§6. Мистецтво відродження

На межі XIV—XV ст. спочатку в Італії, а потім і в усій Європі сформувалися передумови для розквіту мистецтва, що звернулося до античних традицій, поєднаних з новими духовними і художніми течіями. Такий поворот зумовлений усім комплексом культурно-історичного прогресу: розвитком товарного виробництва, торгівлі, міської культури, освіти, науки тощо. Певною мірою мистецтво Від­родження зазнало впливу візантійської культури, з одного боку, і го­тичної — з іншого. Нова культура почала розвиватися в італійських містах, які були посередниками в торгівлі й контактах між Сходом і Заходом, між Візантією та Західною Європою. До того ж Італія ніко­ли остаточно не втрачала античних традицій римської культури.

XIII ст. ознаменувало собою певний розквіт середньовічної куль­тури і закладення підвалин у культуру Відродження. Через Італію візантійська вченість потрапила до Європи. 1240 р. в Парижі почав діяти університет — перший заклад вищої освіти в Європі, осере­док європейської науки і філософії. Саме тут розгорнув свою діяль­ність італійський монах-домініканець Фома Аквінський, який по­єднав християнське вчення з аристотелізмом, пов'язавши тим самим надприродне і земне (реальне), віру і розум. Нова теологічна думка стверджувала автономне існування людини і земного життя, визна­вала органічну їх єдність з надприродним. Отже, стали можливими близькі до дійсності зображення природи, людини та її оточення.

Слід зазначити, що італійських майстрів кінця XIII ст. завжди надихали фрески часів Римської імперії, античне мистецтво загалом. Але їх використання, копіювання було неможливим, оскільки ідей­ний зміст тих зображень не вкладався в той, який приймався і па­нував. Лише нове філософське мислення, що поєднало душу з тілом, пробудило інтерес до внутрішнього світу людини і форм її тілесного вираження, поступовими спробами зуміло пов'язати глибоку психо­логічність християнського мистецтва з виразністю та художньою до­вершеністю зображення людини. Цей процес триває й понині.

Вчені виокремлюють у ньому кілька характерних етапів: період Проторе­несансу, в якому вирізняється мистецтво другої половини XIII ст. (дученте), позначене відчутним впливом візантійської школи, і мис­тецтво XIV ст. (триченте), позначене незаперечним впливом готики. У самому Ренесансі окреслюється три періоди: Раннє Відродження (кватроченте) першої половини XV ст., Високе Відродження (друга половина XV — початок XVI ст.) та Пізнє Відродження (XVI ст.).

Нові художні ідеї найвідчутніше почали виявлятися у фреско­вих малюнках. У другій половині ХШ ст. Рим жив багатим художнім життям, відбудовувалися або перебудовувалися храми, упорядкову­валися їхні інтер'єри, передусім за допомогою фрескового живопи­су. Саме в Римі працювали такі майстри, як П'єтро Кавалліні, Якопо Торріті, Філіппо Русуті, творчість яких відзначалася новаторськими елементами.

На межі XIII—XIV ст. заявив про себе і Данте Аліг'єрі — остан­ній поет середньовіччя і водночас перший співець нової епохи. Вчені вважають, що на творчість Данте вплинула французька поезія труба­дурів; так само, як вона справила значний вплив і па Петрарку, який здобував освіту у Франції і кілька років провів при неаполітанському королівському дворі. Не меншою мірою позначилася поезія трубаду­рів і на творчості Боккаччо.

Найвідомішими митцями останнього періоду Проторенесансу були Джотто і Дуччо. Джотто визнається найзначнішим майстром, що відійшов від середньовічної нерухомости і воскресив просторове сприйняття елліністичного мистецтва. Його нова концепція будува­лася на двох головних художніх принципах: перспективній передачі тривимірного простору та на об'ємному трактуванні пластичної фі­гури. Джотто вперше створив живописну систему, що грунтується на взаємодії частин у творі (це спонукало до «живописного» мислення), він дав сучасникам дивовижно чітку монументальну форму, пластич­ність якої створюється кольором.

Мистецтво Раннього Відродження представлене кількома худож­німи школами: флорентійською (Мазаччо, Донателло, Брунеллескі); венеціанською (Джованні Белліні); умбрійською (П'єро делла Франческо). Підґрунтям основної тенденції розвитку перспективи і триви­мірного рельєфного зображення людського тіла було те, що живопис і скульптура стали самостійними мистецтвами, відмежувавшись від архітектури, з якою раніше становили єдине ціле. Появу станково­го, тобто самостійного живопису пов'язують із поширенням традиції мати вдома алтар-складень.

Високий Ренесанс значно поглибив і психологізував відображен­ня людини. Художникам вдавалося досягти цього за рахунок освоєн­ня перспективи, світлотіні і багатства колориту. Великого значення мистці надавали вивченню анатомії людини, без знання якої вважало­ся неможливим досягти успіху в живопису чи скульптурі. І головне, самі художники, а також сучасники, що їх оточували, були значними і творчими особистостями. Загальний гуманістичний характер доби Відродження не міг не покликати до життя високий пафос у зобра­женні людини. Гуманістичний погляд на людину в поєднанні з ви­сокою майстерністю робили твори мистців Відродження (Боттічеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Браманте, Джорджоне, Тіціан, Палладіо) неперевершеною скарбницею світової культури.

Діячі Відродження, відстоюючи права людини на свободу, самови­яв, найчастіше відчували ненадійність і хиткість ізольованого людсько­го існування. Саме таке становище гіпертрофованої індивідуальности, що не має зовнішньої опори, надособистих регуляторних принципів, зумовлювало визнання можливости різноманітного бачення й відобра­ження дійсности, тобто до появи особистої манери творця.

Маньєризмом (італ. тапіеrisто — примхливість, химерність) мистецтвознавці називали епоху Пізнього Відродження;

• з італій­ських маньєристів відомі Тібальді, Б. Челліні, Б. Амманаті, Дж. Вазарі;

• з іспанських — Ель Ґреко;

• з нідерландських — Брейгель Стар­ший, Ієронім Босх.

Для цих художників характерною є екзальтація і піднесеність, довершеність і тонка майстерність, їхня художня мова загострено суб'єктивна, умовна й манірна. Ця епоха тривала майже впродовж усього XVI ст.

В італійському мистецтві після 1520 р. окреслилися три тенден­ції:

Перша, що прагнула зберегти в недоторканості гармонійний ідеал Високого Відродження, дедалі більше схилялася до формального кла­сицизму, який не володів попереднім змістом.

Друга, навпаки, харак­теризувалася глибокою творчою обробкою нової дійсности, завдяки чому народилося мистецтво, що зберігає і поглиблює гуманістичну сутність класичного ідеалу, який набуває більшої драматичности, на­пружености, трагічної суперечливости. Це лінія Мікеланджело, Тіціана, Караваджо, за якими проглядає початок бароко.

Третя — це антикласичний бунт маиьеристів.

Доба Відродження характеризується не тільки яскравим ви­явом особистости мистця. Відбувся загальний суспільний переворот, а у сфері художньої діяльности — справжня революція. Художники рішуче розірвали зв'язки з ремісничими цехами, де здобували фах, і період цей ознаменувався остаточним відокремленням мистецтва від ремесла, став початком професійної спеціалізації в мистецтві, хоч самим художникам Відродження не можна дорікнути щодо професійної обмеженості. Своєрідність, самобутність художника відображала велич особистости кожного з них, водночас спільність їхнього загального високого звучання, єдність традиції, спадкоєм­ности й новаторства були основою класичного розвитку живопису як виду мистецтва Відродження.

Активізація художньої практики, а отже, і її супутника — теорії — породила нове явище в мистецтві — професійну художньо-теоретичну освіту: в 1585 р. живописці брати Каррачі організували першу Ака­демію мистецтв у Болоньї. Це була в повному розумінні слова вища школа, вважає відомий мистецтвознавець-дослідник Б. Віппер. Тут спеціалісти (філософи, медики, поети) читали лекції з естетики, ана­томії, літератури. Лікар Ланцоні на мертвих тілах пояснював фізіоло­гічну будову людини, а один із братів — організаторів школи Агостіно — читав лекції з перспективи й теорії тіней, вів графічний клас. Двоє інших братів керували майстернями створення фігур. Академія мала колекцію зліпків, гравюр і медалей, час од часу організовувала кон­курси на кращі роботи з преміюванням переможців.

Художника, таким чином, стали готувати не через навчання робо­ти з матеріалом (полотном, фарбами, пензлем), а через проникнення в теорію, розуміння своєрідности предмета мистецтва, тобто навчали художнього методу. Теоретична освіта дала поштовх істотному роз­виткові самобутности, професійної самостійности майстра і відповід­но розмаїтости мистецтва. Воно назавжди втратило анонімність, стало винятково авторським.

Упродовж XVI—XVII ст. принципово змінилися стосунки між творцем і споживачем. Соціальна емансипація художника відбу­валась і завдяки світському меценатству — мистців запрошували до двору, їхніми послугами користувалися королі, вельможі, пани. Що­правда, все це не виключало залежности художника, особливо від сма­ків замовників. Та коли взяти до уваги, що їхні смаки формувалися під впливом творів тих самих художників, то йдеться радше про вза­ємозалежність.

У цей період сформувалася практика проведення художніх ви­ставок, спочатку як виняткових подій, а згодом як системи. З другої половини XVII ст. вже діяли виставки членів Паризької академії, а з початку XVIII ст. — публічні виставки в салонах Лувра. В той самий час поширилась і систематична критика виставок у періодич­них виданнях.

Отже, епоха Відродження принципово змінила становище мис­тецтва й художника в суспільстві. Мистецтво наблизилося до науки, політики, соціальної філософії. Дедалі більша роль надбудови, пере­дусім її світських форм, сприяла єдності духовного життя суспіль­ства. Мистецтво стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеалу, який, у свою чергу, впливав на всю систему фор­мотворчих елементів мистецтва.