2. Взаємозв’язок фіскальної політики з державним боргом та дефіцитом бюджетів

Дефіцит державного бюджету визначають як різницю між державними надходженнями і державними видатками. Багато економістів уважають, що в оцінках де­фіциту бюджету й державного боргу потрібно враховувати державні активи.(наявна методика оцінки дефіциту не враховує держав­них активів і пасивів). Як приклад вони наводять оцінку активів і пасивів у приват­них одиниць — домогосподарств і фірм. Якщо певна приватна оди­ниця взяла позику і купила певну річ, то збільшення її активів (куплена річ) нейтралізується її зобов'язанням (позиками). Тому в майновому стані цієї одиниці не відбулося жодних змін. Так само пропонується оцінювати і державні фінанси. Інакше кажучи, держа­вні позики для закупівель капітальних благ не повинні збільшувати дефіцитів бюджету. Методику обчислення державного бюджету, яка враховує активи і пасиви, називають бюджетуванням капіталу, бо вона враховує зміни в обсязі капіталу.

Проте реалізація цієї мето­дики пов'язана з низкою проблем. Передовсім постає питання: які державні видатки враховувати як видатки на капітальні блага (зокрема, чи слід мати на увазі видатки на озброєння, видатки на розвиток інфраструктури і т.д.)?

Дефіцит бюджету може змінюватися як унаслідок змін у фіскальній політиці уряду, так і в результаті зміни економічної кон'юн­ктури. Наприклад, у фазі спаду доходи фірм і домогосподарств зни­жуються, тому податкові надходження держави також зменшуються Водночас більше громадян отримує право на допомогу з безробіття. Тому в цій фазі ділового циклу дефіцит бюджету зростає без будь-яких змін у фіскальній політиці.

Фінансування дефіциту державного бюджету за допомогою запозичень веде до виникнення державного боргу.

Державний борг — це загаль­на сума нагромадженої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, яка дорів­нює сумі всіх дефіцитів за вирахуванням надлиш­ків бюджету.

Абсолютний розмір державного боргу не є показовим макроекономічним показником. Тому для оцінки величини боргу найчастіше використовують відносні показники заборгованості:

1. державний борг як відсоток ВВП;

2. відношення суми обслуговуван­ня боргу до ВВП.

Обслуговування боргу пов'язане з поступовою сплатою основної суми боргу і щорічною виплатою процентів.

Одним із способів визначення рівня державного боргу країни є його порівняння з боргом, нагромадженим іншими країнами. Отож державний борг як відсоток ВВП дорівнює у Бельгії 125%, у Гре­ції — 103, у США — 65, в Україні — 39, а в Норвегії — 34%. Як бачи­мо, за міжнародними мірками уряд України не є занадто мар­нотратним. Проценти за державний борг становлять значну статтю видатків державних бюджетів багатьох країн та інколи перевищують 3% ВВП.

Державний борг складається з двох частин:

• внутрішнього боргу;

• зовнішнього боргу.

Внутрішній борг — це заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни.

Зовнішній борг — заборгова­ність держави іноземним громадянам, фірмам, урядам та міжнарод­ним фінансовим організаціям.

Упродовж повоєнного періоду державний борг у багатьох краї­нах світу зростав. Однією з причин цього було зниження податків у контексті стимулюючої фіскальної політики без відповідного зниження державних видатків. Ще однією причиною можна назвати відсутність політич­ної волі та рішучості державних мужів. Утримання великого бю­джетного сектора економіки сприяє дефіцитам і зростанню держав­ного боргу. Важливою причиною зростання дефіцитів і державного боргу у країнах з розвинутою економікою є циклічні спади, а в Україні – трансформаційний спад.

У національній економіці існує пряма залежність між розмірами державного боргу і дефіциту бюджету. З одного боку, дефіцит бю­джету збільшує державний борг, а з іншого — зростання державного боргу потребує додаткових видатків бюджету на його обслуговуван­ня, що збільшує дефіцит бюджету.

Для оцінки впливу фіскальної політики на бюджет обчислюють так звані фактичний, структурний (його часто називають дефіцитом бюджету за повної зайнятості) та циклічний дефіцити бюджету

Для визначення цих дефіцитів спочатку обраховують бюджет за повної зайнятості – він показує, якими були би податкові надхо­дження, а відтак і сальдо державного бюджету, якби національна еко­номіка продукувала природний обсяг продукції, а державні видатки бу­ли поточними. Зміна бюджету за повної зайнятості показує напрям впливу фіскальної політики на сукупний попит у національній еко­номіці.

Фактичний дефіцит державного бюджету – це різниця між дер­жавними надходженнями і видатками. Він складається під впливом фіскальної політики і циклічних коливань.

Структурний дефіцит ви­значають як різницю між надходженнями за повної зайнятості за на­явних податкових ставок і фактичними видатками. Циклічний де­фіцит – це різниця між фактичним і структурним дефіцитами. Перевищення фактичного дефіциту над структурним становить цик­лічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактич­ним — циклічний надлишок.

Наявність вмонтованих стабілізаторів означає, що надлишок чи дефіцит фактичного бюджету за конкретний рік не є вдалими показ­никами фіскальної політики. Покажемо це за допомогою рисунка 6. Припустімо, що в році 1 національна економіка перебуває на рівні повної зайнятості, продукуючи обсяг виробництва ВВП₁ і фактичний дефіцит бюджету дорівнює відрізкові АВ. Припустімо далі, що внас­лідок певних обставин обсяг національного виробництва в році 2 зме­ншився до рівня ВВП₂. При цьому уряд не застосував жодних фіскаль­них заходів. Оскільки податкові надходження зменшилися, то за незмінних державних видатків фактичний дефіцит бюджету зріс на ED. Це зумовлене не фіскальною, а радше пасивною економічною політикою. Отже, дані про бюджетні надлишки чи дефіцити за попередні поки не дають підстави судити про ефективну фіскальну політику уряду.

Рисунок 6

На рисунку 6 структурний дефіцит у роки 1 і 2 є однаковим (АВ = СЕ). Це дефіцит бюджету, який би існував у році 2, якби в на­ціональній економіці не було спаду. Він не змінився, бо не відбуло­ся зрушень у фіскальній політиці.

У році 2 фактичний дефіцит бюджету перевищує структурний дефіцит на ED — величину циклічного дефіциту. Щоб усунути циклічний дефіцит, уряд повинен повернути економіку до рівня повної зайнятості. Цього можна досягти за допомогою дискреційної фіскальної по­літики — зниження податків або збільшення державних ви­датків. Інакше кажучи, для по­долання спаду уряд має збіль­шити структурний дефіцит. Після відновлення економіч­ного зростання уряд може усу­нути структурний дефіцит че­рез підвищення податкових ставок або зменшення держав­них видатків.

У дійсності відмінність між структурним і фактичним де­фіцитами тісно пов'язана з відмінністю між дискреційними та авто­матичними стабілізаторами. На циклічний дефіцит впливають ті по­датки і видатки, що автоматично пристосовуються до стану національної економіки, а на структурний — надходження і видатки які запроваджує уряд законодавчо. Наприклад, у разі спаду цик­лічний дефіцит підвищується, бо податкові надходження зменшую­ться, а державна допомога з безробіття зростає. Якщо, скажімо, парламент ухвалив законодавство про підвищення податкових ста­вок і водночас скоротив державні видатки, то структурний дефіцит зменшуватиметься. І навпаки, якщо він упровадив закон, за яким пенсії підвищуються, то це збільшуватиме структурний дефіцит. Отже дискреційна фіскальна політика означає цілеспрямовані зміни структурного, а не циклічного дефіциту. Оскільки фактичний дефіцит містить і циклічний, і структурний дефіцити, він є неточним показником напряму змін у фіскальній політиці.

Статистичні дослідження показують, що певний захід уряду який змінює структурний дефіцит бюджету, змінює фактичний дефіцит у тому самому напрямі.

Дефіцит бюджету і державний борг, безперечно, впливають на функціонування національної економіки. Наслідки цього впливу поділяють на короткострокові та довгострокові.

Короткострокові наслідки – економічні наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема витіснення.

Довгострокові наслідки – це економічні наслідки державного боргу, відомі як тягар боргу.

Якщо уряд фінансує дефіцит бюджету за допомогою випуску цінних паперів, то в національній економіці зростають процентні ставки. Вони особливо підвищуються тоді, коли поєднуються стимулююча фіскальна політика і стримувальна монетарна політика. Фінансування бюджетного дефіциту шляхом збільшення державно­го боргу розширює попит на гроші, тоді як центральний банк обме­жує їхню пропозицію. Зростання процентних ставок зменшуватиме інвестиції у приватному секторі й частково споживчі видатки. Тому за дефіцитного фінансування державного бюджету послаблюються впливи стимулюючої фіскальної політики на національну еконо­міку.

Загалом, якщо збільшення державних видатків фінансується збіль­шенням бюджетних дефіцитів, то воно найімовірніше відбуватиметь­ся за рахунок витіснення інвестицій у приватному секторі.

Довгострокові наслідки державного боргу пов'язані з його впли­вом на економічне зростання у тривалому періоді, а отже й на рівень життя майбутніх поколінь. Збільшення державного боргу і підви­щення процентних ставок у довгостроковому періоді спричиняють витіснення державним боргом приватного капіталу. Зростання про­центних ставок веде до того, що люди нагромаджують зобов'язання уряду замість приватного капіталу. Тому зростання державного боргу зменшує виробничі потужності, які використовуватимуть майбутні покоління, а отже вони матимуть нижчий рівень доходу.