2. Війни з францією і «священний союз»

Росія вела ворожу політику супроти революційної Франції. Цар

Павло взяв участь в коаліції європейських держав: Австрії, Англії,

Неаполя, Туреччини — проти Франції, на чолі якої стояла Дирек-

торія. Війна тривала з 1799 до 1801 року і коштувала Україні багато

жертв: українські солдати, разом із російськими, гинули в тяжких

походах в Альпах.

Року 1804-го Французька Республіка перетворилася на Імперію

з Наполеоном на чолі. Олександер 1 не визнав Наполеона як імпе-

ратора. У війнах з Францією в 1805-1806 рр. Росія виступала в складі

коаліції — Австрії та Англії. Року 1806-1807-го відновилася війна

Росії в союзі з Англією та Прусією. Всі ці війни, закінчуючись пере-

могою Франції, збільшували славу Наполеона і поширювали сферу

його впливів на схід. Року 1807-го Наполеон створив із польських

земель, що перейшли до Пругії після розбору Польщі, Варшавське

Герцогство.

Під час мирових переговорів Наполеона і Олександра 1 в Тільзіті

імператори погодилися на розмежування сфер впливів: Східня Евро-

па мала залишитися Олександрові, а Західня — Наполеонові. Олек-

сандер пропонував Наполеонові Сирію, Ліван, Смірну, Салоніки,

а собі жадав Босфор і Дарданелли. В Ерфурті Олександер добився

від Наполеона згоди на приєднання до Росії Молдавії та Валахії: це

ставило Росію твердою ногою на Дунаї."

Тільзітський мир мав для України велике значення. З усіх про-

тивників Наполеона непереможеними залишилися тільки Росія та

Англія, і проти Англії розпочав він «економічну бльокаду»: жадна

країна не мала права вести з Англією торгівлі і впускати англійські

кораблі до своїх портів.

В наступних роках Наполеон підкорив собі майже всю Европу:

в 1808-му — Еспанію та Португалію, призначивши еспанським коро-

лем брата Йосифа, року 1809-1810-го — Австрію й одружився з ціса-

ревою дочкою Марією-Люїзою. Наполеонова армія не знала поразок.

У всіх переможених країнах він ламав старий соціяльний устрій,

касував кріпацтво і заводив новий устрій, основою якого був «Кодекс

Наполеона». Французький імператор готував похід на Індію, щоб

підірвати силу Англії.

Зростання могутности Франції непокоїло Олександра 1. До справ

державного характеру, як часто бувало у монархів, приєдналися

справи персональні. Та й союз Росії з Францією не був популярним

у Росії, бо бльокада Англії була дуже невигідна для російських по-

міщиків та купців, які експортували до тієї країни сировину. Інакше

було з Україною, для неї питання експорту до Англії не було таким

важливим, як для Центральної Росії. Року 1812 Олександер 1 відмо-

вився підтримувати континентальну бльокаду, і тоді Наполеон із

600-тисячною армією пішов на Росію.

Шлях французької армії визначений був через Польщу, де мали

приєднатися до неї польські війська, через Литву, Білорусь на Смо-

ленськ та Москву. Безпосередньо українських земель він не тор-

кався. Але в Україні почався жвавий рух. Українська інтелігенція

поділилася на два табори. У таборі автономістів висловлювали не-

приховану радість і надії, що з приходом французької армії буде

введений Кодекс Наполеона і Україна стане автономною, а може й

незалежною. У південній частиш Полтавщини, в Константиноградсь-

кому повіті, поміщик Мочуловський, а в Переяславському — магнат

В. Лукашевич пили за здоров'я Наполеона та його перемогу; також

виголошували тости за республіку в Пирятинському повіті;" волин-

ський дідич, Чайковський, організував козацьке «рушення» на допо-

могу Наполеонові; подільський дідич, Марлецький, створив у своєму

маєтку «республіку» і проголосив права людини на основі вчення

Жан-Жака Руссо."

Цікава особа архиепископа Білоруського, Варлаама Шишаць-

кого. Українець, він був ректором Переяславського колегіюму, а зго-

дом — ректором Новгородсіверської духовної семінарії. У Новгород-

Сіверському належав до того «гуртка автономістів», який об'єднав

міську еліту. Року 1787 був ігуменом Віденського Свято-Духівського

манастиря і опинився в центрі змагань Польщі та Росії за Православ-

ну Церкву на Литві та Білорусі. Року 1791-го брав участь у Пінсь-

кому Соборі, який проголосив автокефалію Православної Церкви на

терені Польщі.

Визнаючи автокефалію, Варлаам Шишацький був проти будь-

якої залежности православного духовенства від польського уряду.

Це викликало його конфлікт із польським урядом і поворот до Росії.

У 1808-му році Варлаама Шишацького призначили архиепископом

Могилівським та Вітебським.

На цій катедрі застала його окупація Могилева французами. Він

визнав французьку владу, поминав Наполеона під час богослужб і

висловлював французам побажання перемоги. Після того, як фран-

цузи були подолані, архиепископа Варлаама позбавили сану й вис-

лали на довічне ув'язнення до Новгородсіверського манастиря. Але

там він користався пошаною місцевої інтелігенції, його часто відвіду-

вали, позичали книжки з його цінної бібліотеки."

У поемі В. Капніста «Видение плачущего над Москвою росиянина

в 1812 году» с такі характеристичні рядки:

«Й пламя мстительно вертеп неправд пожрало,

Над падшими ли здесь чертогами скорбеть?»"

Друга, переважна, частина українського шляхетства поставилася

до приходу Наполеона цілком негативно. Воно не вірило, що Напо-

леон визволить Україну з-під російського деспотизму, а французька

революція лякала шляхетство загрозою революції і зміною всього

соціяльно-економічного укладу. Більше імпонувала йому американ-

ська революція, з ІЇ деклярацією незалежности, яка мала глибоке

національне коріння, була консервативною і не вносила соціяльних

змін."

Змінилося ставлення української шляхти до царського уряду,

який один міг охоронити громадський лад та спокій, її лякала полі-

тика Наполеона в Польщі і скасування ним кріпацтва. Тому значна

частина шляхти охоче пішла на допомогу урядові в боротьбі проти

Наполеона: давала рекрутів, жертвувала гроші, продукти."

До армії охоче йшли селяни, козаки, сподіваючись поліпшення

своєї долі і запевнення їм стану вільних козаків. Перша спроба,

зроблена в 1807 році, коли до міліції закликали охочих, була дуже

вдала. Року 1812 був укладений проект організації козаків із вільних

селян Київської та Подільської губерній, але поміщики заміняли їх

кріпаками (брали одного замість двох рекрутів). Дано було по 300 чо-

ловіка з повіту. Уряд обіцяв по закінченні війни залишити козаків

вільними. У 4-ох полках, якими командував граф де-Вітте, було