§7. Основні мистецькі напрями

НОВОГО ЧАСУ

Бароко — художній напрям, що склався в Італії у 80—90-х роках XVI ст. Засновниками його вважають Тіціана та Караваджо. На по­чатку XVII ст. у цих італійських мистців навчався 23-річний фламан­дець Рубенс — згодом один із найвизначніших представників бароко. Постаттю, яка поєднала добу Відродження з бароко, був геніальний Мікеланджело Буонарроті.

Чим відрізняється стиль бароко від ренесансного? Передусім на­ростанням драматизму і навіть трагізму світосприймання. Бароко властива особлива композиція, де орнаментація й деталізація під­порядковані ансамблю. Ускладнена драматургія художнього задуму однаковою мірою властива й архітектурі (Дж. Л. Берніні), музиці (А. Вівальді), літературі (П. Кальдерон), декоративному мистецтву.

Бароко — внутрішньо суперечлива течія, яку вже на початку XVII ст. репрезентували два варіанти: офіційний і опозиційний. Офіцій­ний був пов'язаний із католицькою церквою та загальним процесом Контрреформації в Європі. Криза Відродження і наступ Контррефор­мації зумовлювалися причинами соціально-економічного, політич­ного й культурного характеру, були, власне, реакцією на відродження католицької церкви і феодального суспільства. З 1542 р. утвердилася інквізиція. Жертвами її стали такі видатні діячі пізнього Відроджен­ня, як Т. Кампанелла, Г. Галілей, Дж. Бруно.

1559 р. Папа Римський Павло IV затвердив Індекс заборонених книжок, який значно по­силив цензуру католицької церкви. Вона, підкреслюючи «духовний характер» своєї місії, залишалася опорою феодальних основ суспіль­ства. В межах офіційного бароко, особливо в XVII ст., формувалися «героїчний» та «ідеальний» стилі. Бароко стало панівним у католиць­ких країнах Європи. Вбачаючи в ньому ідеальну здатність мистецтва здійснювати могутній вплив на емоційний світ людини, католицька церква всіляко сприяла поширенню цього стилю й за межами Єв­ропи, зокрема в іспанських колоніях Америки. Сучасні художники латиноамериканського континенту вбачають у бароко витоки свого національного мистецтва (Д. Сікейрос, X. Ороско та ін.).

Однаковою мірою це стосується й українського, або «козацько­го», бароко, що сформувалося в Україні в XVII ст., коли український народ почав свою визвольну боротьбу та створив національну держа­ву нового типу.

Щодо, так би мовити, опозиційного бароко, то його правильніше було б назвати народним або навіть плебейськи-народним, оскільки його представники орієнтувалися на «низьку натуру», прагнули ство­рювати народні типи, відображати народні думки і почуття, вдоскона­лювати життєве тлумачення релігійної тематики. Цей напрям поволі набув широкої демократичности, увібрав національні риси, відіграв велику роль у справі уособлення європейських національних куль­тур.

Близькими до нього своїм творчим кредо були такі неперевершені майстри пензля, як Рубенс і Веласкес, Франц Гальс і Рембрандт. Їх захоплювала героїка сильних, сміливих, фізично повноцінних людей, які спільними зусиллями завзято і пристрасно домагаються перемо­ги. Усі найновітніші на той час засоби художньої виразности підпо­рядковувалися розкриттю краси активного, сповненого драматизму людського життя.

Бароко існувало протягом майже двох століть. Щоправда, в XVIII ст. мистецтво взагалі почало втрачати жорсткі стильові ознаки, тому й не дивно, що поряд із бароко виникли рококо як виродження баро­ко, класицизм і голландський побутовий жанр, сентименталізм, по­роджений ідеологією Просвітництва.

Рококо щодо еволюції форми (динаміка, ритм, співвіднесен­ня цілого й часток) генетично пов'язаний із бароко. Проте могутню просторову динаміку, вражаючі контрасти і пластичну гру форм, що властиві бароко, замінив стиль, який ніби переводить криволінійні побудови бароко в новий регістр. Полишаючи без уваги фасади, ро­коко «розігрує» на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, плете мереживні візерунки, досягаючи вершин віртуозності, витонче­ності й блиску, однак остаточно втрачає характерні для бароко мону­ментальність, силу і статечність.

Музика, особливо програмна, від Баха до Бетховена співзвучна бароковій добі. Напруженість пристрастей, внутрішнє боріння, гли­бокі і палкі почуття — таким є внутрішній світ людини, захопленої стрімким плином життя. Усе це відчувається і в могутньому диханні класичної музики XVIII ст.

Класицизм — художня течія, що виникла у Франції на початку XVII ст. як національно-державний напрям у мистецтві. Класицис­тичні традиції зароджувалися ще у XVI ст. в Італії серед гуманістів, які прагнули виявити й осмислити основні закономірності та художні завдання мистецтва античності й Відродження, створити теорію мис­тецтв, національну літературну основу і новий драматичний театр.

Класицизм формувався в боротьбі з маньєризмом і бароко. Він ві­дображав інтереси буржуазно-аристократичної олігархії, що склалась у Франції на початку XVII ст. Францією у XVII ст. правив Людовик XIV. Він мав підтримку городян у боротьбі з феодальною знаттю, яка неодноразово намагалася послабити королівську владу.

Значний вплив на класицизм справила раціоналістична філосо­фія Рене Декарта. Мав класицизм і свого ідеолога в особі кардинала Рішельє, якого в 1627 р. запросив до Парижа король Людовік XIII. Принципи класицизму були дуже близькими кардиналові, який ста­вив собі за мету ідею централізації в державних та економічних питан­нях, у сфері суспільного життя й духовної культури.

Для керівництва суспільною думкою Рішельє заснував газету «Gazette de Frаnсе), для очищення і збагачення мови створив Академію літератури. Визнаючи величезне агітаційне значення театру, в якому мала проводитися ідея перемоги державного обов'язку над правами особистости і де перева­га мусить надаватися вигаданим, проте розумним сюжетам над нехай правдивими, але такими, що не відповідають вимогам розуму.

Загалом класицизмові властиві раціоналізм, нормативність твор­чости, тяжіння до завершених гармонійних форм, до монументаль­ности, ясности й шляхетної простоти стилю, врівноважености компо­зиції. Водночас йому властиві елементи схематизації та формалізації, а також ідеологізації.

Основна тема класицизму — співвідношення часткового й за­гального стосовно змісту твору і принципу формоутворення. Необ­хідність підпорядкування загальному тлумачиться як виявлення сут­ности часткового у співвіднесенні його з цілим. Центрального темою стає проблема взаємодії людини й суспільства.

Головний естетичний принцип класицизму — вірність природі, логічно організованій і творчо опрацьованій розумом. На думку те­оретиків класицизму, об'єктивно властива світові краса — симетрія, пропорція, міра, гармонія тощо — повинна відтворюватися в мисте­цтві в довершеному вигляді, за античними зразками.

У живопису ідеї класицизму знайшли найповніше відображення у творчості Пуссена і Клода Лоррена, які еволюціонували від офі­ційного бароко до класицизму. Інтереси живопису зосередилися, на парадному портреті, що досяг блискучого розквіту у другій половині XVII ст. Помітно активізувалося в цей період і будівництво, пода­рувавши людству архітектурний ансамбль Версаля, фасади Лувра в Парижі тощо.

Незаперечним досягненням стала французька класицистична драма (Корнель, Расін, Мольєр). Найповнішого теоретичного вияву класицизм набув у творі Н. Буало «Поетичне мистецтво».

Щодо трагедії, то тут класицистичні норми потребували підне­сеної поетичної мови, певного віршового розміру (так званий александрійський вірш). Для осягнення та вираження сучасних йому суспільних і моральних проблем класицизм звертався до античних, більшою мірою до римських сюжетів та образів. Лише у творчості Мольєра, який створив жанр «високої комедії», класицизм дав зразки справжнього народного життя і народних характерів. Це забезпечило Мольєрові загальноєвропейську славу, сприяло активізації театраль­ного життя, популяризації мистецтва.

Період кінця XVII — початку XVIII ст. був переломним у роз­витку не тільки мистецтва, а й європейського суспільства загалом. Один за одним зі сцени сходять майже всі великі майстри: Веласкес, Ф. Гальс, Рембрандт, К. Пуссен, Берніні, К. Лоррен та ін. Настав час кризи абсолютистських систем, які визначали життя, світогляд, куль­туру Європи двох попередніх століть. Революція 1688 р. в Англії, по­літична криза в Іспанії, смерть у 1715 р. короля Франції Людовіка XIV ознаменували початок нової тенденції розвитку Європи.

Класицизм XVIII ст., як і бароко, що передувало йому, зберігав свої стильові особливості, однак не припинялася докорінна зміна змісту мистецтва, пов'язана з новим духовним рухом європейсько­го суспільства, що дістав назву Просвітництва. По-перше, мисте­цтву XVIII ст. притаманною стала більша стильова єдність (не було геніальних художників). Найзначнішу частину мистецтва того часу створено у Франції в період між смертю «короля-Сонця» і першим гуркотом революційного грому, тобто між двома жорсткими держав­ними системами. Це була епоха, коли на зміну культові громадянина, держави прийшов культ особистої насолоди, гедоністичного нігіліз­му, змішаного з відчуттям грядущого «потопу».

У XVIII ст. всю художню систему попередніх віків було піддано ревізії. Поступове руйнування станово-ієрархічного принципу в сус­пільстві призводило до руйнації всього багатовікового набутку. Іро­нічне, скептичне ставлення до всього, що завжди вважалося вибраним і піднесеним, загальна неповага навіть до високих категорій, що стали стандартами академічного мистецтва, знімали ореол винятковости з явищ, які віками слугували взірцями.

Пишна феодальна титулатура й урочисті формули перетворювалися на витончену театральну гру. Та коли суспільство стало вимагати нового героїзму і нових подвигів, ні­чого не лишалося, як використати старі випробувані стильові форму­ли класицизму, абстрактність яких давала змогу використовувати їх для вираження будь-якого змісту. Саме таким був класицизм періоду Великої французької революції.

Помітною новацією в мистецтві XVIII ст. була поява ідейних течій, які не мали власної стильової форми та й не відчували в ній потреби. Найзначнішою серед них вважається сентименталізм, що був пов'язаний із суто просвітницькими уявленнями про властиві людині від природи доброту і чистоту. Сентименталізм не потребу­вав особливого стильового оформлення, тому що звертався не до зов­нішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Про­те незвичайне забарвлення, проникнення в інтимний світ, тонкість емоцій, навіть здатність до осягання пропорцій і легкости фактури так чи інакше пов'язані із сентименталізмом, бо створюють відчут­тя витончености, близькости до природи, сповнености внутрішнього благородства. Таким чином, сентименталізм перетворюється на передромантизм: людське єство зазнає зіткнення із суспільними і при­родними стихіями, бурями й тяжкими струсами життя, передчуття яких закладене в усій культурі XVIII ст. Зіткнення особи з суспіль­ством, з трагедіями буття, перехід ідеалу в сферу нездійсненної фан­тазії призводять у XIX ст. до зникнення стилю як важливої історії ко-художньої категорії.

Головним набутком мистецтва XVIII ст. було зародження основ художньої культури наступних століть, щоправда в маскарадних кос­тюмах витончених театральних форм.

Романтизм — складний, внутрішньо суперечливий духовний рух, що виник в останній чверті XVIII ст. Найяскравішого розкриття ро­мантизм набув у філософії та мистецтві.

Романтики — свідки революційних подій 1798 р., найзначніших політичних і економічних зрушень кінця XVIII — початку XIX ст. Доба Просвітництва проголосила ідеї свободи, рівності й братер­ства, а підготовлена нею революція виявила невідповідність їх реаль­ним наслідкам, засвідчила кризу світоглядних орієнтацій на розум, обов'язок і честь. Результати постали як зла карикатура, що спричи­нила гірке розчарування у блискучих обіцянках просвітників. Проте не слід вбачати в романтизмі відхід від вистражданих людством цін­ностей. Натомість романтики успадкували від просвітників погляд на природу і людину як на єдине начало. Цінність особистости, ідеї рівности всіх людей, соціальної справедливости не тільки не заперечу­валися ними, а й розвивалися через критику механістичности, одно­бокости поглядів просвітників.

Історичний ентузіазм і водночас неможливість реалізації ідеалу породили нерозв'язну суперечність, яка змусила романтиків зверну­тися до минулого, за що нерідко звинувачують романтизм у реакцій­ності. Але звернення романтиків до демократичних, народних явищ середньовічної та ренесансної культур зумовлене інтересом до справ­жніх народних витоків мистецтва, до особистости, незалежної від со­ціальних умов.

Романтизм у мистецтві — це увага до внутрішнього духовного світу людини, оскільки реальність не відповідає ідеалові. У зв'язку з тим, що романтики не усвідомлювали ще важливості конкретно-історичного аналізу соціальної дійсности, їм нічого не лишалося, як критикувати реалії життя з погляду абстрактних вічних ідеалів. Звід­си — й характерний духовний порив, піднесення над реальністю. Але цей порив і є якраз небажанням змиритись із суперечностями буття. Це призводить до культу індивідуальности, до протиставлення підне­сеної особистости потворній дійсності.

Зосередження уваги на потенціалі особистости, людської індиві­дуальности — велике досягнення мистецтва романтиків. Та оскільки реальна дійсність не давала можливості реалізуватися свободі індиві­дуальності, романтизм знайшов її в світі мистецтва. Культ незалежної у своєму внутрішньому світі особистости і культ мистецтва як сфери свободи зумовлюють особливості романтичного мистецтва.

Важливе місце в естетиці романтизму посідає іронія. Як світогляд­на позиція і як певний художній прийом вона є діалектичним засобом розуміння світу. На основі романтичної іронії формується настрій, властивий і філософським, і художнім творам романтиків. Перейняв­шись таким настроєм, можна з висоти оглядати речі, безконечно під­носячись над усім зумовленим, зокрема й особистим мистецтвом, і особистими чеснотами, геніальністю. Проте спроби романтиків підня­тися над прозою буднів не перетворились у них на процес «естетизації життя», оскільки вони нерозривно пов'язані з працею свідомости.

Головними авторитетами романтичної естетики і філософії були брати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейєрмахер — мислителі так званого йєнського романтизму, історично першого і найяскравішого періоду еволюції цієї течи. Романтичні ідеї набули свого розвитку в творчості Гельдерліна, Тіка, Гофмана (Німеччина), Водстворда і Кольриджа (Англія), Шатобріана (Франція).

У літературі романтизм найповніше розкрився у творчості пись­менників Байрона, Гюго, Жуковського, Лєрмонтова, Шевченка, жи­вописців Жеріко, Делакруа, Рунге, композиторів Вебера, Шумана, Вагнера.

Незважаючи на те, що романтизм як художня течія існував недов­го, його ідеї, принципи художнього методу так чи інакше виявлялись у розвитку художньої культури всіх наступних етапів.

Реалізм як художній метод сформувався у 20—30-х роках XIX ст. На цей час уперше в історії людства склалася світова система еко­номічних зв'язків, відбувалися значні демократичні процеси, сфера суспільного виробництва охопила всі аспекти дійсності, залучаючи дедалі ширші соціальні верстви населення. Відповідно розширював­ся і предмет дослідження мистецтва: до нього долучалися й набува­ли суспільної значущости й естетичної цінности, як широкі суспільні процеси, так і тонкі нюанси людської психології, побут людей, при­рода, світ речей.

Зазнавав глибоких змін і головний об'єкт мистець­кого дослідження — людина, а суспільні зв'язки набували загального, всесвітнього характеру. У духовному світі не залишилося жодного куточка, який не мав би суспільної значущості і не цікавив мистецтво. Усі ці зміни зумовили появу нового типу художньої концепції світу — реалізму. Явища дійсности, як і сама людина, постали в мистецтві реалізму в усій складності й повноті, в усьому багатстві естетичних властивостей, ускладнених і збагачених суспільною практикою.

В основу реалізму покладено принцип історизму, конкретно-історичне розуміння й зображення людських характерів. Реалізмові властива типізація як засіб виявлення сутнісних соціальних якостей людини й обставин її формування та діяльности.

Мистецтво реалізму має у своєму доробку величезну галерею со­ціальних топів, відтворивши розмаїття і складність соціальних від­носин і зв'язків суспільства в новий історичний період — епоху полі­тичного та економічного панування капіталізму. Слід зазначити, що реалізм зародився в країнах, де капіталізм утвердився найраніше — Англії і Франції. Засновниками західноєвропейського реалізму були В. Скотт і Ч. Діккенс, Ф. Стендаль і О. де Бальзак. Реалізм справив потужний вплив на суспільну свідомість епохи. Він сприяв утвер­дженню матеріалістичного погляду на людину, сутність якого визна­чається як «сукупність усіх суспільних відносин».

Реалістичний тип творчости грунтується не на апріорних прави­лах і схемах, а на проникненні в закономірності соціальної дійсности (вона і є предметом мистецтва). Художник-реаліст пізнає характери і явища життя в русі, розуміє їх як результати дійсности, що розви­вається. Він і мислить закономірностями цієї дійсности.

Реалізм доби капіталізму складався в умовах зростання авторитету науки й куль­тури загалом. Проте науковий характер мали дослідження переважно природних об'єктів. Науковий світогляд, що осягає як ставлення лю­дини до природи, так і суспільні відносини людей, тоді ще не склався. Тому світоглядна орієнтація науки в питаннях вирішення завдань ху­дожньої творчости багато в чому зводилася до сприйняття, засвоєння і використання комплексу тих ідей і цінностей, які характеризують природничо-науковий матеріалізм. Саме така естетика, зразком якої була книга з природознавства, рівність усіх явищ життя перед оком художника, спрямовувала реалізм до натуралізму.

Соціально-історичний аналіз, на якому грунтується реалізм, дає змогу мистецтву всебічно охопити життя людини в суспіль­стві, зробити своїм предметом саме життя, спосіб життя сучасного суспільства, тобто все багатство життєвих обставин, які впливають на долю людини. До них належать виховання та освіта, соціальні, політичні, культурні, етнічні, сімейні та інші відносини і зв'язки людей. Водночас реалізм передбачає художній аналіз суспільства в усіх його соціально-культурних площинах, втілених у сповнених життя людських індивідуальностях.

Друга половина XIX ст. по­значена наростанням кризи капіталістичного суспільства і визрі­ванням бунтівного духу пролетаріату. Тому тенденції розгортання художнього процесу характеризуються подальшим розвитком мис­тецтва, пов'язаним як із демократичними й революційними сила­ми, так і декадентськими, модерністськими течіями, що змінювали одна одну дуже часто. Ці процеси виявилися наприкінці XIX ст. лише як тенденції. Та вже на початку XX ст. художнє життя стало надзвичайно різноманітним і вкрай суперечливим, що й підтвер­джується складністю соціально-історичної доби.

Соціалістичний реалізм — творчий метод, що склався на почат­ку XX ст. як відображення процесів розвитку художньої культури в добу соціалістичних революцій, як вираження соціально-класової концепції світу і людини.

У 20-х роках минулого століття в Росії створилися нові умови, виникли невідомі в історичній практиці конфлікти, драматичні колі­зії, а відтак з'явилися новий герой та нова аудиторія. Постала потреба не тільки в політичному, філософському, а й у художньому осмис­ленні процесу перемоги соціалістичної революції в Росії та шляхів побудови соціалістичного суспільства.

Слід враховувати, що перемога революції в Росії викликала до життя нове мистецтво, а не власне художній метод. Надзвичайно важ­ливо зафіксувати період розвитку нового мистецтва між революцій­ними 1917 і 1934 роками, який відбувався в загальноєвропейському модерному дискурсі, та наступним періодом, — після Першого з'їзду радянських письменників (1934). На з'їзді було прийнято нову худож­ню програму соціалістичного мистецтва та визначено новий художній метод — «соціалістичний реалізм», його принципи і завдання.

У перший період спостерігається активний розвиток мистецтва, не пов'язаного з якимись ідеологічними обмеженнями; він насичений пошуками нових засобів художньої виразности, що могли б найповні­ше донести до аудиторії пафос нових ідей. Розглядаючи специфіку розвитку мистецтва й художнього методу, слід наголосити на умовах, що склалися саме в Росії. Адже період 1917—1921 рр. в Україні, Грузії чи, наприклад, у Вірменії потребує окремого аналізу, оскільки він не тотожний соціально-політичній ситуації в Росії.

Мистецтво соціалістичного реалізму має піввікову історію, воно справило значний вплив на долю світової культури. Більшість ро­сійських митців палко вітали революцію і намагалися дати яскра­ве художнє зображення тих змін, які вона зумовила. З революцією пов'язали свою долю Максим Горький, О. Серафимович, О. Блок, В. Брюсов, С. Сергєєв-Ценський, В. Вересаєв та багато інших пись­менників. Захоплено прийняли її В. Маяковський, С. Єсенін, діячі російського театру і кіно.

Особливого значення в перші післяреволюційні роки набу­ли агітаційно-пропагандистські жанри, зокрема плакат, художньо оформлені свята, монументальне мистецтво. 20-ті роки пов'язані з появою і подальшим широким суспільним визнанням таких творів, як «Нова планета» К. Юона, «Більшовик» Б. Кустодієва, «У голу­бому просторі» А. Рилова, «150 000 000» В. Маяковського, «Росія, кров'ю вмитая» А. Веселого та ін. У ці роки формувалася одна з важ­ливих особливостей — гостре відчуття єдности реальних історичних подій і позиції митця, його небайдужість. Мистці поступово сповню­валися тієї творчої сили, що допомагала їм здійснювати процес, який видатний кінодокументаліст Дзига Вертов назвав «комуністичною розшифровкою світу».

Ентузіазм, оптимістичне ставлення до майбутнього молодої краї­ни, героїка праці стали своєрідним лейтмотивом більшости художніх творів цього періоду. У творах В. Маяковського, М. Шолохова, М. Островського, Л. Леонова, О. Довженка, М. Шагінян, Ю. Лебединського, В. Кетлинської, І. Шадра, П. Тичини, О. Дейнеки, Вс. Вишневського, О. Корнійчука, С. Герасимова та багатьох інших висвітлювалася роль трудового народу в будівництві нового суспільства. Творчість радян­ських письменників, художників, кінематографістів набула світового визнання. Так, М Шолохов був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури, фільм С. Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін» був визнаний найкращим за всю історію кінематографа.

Водночас мистецтво 30-х років неможна розглядати позапроцесом зміцнення адміністративно-командної системи, утвердження культу особи Сталіна, що супроводжувалися репресіями, організаціями кампаній проти талановитих мистців, забороною цілих художніх на­прямів, що склалися у 20-х роках. Не можна не враховувати й того, що соціально-політичний клімат у країні спричинив деформацію сві­тосприймання й у тих митців, які не зазнали репресій і гоніння.

У 1934 р. відбувся Перший всесоюзний з'їзд радянських пись­менників, що зосередив увагу на питаннях «соціалістичного реаліз­му», який визначили як метод «глибоко правдивого», «конкретно-історичного» відображення дійсності в її «революційному розвитку». Певний досвід розвитку нового мистецтва вже був, він формувався в умовах літературної боротьби між письменниками, які вважали себе пролетарськими, й так званими попутниками, тобто тими, хто не по­діляв комуністичного світогляду.

Із середини 20-х років в радянському мистецтві почалися складні й суперечливі процеси. Значна частина митців, які зіткнулися з не­розумінням їхніх творчих пошуків і переслідуваннями, змушена була залишити країну. Інші, не маючи змоги оприлюднювати свої твори, переживали стан моральної смерті.

Дальший розвиток соціалістичного мистецтва пов'язаний пере­дусім із відображенням конкретних історичних подій, адже в 40—60-х роках головне завдання мистецтва полягало в копіюванні так званих типових явищ і подій реальної дійсности. Внаслідок цього мисте­цтво йшло за конкретними подіями: Великою Вітчизняною війною, післявоєнним будівництвом, освоєнням цілинних земель, космосу і т. ін.

На тлі значних загальних тем у те чи інше десятиліття увага зо­середжувалася на конкретних проблемах. Так, розроблення воєнно-патріотичної теми трансформувалося від зображення у творах герої­ки народного подвигу, емоційно насиченої ненависті до фашизму до глибокого морально-психологічного аналізу початку війни, трагічних доль деяких військових діячів, проблем партизанського руху, окупо­ваних територій тощо. Воєнно-патріотична тема охоплює, по суті, п'ятдесят років розвитку радянського мистецтва, вона формувалась як у рядках пісні «Вставай, страна огромная», в поезії М. Бажана, О.Твардовського, в громадському і письменницькому подвизі Муси Джаліля, в кінопубліцистиці О. Довженка, музиці Д. Шостаковича, так і у творах, що з'явилися у 70—90-х роках.

З 60-х років мистецтво соціалістичного реалізму робить наго­лос на ідейних і моральних шуканнях особи, намагається розв'язати суперечність між ідеалом та реальністю, а в естетичній теорії то­чаться гострі дискусії щодо проблем героя, завдань мистецтва, по­треби оновлення художніх засобів. Водночас у середовищі творчої інтелігенції формується так званий дисидентський рух.

В Україні 60-ті роки — це відродження національної самосвідо­мости та новий сплеск національного мистецтва. У цей період в лі­тературі працюють такі видатні мистці і громадські діячі, як В. Стус, В. Симоненко, Л. Костенко, О. Гончар, талант яких засвідчив, що українська національна культура вийшла далеко за межі комуністич­ної ідеології і зберігає та розвиває багатовікові національні традиції.

Саме ті роки можуть розглядатися нині як яскравий приклад су­перечностей між критикою культу особи Сталіна, проголошенням свободи творчості і забороною певних напрямів у мистецтві, волюн­таристськими оцінками М. Хрущовим деяких творів, автори яких піз­ніше були майже позбавлені можливости працювати. Так, М. Хрущов «благословив» у 1963 р. кампанію критики абстракціонізму, а також творчости Б. Пастернака та багатьох інших мистців. У цей же період під гаслом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» роз­гортаються гоніння на українських «шістдесятників».

Ґрунтовний аналіз суперечностей 60-х років, як у політичному, так і в мистецькому плані зробив відомий дослідник Д. Лукач, який наголосив, що й за часів Хрущова література, мистецтво «пристосо­вували» художні образи, героїв творів до вирішення «поставлених практичних завдань». «Ця тенденція була настільки глибокою, що навіть така щира соціалістична книга, визнана опозиційною, як «Не хлібом єдиним» М. Дудінцева, була відкинута з посиланням на той самий принцип: те, що його висновки не підтримували окремих за­ходів, а закликали до реформ, нічого не змінювало в художній оцінці книги».

У 1985—1990 рр. проблеми методологи соціалістичного реалізму стали об'єктом гострих дискусій.

Різка критика соціалістичного реалізму спиралася на такі аргу­менти: публіцистичність визначення методу, нездатність охопити всю жанрову специфіку конкретних видів мистецтва, перетворення соціа­лістичного реалізму на єдиний творчий метод соціалістичного мисте­цтва збіднює, звужує творчі пошуки авторів, створює щось на зразок «вузького коридора», який ізолює мистця від усього багатства навко­лишньої дійсности; соціалістичний реалізм — це система контролю над мистецтвом, «свідоцтво про ідеологічну благонадійність» автора.

Внаслідок розпаду СРСР утворилися незалежні держави, в межах яких розвиток мистецтва відбувається відповідно до національних традицій та сучасних соціокультурних умов. Отже, історія мистецтва соціалістичного реалізму має чіткі хронологічні межі: 1934—1990 рр., вона також має теоретичне обґрунтування, мистецьку практику і посі­дає певне місце в складній історії розвитку художньої культури XX ст.