XII ст. Був костьол св. Марії, були — Домініканський манастир, Бенедиктинський.

В Новгородському літописі е вказівка, що «гості іноземьці всякого язьіка

затворишася в церквах» — очевидно, в своїх. Були колонії: грецька, жидівська,

вірменська, хозарська (від якої залишилася вазва місцевости на Подолі — Козари).

Київ був оточений укріпленими містами. На північ, над Дніпром, був Вишгород з

великим та міцним городищем, з глибокими ровами та валами. Вишгород

згадується в Х ст., у вістках Констан-тина Порфірородного як значний

торговельний пункт, тісно зв'язаний з Києвом; за Ігоря був він власним селом

Ольги, пізніше приділяли його князям, кандидатам на Київський стіл. Не вважаючи

на це, помічалася постійна опозиція вишгородців до Києва. Вижгород підтримує

Святополка проти братів, з Вишгороду походять убивці Бориса. Має симпатії у

Вишгороді Всеволод П, якого не любили в Києві. Вишгород завжди був міцною

фортецею і боронив Київ з півночі та північного сходу; біля Вишгороду була

переправа через Дніпро.

Вишгород мав значення важливого релігійного осередку: в ньому спочивали мощі

Бориса та Гліба і перебувала, привезена з Царгороду ікона, яку забрав Андрей

Боголюбський. Мощі Бориса та Гліба князь Давид Ростиславич переніс у 1191 р. до

Смоленська.

Білгород захищав Київ із заходу та північного заходу. Він лежав на правому боці

Ірпеня, на шляху з Києва на захід, і був оточений подвійними валами із заборолом.

Білгородські вали збереглися, і завдяки їм з'ясовано техніку споруди укріплень: вал

складався з системи клітей, зроблених із міцних стовбурів дерев і засипаних

глиною. Володимир мав тут свій двір; тут була і єпискоігія. Наприкінці XII ст. в

Білгороді князював Рюрик, після того, як поділив владу великого князя із

Святославом III. Він прикрасив місто пишним храмом Апостолів, розкішне

оздобленим фресками. У Білгороді були розвинені ремесла, серед них —

виробництво полив'яних илиток/

З інших міст на південь від Києва були: Василів на шляху до Пониззя, Подунав'я,

Галичини; далі, на схід — Треполь, на березі Стугни, над бродом через Дніпро;

Витечев, з міцним городищем над бродом через Дніпро; на південь від Треполя,

над Дніпром, Заруб, з міцним городищем, яке захищало брід через Дніпро (з Зарубу

вийшов митрополит Клим Смолятич). Далі: на Пороссі був Торчеськ, залюднений

осілими торками; над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках місто Юр'св, в

якому була єпископська катедра.

Ярослав хотів був зробити Юр'єв значним осередком Поросся, але це йому не

вдалося; 1095 року половці спалили його. Спроба Святополка II відбудувати Юр'єв

після перемоги над половцями також не повелася. Історія Юр'єва показує, яка

тяжка боротьба точилася на південній межі Київщини.

Над Дніпром у другій половині XI ст. згадується Канів, що у XII ст. стає значним

торговельним осередком. Коли посилились напади половців, Канів став

сторожовим пунктом, і сюди виходили князі, щоб «стерегти руську землю» і

охороняти купецькі валки.

Далі йшла лінія укріплень: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Вогуслав,

Володарів, зв'язаних високими, так званими «змієвими» валами.

Поза межами «Руської землі» було не багато міст. У Деревській землі — старий

Іскоростень і Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши

розкішну церкву св. Василя (його християнське ім'я). Овруч славився виробами з

червоного шиферу, головним чином — пряслицями.

Внутрішнє життя Київщини характеризується міцною боярською верхівкою, яка

брала активну участь в торгівлі. З утворенням Київської держави до місцевої

боярської верхівки приєднувались бояри, що перейшли з князями із інших земель.

Княжа дружина непомітно зливалася з місцевими «луччими людьми», боярством та

купецтвом, здобуваючи землі, двори, господарства. Помічався тісний зв'язок цієї

аристократії з урядом і князем.

Київське боярство прагнуло встановити певну династію своїх князів, які були б

більше уважні до його голосу, ніж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла

подобатися поява нових людей з дружини князя, приведеної з іншого місця. Цим

пояснюються рухи проти княжої дружини після смерти Всеволода II та Юрія.

Кияни воліли, щоб правила династія Мономаха, зокрема старша лінія

Мстиславичів. Передачу стола вони бажали по простій лінії — від батька старшому

синові, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли Київський стіл захопив

Всеволод II: «Ольговичів не хочемо», — вирішило віче, коли він залишив Київ

Ігореві. Взагалі Київське віче не раз рішуче висловлювалося за того або іншого

кандидата на стіл. Року 1113 воно, після смерти Святополка II, не побажало мати

його сина, а закликало Володимира Мономаха. Ще виразніше виявило воно свою

пошану до Ізяслава Мстиславича 1146 року, коли великокнязівський стіл посів

Ігор: кияни заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в роді Ольговичів.

Проте, допомагати своїм улюбленим князям у боротьбі проти вемилих, як було в

боротьбі Ізяслава П з Юрієм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, і вони, коли

доходило до реальної допомоги, відмовлялися подати її. Головна причина цієї

пасивности лежала в тому, що Київщина великого війська виставити не могла;

фактично обмежувалася вона містом Києвом з пригородами, решта не підлягала

Київському вічу, а мала своїх дрібних князів. Ненадійною була допомога Чорних

Клобуків, що заселяли південну частину Київщини, бо вони дуже легко

зраджували, і на них не можна було покладатися.

Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук

Мстиславичів до Ольговичів, а далі — Ростиславичів Смоленських та

Мономаховичів Суздальських. Характеристичне, що кияни не уявляли державного

ладу без князя: «тяжко бяше кияном, не осталося у них ни один князь у Києві» —в