3. Кейнсіанська теорія фіскального регулювання.

Світова економічна криза 1929 – 1933 рр. Поклала край багатьом надіям буржуазних учених на здатність створеної економічної системи до саморегулювання й досягнення на цій основі рівноваги у господарстві. Неокласична доктрина з її маржиналістськими ідеями була визначена неспроможною і її заступило кейнсіанство. З одного боку, кейнсіанство є прямим забезпеченням неокласицизму, а з іншого – воно увібрало в себе ряд його важливих принципів. Так, маржиналізм являє собою одну з теоретичних основ неокласицизму, маржиналістські постулати суб’єктивно-психологічної школи знайшли в ньому як своє втілення, так і подальший розвиток. Теорія англійського економіста Дж. Кейнса (1883 – 1946) формується в той період, коли суперечності капіталістичного способу виробництва сягнули крайньої межі, а умови розширеного відтворення різко погіршилися. Економічна доктрина Дж. Кейнса запропонувала шляхи поліпшення функціонування господарського механізму й пом’якшення суперечностей ринкової економіки. Всі попередні теорії виходили з того, що ринкове господарство має достатньо внутрішніх сил саморозвитку, має внутрішній “автоматичний саморегулятор” для влагодження економічних проблем. Дж. Кейнс одним із перших заявив, що теорія “автоматичного саморегулятора”, цієї,за висловом А. Сміта, “невидимої руки”, яка спрямовує дії окремих індивідуумів у суспільне русло й примушує їх служити “інтересам суспільства”, остаточно й безповоротно зазнала краху. Виправити становище, підвищити ефективність виробництва можна тільки за допомогою державного втручання в економіку. Це “єдиний практично можливий засіб уникнути повного зруйнування існуючих економічних форм”, “умова для успішного функціонування особистої ініціативи”.

Причини економічних бід ринкового господарства Дж. Кейнс, виходячи з традицій “мінової концепції”, бачив у недостатності “сукупного попиту”, тобто в тому, що мало купують товарів. У своїх теоретичних обгрунтуваннях необхідності втручання держави в процес відтворення з метою безкризового розвитку економіки він виходить із суто психологічних посилок. Дж. Кейнс розширив коло і сферу функціонування категорій, якими оперувала суб’єктивно-психологічна школа, можна сказати, що він поширив ці категорії на макроекономічний рівень, запровадивши такі поняття, як “гранична ефективність інвестицій”, “гранична схильність до нагромадження та споживання” тощо. Ці категорії Дж. Кейнс відобразив у вигляді формул і математичних рівнянь. Кейнсіанські постулати в багатьох випадках зводять реальні економічні відносини до суто психологічних факторів і, таким чином, не завжди дають змогу виявити суперечності, що складають основу циклічного руху економіки. Дж. Кейнс вважав, що держава може сприяти досягненню рівноваги між платоспроможним попитом і обсягом виробництва за допомогою державних видатків, регулювання позичкового процента й податків. Він писав, що “на схильність до споживання можуть вплинути непередбачені зміни в цінності капіталу. Серйозні зміни в нормі процента і в податковій політиці також можуть викликати певні зміни у схильності до споживання”. Дж. Кейнс був прихильником прогресивності в оподаткуванні. Одним із важливих принципів його теорії є те, що економічне зростання залежить від достатніх заощаджень тільки за умови певної зайнятості. Якщо цієї головної умови нема, то великі заощадження заважають зростанню. Звідси висновок – зайві заощадження необхідно вилучити за допомогою податків. При цьому стимулювання ризику підприємців потребує захисту, але за умови суворої прогресивності податкової системи. Підтримка принципу прогресивності в оподаткуванні виходить у Дж. Кейнса не з ідеї справедливості. Його податкова теорія вписана в концепцію “граничних заощаджень”, яка була створена багатьма західними економістами. На їхню думку, перехід від прогресивного до регресивного оподаткування по суті мало впливає на заощадження.

Дж. Кейнс стверджував, що “основний психологічний закон, в існуванні якого ми можемо бути цілком упевнені не тільки з апріорних міркувань, а й на основі детального вивчення минулого досвіду, полягає в тому, що люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання зі зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій зростає доход”. Із цього положення він зробив висновок: потрібне державне втручання, спрямоване на вилучення за допомогою податків доходів, поміщених у заощадження, й фінансування за рахунок цих коштів інвестицій, а також поточних державних видатків. Основним способом втручання Дж. Кейнс вважав бюджетну, в тому числі податкову політику. Ідеї Дж. Кейнса поклали початок новим методом теоретичного дослідження проблем розширеного відтворення. Концепція “ефективного попиту” допомогла аналізувати рух макропоказників – національного доходу, інвестицій, фондів нагромадження та споживання, тобто досліджувати відтворювальний процес у цілому. Вона дала можливість “вписати” рух податків у рух макропоказників. Податки розглядалися Дж. Кейнсом як “вбудовані механізми гнучкості”. Він стверджував, що надходження майже за всіма податками залежать не тільки від змін у податкових ставках, а й від коливань величини доходів. Це положення стосується насамперед прибуткового податку, що стягується за прогресивними ставками. Тому автоматичні коливання в податкових доходах значніші, ніж у рівні доходів.

“Вбудовані механізми гнучкості” є функцією бюджетів так само, як і прогресивного податку. В даному випадку, на думку Дж. Кейнса, високі податки відіграють позитивну роль. Зниження податків і супроводжуюче його зниження обсягу бюджету може посилити економічну нестійкість. Дослідження податків у ракурсі руху агрегатних показників вимагає насамперед з’ясування оптимального рівня податків та їхнього впливу на збалансованість у приватному секторі. Таким чином, Дж. Кейнс розробив принципово нову теорію податків, спрямовану на регулювання економіки в умовах функціонування ринкового господарства. Його погляди дуже сильно вплинули на подальший розвиток західної фінансової науки, про що детально йдеться в книзі В. М. Федосова “Сучасний капіталізм і податки”.

Соціально–правова демократична держава – це устрій велферізму, який передбачає соціально та матеріальну захищеність людей, що неспроможні забезпечити собі належний рівень існування. Ідеологія і практика держави загального добробуту отримала поширення в країнах Західної Європи після другої світової війни. Вона знайшла відображення в побудові соціально–орієнтованої економіки ринкового типу в Німеччині, Франції, Швеції і в деяких інших європейських державах. Основою податкової практики в цих країнах є новий теоретичний напрямок, який інтегрував в собі взаємопроникнення неокласичних і кейнсіанських ідей державотворення. Розбіжності в поглядах неокласиків та кейнсіанців випливають із відмінностей у їхніх загальних теоріях. Кейнсіанська податкова теорія розвивалася за умов “попиту” та забезпечення фінансування державних послуг. Податки розглядалися як “механізми гнучкості”, що мали демократичне забарвлення. Адже вони забезпечували розподіл податкового тягаря у відповідності з доходами та підтримувати зайнятість через досягнення “ефективного попиту”. Концепція “ефективного попиту” допомагала аналізувати рух макропоказників – національного продукту, фондів нагромадження, заощадження та споживання, тобто досліджувати відтворювальний процес у цілому. Вона дала можливість вписати рух податків у рух макропоказників. Кейнсіанські ідеї базуються на висновку, що податкові надходження залежать не тільки від змін у податкових ставках, а й від коливань величини бази оподаткування.

Аналіз податків в контексті побудови ринкового державного устрою вимагає застосування оптимального рівня податків та їх впливу на збалансованість у приватному секторі. Дж. Кейнс розробив, а пізніше його послідовники адаптували на практиці принципово нову теорію податків, спрямовану на регулювання економіки в умовах ринкового господарства з одночасним поєднанням і приватної бізнесової ініціативи, і соціального захисту малозабезпечених верств населення.

В 90 – ті роки появилися суперечності кейнсіанських методів державного втручання в ринок. Американські економісти, і зокрема Ф.А. фон Хайек, звинуватили Дж. Кейнса в розвитку нестабільності та інфляції, проголосивши його “носієм соціалістичних ідей”.

Але життя доказало, що суперечності між кейнсіанською та неокласичною теорією не такі вже нерозв’язні. Хоча економічна доктрина консерваторів і економічна доктрина кейнсіанців по суті є двома способами регулювання ринкової економіки, суперечності між ними не є антагоністичними. Вони не виключають можливостей синтезу та розробки нових теоретико-економічних основ державотворення, що використовують елементи різних концепцій. Це доказали німецькі економісти Ф. Неймарк, П. Льозе, Г. Шмольдерс, французькі – К. Гамбіє, Ж. Леонард, Р. Мюзнек та ін., які заклали нове економічне підґрунтя для обґрунтування фіскального вибору в соціально-орієнтованій економіці ринкового типу. На їх ідеях базується практика оподаткування в провідних європейських країнах, зокрема в Німеччині, Франції та Швеції.