3. Ефективність фіскальної політики
Ефективність фіскальної політики (fiscal policy effectiveness) – дієвість обраних інструментів фіскальної політики при визначенні часу, упродовж якого відбувається реалізація фіскальної політики. Оскільки фіскальна політика є реалізацією фіскальних інтересів держави як суспільного інституту, то вона має задовольняти вказані інтереси на двох рівнях: необхідному та достатньому (necessary and sufficient levels).
Ефективність фіскальної політики – дієвість обраних інструментів фіскальної політики при визначенні часу, упродовж якого відбувається реалізація фіскальної політики.
Необхідний рівень реалізації інтересів охоплює забезпечення функцій держави як такої, тобто апарату управління. Якщо фіскальна політика не задовольняє цей рівень інтересів, то не має мови ні про яку результативність фіскальних дій, оскільки саме джерело дії має ресурсні проблеми.
Достатній рівень ефективності визначає, що фіскальні дії держави дозволяють їй не лише забезпечувати своє функціонування, але й використовувати свої ресурси та інструменти впливу задля досягнення цілей суспільного розвитку, основними з яких називають контроль за зайнятістю, інфляцією та економічним ростом. Таке розуміння ефективності фіскальної політики, на відміну від трактування ефективності як співвідношення фактичних і очікуваних доходів та видатків бюджету, дозволяє не лише у кількісній формі представити результативність фіскальних дій, але й дати їм якісну оцінку.
Останнім часом вирішення проблем навколишнього середовища та соціальних проблем стають загальновизнаними цілями фіскальної політики різних країн. Перша група проблем вирішується через використання енвайронментального підходу до формування фіскальної політики: вибору фіскальних інструментів, спираючись на критерій сприяння дії даного інструмента на зацікавленість економічних агентів у вживанні заходів, щодо захисту навколишнього середовища (спеціальні податки, пільги на сплату податків, видатки державного бюджету на побудову очисних споруд тощо).
Тема Напрямки і форми фіскальної політики.
Дискреційна фіскальна політика.
Недискреційна фіскальна політика та вмонтовані стабілізатори.
Дискреційна фіскальна політика
Дискреційна фіскальна політика (discretionary fiscal policy) – це фіскальна політика, у рамках якої держава прагне досягти повної зайнятості (full employment), економічного росту (economic growth) та зниження інфляції (inflation reduction)
Американські вчені Макконнелл, Брю дають таке визначення цього виду фіскальної політики. Дискреційна фіскальна політика – це цілеспрямоване регулювання парламентом податків та державних видатків для впливу на реальний ВВП і зайнятість, контролю за інфляцією та сприяння економічному зростанню. Слово “дискреційна” означає, що зміни у податках та державних видатках залежать від рішення уряду. Слід зазначити, що українські науковці (такі як Савченко А., Пухтаєвич Г.) дотримуються подібного трактування у визначенні цього поняття. Вони вважають, що це свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, яка здійснюється на підставі державних рішень (парламенту і уряду) з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію.
Дискреційна фіскальна політика – це цілеспрямоване регулювання парламентом податків та державних видатків для впливу на реальний ВВП і зайнятість, контролю за інфляцією та сприяння економічному зростанню.
Дискреційною називається дія суб’єкта на власний розсуд. Бажано одночасне досягнення повної зайнятості, економічного росту та контролю за інфляцією, але фактично можливе лише досягнення сполучення цих цілей, у якому, враховуючи обставини, пріоритет буде віддано якісь одній цілі. Тобто суб’єкт регулюючого впливу діє на свій розсуд – дискреційно. Тому, хоча цілі цієї політики визначені і відображені у найменуванні, проблема вибору цілі не перестає існувати.
У ринковій економіці з усталеною циклічністю дискреційна політика змінюється у кожній фазі циклу: рефляційна (стимулююча) політика (reflation policy) під час виходу з кризи (стимулювання економічного росту та зайнятості); дефляційна (стримувальна) політика (deflation policy) під час економічного росту (стримування інфляції та запобігання “перегріву” економіки).
За економічного спаду нерідко доцільне застосування стимулюючої фіскальної політики. Розглянемо рисунок 2, на якому за нашим припущенням, різке зниження інвестиційних видатків спричинило переміщення кривої сукупного попиту вліво від АD1 до АD2. Можливо, сподівання прибутків від інвестиційних проектів не виправдалися, що призвело до скорочення інвестиційних видатків і зменшення сукупного попиту. Як наслідок знизився реальний ВВП. Це зменшення реального обсягу виробництва супроводжується зростанням безробіття, оскільки для виробництва меншого обсягу продукції потрібно менше робітників. Економіка перебуває у фазі спаду з циклічним безробіттям.
Що повинен вчинити уряд? Він може, на власний розсуд, здійснити один з трьох варіантів фіскальних заходів:
збільшити державні видатки;
зменшити податки;
застосувати певну комбінацію попередніх двох.
Якщо бюджет збалансований, фіскальна політика під час спаду чи депресії призведе до появи бюджетного дефіциту.
Рисунок 2. Заcтосування стимулювальної фіскальної політики.
За інших рівних умов, збільшення урядових видатків спричинить переміщення кривої сукупної попиту вправо, наприклад з АD2 до АD1. Щоб зрозуміти, чому це відбувається, припустімо, що у відповідь на спад уряд ініціює нові видатки на суму 3 млрд.грн. на системи супутникового зв’язку. Подамо цих 3 млрд.грн. нових державних видатків як відстань по горизонталі між АD2 та пунктирною спадною лінією праворуч від неї. Крива сукупного попиту переміщується вправо у АD1, а сукупний попит зростає більше, ніж на 3 млрд.грн. приросту урядових видатків. Це відбувається завдяки процесу мультиплікації. Крива сукупного попиту переміститься вправо (до АD2) на віддаль у n рази більшу, ніж та, що відповідає трьохмільярдному приростові урядових видатків.
Уряд може і в інший спосіб – через зниження податків – перемістити криву сукупного попиту вправо, з АD2 до АD1. Припустимо, що керівництво знизило податки з особистих доходів на 4 млрд.грн., що зумовило збільшення на таку саму величину використовуваного доходу. Споживання зросте на 3 млрд. грн., а заощадження збільшиться на 1 млрд.грн. У цьому випадку горизонтальна віддаль між АD2 та пунктирною спадною кривою на рисунку 2 відповідає початковому зростанню видатків на споживання на суму 3 млрд.грн. Знову таки кажемо “початкові” видатки на споживання, бо завдяки процесу мультиплікації видатки на споживання збільшуються. Крива сукупного попиту переміститься вправо у n-рази далі, ніж це відповідало б початковому зростанню споживання на 3 млрд.грн., зумовленому зниженням податків. Реальний ВВП зросте, відповідно зросте і зайнятість.
При застосуванні податків, як інструмента фіскальної політики, чітко простежується тенденція до заощаджень частини потенціальних інвестицій. Таким чином, що збільшити первісне споживання на певну величину, уряд повинен знизити податки на більшу величину.
Державне керівництво може поєднувати збільшення видатків і зниження податків для досягнення бажаного початкового зростання споживання та збільшення сукупного попиту і реального ВВП. Комплексне поєднання цих двох інструментів, буде більш ефектиним та простішим для застосування.
Стримувальна фіскальна політика має за мету стримати зростання попиту, коли існує інфляція попиту
Рисунок 3. Стримувальна фіскальна політика.
Уряд може зменшити свої видатки для сповільнення або усунення інфляції попиту, як видно з рисунку 3, де горизонтальна віддаль між АD4 і пунктирною лінією відображає зменшення урядових видатків на 3 млрд.грн. Це зменшення видатків перемістить криву сукупного попиту вліво з АD4 аж у АD3, внаслідок процесу мультиплікації.
Саме як державне керівництво може використовувати зниження податків для збільшення видатків на споживання, так воно може вдатися і до підвищення податків, щоб зменшити видатки на споживання. Так у нашому прикладі, потрібно підвищити податки на 4 млрд.грн., щоб зменшити споживання на 3 млрд.грн. Цей додатковий податок зменшить розмір заощаджень на 1 млрд.грн. Так само при здійсненні фіскальної політики можна вдаватись до поєднання усіх інструментів фіскальної політики.
Фіскальна політика завжди полягає у вирішенні питань: 1) якими повинні бути податки (за розміром і структурою) та інші примусові платежі, формуючі доходи державного бюджету, щоб і держава могла функціонувати, і економічні агенти відчули дійсний стимулюючий поштовх; 2) якими повинні бути видатки держави (за обсягом і структурою), щоб вони виступили додатковими факторами впливу на економічну сферу. Для дискреційної політики цього замало, оскільки вирішення цих питань є вирішенням питання про інструменти дискреційного впливу (discretional influence tools), наприклад: зменшуються чи знижуються ставки податків; у якому обсязі і як будуть проводитись державні закупівлі борошна (через біржу, аукціон чи через прямі закупівлі).
Дискреційна фіскальна політика у країні з перехідною економікою має певні особливості. Не можливо віддати пріоритет якійсь одній цілі: низький рівень особистого доходу і життя, структурні зміни у виробництві та брак інвестицій не дають змоги виділити одну з цілей. Саме це і є випадок, коли обирається цільова функція (goal function), у якій всі цілі мають однакову “ступінь пріоритетності”. Визначення можливостей у досягненні цільової функції інструментами дискреційної фіскальної політики перехідного періоду досить складна справа, оскільки період перебудови суспільних відносин робить високою мірою ризикованим передбаченням майбутнього. У цьому сенсі задля вибору ефективних інструментів дискреційної фіскальної політики необхідно врахувати процеси самоорганізації економічної системи (economy system self-organization), щоб через вплив на них було можливим використати всі ресурси суспільства для його розвитку. Тобто, через інструменти фіскального впливу необхідно використати повною мірою економічну свободу суб’єктів господарювання задля стимулювання самовизначення елементами економічної системи доцільності тих чи інших видів діяльності та необхідних для них ресурсів. Якщо даний підхід (синергетичний) буде реалізовано у фіскальній політиці, то досить необтяжні для державного бюджету видатки будуть більш ефективними, ніж прямі інвестиції держави та значне скорочення податків. Прикладом може бути підтримка малого та середнього бізнесу через державні програми розвитку (з однією проблемою – визначення пріоритетів та обсягів видатків).