Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40 – 44. – Ст. 356.

3. Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України, 2003, №  18-22, ст..144

4. Закон України „Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

5. Закон України “Про друковані засоби масової інформації” від 16.11.92р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №1. – Ст.1.

6. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.93р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №10. – Ст.43.

7. Закон України „Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 р. № 1280-IV // Відомості Верховної Ради України – 2004. – № 12. – Ст. 155.

8. Закон України “Про зв’язок” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №20. – Ст.143.

9. Закон України “Про видавничу справу” // Відомості Верховної Ради України. - 1997. №32. - ст. 206.

10. Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”// Відомості Верховної Ради України. – 1997. - №50. - ст. 302.

11. Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 45. - ст. 284.

12. Закон України “Про інформаційні агентства” від 28.02.95р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №13. – Ст.83.

13. Закон України “Про рекламу” від 3.06.96р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №39. – Ст.181.

14. Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 р. № 540/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 50. – Ст. 302.

15. Закон України „Про національну систему конфіденційного зв’язку” від 10 січня 2002 р. № 2919-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 15. – Ст.103.

16. Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 23 вересня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 49. – Ст. 299.

17. Указ Президента “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні” від 9.12.2000 р. №1323/2000// Офіційний вісник України. – 2000. - №50. – ст.2152.

18. Законотворчество о СМИ в контексте права на информацию / Под ред. Г.В.Винокурова, А.Г.Рихтера, В.В.Чернышова. - М.: Центр "Право и СМИ", 1999. - 32 с. - (Журналистика и право; Вып. 21).

19. Василик В.В., Павлик В.А. Правове регулювання діяльності журналістів в Україні. -К.,2000.-С.18.

1. Політико-правовий контекст діяльності у сфері масової інформації

Одним із найбільш важливих для окремої людини, суспільства та держави видів інформації є масова інформація. За ст. 20 Закону Укра­їни "Про інформацію", масова інформація визначається як публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Головним кри­терієм размежування цього виду інформації й інших видів критерій публічної поширюваності, який означає масове розповсюдження цієї інформації для відносно великого, невизначеного кола осіб. Адже спо­живачем масової інформації як інформаційного продукту може стати будь-яка зацікавлена особа.

Законодавство визначає також засоби поширення масової інфор­мації, які класифікуються залежно від форми подання інформації дру­кованої чи аудіовізуальної на:

• друковані засоби масової інформації - періодичні друковані видання (газети, журнали, бюлетені тощо) і разові видання з визначеним тиражем.

• аудіовізуальні засоби масової інформації - радіомовлення, те­лебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Як уже зазначалося вище, ключовою для розуміння сутності пра­вового регулювання мас-медіа є їх дуалістична природа, яка поля­гає в тому, що, з одного боку, вони є звичайними підприємствами, а з другого - трибуною для висловлювання поглядів і демократич­ної комунікації. У цьому аспекті правові питання діяльності засобів масової інформації є невід'ємною частиною питань організа­ції політичної влади в державі і залежать від ступеня демократич­ності цієї влади.

Найбільш популярною для визначення ролі і місця засобів масо­вої інформації в сучасному демократичному суспільстві є так звана концепція "ліберального плюралізму". Відповідно до цієї концепції, засоби масової інформації виконують три основні ролі: громадсько­го спостерігача, представника споживача та джерела суспільної ін­формації.

Виконуючи роль громадського спостерігача, засоби масової ін­формації мають забезпечувати контроль за публічною владою, прозо­рість діяльності органів публічної влади, інформуючи громадськість про можливі зловживання та правопорушення в цій сфері, акценту­ючи увагу владних інституцій на питаннях що викликають суспіль­ний інтерес. Роль громадського спостерігача історично закріпилася за мас-медіа як одним із засобів захисту прав людини від можливих утисків з боку держави.

Роль засобів масової інформації як представника спожива­ча полягає в тому, що, маючи на меті задоволення інформаційних потреб споживачів інформації, мас-медіа повинні йти назустріч цим потребам. Таким чином, певною мірою зміст інформації, яку поширюють мас-медіа, формується в рамках ринкового механіз­му, відповідно до попиту і пропозиції. Відповідно через ринко­ві механізми громадськість, суспільство в цілому та окремі соці­альні групи можуть забезпечити представництво своїх інтересів у сфері масової інформації, через ЗМІ, що розраховані на відпо­відну аудиторію.

Нарешті, в ролі джерела суспільної інформації ЗМІ забезпечують притаманний демократичному суспільству процес вільного вислов­лювання ідей і поглядів кожним бажаючим та широкого суспільно­го обговорення важливих проблем державного й суспільного життя. Така роль ЗМІ сприяє формуванню громадської думки та участі гро­мадськості в політичному та суспільному житті держави.

Слід зазначити, що визначена вище концепція може бути реалі­зована лише за однієї умови - за незалежності ЗМІ. Саме на забезпе­чення такої незалежності спрямовані більшість правових гарантій ді­яльності ЗМІ.

Зокрема, слід зазначити, що ч. 2 ст. 15 Конституції України в на­шій державі цензура заборонена. Така пряма заборона фактично є ключовою гарантією свободи діяльності у сфері масової інформації. Хоча питання незалежності ЗМІ певною мірою є фікцією, адже всі вони мають своїх власників, які багато в чому визначають напрями діяльності кожного конкретного ЗМІ. Подібний стан речей характери­зуються терміном "економічна цензура". В цьому разі слід говорити швидше про норми вже згаданої ст. 15 Конституції України, за яки­ми суспільне життя в Україні грунтується на політичній, економічній та ідеологічній багатоманітності, а жодна ідеологія не може бути ви­знана державою як обов'язкова. Саме різноманітність, тобто належ­ність ЗМІ від різних власників і, відповідно, розповсюдження за їх до­помогою різних думок, поглядів та оцінок дає змогу створити загаль­ний ефект незалежності ЗМІ.

Наприклад, можна виділити чотири основні види ЗМІ, залежно від статусу їх власників і засновників:

1. державні (офіційні), засновниками яких є органи публічної вла­ди і які використовуються насамперед для розповсюдження інформа­ції цих органів влади та діють у рамках державної інформаційної по­літики;

2. партійні, засновниками яких є політичні партії і які мають від­повідне ідеологічне спрямування та використовуються насамперед для проведення політичної агітації;

3. приватні (незалежні), засновниками та власниками яких є суб'єкти господарської діяльності та які орієнтовані насамперед на отримання прибутку від здійснення інформаційної діяльності. Відпо­відно зміст діяльності цих ЗМІ визначається вимогами ринку інфор­маційних продуктів та послуг;

4. громадянські (неприбуткові), засновниками яких виступають і громадські організації (правозахисні, національні, культурні, релігій­ні, екологічні, професіональні тощо). Цей вид ЗМІ розрахований пе­редусім на задоволення інформаційних потреб відповідних соціаль­них груп або інформування суспільства з питань діяльності відповід­них громадських організацій.