0. 5.4. Міське і сільське населення. Урбанізація

За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське.

Але єдиного для всіх країн критерію приналежності того чи іншого населення до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій міста закріплюється законодавчо в кожній країні. Так, у Данії, Швеції, Фінляндії містами вважають населені пункти з кількістю мешканців понад 250 осіб; в Канаді, Австралії, Малайзії – понад 1 тис. осіб; в Мексиці та Венесуелі – понад 2,5 тис. осіб; в Австрії, Індії, Ірані, Непалі – понад 5 тис. осіб; Нігерії та Нідерландах – понад 20 тис. мешканців, а в Японії понад 50 тис. осіб. Водночас, в Індонезії, Замбії та Перу діє критерій так званих «міських ознак», під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (каналізація, електрифікація тощо).

Отже, місто – це великий населений пункт, що виконує промислові, організаційно-господарські, управлінські, культурні, транспортні та інші (але не сільськогосподарські) функції. Для міста характерні високі концентрації населення і господарства на порівняно невеликій території. Великими містами вважають міста з населенням понад 100 тис. осіб, серед них виокремлюють міста-мільйонери з населенням понад 1 млн. осіб.

Урбанізація – процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства, що виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них та у поширенні міського способу життя. Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації прийнято базувати на частці міського населення в загальній його чисельності. До високоурбанізованих держав належать ті, в яких частка міського населення більше 50 %, у помірно урбанізованих державах – від 20 до 50 %, а у слабоурбанізованих – частка менше 20 %.

Показники урбанізації мають позитивну тенденцію: у 1800 р. частка міського населення становила 3 %, 1850 р. – 6,4 %, 1900 р. – 19,6 %, 1992 р. – 43 %, а 2005 р. – 50 %. У багатьох економічно розвинутих країнах частка міського населення становить 75-80 %, а у окремих ще більше (Швеції – 84 %, Австралії – 86 %, Бельгії – 97 %). У країнах, що розвиваються, рівень урбанізації значно нижчий, але змінюється надзвичайно швидкими темпами, причому темпи приросту міського населення в останні десятиліття дещо вищі, ніж загальні темпи приросту населення. Процес переїзду з сільської місцевості у великі міста найбільш виражений у економічно-відсталих країнах, де в сільській місцевості спостерігається значний рівень безробіття при швидкому формуванні міської системи розселення.

Зростає також кількість найбільших міських поселень – міст-мільйонерів. Якщо на початку XX ст. їх було 10 (Лондон, Нью-Йорк, Париж, Гуаньчжоу, Берлін, Відень, Токіо, Чикаго, Філадельфія і Санкт-Петербург), то у 2000 р. – вже 400. Території великих міст швидко розширюються. Міські поселення, що розташовані, як правило навколо них, зростаються і потрапляють в орбіту найбільшого міста – «ядра», об’єднуючись в єдине ціле господарськими, трудовими і культурно-побутовими зв’язками. Так утворюються агломерації.

До найбільших агломерацій світу належать: Токіо-Йокогама, Мехіко, Сан-Паулу, Нью-Йорк, Шанхай, Лос-Анджелес, Калькутта, Буенос-Айрес, Сеул, Пекін.

Найвищим елементом процесу урбанізації є утворення «мегаполісів»  поєднання агломерацій і міст, що знаходяться взаємно близько та мають тенденцію до злиття. Вперше так назвали смугу забудови на Північному Сході США від Бостона до Вашингтона (це мегаполіс «Босваш», у складі якого 25 агломерацій, де проживає близько 40 млн. осіб). На Тихоокеанічному узбережжі Японії – від Токіо до Осаки – відомий мегаполіс – «Токайдо» (60 млн. осіб). В Європі виокремлюється Рейнський мегаполіс, в якому тільки на території Нідерландів пересічна відстань між сусідніми агломераціями менше 30 км, а «ядра» агломерацій – великі міста. В США існує приозерний мегаполіс «Чіпітс», що простягається від Мілуокі до Пітсбурга, а у Великобританії сформувався Англійський мегаполіс, в якому найбільш потужні Лондонська і Ліверпульська агломерації, що є великими портовими комплексами.

Пересічна густота населення в найбільших містах світу становить: у Парижі – 32 тис. осіб на 1 км², Токіо – 16 тис. осіб, Нью-Йорку та Лондоні понад 10 тис. осіб.

Концентрація промисловості, транспорту і населення у великих містах значно погіршила екологічні умови проживання в них. Це сприяло виникненню в економічно розвинутих країнах нового явища – «субурбанізації», тобто коли зростання приміських територій (навколишніх міст) є значно швидшим, ніж зростання «ядра». Це відбувається внаслідок переїзду забезпечених мешканців у більш екологічно чисті передмістя. Але це не є ознакою деградування агломерацій чи зниження рівня урбанізації.

Із процесом урбанізації пов’язані «контрурбанізація» та «рурбанізація». Контрурбанізація – соціально-економічний процес, що йде після урбанізації та є протилежним до нього. Рурбанізація – процес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість.

Незважаючи на швидке зростання міст, друга половина населення світу проживає в сільській місцевості. Сільське населення переважає в таких країнах, як-от: Бангладеш, Індія, Пакистан, Індонезія, Китай, та в більшості країн Африки, де воно становить близько 70-80 %. Сільське населення більш залежне від природних умов, тому його розселення наочніше відображує характер природокористування. А форми сільського розселення в районах землеробства відрізняються від форм розселення в районах пасовищного тваринництва.

Розрізняють дві основні форми сільського розселення: групову різних видів і розкидану (дисперсну). Групові форми розселення переважають в Європі, Японії, Китаї, в більшості країн, що розвиваються. Розкидана форма розселення (фермерський тип) переважає в таких країнах, як-от: США, Канада, Австралія та ін. Поширені й мішані форми розселення. У розвинутих країнах значна кількість людей працює у місті, а живе у приміській зоні, де оселилася з екологічних та соціально-економічних причин. Водночас у країнах із низьким рівнем економічного розвитку частина міських жителів займається сільським господарством.