

У працях українського мандрівника В.Г. Григоровича-Барського (1701-1747), який мандрував 24 роки, містяться відомості з історії, господарства, культури низки країн Західної Європи та Близького Сходу.

Українське географічне народознавство започаткував етнограф, географ і фольклорист П.П. Чубинський (1839-1884). Результати його дослідження північної Росії, Білорусії та Молдавії опубліковано у семитомній «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руській країні».

С.Л. Рудницький (1877-1937) – географ, доктор філософії, фундатор української географії. Він розробляв теоретичні засади географії як науки. І вважав її загальною просторовою наукою про Землю, що цілком належить до системи природних наук. Загальну географію він поділяв на математичну, фізичну, біологічну географію та антропогеографію. У складі антропогеографії розділяв географію людини (населення), географію культури, економічну географію (географію виробництва промисловості, сільського господарства, комунікацій) і політичну. Важливою подією була публікація двотомної праці «Коротка географія України» (1910-1914), в якій започатковано географічне українознавство.

В.М. Кубійович (1900-1985) – географ, демограф, картограф. Досліджував проблеми антропогеографії Українських Карпат, географії України, демографічні процеси в Україні та в окремих її регіонах. Був організатором і головним редактором «Енциклопедії українознавства» у двох томах (Торонто, 1963-1970) та «Енциклопедії України» в п’яти томах (Торонто-Буфало-Лондон).

К.Г. Воблий (1876-1947) – академік, економіст, географ. Досліджував проблеми економічної географії промисловості Польщі та України, міграції населення, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, розвитку продуктивних сил. Є автором підручника «Економічна географія України».

О.Т. Діброва (1904-1973) – економгеограф. Підготував перший стабільний підручник для середньої школи «Географія Української РСР», що витримав 12 видань і перекладений російською, польською, китайською, угорською та румунською мовами.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть основні джерела географічних знань.

2. Охарактеризуйте основні методи економіко-географічних досліджень.

3. Назвіть основні етапи розвитку світової економічної географії.

4. Хто із географів заклав підвалини міжнаціональних і національних наукових шкіл.

5. Назвіть видатних географів, які працювали на території України та охарактеризуйте напрями їх наукової діяльності.

Розділ І.

ЗАГАЛЬНА ЕКОНОМІКО-

ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СВІТУ

2. Політична карта світу

2.1. Політична карта світу. Базові поняття.

2.2. Основні періоди та етапи формування політичної

карти світу.

2.3. Типологія країн світу.

2.4. Політико-територіальні утворення на карті світу.

2.1. Політична карта світу. Базові поняття

Об’єктами політичної карти світу є країни та їх народи, столиці та найбільші міста, адміністративно-територіальний устрій територій. Але в науковому розумінні термін «політична карта світу» містить у собі значно об'ємніший зміст, охоплюючи і процес еволюції форм державної влади та устрою країн, і взаємовідносини між ними, що зумовлює створення різноманітних об'єднань і союзів або ж виникнення гострих протиріч, що спричиняють конфлікти.

Водночас, політична карта світу – географічна карта, що дає територіально-політичну характеристику світу, материків або великих географічних регіонів. У більш широкому значенні – це предмет, що досліджується політичною географією, яка вивчає політико-географічне положення країн та їх кордони, державний лад та адміністративно-територіальний устрій, політичну структуру суспільства і міжнародні відносини.

Головними поняттями політичної карти є «країна», «держава», «територія» і «простір».

Країна – територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Якщо країна є суверенною територією, то вона набуває політичного змісту держави.

Держава – суверенне політичне утворення, яке здійснює свої повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій – механізму держави.

Сучасна політична карта світу охоплює понад 250 країн і територій, 75% з яких у 2007 році були суверенними державами. З ХХ століття кількість суверенних країн значно збільшилась. Так у 1900 році на політичній карті світу їх було 55, у 1947 р. – 76, у 1980 р. – 160, у 2003 р. – 191 держава, а у 2007 р. – 193 держави.

У географічній науці часто вживаними є два близькі за значенням терміни – «географічний простір» і «територія». Проте вони неідентичні – територія є частиною географічного простору, його підсистемою.

Географічний простір – складний земний простір, що розвивається у часі та охоплює всі сфери географічної оболонки Землі й соціосферу.

Поняття "територія" міжнародне право трактує як різні простори земної кулі з їх суходільною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір та космічні тіла, які в ньому знаходяться.

Територія держави – частина земної кулі з природними, а також створеними у результаті людської діяльності властивостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної держави.

У межах державної території держава є вищою стосовно всіх осіб та організацій владою, яка забезпечується системою органів (законодавчих, виконавчих і судових).

Отже, державна територія – це простір здійснення державної влади.

Найважливішою та загальноприйнятою нормою міжнародного права, на якій базується мирне співіснування, є принципи недоторканності й цілісності державної території, що багаторазово закріплено в міжнародних договорах.

До складу державної території входять суходіл з його надрами, акваторія (внутрішні й територіальні води), повітряний простір над суходолом і водами. Юридично до державної території за міжнародними угодами прирівнюють морські судна та літаки, які належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами, засоби зв'язку, території дипломатичних представництв держави за кордоном. Щодо форми державної території держави класифікують по-різному.