Питання для самоконтролю

1. Які види рольових конфліктів в психології ви знаєте?

2. В чому відмінність статево-рольових та гендерно-рольових конфліктів?

3. Які найтиповіші причини гендерно-рольових конфліктів?

4. Як розвиваються гендерно-рольові конфлікти?

5. Що буває у випадках хронічних гендерно-рольових конфліктів, що не знаходять розв'язання?

6. Як можна подолати гендерно-рольові конфлікти?

7. Яі стереотипи щодо гомо сексуальності ви знаєте?

8. Яким чином можна охарактеризувати сприйняття гомосексуальності суспільством?

Висновки (стисле резюме)

Гендерний конфлікт – взаємодія або психологічний стан, в основі якого лежить суперечливе сприйняття гендерних цінностей, відносин, ролей, що приводить до зіткнення інтересів і цілей. Відмінності в моделях поведінки чоловіків і жінок можуть стати причинами внутрішньоособистісних, міжособистісних і міжгрупових конфліктів. Невідповідність гендерної поведінки культурним нормам виконання гендерної ролі також може породжувати напруженість і конфліктність на роботі.

Гендерний конфлікт має біологічні, психологічні та соціальні витоки:

1. Завдяки диференціації статей природа забезпечує виживання біологічних систем (чоловіки відповідають за динаміку виду і забезпечують мінливість генофонду, а жінки зберігають наявний генофонд і відповідальні за стабільність виду). Тому чоловіча частина популяції відрізняється від жіночої більш високим ступенем відхилення від середніх величин.

2. Гендерні конфлікти часто кореняться в інформаційних моделях, що складаються в психіці учасників. Чоловіки і жінки по-різному прочитують послання один одного, і тоді помилки сприйняття і реагування призводять до конфліктності взаємин. Розповідь про знегоди, неприємності для жінок є, перш за все, спробою отримати співчуття: вони і не чекають конкретних дій на свої скарги. Чоловіки ж відчувають себе зобов'язаними зреагувати „справою” на висловлені проблеми. Обмін дрібними деталями інформації для жінки - засіб і свідоцтво досягнення близькості, чоловік не любить вдаватися в незначні деталі. Хоча, звичайно, індивідуальні відмінності тут більш важливі.

3. Крім усвідомлення проблем, що мають особисту значущість для учасників, можуть мати значення і об'єктивні соціальні причини зіткнення - через розподіл домашніх обов'язків і лідерства в сім'ї, з приводу конкуренції на високооплачувані та престижні робочі місця, участі у владних структурах і т. п.

Проте, статус чоловіків і жінок у суспільстві постійно змінюється. Однак конфліктності соціальних відносин сприяє існуюче в суспільствах опір подальшому поліпшенню статусу жінок. Дискримінація жінок здійснюється і з боку чоловіків, що намагаються зберегти свої привілеї, владу і багатство. Нерівність глибоко вкоренилося в соціальних інститутах - сім'ї, школи, соціалізації.

Розділ 4.2.

Тема:„Соціальна робота з жертвами насильства на ґрунті гендеру”.

ЗМІСТ:

1. Поняття „насильство”, насильницьке мислення.

2. Види та форми насилля на ґрунті гендеру.

3. Допомога жертвам насильства на ґрунті гендеру.

Ключові слова: гендерне насильство, зґвалтування, сімейне насилля, консультування жертв насилля.

Цілі та завдання вивчення розділу.

Успішне вивчення розділу дозволяє:

Визначити основні шляхи подолання гендерних конфліктів засобами соціальної роботи.

Оволодіти ключовими словами розділу.

Методичні рекомендації до вивчення Розділу 4.2.

При вивченні Розділу 4.2. важливо:

- вивчаючи пункт 1, зупинитися на понятті „насильство”, насильницьке мислення;

- вивчаючи пункт 2, зверніть увагу на види та форми насилля на ґрунті гендеру;

• вивчаючи пункт 3, зверніть увагу на допомогу жертвам насильства на ґрунті гендеру.

Навчальний матеріал.

1. Прочитайте, виділіть основні риси та законспектуйте

Протягом багатовікової історії у світі панував культ сили. Він був основою розуміння величі держави, оцінки історичної постаті, незалежної особистості. На цьому трималися імперії, їх могутність. Історія народів здебільшого подавалась як історія війн, а створення соціуму — через силу та насильство. Проте проблема насильства та пошук ненасильницьких методів вирішення питань історично виникали і будуть актуальними завжди.

Україна, незалежність якої задекларована в Конституції, прагне стати гідним членом світової спільності. Але гідність держави багато в чому залежить від того, як вона охороняє права та свободи своїх громадян, піклується про їх здоров'я. Сьогодні насильство влади послабилось, але зросла „влада” насильства на вулицях наших міст і сіл. Отже, для того, щоб завоювати повагу у світі, нам необхідно навчитись поважати один одного у власному домі.

Поняття „насильство” та похідні від нього широко використовуються в чинному кримінальному кодексі України.

Під насильством розуміють фізичний або психічний вплив особи на іншу людину, який порушує її право на особисту недоторканність, з метою досягнення певного особистого „задоволення”.

Зазначимо, що згідно зі ст.. З Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Насильства за метою поділяються на три групи:

— некорисливі;

— корисливі;

— які посягають на основи національної або громадської безпеки, а також на авторитет органів державної влади і місцевого самоврядування.

Насильницькі некорисливі злочини (суто насильницькі) кульмінацією мають безпосередньо насильство, вчинивши яке, злочинець вважає, що досяг своєї мети. Мотивами такого насильства можуть бути помста, ревнощі, заздрість, гіпертрофований статевий інстинкт, садистські нахили тощо. Але завжди в основі механізму злочинноїповедінкивиявляється агресивно-зневажливе, цинічне ставлення до особи, її життя, фізичного, психічного і духовного здоров'я, честі і гідності.

До некорисливих насильств належать убивство, всі види тілесних ушкоджень, погроза вбивством, мордування, катування, зґвалтування та інші статеві домагання, хуліганство, наруга над могилою, нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або культури, жорстоке поводження з тваринами та деякі інші. Кримінальна відповідальність за скоєні насильства передбачена відповідними законами.

Що ж до другої і третьої групи насильств, то насильство в них є лише першим етапом досягнення особою інших цілей.

Завдають шкоди суспільній безпеці демонстрація по телебаченню і розповсюдження відеофільмів, що пропагують насильство і секс. Це виховує у молоді жорстокість, ненависть до людей і тварин, потяг до скоєння злочинів з елементами садизму, знущання над жертвою.

Ознаки поняття насильства:

— це активна поведінка — дія. Застосувати насильство шляхом бездіяльності не можна;

— дія, спрямована проти іншої особи;

— примусовий вплив, який здійснюється всупереч волі потерпілого, з застосуванням проти нього сили;

— заподіяння шкоди життю, здоров'ю, особистій свободі іншої людини, заподіяння тілесних ушкоджень, мордування, побої тощо;

— залякування, погроза потерпілому;

— застосовується умисно і супроводжується відповідною мотивацією, в центрі якої — ігнорування прав і свобод людини.

Насильства за їх походженням умовно класифікуються на три групи: побутові, дозвільні, статеві.

Побутові насильства — це діяння на грунті конфліктних особистих або громадсько-побутових відносин з потерпілим.

Дозвільні насильства — це діяння, як правило, в компаніях, при проведенні вільного часу, насамперед різних видів „гуляння”. Інколи цей вид насильства має суто хуліганську мотивацію у вигляді п'яного зухвальства, бажання принизити оточуючих, демонстрування нехтування елементарними нормами моралі.

Дещо специфічними виглядають статеві насильства. Найпоширеніше із них — зґвалтування. До таких насильств належать також факти насильницького інцесту — зґвалтування батьками своїх дочок, синами — матерів тощо.

Структура некорисливої насильницької злочинності (за даними 2000 р.) є такою: умисні вбивства — 13%, тяжкі тілесні ушкодження — 57 %,зґвалтування — 3%, випадки хуліганства — 65%.

До 70% вбивств учиняють особи, які не займалися суспільно корисливою діяльністю. Вбивства з використанням вогнепальної зброї становлять 5%, з використанням „холодної” зброї і підручних засобів — 40 %, вбивства у стані сп'яніння — близько 60%. Жінок серед убивць близько 13%.

Переважна кількість некорисливих насильств має ситуативний характер. Мотивами побутових насильств є ненависть, помста, ревнощі, хуліганство тощо.

За часом більшість насильств вчиняється у вечірню пору, а також у дні відпочинку і свят.

Останнім часом почастішали випадки групового насильства, пов'язаного з актами агресивної поведінки негативно „зарядженого” угруповання людей, найчастіше молоді. Така поведінка виявляється, зокрема, у руйнуванні обладнання в культурних і спортивних установах, знущанні над людьми тощо. Інколи ця форма насильницької поведінки спирається на так звану „молодіжну субкультуру”, що базується на сприйманні „ідолів” сучасної музики, спорту, а також на постійному вживанні наркотичних речовин, алкоголю.

Велика небезпека насильницької поведінки походить також з боку так званих тоталітарних сект, світового центру сатанізму, серійних убивць-маніяків.

Отже, насилля розглянутої категорії — це некорисливі агресивні діяння, які вчиняються на ґрунті конфліктів у сфері побутових відносин або під час проведення дозвільного часу і мають особистісно-конфлікт-ну, хуліганську мотивацію.

Переважна більшість осіб, що вчиняють насильства, мають низький рівень освіти, культури і кваліфікації, серед них великий відсоток п'яниць, алкоголіків, наркоманів, токсикоманів.

Як вважають учені, риси майбутнього вбивці, ґвалтівника, хулігана, починають формуватися у дитини вже у 5-7 років. Особливо небезпечно, якщо молоді люди затаюють злобу на людство загалом і на кожну людину окремо, у тому числі і на батьків, родичів.

Негативні норми поведінки, свої погляди ці підлітки намагаються перенести до школи, училища, на виробництво, у гуртожитки, в армію. У групах злочинної спрямованості вони передають свій досвід, утрачаючи залишки моралі, самостверджуються за рахунок зневаги до людського життя, через прояви насильства й глуму.

Фізична або вербальна поведінка, націлена на завдавання будь-кому шкоди, характеризується як агресивна.

Розрізняють два типи агресії: природжену та інструментальну. Джерелом природженої агресії є злість. Т єдина мета — завдати шкоди.

У разі інструментальної агресії завдання шкоди — не самоціль, а засіб для досягнення будь-якої іншої позитивної мети. Так, наприклад, у 1990 році політичні лідери США виправдовували війну у Перській затоці, розглядаючи ЇЇ не як злочинницький намір повбивати 100000 іракців, а як засіб звільнення Кувейту. Отже, природжену агресію ми можемо назвати „гарячою”, інструментальну—„холодною”. Інколи важко визначити різницю між породженою та інструментальною агресією. Те, що починається з холодного розрахунку, може розпалити ворожнечу. Наприклад, більшість убивць є ворожими, вони імпульсивні, їм притаманні неконтрольовані спалахи емоцій. Але деякі з цих убивць є „інструментальними”. Із 1000 убивств з метою пограбування, здійснених у Чикаго з 1919 року, більшість були холодними і з наміром.

Є три концепції стосовно причин природженої і набутої агресії:

1. Природжені агресивні мотиви.

2. Природна реакція на фрустрацію.

3. Як наслідок навчання.

Жан Жак Руссо покладав вину за соціальне лихо на суспільство, а не на людську природу. Томас Гоббс, Зігмунд Фрейд, Конрад Лоренц розглядали агресивні мотиви як природжені, бо агресія є інстинктом. Але теорія агресії як інстинкту не розкриває варіацій агресивності у різних людей і в різних культурах. Проте, хоча схильність людей до агресії і не вкладається в рамки інстинкту, більшість учених вважає, що вона має біологічну природу, що це складний поведінковий комплекс. Так, у тварин і людей вчені встановили наявність в центральній нервовій системі центрів, що відповідають за прояв агресивності.

При стимулюванні цих структур мозку прояви ворожості зростають. При цьому навіть дуже покірливих тварин можна довести до люті, а самих жорстоких — приборкати.

Спадковість впливає на чутливість нервової системи до дії збудників агресії. Давно відомо, що тварин багатьох видів інколи розділяють через їхагресивність. Був проведений експеримент: взяли звичайних мишей — альбіносів і розділили їх на дві групи за ознакою агресивності/не агресивності. При повторенні цієї процедури в 26 поколіннях було отримано один виводок невірогідно лютих мишей, а інший — виключно спокійних.

Наш темперамент, який зумовлює нашу здатність сприймати і реагувати на дії будь-яких чинників, передається нам спадково і залежить від реактивності нашої симпатичної нервової системи. Є дані, що у безстрашної імпульсивної дитини виникають порушення поведінки в підлітковому віці.

Чутливість нервової системи до стимулювання агресії залежить і від хімічного складу крові. Люди, що перебувають у стані алкогольного сп'яніння, значно частіше проявляють агресивну поведінку. У реальному світі під впливом алкоголю здійснюється майже половина злочинів, пов'язаних із насильством, у тому числі і сексуальним.

Алкоголь підсилює агресивність, знижує рівень почуття відповідальності, а також послаблює здатність оцінювати наслідки своїх дій. Алкоголь розгальмовує і руйнує індивідуальність.

На агресивність також впливає чоловічий статевий гормон тестостерон. При цьому препарати, що знижують рівень тестостерону у чоловіків, схильних до насильства, послаблюють їхні агресивні тенденції. Після 25 років рівень вмісту тестостерону у крові чоловіків знижується, а разом з цим і кількість "насильницьких" злочинів серед чоловіків відповідного віку. Також серед нормальних підлітків і дорослих чоловіків ті, у яких рівень тестостерона високий, більш схильні до делінквентної поведінки, наркотичної залежності і агресивних проявів у відповідь на провокацію.

Отже, існують вагомі біологічні, генетичні і біохімічні фактори, що сприяють прояву насильства. Але думка більшості вчених зводиться до того, що некоректно обґрунтовувати агресивну поведінку як генетично закладену у людській природі.

Джон Доллард надавав велике значення фрустрації у прояві агресії. Фрустрація — це все, що перешкоджає досягненню мети. Вона підсилюється, коли наша цілеспрямованість має дуже сильну мотивацію, коли ми очікуємо отримати задоволення, а отримуємо нічого.

Фрустрація може викликати розлючення і емоційну готовність реагувати агресивно. При цьому стимули, асоційовані з агресією, підсилюють агресію. Таким стимулом може стати зброя, що знаходиться в полі зору. Наприклад, половина всіх убивств у США була здійснена за допомогою особистої вогнепальної зброї. Зброя не тільки провокує агресію між агресором і його жертвою, але й створює психологічну дистанцію між ними.

Агресивну манеру поведінки людина може засвоювати, спостерігаючи за дією оточуючих і відмічаючи наслідки цих дій. Якщо дітям не демонструвати модель агресивної поведінки дорослого, вони рідко проявляють агресивність у грі або розмові і, не дивлячись на фрустрацію, грають спокійно. А ті з них, хто спостерігав за агресивними дорослими, самі проявляли елементи агресії. На основі цих та інших спостережень А. Бандура запропонував теорію соціального навчання агресії. Демонстрування моделей агресивної поведінки мають місце у сім'ї, засобах масової інформації, соціальному середовищі.

Таким чином, агресія проявляється в двох формах: природжена і інструментальна, а її причини пояснюють три основні теорії. Теорія агресії, що розуміється як інстинкт, найбільш часто асоціюється з іменами Зігмунда Фрейда і Конрада Лоренца, пов'язує агресивність з такими факторами, як спадковість, біохімія крові та властивість центральної нервової системи. Теорія фрустрації розглядає агресивність як наслідок глибоких розбіжностей між рівнем потреб і рівнем реальних досягнень особи. Теорія соціального навчання розглядає агресію як поведінку, набуту шляхом навчання. При цьому наявність вигоди від прояву агресії робить її більш стійкою, Різниця в мові, звичаях і експресивності змушує думати, що людська поведінка, як правило, соціально запрограмована, а не генетично зумовлена. Так, наприклад, американці їдять устриць, але не слимаків. Французи їдять слимаків, але не коників. Зулуси їдять рибу, але не свинину, а індійці їдять свинину, але не яловичину. Росіяни і українці їдять яловичину, але не гадюк. Китайці їдять гадюк, але не людей. Жителі Нової Гвінеї із племені Жаля вважають людей делікатесом.

Таким чином, поведінка, набута шляхом навчання, може проявлятися в різних життєвих ситуаціях. При цьому велике значення має переконання, світогляд людини, її характер, темперамент.

Сім'я як наукова дефініція є об'єктом дослідження багатьох наук: соціології, філософії, права, психології, педагогіки, валеології, демографії, економіки, медицини тощо.

Кожна з цих наук вивчає відповідно до предмета специфічні сторони функціонування і розвитку сім'ї: економісти — домогосподарство і споживчу функцію, соціолога —як соціальний інститут, заснований на шлюбі і виконує певні соціальні функції, валеологи — стан здоров'я батьків і дітей здорової сім'ї, та ін.

Сім'я виступає у ролі середовища, особливого оточення, яке формує людину, від якого значною мірою залежить фізичне, психічне і духовне здоров'я її членів.

Зауважимо, що в усіх існуючих визначеннях сім'ї вчені виділяють як одну із провідних — виховну функцію. Педагогіка визнала провідним методологічним принципом сімейного виховання базисну соціалізацію дітей шляхом посилення всіх основних функцій сім'ї, в першу чергу виховної, моральної, психологічної,регулятивної, функції взаємодопомоги.

У родинно-сімейній енциклопедії сімейне виховання визначається як одна з основних форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані педагогічні дії батьків з повсякденним впливом сімейного побуту, школи, соціального оточення.

Виділяють п'ять компонентів тактики сімейного виховання; диктат, опіка, конфронтація, мирне співіснування, співпраця.

Диктат у сім'ї — це систематичне пригнічення, придушення одними членами сім 'ї ініціативи і почуття власної гідності у інших членів сімейства. Диктат передбачає насильство, наказ, жорсткий авторитаризм. Надзвичайна авторитарність батьків щодо дітей гальмує розвиток таких якостей, як самостійність, ініціативність, почуття власної гідності, віру у свої можливості і, навпаки, виховує грубість і навіть ненависть до батьків. Дитина —жертва такого виховання — виростає заляканою, безвільною, а в майбутньому може стати агресивною.

Конфронтація — сімейна війна між батьками та дітьми. У таких сім'ях застосовується покарання дітей.

У соціальній психотерапії виділяють два типи сімей: тоталітарну (домінаторну) і партнерську.

Ознакою тоталітарної сім'ї є: зловживання батьків владою, суворі правила сімейного виховання, здебільшого примусові, відсутність рівноправ'я, спільнихсімейних заходів, сімейної єдності, співчуття тощо. Між типом сім 'ї, сімейними відносинами і рисами особистості дітей існують тісні зв'язки. Так, недостатність батьківської любові, ласки, доброти, уваги, турботи, присутність насильства в сім'ї породжує у дітей агресивність, зниження інтелекту, зрив у поведінці тощо.

Д. Ушинський зазначив, що страх — саме найбагатше джерело пороків (жорстокість, озлоблення, пристосування, догідництво).

Проблема сімейного насильства до останнього часу була поза увагою вітчизняних дослідників, тоді як у зарубіжній науковій літературі згадана тема досить широко висвітлена. Найбільш поширене фізичне насильство (це вчинок, що був здійснений з метою, або сприймається як такий, що здійснюється з метою завдати іншій людини шкоди) та психічне насильство (свідомий вплив на психічні пізнавальні процеси та емоційно-вольову сферу потерпілого).

За даними соціальних опитувань, насильство в українській сім'ї — досить розповсюджене явище. Соціальні дослідження HAH України свідчать: 68% жінокв країні потерпають від знущань в сім'ї, в тому числі 20%, як правило, від побоїв чоловіка. Встановлено, що майже дві третини сімейно-побутовихзлочинів супроводжувались фізичним насильством над жертвою.

Аналіз статистичних даних свідчить, що кількість умисних убивств, учинених на 'рунті побутових відносин, зросла з 1996 по 1999 рік на 48 %. Тобто за умови вирішення проблеми насильства в сім'ї можна різко знизити загальний рівень такого особливо тяжкого злочину, як умисне вбивство.

За результатами досліджень, у 57,2% сімейно-побутові злочини супроводжувались фізичним насильством над жертвою. Вартий уваги і той факт, щонасильство в сім'ї не є винятковою монополією чоловіків — питома вага осіб жіночої статі, які вчиняють насильство на побутовому ґрунті, — 26,3%.

Якщо насильство в сім'ї, в тому числі і щодо жінок, — потерпілими у всіх випадках стають і діти. Встановлено, що на формування поведінки в зрілому віці значний вплив мають сімейні стосунки. Прояв насильства в сім'ї породжує удітейтенденцію до повторення подібної поведінки у майбутньому.

Залишається досить гострою проблема насильницького ставлення до жінок. Однією з крайніх форм насильства є зґвалтування дівчат та жінок. В Україні щороку офіційно реєструється майже півтори тисячі таких випадків.

Крім того, різні види насильства стосовно жінок залишаються, як правило, прихованими і не знаходять відображення у статистиці. Особливо це стосується сексуального насильства. Так, 50% жінок, згідно із соціологічними дослідженнями HAH України, зазнали сексуальних домагань на роботі, а 8% із них — досить часто.

Слід зазначити, що проблема насильства над жінками — давня хвороба нашого суспільства. Якщо на заході, зокрема під впливом руху за громадянські права, в суспільстві з'явилося розуміння неприпустимості стосунків, заснованих на насильстві, то в нашій державі поки що такого немає. Навіть, наприклад, такі прислів'я, як "люби як душу, а тряси як грушу" або "справа сімейна — справа темна", свідчать, по-перше, про те, що насильство ніби входить в норму стосунків між чоловіком і жінкою, а по-друге, що суспільство стоїть осторонь від сімейних справ, навіть якщо вони і набувають трагічного забарвлення.

Отже, проблема насильства у нашому суспільстві потребує негайного вирішення, а для цього необхідна чітка скоординована діяльність громадських об'єднань громадян, місцевої влади і правоохоронних органів.

Однією з причин насильства є загальний кризовий стан держави, що, в першу чергу, позначається на сім'ї, спричиняє падіння її життєвого рівня. Інтереси та проблеми сім'ї, забезпечення здобутку життєво необхідних продуктів та товарів, постійні нестатки та різного роду проблеми погіршують сімейні стосунки як у психологічному, так і фізичному відношеннях. Соціально-економічні і політичні зміни, що відбуваються у нашому суспільстві, виявилися надмірними і для підростаючого покоління. Багато молодих людей відчуває розгубленість перед сьогоденням. Поширилися такі негативні факти, як грубість у ставленні до старших, вчителів і батьків, прояви насильницької поведінки, безпритульність та жебрацтво.

А тому загальносоціальне насильство багато в чому залежить від ефективного вирішення в країні соціальних і економічних завдань, що повинно сприяти утвердженню загально соціальних цінностей, гуманізації морального клімату, реалізації принципів соціальної справедливості.

Щоб докорінно змінити ситуацію з проявом насильства, необхідна перш за все консолідація зусиль правоохоронних органів і населення з питань профілактики та попередження цього ганебного для нашого суспільства явища.

Для подолання насильства на перше місце серед правових засобів слід поставити формування правосвідомості і правової культури громадян та профілактику правового нігілізму населення України. В країні вже здійснюються певні заходи в цьому напрямку — розроблена Загальна Концепція правової політики в галузі прав людини.

Суспільство повинно бути об'єктивно та суб'єктивно підготовленим для втілення прав і свобод людини й громадянина. З точки зору суб'єктивної підготовки, як і в самому утвердженні людських прав, велику роль відіграє формування нової молодої української генерації, всебічне моральне виховання, поглиблена та фундаментальна фахова підготовка, де положення „Прав і свобод людини й громадянина” повинно стати фундаментом професіоналізму науково-практичних кадрів та правоохоронних органів України.

Основоположні міжнародні документи в галузі прав людини втілили в собі нал прогресивніші ідеї, вироблені людством протягом багатьох століть. У них закріплені головні гарантії гідного існування людини, захисту її прав і свобод. Головними серед них є: загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950), Документ Копенгагенської наради — конференції з людського виміру НБСЕ (1990) та інші.

Повага до прав людини є одним із пріоритетів Статуту ООН. У вступі до Статуту говориться, що ООН була створена; „...для утвердження віри у фундаментальні права людини, гідність та цінність особи, у рівні права жінок та чоловіків”.

Генеральна асамблея, однією з функцій якої є допомога у реалізації прав та фундаментальних свобод людини, прийняла Всесвітню декларацію прав людини, Декларацію прав дитини.

Серед закріплених у Загальній декларації прав і свобод слід відмітити, що до громадських (особистих) прав належить право на свободу від катування чи жорстокого, нелюдяного, такого, що принижує гідність, поводження і покарання.

Рівні громадянські права і обов'язки членів подружжя у стосунках між собою, зі своїми дітьми гарантуються Конвенцією Ради Європи, особливе місце в переліку документів, що захищають права людей, займає Гаазька міністерська Декларація (1997). Важливою особливістю її є постійне наголошення на необхідності дотримання прав жінок. Положення Гаазької декларації базуються на ідеях Пекінської декларації, прийнятої на IV Всесвітній Конференції зі становища жінок (1995).

Дослід роботи Міжнародного жіночого правозахисно-го Центру „Ла Страда — Україна” в напрямі дослідження проблеми торгівлі жінками, дітьми в Україні та ведення превентивної діяльності свідчить, що викорінення та попередження цього насильства можливе тільки розробкою комплексних заходів державними органами та неурядовими організаціями з урахуваннямміжнародного досвіду.

У 1997 р. Україною ратифіковано Європейську Конвенцію проти катувань, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та покарання. Нормиміжнародногоправа у сфері захисту прав людини є обов'язковими для всіх держав та їхорганів.Кожен має право на життя, безпеку особи і незастосування до себе тортур та іншого жорстокого, нелюдського або принизливого поводження чи покарання з бокуправоохоронних органів.Застосування сили співробітникамиправоохоронних органівможливо лише тоді, коли це абсолютно необхідно, з метою охорони правопорядку. Застосування повинно відповідатиправоохороннимцілям, збитки та ушкодження мають бути мінімальними.Співробітникиорганіввнутрішніх справ мають з належною сумлінністю запобігати, розслідувати та приборкувати всі проявинасильствастосовно громадян, що здійснюються посадовими або приватними особами в оселі, громаді та офіційних установах.

2. Прочитайте, виділіть основні риси та законспектуйте

До недавнього часу насильство на гендерному грунті (НГГ) розглядалося як справа суто особиста, сімейна. Однак в останні роки відбулося зрушення в осмисленні цьогопредмета, було опубліковано безліч досліджень, документально підтверджують широке розповсюдження НГГ і його серйозний вплив на жіночу психіку. Жіночі організації відкрито заявили, що НГГ– проблема соціальна, а зовсім не особиста. Були прийняті закони, що передбачають кримінальну відповідальність за НГГ, і розроблені механізми їх виконання. НГГ піддалося осуду на всесвітніх форумах, де були прийняті відповідні резолюції. Організація Об'єднаних Націй дала визначення НГГ і визнала це явище серйозною проблемою, що впливає на особистість, сім'ю, суспільство і нації.

Поняття „насильство на гендерному грунті” включає в себе слово „гендерний” тому, що його жертвами в переважній більшості випадків стають жінки. Насильство такого роду спрямовано, насамперед, на жінок як представниць слабкої статі, не здатних чинити опору сильнішим фізично чоловікам і в цілому володіють відносно низьким соціальним статусом. Недолік сили і статусу робить жінок вразливими для насильства.

Всупереч стереотипним уявленням про жертви насильства на гендерному грунті (НГГ), в реальності воно може торкнутися будь-якої жінки. Серед жертв НГГ є жінки багаті і бідні, освічені тані, заміжні, вдови і розведені. Згідно з оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), жертвою НГГ в якийсь момент життя стає кожна п'ята жінка. Інші дослідження дають навіть більш гнітючу статистику – аж до того, що жертвами насильства стає одна жінка з трьох. Сьогодні відомо, що НГГ може призвести до розвитку хронічних психологічних і фізичних розладів і негативно вплинути на найрізноманітніші аспекти життя жінки. Багато жертви згвалтування отримують серйозні фізичні й психічні травми, аж до психозу і смерті. Вірогідність самогубства серед жертв згвалтування в дев'ять разів вище, ніж серед жінок, що не піддавалися насильству.

Головна мета зловмисника при НГГ– знайти контроль і владу над своєю жертвою. Зазвичай НГГ носить характер образи. Цей особливо стосується тих випадків, коли злочинець і жертва знайомі, а саме до цієї категорії належить переважна більшість випадків НГГ. Згідно зізнанням жертв НГГ, чим ближче вони знали гвалтівника, тим сильніше виявлялася психічна травма, отримана в результаті сексуальної агресії з його боку.

За своїм характером насильство може бути разовим, повторюваним або хронічним. Тактика, використовувана гвалтівником, також буває різною; насильство не обов'язково носить сексуальний характер; можуть використовуватися різні комбінації фізичного, психологічного та емоційного (вербального) насильства. Це може спричинити тяжкі наслідки, включаючи фізичні травми, психологічну біль і хронічне відчуття страху у жертви.

Численні дослідження злочинності демонструють той факт, що серед осіб, які вчинили злочин, превалювали чоловіки. У Росії, наприклад, чоловіки здійснюють 80-90% умисних вбивств. Чоловіки також займають перше місце і серед потерпілих від фізичної агресії: серед молодих чоловіків вбивство значно частіше є причиною смерті, ніж серед жінок. Однак, на відміну від чоловіків, жінки частіше стають жертвами подружнього насильства та сексуальної агресії.

Незважаючи на той факт, що гендерні відмінності впливають на формування агресії і її проявів, серед дослідників досі немає згоди про причини гендерних особливостей агресивної поведінки. У всякому разі, біологічні та генетичні інтерпретації насильства і агресії все ще мають своїх прихильників.

Кількісне превалювання чоловіків серед злочинців і агресивних особистостей призвело до того, що краще розроблені теорії, що пояснюють чоловіче насильство. Відзначимо лише деякі з цих теорій. Гендерні теорії чоловічого насильства можна умовно розділити на дві групи: у першій насильство обумовлено внутрішніми причинами, в другій –зовнішніми. Серед перших найбільш поширені концепції, згідно з якими чоловіче насильство є результат інтеграції (інтеріоризації) насильства в маскулінну ідентичність. У свою чергу, до зовнішніх (або ситуаційно зумовленим) теоріям можна віднести спроби пов'язати насильство: 1) із зовнішніми обставинами, які сприяють формуванню позитивного ставлення до насильства у чоловіків, 2) з факторами ризику, які сприяють агресивній поведінці; 3) з дезінтеграцією соціальних інститутів, що сприяє перетворенню насильства в ключову рису маскулінної ідентичності, і, нарешті, 4) з роллю окремих спільнот та їх субкультур.

Питання про джерело насильства дуже важливий. Ряд теорій формування особистості знаходить причини агресивної поведінки в тому соціальному оточенні, в якому формується індивід. До таких концепціям, що приділяє особливу увагу взаємозв'язку насильства та гендерної ідентичності, можна віднести психоаналітичне напрям, теорію соціалізації і – з деякими застереженнями – теорію навчання.

Незважаючи на те увагу, яку всі ці теорії приділяють соціальним аспектам і соціальному оточенню, локалізувати інститути, що впливають на формування агресивних поведінкових реакцій і чоловіків і жінок, вкрай складно. Неможливість виділити чіткий часовий проміжок у розвитку особистості, протягом якого відбувається формування агресивної маскулінності, змушує думати, що даний процес триває протягом усього життя, він інтегрований в усі соціальні інститути. Таким чином, надзвичайно важко відокремити „нормальні” інститути та соціальні організації повсякденного життя від тих, що формують маскулінну ідентичність, одним з кореневих елементів якої є насильство. Отже, протягом усього життя людини існує як реальна можливість формування маскулінності, пов'язаної з насильством, так, відповідно, і можливість істотного перегляду цієї моделі ідентичності.

У численних експериментах досліджувалися набори особистісних рис, що сприяють агресивної поведінки, таких як боязнь громадського несхвалення, загальна і ситуаційна тривожність, дратівливість і емоційна чутливість, тенденція вбачати ворожість в чужих діях, переконаність людини в тому, що він у будь-якій ситуації залишається господарем своєї долі, схильність відчувати почуття сорому, знижений або підвищений самоконтроль. Показово, що всі перераховані вище особистісні риси досить важко віднести до власне „маскулінних”. Як зазначає ряд дослідників, чоловіки, які вчинили насильство по відношенню до своїх дружин, не мають єдиної типової структури особистісних рис. Більше того, іноді подібне насильницьке поведінка властива особам з абсолютно різною структурою особистості. Таким чином, можна зробити висновок, що досить складно встановити тісний взаємозв'язок між агресивною поведінкою і характеристиками особистості. Це, у свою чергу, дозволяє поставити під сумнів зв'язок маскулінної гендерної ідентичності з конкретним соціальним („агресивним”) поведінкою.

Існуючі підходи не в змозі пояснити причини насильства з боку жінок. Про насильство жінок над жінками не тільки в родинних, але і в партнерських відносинах стали говорити порівняно недавно. Незважаючи на те що рівень злочинності серед жінок невисокий, необхідно з'ясувати природу цього феномену і не виключати жінок з аналізу насильницьких злочинів. Жінки насилу знаходять парадигми для артикуляції свого досвіду і знань у цій сфері. Соціально-біологічні теорії зі зрозумілих причин ігнорують агресивність жінок. При дослідженні жінок-злочинниць їх нерідко патологізіруют – так, наприклад, традиційний психоаналіз підкреслює тут нереалізований мазохізм жінок.

Ряд дослідниць вважає, що насильство і домінування чоловіків принципово відрізняється від насильства жіночого, вони пропонують розробити особливу теорію жіночого насильства, яка б якісно відрізнялася від теорії насильства чоловічого. З точки зору ситуаційного підходу можна припустити, що, по-перше, умови, за яких жінки вчиняють насильство, можуть відрізнятися від умов, в яких насильство здійснюють чоловіки, і, по-друге, що жінки тут можуть мати іншу мотивацію. Така форма жіночого насильства, як насильство над дітьми, дозволяє побудувати універсальну концепцію насильства, в якій найважливішим фактом є дисбаланс влади між сторонами. Діти зазнають насильства саме в силу своєї незахищеності і залежності. Як тільки вони знаходять владу у вигляді фізичної сили, економічної незалежності, їх ослаблені, постарілі і втратили колишню владу матері самі починають звертатися за допомогою. Щоб зрозуміти, чому чоловік здійснює насильство над жінками, слід зрозуміти, чому самі жінки здійснюють насильство над дітьми. Пануюча в даний час репрезентація насильства жінок у вітчизняних ЗМІ представляє таких жінок як раціональних, жорстоких, холоднокровних, що втратили свою жіночність людей.

Багато експертів – прямо або побічно – пов'язують насильство чоловіків з швидкими соціальними змінами і нестабільністю, наприклад з такими явищами, як війна та її соціальні наслідки. При цьому важливо досліджувати, який вплив надають соціальні зміни і війни на людей, що беруть участь в боях, і на цивільне населення, що залишилося вдома. Найгірше досліджено зміни при переході від періоду відносної стабільності до відносної нестабільності і знову до стабільності. Наприклад, як врівноважений в мирний час чоловік стає гвалтівником щодо жінок в період військових дій? Експерти сперечаються про те, чи є насильство над жінками під час війни наслідком соціальної санкції насильства в поєднанні з доступністю беззахисної жертви - або ж ми маємо справу з процесами ідентифікації, пов'язаними з гендерними відносинами в цілому, з конструкціями Я-інші, друг-ворог і т.п. Одне пояснення тут не виключає інше. Бруталізації чоловіків, що беруть участь у військових конфліктах, може бути мультифакторна процесом, куди входить і санкція насильства, і тренінг насильства, і практика приниження і перетворення на об'єкт тих, хто завдяки офіційній пропаганді (або культивуються спогадами про колишні приниження) стає маркованим ворогом.

Вивчення факторів ризику, що сприяють агресивної поведінки, в ході вивчення громадської здоров'я стало окремою сферою дослідження. При дослідженні насильства чоловіків проти жінок важливо виділяти ризик стати гвалтівником (наприклад, уявлення про те, що жінка підпорядкована чоловікові) і ризик стати постраждалої. Проведені дослідження такого чинника ризику, як стрес, показують суперечливу взаємозв'язок між ситуацією стресу чоловіка та його актом насильства проти жінки. Ці протиріччя пов'язані з різноманітністю форм стресу, яким можуть бути схильні чоловіки у різноманітних ситуаціях в сім'ї, на роботі, в армії або на війні. Крім того, за свідченнями соціальних працівників, чоловіки-насильники не шукають підтримки до тих пір, поки не перенесуть значний стрес. Враховуючи всі фактори ризику, необхідно звернути увагу не тільки на кореляції між факторами ризику і чоловічим насильством, але і на особливості самого насильства, тобто на механізм «вибору» об'єктів потенційного насильства. Останнє особливо важливо, тому що під впливом стресу окремі чоловіки можуть здійснювати насильство проти осіб, які не мають особистих відносин з гвалтівником, але належать до групи людей, які в сприйнятті агресора „підходять” для насильства або вбивства. Показово, що розрядка стресу відбувається в присутності дружин або партнерок, дітей і матерів, але майже ніколи - у присутності начальства і вищестоящих колег (не кажучи вже про насильство над ними).

Ще одна концепція акцентує роль соціальних інститутів у генезі насильства. Армія - показовий приклад інституту, систематично формуючого маскулінну ідентичність, в якій насильство відіграє вирішальну роль. Гендерний аналіз армії, наприклад армії Ізраїлю, наочно демонструє, що успішна участь в армії - і, таким чином, адаптація до маскулінності, пов'язаної з насильством, - винагороджується в цивільному житті у вигляді доступу до престижній роботі і політичному впливу. У психологічному відношенні армія робить щось протилежне - консервує в солдата дитячу психіку, затримує його розвиток. Вона вимагає від солдата слухняності, вірності авторитетам, представляє йому мало вибору, чи не привчає до самостійності - за нього думають старші, вони повинні про все подбати. Коли солдати потрапляють у важкі положення (дідівщина, полон, голод), вони не виявляють ні ініціативи, ні організованості, реагуючи тільки окремими відчайдушними вчинками, а турботу та відповідальність за них беруть матері, об'єднані в Комітети солдатських матерів.

Серед інших інститутів, що грають важливу роль у подоланні насильства, можна виділити правоохоронні органи (міліція), судову систему та законодавчі структури. На відміну від армії, ці інститути орієнтовані не стільки на відтворення і заохочення маскулінної ідентичності, пов'язаної з насильством, скільки-хоча б у теорії – на припинення дій гвалтівників. На практиці ж для вітчизняних правоохоронних органів характерно бездіяльність, при якому рутинний збір доказів малоефективний. Тільки два-три випадки з 100 доходять до вироку суду і засудження гвалтівника. Незахищеність постраждалої і свідків, економічний пресинг з боку слідчого, судді та адвоката підозрюваного, проблеми з родичами, які вишукують особистісні недоліки потерпілої, - все це структури патріархату, постійне відтворення яких формує і затверджує певне уявлення про соціальний порядок.

Серед соціальних інститутів важливу роль у конструюванні гендерної ідентичності, гендерної ієрархії і, таким чином, громадської думки щодо насильства проти жінок грає і релігія.

Таким чином, на сьогодні навряд чи можна говорити про наявність розвиненої системи соціальних інститутів, що сприяють формуванню ненасильницької маскулінності.

У цьому розділі ми розглядаємо два види НГГ– домашнє (сімейне) насильство та згвалтування. Жертва, потерпіла, постраждала – взаємозамінні терміни, які використовуються в цьому довіднику для позначення жінки, яка переживає або в минулому пережила НГГ. Гвалтівник, кривдник, зловмисник – терміни, що використовуються в даному довіднику для позначення особи, що здійснює (вчинила) акт НГГ щодо жінки.

Домашнє насильство – це система поведінки однієї людини для збереження влади і контролю над іншим. Воно включає наступні форми.

Фізичне домашнє насильство – систематичні фізичні атаки і загрози з метою контролю над іншою людиною. Воно включає удари, побої, задушення, укуси, кидання в людину предметів, стусани і поштовхи, а також застосування або загрозу застосування холодної або вогнепальної зброї, наприклад пістолета або ножа.

Сексуальне домашнє насильство (у тому числі згвалтування у шлюбі) – це незаконні сексуальні дії щодо партнера або сексуальний контроль над партнером. Сюди входять примус до статевого акту з партнером або іншими особами, сексуальне звернення, що принижує людську гідність жінки, і категоричну відмову від безпечного сексу.

Психологічне домашнє насильство – використання різних тактик для того, щоб ізолювати партнера від зовнішнього світу і підірвати його самооцінку заради більш повного підпорядкування кривднику. Сюди входять різні маніпуляції з боку кривдника, емоційне і вербальне насильство, принижує почуття власної гідності партнера. Воно може включати загрози, лайка, образи, принизливі компліменти, а також такі дії, як заборона працювати поза домом; ізоляцію від батьків і друзів; загрозу заподіяння шкоди коханим людям або речам; постійний контроль і перевірки.

Економічне домашнє насильство – позбавлення грошей, обмеження доступу до фінансів, обмеження можливості досягти економічної самостійності (наприклад, отримати оплачувану роботу).

Незважаючи на тиск, жертві внутрішньо хочеться поділитися подією, прорвати стіну мовчання, навколишнє насильство в їх житті. Однак рідкісна жінка наважиться на це без сторонньої допомоги; більшість з них гостро потребують того, щоб їх запитали.

Дослідження показують, що жертви НГГ здатні зцілитися від травми, і одним з ключових компонентів зцілення є присутність в їх житті близької людини, здатного оцінити і зрозуміти, що вони пережили, людини небайдужої, знає і розуміє. Пережила насильство жінці потрібна різноманітна допомога, наприклад група психологічного розвантаження, притулок, правова допомога і т. д. Але найважливіший, основоположний крок на шляху одужання - це бути почутою і зрозумілою, можливо, вперше в житті. Без цього жінка, швидше за все, ніколи не зробить і наступних кроків з метою набуття допомоги.

Домашнє насильство – комплексний вид насильства. Це повторюваний зі збільшенням частоти цикл фізичного, словесного, емоційного, духовного та економічного приниження, залякування заради підтримки контролю над жертвою. Сімейне насильство-явище досить поширене в усьому світі і у всіх верствах населення. Про насильство в сім'ї говорять у тих випадках, коли факти грубого і жорстокого звернення не поодинокі, чи не випадкові і ситуативні, а регулярні, систематичні і постійно повторюються. При всій різноманітності видів насильства - фізичного, сексуального, психологічного, економічного і т.д. Саме для сімейного насильства характерно те, що воно набуває загального, генералізований характер. Не буває сімейного гвалтівника, який би зачіпав свою жертву або жертв в чомусь одному.

Як вже обговорювалося вище, жінки частіше, ніж чоловіки, стають жертвами сімейного насильства. Випадки сімейного насильства над чоловіками поширені не так широко, хоча і вони нерідкі, а тому скидати їх з рахунків не слід. Тим більше що саме жінки ініціюють і здійснюють насильство над дітьми, навіть жінки, яких вважають люблячими матерями. І нарешті, коли обидва партнери постійно провокують один одного і учиняють бійки, сварки, скандали, ображають і принижують один одного, має місце взаємне насильство. При цьому, як вважають дослідники, зовсім неважливо, хто їх ініціює: відповідальність несуть обидві сторони.

Найчастіше жінка, яка живе в ситуації насильства, навіть і не здогадується, що відбувається з нею можна віднести до цієї категорії. При домашньому насильстві партнер (чоловік, колишній чоловік, коханець) ображає і принижує жінку; не дозволяє їй бачитися з подругами і родичами, і б'є її або кричить і загрожує побоями, і б'є дітей; змушує жінку займатися сексом проти її волі; не хоче, щоб жінка працювала; змушує її думати, що тільки він може правильно розпоряджатися сімейними грішми; постійно її критикує (як жінка одягнена, як готує їжу, як виглядає); вселяє почуття провини перед дітьми і використовує дітей для опосередкованого насильства. Воно має місце, якщо жінка в сім'ї відчуває себе безпорадною і нікому не потрібною, боїться свого партнера, відчуває себе самотньою, у всьому звинувачує тільки себе, махнула на себе рукою і живе, тільки підкоряючись почуттю боргу.

При дослідженні джерела проблем тієї чи іншої пари необхідно вивчити чинники та умови, які звели подружжя і до теперішнього моменту підтримують їхній шлюб. Згідно з існуючими комплексним моделям, наприклад теорії Дж. Мюретейна, при виборі шлюбного партнера діють три фактори, три сили тяжіння: прагнення, гідності та роль. Ці сили діють послідовно в трьох фазах, їх значення в кожній фазі змінюється. Кожна фаза служить своєрідним фільтром для відсіву невідповідних партнерів.

На першій фазі (прагнення, мотивація до будівництва відносин) істотну роль відіграють такі чинники, як зовнішня привабливість і манера поведінки (важливе значення відіграє і те, як дані характеристики оцінюються іншими людьми). На другій фазі (гідності) центр ваги зміщується головним чином у бік схожості інтересів, точок зору, цінностей. На третій фазі, насамперед, оцінюється сумісність ролей. Партнери встановлюють, чи зможуть вони зайняти в подружньому союзі взаємодоповнюючі ролі, що дозволить їм задовольнити свої потреби.

На всіх фазах діє принцип „сумісності обміну”. Рівновага досягається тільки тоді, коли такий обмін з точки зору партнерів є рівноцінним. Джерелом проблем нерідко служать невиправдані очікування, які почасти усвідомлені і сформульовані, почасти усвідомлені, але не обговорювалися з партнером, а почасти неусвідомлені.

Найбільша кількість зіткнень і конфліктів припадає на перші роки існування сім'ї: на стадію формування індивідуальних стереотипів спілкування, узгодження систем цінностей і вироблення загальної світоглядної позиції. По суті, на цій стадії відбувається взаємне пристосування подружжя, пошук такого типу відносин, який задовольняв би обох. При цьому перед подружжям стоять завдання: 1) формування структури сім'ї, 2) розподілу функцій (або ролей) між чоловіком і дружиною, 3) вироблення загальних сімейних цінностей. Для здійснення взаємної адаптації шлюбних партнерів необхідна сумісність їхніх уявлень за трьома вказаними параметрами; ідеальним було б їх повний збіг, але воно в реальному житті неможливо.

Тому, зокрема, самими критичними в плані домашнього насильства є перший шлюбний період (до 1,5-2 років) і період після 10-15 років спільного життя. Це етапи двох основних криз міжособистісних сімейних відносин, за час яких змінюються як самі відносини, так і їх учасники. При цьому перший критичний період, що обумовлює зміни в поведінці жертви, пов'язаний з повним „розчиненням” її ідентичності в партнері і у взаєминах з ним. Чоловік навмисно затверджує свою владу, тим самим закріплюючи безсилля жінки. Як правило, молода жінка частіше, ніж представниці старших вікових груп, не бажає миритися з проявами психологічного (а тим більше фізичного) насильства, прагне змінити своє становище, шукає допомоги психолога і навіть готова розлучитися з партнером, з боку якого відчуває насильство. У той же час економічна залежність жінки, відмова „від свого життя” заради „інтересів сім'ї” підтримують насильство з боку чоловіка (партнера).

Після першого-другого року спільного життя процес розвитку сім'ї та шлюбу досягає того рівня, коли на перший план виходять особистісні якості подружжя, що визначають стабільність шлюбу. Зростання вимог до шлюбного партнера створює основу для потенційних конфліктів на основі відмінностей в інтересах, поглядах, цінностях і рисах характеру. Якщо всі зусилля з подолання напруженості невдалі, розвиток відносин веде до розірвання шлюбу або до його „закріпленню”, але на патологічної основі - тобто на основі згоди з насильством. Тоді стрес знаходить хронічний характер, і розвивається так звана посттравматична стресова реакція.

Для опису посттравматичної стресової реакції, що виникає в результаті насильства, використовуються поняття „невроз нещасного випадку”, „компенсаторна істерія”, „травматична неврастенія” і т.д. Насильство часто викликає затримку або зниження рівня фізичного і розумового функціонування і розвитку, невротичні реакції, різні соматичні захворювання (ожиріння, різка втрата маси тіла, виразка шлунка, шкірні захворювання, алергії). Поведінка жертв характеризує занепокоєння, тривожність. Типові порушення сну, хронічне пригнічений стан, агресивність, схильність до усамітнення, надмірна поступливість, запобігливе, догідливе поведінку, загрози або спроби самогубства, невміння спілкуватися, налагоджувати стосунки з іншими людьми, низька самооцінка та ін

У другій період жертва, перетерпіла багато труднощів і зробилася більш чутливою, крихкою, тобто ще більш «виктимной», намагається осмислити, що відбувається. Однак хронічне переживання кризи, жорстоке поводження і постійні травми до цього періоду формують так званий „синдром битої жінки” (скорочено - СБЖ). Л. Уокер на початку 80-х рр.. ХХ століття включила в поняття СБЖ наступні аспекти: страх, депресія, почуття провини, пасивність і низька самооцінка. Пізніше Дж. Дуглас запропонував нову реорганізовану версію СБЖ, що включає ознаки і докази домашнього насильства:

• травматичний ефект насильства (занепокоєння, соматичні симптоми);

• наявність вивченої безпорадності (депресія, низька самооцінка, низька здатність до вирішення конфліктів);

• деструктивні механізми роботи з насильством (вина, заперечення насильства, неправильне розуміння його сутності).

Крім того, у жінок, що піддаються насильству, частіше зустрічаються афективна патологія (депресія) і зловживання на цьому тлі алкоголем та наркотичними речовинами.

Можна сказати, що саме „звикання до насильства” з боку жертви, зведення його в культурну норму є головним чинником, що підтримує довготривале насильство з боку чоловіка. І таке звикання, згідно комплементарної („додаткової”) теорії шлюбу Т. Уинч, починається з батьківської сім'ї: діти засвоюють і повторюють моделі шлюбних відносин батьків. Порівняльні дослідження відносин у сприятливих і конфліктних сім'ях показали, що на баланс відносин важливе вплив робить модель шлюбу батьків, відносини батька до матері, переживання дитинства. Урівноважені подружжя було спокійними в дитинстві, їх рідко карали, частіше пестили, з ними відкрито говорили про питання сексу. Їхні взаємини гармонійніше, і їм не доводиться витрачати сили на виправлення партнера і відносин з ним, на розчарування – у партнері і у взаєминах, в сім'ї як такої, а також на помсту, зради і інші способи „відновлення справедливості”.

Існують деякі загальні характеристики реальних і потенційних жертв домашнього насильства: пасивність, подчиняемость, невпевненість у собі, низька самооцінка, почуття провини. Ці якості, з одного боку, є умовами виникнення домашнього насильства, з іншого – поглиблюються з часом і тягнуть за собою розвиток насильства. Також є спільні характеристики гвалтівників: критичність по відношенню до інших, агресивність, владність, скритність, імпульсивність. Також загальної характерною рисою є перевагу стратегії домінування і придушення в конфлікті.

Більш позитивне сприйняття себе, осмислення конфліктної ситуації як насильства створює більш конструктивну взаємодію і знижує інтенсивність і різноманітність форм насильства. Схильність звинувачувати себе або бачити причину конфлікту в зовнішніх обставинах визначає вибір деструктивних стратегій взаємодії, що підтримують акти насильства з боку партнера.

Дуже часто віктимна поведінка є формою агресії або самоагресії: воно спрямоване на придушення і контроль над поведінкою і переживаннями інших людей або себе. Це ілюструють спостереження психоаналітиків. Наприклад, широко відомий „Едипів комплекс” у чоловіків або „комплекс Електри” у жінок змушують людину шукати і вибирати собі в друзі, знайомі, подружжя і товариші по службі людей, схожих на тиранів-батьків або матерів. Збочене прагнення до захищеності змушує людину-жертву вибирати собі в „захисники” тиранів. Їх поведінка для жертви ніколи не стане несподіваним і тому - що лякає. А отже, воно комфортно. Налякати жертву можуть справжня любов, ніжність, доброта.

Таким чином, дуже часто жінка не знаходить в собі сил розлучитися зі своїм чоловіком або співмешканцем. На це є маса причин: матеріальна залежність, неможливість знайти житло, політика щодо жінок, культурно-історичні традиції. Не останнє місце в цьому займають міфи, які поділяють оточуючі люди. Розглянемо ряд міфів про сімейне насильство.

Міф: домашнє насильство – не злочин, а просто скандал – сімейна справа, в яке не слід втручатися.

Домашнє насильство – це кримінально караний злочин. У багатьох країнах юристи та адвокати, що спеціалізуються на захисті прав жінок, вважають, що домашнє насильство займає одне з перших місць серед усіх видів злочинності. Існує відповідальність за окремі види злочинів: тілесні ушкодження, побої, катування, згвалтування і т.д.

Міф: образа жінок має місце переважно в нижчих шарах суспільства і серед національних меншин.

Однак факти свідчать про те, що побиття дружин широко поширене в усіх соціальних та економічних групах. Жінки, що належать до середнього і вищого класу, намагаються не розголошувати своїх проблем. Вони також можуть боятися соціальних труднощів і оберігати кар'єру чоловіка. Багато хто вважає, що повага, яким користуються їхні чоловіки в суспільстві, поставить під сумнів правдоподібність історій про побиття. З іншого боку, малозабезпечені жінки позбавлені подібних забобонів, тому їх проблеми більш на увазі.

Міф: ображені жінки – мазохістки і божевільні.

Факти свідчать про те, що небагато людей отримують задоволення від побиття або образ. Жінки не розривають подібні взаємини в основному через економічної залежності від партнера, тому, що соромляться розповісти кому-небудь про насильство і не знають, куди звернутися за допомогою, або тому, що бояться відплати у відповідь на свої дії. Іноді суспільство і сім'я схиляють жінку залишитися з чоловіком. Поведінка, обумовлене прагненням вижити, часто неправильно тлумачиться як божевілля.

Міф: насильство прямо пов'язане з алкоголізмом; тільки питущі чоловіки б'ють своїх дружин.

Факти говорять про те, що третина чоловіків, які вчиняють насильство, не п'ють взагалі; багато з них страждають від алкоголізму, але знущаються над своїми дружинами як в сп'янінні, так і тверезі. І тільки деякі чоловіки бувають майже завжди п'яні. Алкоголь знімає заборони і робить для деяких чоловіків побиття допустимим і виправданим.

Міф: жінки самі навмисне провокують своїх катувальників.

Факти говорять про те, що суспільство, що не бажає приписувати провину вчиняє насильство чоловікові, замість цього раціоналіза і навіть виправдовує насильство, зображуючи жертву буркотливою і ниючий жінкою, у той час як гвалтівник використовує будь-яку саму незначну фрустрацію або роздратування в якості виправдання для своїх дій.

Міф: якби дружина хотіла, вона могла б піти від чоловіка-кривдника.

Є багато причин, що заважають жінці піти від кривдника: соромно розповісти стороннім про те, що трапилося; страшно, що кривдник ще більше розлютиться і насильство зросте; житлові проблеми; економічна залежність; брак підтримки від друзів і фінансової допомоги; емоційна прив'язаність до чоловіка. Найчастіше тут діє сукупність причин. Найнебезпечніший період для жінки настає після того, як вона приймає рішення залишити кривдника. У цій ситуації чоловік може стати агресивніше перед особою можливості втратити свою „власність”.

Міф: дітям потрібен батько, навіть якщо він агресивний, або „я залишаюся тільки через дітей”.

Без сумніву, діти потребують сім'ї, яка їх любить і підтримує. Але якщо замість любові і розуміння дитина стикається з агресією і насильством, то це підвищує тривожність і стомлюваність, породжує психосоматичні розлади і порушення в психологічній сфері.

Міф: ляпас ніколи не ранить серйозно.

Насильство відрізняється циклічністю і поступовим зростанням. Воно може починатися просто з критики, переходячи до принижень, ізоляції, потім до ляпасів, ударів, регулярному побиттю - аж до смертельного результату.

Таким чином, міфи розходяться з фактами. Будь-який чоловік, незалежно від того, чи є він алкоголіком, наркоманом, психопатом чи ні, може бути гвалтівником. Насправді багато з них добре себе контролюють, ходять на престижну роботу, активні в суспільстві, мають багато друзів.

Найбільш поширені причини, через які жінки, які страждають від насильства в сім'ї, не можуть змінити свою життєву ситуацію:

1) страх догляду (жінка, що ризикнула піти, піддається іноді смертельноїнебезпеки);

2) незнання власних прав та можливостей;

3) житлові проблеми (відсутність реальних законодавчих заходів, що гарантуютьможливість розселення або обміну загальної квартири);

4) економічні проблеми (неможливість підтримки матеріальногоблагополуччя поодинці, абсолютна економічна залежність від чоловіка, відсутністьроботи і т. д.).

До нерішучості призводять і численні помилкові соціальні установки щодо сім'ї та шлюбу, такі як:

- Розлучення - ознака поразки жінки;

- Насильство присутня у всіх сім'ях (тільки всі члени сім'ї прагнуть його приховувати);

- Сім'я - це жіноче призначення, і тільки жінка несе відповідальність за те, що тут відбувається;

- „Без мене він пропаде”;

- Необхідно жертвувати собою і все терпіти заради дітей;

- Допомогу знайти неможливо – чужі проблеми нікому не потрібні.

Жінкам заважає піти з сім'ї не тільки це, але ще й ілюзія, що насильство більше ніколи не повториться. На жаль, в більшості випадків це не так. Цикли насильства мають три повторюваних стадії, тривалість кожної стадії і їх періодичність у кожному окремому випадку різні. Але ці патерни завжди повторюються з зростанням сили і частоти.

Перша фаза, або стадія наростання напруги, зводиться до незначних побоям, при цьому зростає напруженість між партнерами. Постраждалі виходять з такої ситуації різними шляхами: вони можуть заперечувати сам факт побиття або зводити до мінімуму значення насильства („Могло б бути гірше, це всього лише синець”). Зовнішні фактори впливають на швидкість переходу до наступної стадії.

Жертви насильства йдуть на все, щоб контролювати ці фактори, - вони навіть виправдовують жорстокість партнера і інших людей.

Друга фаза характеризується серйозними випадками побиття. Гвалтівник нездатний керувати своїм деструктивною поведінкою, і події стають серйозними. Основна відмінність другій стадії від першої полягає в тому, що тут обидві сторони усвідомлюють: ситуація вийшла з-під контролю. Тільки одна людина може покласти край насильству - сам гвалтівник. Поведінка жертви на цій стадії нічого не змінює.

Третя стадія, медовий місяць, - це період надзвичайного спокою і любові, уваги і навіть, в деяких випадках, покаяння. Грубе поводження змінюють подарунки, хороші манери, запевнення в тому, що насильство ніколи більше не повториться, благання про прощення. Жертві хочеться вірити, що цей кошмар вже ніколи не повториться. У цей період партнери відзначають, що між ними знову спалахнуло щире почуття любові. Однак, оскільки це взаємовідношення деструктивно, стадія медового місяця закінчується переходом до фази наростання напруги в новому циклі насильства.

Американська дослідниця сімейного насильства Л. Мак-Клоскі виділяє основні причини його стабілізації; на її думку, вони цілком залежать від жінки, що не здатної кардинально змінити ситуацію і вирватися з порочного кола подібних взаємин, позбавивши тим самим і себе, і своїх близьких від страждань. Нерідко жінка, не розуміючи витоків невмотивованої жорстокості, починає звинувачувати чи засуджувати себе, шукати причини насильства в собі. Перенесення вини з гвалтівника на жертву називається „засудженням жертви”. Зважаючи повної економічної залежності від чоловіка, неможливості або небажання працювати, відсутність професії або освіти, через страх перед зниженням соціального статусу багато жінок бояться розлучення і терплять насильство виключно заради матеріальних благ. У таких випадках жінки починають добровільно ізолюватися від людей, боячись ревнощів і демонструючи повну відданість і самовіддачу або соромлячись себе і своїх сімейних відносин. Іноді зустрічається і свідоме прийняття і очікування насильства з боку чоловіка, коли жінка вважає, що чоловікові за його природі і соціальному призначенню властиво ображати дружину і тримати її в страху, а тому на це треба дивитися „філософськи”, спокійно.

Не існує єдиної теорії, здатної всебічно пояснити різноманітні причини сімейного насильства. Беручи до уваги складність людської природи, особливості соціальної взаємодії і характер сім'ї як соціальної структури, потрібно враховувати і різноманітність сімей, індивідуальні характеристики їх членів та ті соціальні фактори, які, переплітаючись і поєднуючись, можуть породжувати насильство.

Конфлікт, що призводить до насильства, можна, використовуючи термін Л. Козера, назвати „нереалістичним”. Його породжують агресивні імпульси, що шукають вихід незалежно від об'єкта. Суть такого конфлікту - в самовираженні, в тому числі аффективном.

Сучасна цивілізація не тільки не пригнічує, а й, навпаки, стимулює прояв агресії і культивує насильство. Агресія могла закріпитися еволюційно як доцільний інстинкт виживання, захисту від зовнішньої загрози. Але всі властивості людини потребують в зовнішніх стимулах для свого повного прояву. Достовірно встановлено, що жорстоке поводження з дитиною в сім'ї не тільки породжує агресивну поведінку по відношенню до інших дітей, але і веде до насильства і жорстокості в дорослому житті, перетворює фізичну агресію в життєвий стиль особистості. Високий рівень агресії визначає вибір відповідних форм поведінки, наприклад, у такої людини зростають показники спонтанної реактивної агресії, дратівливості. Часто жорстокість обумовлена не тільки емоційно, вона зароджується і на грунті інтелектуальної нездатності і фанатизму.

Існує набір рис характеру, які були виявлені у чоловіків, які били своїх подруг або дружин; чотири останні характеристики майже однозначно вказують на схильність до насильства. Якщо чоловік несе в собі кілька рис характеру з перерахованих нижче (три або чотири), то ймовірність фізичного насильства достатня висока. У деяких випадках він може мати всього дві таких характерних риси, але вони виражені надмірно (наприклад, найсильніша ревнощі, яка доходила до абсурду). Спочатку чоловік буде пояснювати свою поведінку як прояв любові і турботи, і жінці це може лестити; з часом це поведінка стає жорстокішим, воно робиться засобом гноблення жінки.

Ревнощі. На самому початку взаємин чоловік завжди каже, що його ревнощі – це знак любові. Однак ревнощі не має нічого спільного з любов'ю, це-ознака незахищеності і власництва. Чоловік запитує жінку, з ким вона розмовляє по телефону, звинувачує її у флірті, злиться, коли вона проводить час з друзями або дітьми. У міру наростання ревнощів він все частіше дзвонить їй протягом дня, починає несподівано з'являтися вдома. Він може намагатися заборонити їй працювати через страх, що вона познайомиться на роботі з іншим чоловіком, або навіть розпитувати про дружину своїх друзів.

Контроль. Спочатку чоловік пояснює таку поведінку турботою про безпеку, про розумне времяпрепровождении або про необхідність прийняття правильних рішень. Він сердиться, якщо жінка „пізно” повернулася додому після походу по магазинах або ділової зустрічі. Він докладно розпитує її про те, де вона була, з ким розмовляла. У міру посилення такої поведінки він може не дозволяти жінці приймати самостійні рішення з ведення господарства, вибору одягу і т.п. Він може ховати гроші або навіть вимагати, щоб вона запитувала дозволу вийти з кімнати або будинку.

Швидкий зв'язок. Багато жінок, які пережили домашнє насильство, зустрічалися або були знайомі зі своїми майбутніми чоловіками або коханцями менше шести місяців. Він налітає як вихор, заявляючи про „любов з першого погляду”, і лестить жінці, говорячи: „Ти єдина, кому б я міг це сказати”, „Я нікого досі не любив так, як тебе”. Він відчайдушно потребує у подрузі і незабаром наполягає на інтимних відносини.

Нереальні очікування. У цьому випадку чоловік вкрай залежний від жінки з точки зору задоволення своїх потреб; він сподівається, що вона буде чудовою дружиною, матір'ю, коханкою, другом. Він, наприклад, каже: „Якщо ти мене любиш, то я – все, що потрібно тобі, а ти – все, що потрібно мені”. Передбачається, що вона піклується про його емоційний стан і про все в будинку.

У його проблемах винні інші. При виникненні тієї чи іншої проблеми завжди знайдеться винуватець, що змусив чоловіка надходити неправильно. Він може звинувачувати жінку у всіх своїх невдачах і помилках, кажучи, що вона його дратує, відволікає від думки і заважає виконувати роботу. У кінцевому підсумку вона винна в усьому, що відбувається не так, як йому хотілося б.

Його почуття породжують інші люди. Стверджуючи: „Ти зводиш мене з розуму”, „Ти ображаєш мене, поступаючи не так, як я прошу”, „Ти мене дратуєш”, - він усвідомлює свої думки і почуття, але використовує їх для маніпуляції жінкою.

Гіперчутливість. Такий ранимий чоловік буде говорити про свої „ображених” почуттях, коли насправді він сам веде себе безвідповідально, він розглядає найменшу невдачу як результат підступів проти нього. Він готовий бундючно і з ентузіазмом говорити про несправедливість, яка на ділі є невід'ємною частиною життя будь-якої людини: це може бути прохання вийти на роботу в позаурочний час, накладення штрафу, звернення за допомогою в домашніх справах.

Грубість по відношенню до тварин або дітям. Він жорстоко карає тварин або байдужий до їх страждань або болю; він вважає, що дитина в змозі виконати щось, явно виходить за межі його можливостей (скажімо, карає дворічну дитину, яка намочила ліжечко), або дражнить дітей, молодших братів чи сестер, доводячи їх до сліз (60% чоловіків, що б'ють своїх дружин, б'ють також і своїх дітей). Він може вимагати, щоб діти не їли разом з ним за столом або сиділи в своїй кімнаті, поки він удома.

„Грайливе” застосування сили в сексі. У ліжку йому подобається розігрувати фантастичні сцени, де жінка абсолютно безпорадна. Він дає зрозуміти, що ідея згвалтування його збуджує. Він може використовувати злість і роздратування для маніпуляції жінкою з метою домогтися сексуального контакту. Або він може зайнятися сексом в той час, коли жінка ще спить, або вимагати від неї сексу, коли та втомилася або хвора.

Образа словом. Він використовує грубі та образливі слова, що принижують жінку, як би перекреслюють всі її переваги. Чоловік каже їй, що вона дурна і без нього нічого не зможе зробити; день може починатися і закінчуватися такими образами.

Ригідні сексуальні ролі. Чоловік чекає, що жінка буде йому догоджати; він говорить, що вона повинна залишатися вдома, підкорятися йому в усьому - навіть якщо це стосується злочинних дій. Він хоче бачити жінку дурним істотою, не здатним бути цілісною особистістю без чоловіка.

Д-р Джекіл і м-р Хайд (персонаж оповідання Р.Л. Стівенсона „Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда”, в якій доктор Джекіл відкрив засіб, що дозволяє йому на час перетворюватися на порочну, жорстоку особа на ім'я містер Хайд). Багатьох жінок приводить в подив „раптова” зміна настрою партнера: зараз він милий і добрий, а в наступну хвилину вибухає від люті, чи він іскриться щастям - і тут же сумний. Це не говорить про наявність особливих „психічних проблем” або про те, що він „божевільний”. Запальність і різка зміна настрою характерні для чоловіків, що б'ють своїх партнерів.

Випадки побиття в минулому. Чоловік може розповісти, що бив жінок і колись, але це вони змушували його так чинити. Про це можна почути від його родичів або колишньої дружини. Насправді такий чоловік готовий побити будь-яку жінку.

Загроза насильства. Сюди відноситься будь-яка загроза застосування фізичної сили заради контролю над поведінкою жінки: „Я тебе вб'ю”, „Я зламаю тобі шию”. І хоча більша частина чоловіків не загрожує своїм дружинам, гвалтівник буде виправдовувати свою поведінку, стверджуючи, що „всі так кажуть”.

Биття посуду, руйнування предметів. Така поведінка може бути спробою покарати жінку (наприклад, зламавши її улюблену річ), але набагато частіше чоловікові необхідно її тероризувати, щоб тримати в покорі. Він може розбити тарілку кулаком або кинути в жінку що попало. Це важлива ознака: тільки незрілі люди б'ють посуд (або ламають речі) в присутності інших з метою погрози.

Застосування сили в якості аргументу. Чоловік тримає жінку в підпорядкуванні, силою змушує її вийти з кімнати, штовхає і штовхає її і т.п. Крім того, він може спробувати ізолювати жінку, наприклад, заборонити їй працювати, дружити з ким-небудь і т.п.

Дуже важливо вміти розрізняти всі такі ознаки, щоб запобігти або зупинити насильство. Існує і ще один перелік поведінкових ознак, які говорять про схильність людини до насильства:

• людина переконана у правильності стереотипів про насильницькі відносинах: традиційні погляди на роль чоловіка в сім'ї та суспільстві (тобто він вважає, що тільки чоловік може бути „господарем в домі”);

• агресивний з дітьми або домашніми тваринами;

• перекладає провину за свої дії на інших;

• патологічно ревнивий;

• не усвідомлює, що агресивна поведінка може мати серйозні наслідки;

• намагається ізолювати жінку від будь-яких занять поза будинку або спілкування з іншими людьми;

• фізично грубий з жінкою (штовхає, смикає за рукав і т.д.);

• загрожує покінчити з собою, якщо жінка спробує розірвати відносини.

Причини фізичного насильства умовно можна розділити на три групи:

1. Причини, викликані особливостями особистості чоловіка і історією його життя.

2. Причини, викликані історією життя жінки та її особистісними особливостями.

3. Причини, зумовлені особливостями подружніх відносин.

Кожна з них може стати визначальною, однак, як правило, до внутрішньо сімейні насильству над жінками призводить цілий комплекс причин.

До найбільш типовим причин насильства, обумовленим особистістю чоловіки і історією його життя, можна віднести наступні:

- Модель батьків - батько бив матір;

- Батько й мати в дитинстві часто били чоловіка;

- Традиційний погляд на становище жінок і чоловіків у сім'ї (чоловік абсолютний і беззаперечний глава сім'ї);

- Впевненість у тому, що жінка має потребу бути жертвою і нездатна розірвати відносини;

- Високий рівень тривожності і занепокоєння з приводу свого домінуючого становища;

- Постійне вживання алкоголю;

- Низький рівень самосвідомості та самоконтролю;

- Нездатність прийняти відповідальність за вчинені дії;

- Високий рівень стресу, обумовленого економічними та побутовими причинами;

- Яскраво виражене бажання завдати шкоди іншій людині;

- Психопатія і т. д.

Як можна бачити, агресивні чоловіки нерідко випробували насильство по відношенню до себе в дитячі роки і спостерігали поведінку старшого чоловіка, який виявляв жорстокість по відношенню до жінки. Вони часто стикалися з алкоголізмом, расизмом, класовою ворожнечею і женоненавістніческімі поведінкою. Багатьом з них не довелося відчути в дитинстві любові і турботи.

Але не всі агресивні чоловіки підходять під цю категорію. Деякі з них страждають психічними захворюваннями і не відчувають докорів сумління з приводу насильства, у той час як інші щиро відчувають жах перед такою поведінкою. Агресори мають тенденцію виправдовувати свої дії, стверджуючи, що вони жертви тих, кого вони насправді ображають. На жаль, таке переконання дуже часто підтримують багато соціальні інститути, такі як поліція, суд, церква, соціальні та медичні служби.

Фактори ризику жінок також пов'язані з несприятливою життєвою ситуацією в батьківській родині. Крім того, сюди можна віднести наступні особливості:

- Високий рівень психологічної залежності від чоловіка;

- Економічна залежність від чоловіка;

- Більш високий рівень освіти жінки в сім'ї;

- Наявність у жінки фізичних вад (особливо якщо вони з'явилися в процесі спільного життя);

- Низька самооцінка;

- Недостатня сексуальна активність або неграмотність у цій сфері. Потенційним жертвам насильства також властиві такі характерні

поведінкові ознаки:

• вони відчувають страх перед запальністю свого партнера;

• часто поступаються партнеру, боячись образити його почуття або викликати гнів;

• відчувають бажання „врятувати” партнера, коли той потрапляє в неприємне або скрутне становище;

• виправдовують погане поводження партнера і перед собою, і перед іншими;

• терплять, коли роздратований і злий партнер їх б'є, штовхає, пхає і т.д.;

• приймають рішення щодо своїх дій чи вчинків друзів, виходячи з бажання або реакції партнера;

• виправдовують партнера тим, що він веде себе точно так само, як колись його рідний батько надходив з матір'ю.

Для подружніх відносин, забарвлених насильством, характерні наступні прояви:

- Конфліктність і постійні сварки;

- Вербальна агресія у взаєминах подружжя;

- Боротьба за владу і домінування в сім'ї;

- Низький соціально-економічний статус;

- Ригідність у взаємодії та взаємовідносини партнерів. Жінки, проти яких спрямоване насильство, можуть випробувати:

• поступове погіршення здоров'я, у міру того як посилюється емоційне, фізичне і економічне насильство;

• зниження самооцінки, втрату впевненості в собі;

• сильне почуття самотності, сорому і страху;

• постійні стреси і психофізіологічні розлади;

• почуття розпачу від неможливості вирішити проблему насильства в сім'ї;

• наростаюче почуття провини через нездатність впоратися з проблемою самотужки й агресію, спрямовану проти себе.

Як правило, фізичне насильство над жінкою поєднується з насильством сексуальним. Сексуальне насильство - це вчинення сексуальних дій проти волі партнера, а також примусу партнера до неприйнятним для нього форм сексуальних відносин. Згвалтування в шлюбі - злочин, який до цих пір не вважається злочином. У багатьох країнах світу шлюб як би наділяє чоловіка безумовним правом на сексуальні відносини з дружиною і правом застосовувати силу у разі її відмови.

Види сексуального насильства досить докладно представлені в спеціальній літературі. До клінічних проявів сексуального насильства щодо жінок відносять скарги потерпілих на хронічні болі, психогенні болю (болю внаслідок дифузної травми без видимих проявів); гінекологічні відхилення, часті інфекції сечостатевої системи (діаспорян, болі в тазової області); часті візити до лікарів з невизначеними скаргами або симптомами без ознак фізичного нездужання; хронічні посттравматичні стресові порушення; розлад сну і апетиту; втома, зниження концентрації уваги і т. д. До психологічних наслідків цієї форми насильства можна віднести такі явища: зниження самооцінки; почуття ізоляції і нездатність впоратися з ситуацією; депресивні стану; суїцидальні тенденції; зловживання алкоголем, схильність до вживання наркотиків і т. д.

Можливість сексуального насильства обумовлена не тільки особистістю чоловіки (гвалтівника), а й особистістю жертви. Дослідження виявили узагальнений соціальний портрет такого чоловіка і характерні риси його біографії: низький рівень освіти; домінантна холодна мати; негативне сприйняття батька; відсутність позитивної емоційної зв'язку зі своїми батьками; використання батьками незаслужених покарань; підвищений рівень лібідо; алкоголізм; страх перед жінками, обумовлений порушеннями чоловічої ідентичності.

Для чоловіків „групи ризику” по сексуальному насильству характерні установки кримінальної культури сприйняття жінки як побутового предмета, необхідного для „нечоловічої” роботи. Дуже часто сексуальне насильство використовується на тлі нестійкої ідентичності чоловіки, як засіб утвердження власної мужності перед самим собою.

Зарубіжні фахівці кризових центрів для жінок узагальнили типові установки, що обмежують можливість допомоги жертвам внутрісімейного насильства:

- Страх відплати, якщо гвалтівник дізнається, що жінка комусь розповіла про насильство;

- Сором і приниження від того, що сталося;

- Думки про те, що вона заслужила покарання;

- Прагнення захистити свого партнера;

- Неповне усвідомлення ситуації;

- Переконання, що лікарю або психологу не обов'язково знати про насильство, тому що він дуже зайнятий і не повинен витрачати на це свій час;

- Переконання, що лікар і психолог не можуть допомогти в цьому питанні.

Не менш небезпечним видом внутрісімейного насильства над жінками є насильство психологічне. Психологічне насильство проявляється в наступних формах:

1. Ігнорування психологічних потреб жінки: потреби в безпеці; потреби належати до групи (у всіх своїх діях і вчинках вона повинна належати тільки чоловікові); потреби в пізнанні (заборона на навчання); потреби в самореалізації в професійній сфері (заборона на роботу).

2. Ізоляція. Це жорсткий контроль над сферою спілкування жінки, заборона на спілкуванняз колегами по роботі, подругами, родичами, жорсткий контроль над будь-якимвзаємодією поза домом. У випадку розлучення або образи чоловік може заборонити дружині спілкуватисяз дітьми.

3. Постійні погрози: руйнування сімейного простору, міжособистіснихвзаємин, іронія, глузування, бажання поставити партнера в незручну ситуацію іпродемонструвати це оточуючим.

4. Створення сімейної коаліції в результаті відкидання жінки.

5. Формування портрета неуспішною, невмілої і неспроможною матері в очахдітей.

6. Заперечення. Нездатність і небажання проявити уважне, ласкаве,дбайливе ставлення до жінки, що проявляється в емоційній холодності.

7. Маніпуляція жінкою (використання інформації - помилкової або істинної – дляконтролю над жінкою і т. д.).

Виділяють і причини психологічного насильства, що залежать від особливостей особистості жінки. До них можна віднести:

- Виражене страждання жертви як чинник підкріплення агресії;

- Економічну, психологічну та емоційну залежність;

- Більш високий рівень освіти жінки;

- Невисокий соціально-економічний статус жінки;

- Досвід сприйняття себе в якості жертви в батьківській родині;

- Низький рівень самооцінки;

- Високий ступінь внутрішньосімейних розбіжностей і конфліктів між подружжям;

- Численні стресові ситуації (безробіття, смерть близьких, важка і низькооплачувана робота, ворожі дії знайомих людей);

- Вживання алкоголю і наркотиків.

Дослідження показали, що більш ніж в 8% випадків внутрісімейного насильства образам піддається не тільки особистість жінки, але і її соціальні функції. Під час сварки чоловік, знаючи слабкі місця жінок, атакує приватне і професійну гідність жінки.

Існують три поширених моделі для пояснення динаміки взаємин насильства: цикл насильства (Л. Уолкер), процес насильства (Ланденбергер), модель влади і управління (модель Дулута).

Уолкер в 1984 р. проаналізувала психологічні та поведінкові реакції піддавалися насильству жінок з точки зору теорії „придбаної безпорадності” Селигмана. На основі численних опитувань Уолкер розробила „циклічну теорію насильства”, три фази якої вже були описані вище.

Інша модель заснована на вивченні сприйняття насильства, самооцінки в ситуації насильства, а також впливу сприйняття на вибір в умовах взаємин насильства. Жінки виділяють 4 фази: об'єднання, терпіння, розрив, реабілітація, - через які вони пройшли в міру того, як у їх сприйнятті змінювалося значення насильства, ставлення до партнера і до самої себе. Протягом фази об'єднання, коли взаємини ще нові і пофарбовані любов'ю, у відповідь на насильство жінка подвоює спроби налагодити взаємини і запобігти насильству в майбутньому. Вона використовує свій розум і винахідливість, щоб заспокоїти партнера. З плином часу неефективність спроб вирішити цю проблему стає очевидною, і жінка починає сумніватися в міцності взаємин. У другій фазі, фазі терпіння, жінка терпить насильство через позитивних сторін взаємин, а також тому, що вважає себе-принаймні частково - відповідальної за насильство. Хоча жінка може шукати допомогу на стороні, вона не розкриває всіх обставин проблеми, оскільки боїться наслідків, що ставлять під загрозу її безпеку, а також соціальний статус партнера. У фазі розриву жінка усвідомлює, що знаходиться в ситуації насильства і що вона не заслуговує такого ставлення.

Переломний момент виникає тоді, коли жінка усвідомлює небезпеку ситуації. У міру того як жінка намагається вирішити проблему свого проживання та безпеки, вона може кілька разів йти від партнера і повертатися до нього. Через якийсь час, необхідне для переоцінки цінностей і успішного подолання перешкод, які не давали їй покинути колишню обстановку, починається фаза реабілітації, протягом який жінка проживає окремо від гвалтівника.

У 1984 р. на основі групових інтерв'ю, проведених з жінками, які відвідували освітні курси в рамках Програми Дулута по боротьбі з домашнім насильством, було розроблено структуру для опису поведінки чоловіків, які проявляють фізичне та емоційне насильство по відношенню до партнерів. Багато жінок критикували теорії, що описують насильство як циклічне подія, а не як постійно присутній елемент взаємин. Крім того, вони піддавали критиці теорії, що пояснюють насильство нездатністю чоловіків впоратися зі стресом. На основі досвіду жінок, що пережили домашнє насильство, була розроблена „модель влади і управління”, що отримала також назву модель Дулута. Вона описує насильство як складову частину поведінки, а не як серію незалежних інцидентів насильства або циклічних виразів стримуваною злості, розчарування або болю.

Згвалтування, згідно юридичного визначення, - це статеві зносини із застосуванням насильства. Насильство може прийняти форму реального фізичного впливу або загрози (смерті, фізичної шкоди), перед обличчям якої жертва змушена підкоритися. Види згвалтування варіюють від раптового нападу з погрозою вбити або поранити до наполегливих домагань; при цьому для протилежної сторони подібні пропозиції або несподівані, або неприйнятні. Якщо жертва і гвалтівник раніше спілкувалися, то це ніяк не виключає примусу. Згвалтування - крайня форма насильства над особистістю, воно майже завжди супроводжується почуттям приниження, ображеної гідності, втрати незалежності.

Згвалтування – це найсильніша психотравмирующа подія, що порушує баланс між внутрішніми адаптаційними механізмами і зовнішнім світом. Це екстремальне зовнішній вплив, що викликає стрес і реакцію адаптаційних механізмів. Стресові ситуації, що призводять до особливих психологічних наслідків – кризових реакцій, - зазвичай непередбачувані ні за часом (значить, до них не можна підготуватися), ні за змістом (тому вони сприймаються як несправедливість, удар долі). Характер кризових реакцій залежить від адаптаційних можливостей людини, від її типових реакцій на труднощі, від зовнішньої підтримки. Однак кризові реакції мають і спільні, передбачувані риси. Це: 1) порушення нормального способу життя (розлади сну і апетиту, помилки у звичних ситуаціях, нездатність зосередити увагу), 2) регресія - психологічна залежність від оточуючих, пошук підтримки, психологічна незахищеність. За зовнішніми проявами ці реакції залежать від індивідуального способу реагування на життєві труднощі і протікають подібно з реакціями на інші стреси. Виділяють два типи кризових реакцій: інтрузівний (нав'язливий), коли думки і відчуття, пов'язані з психічною травмою (згвалтуванням), витісняють зі свідомості все інше, і репресивний (мовчазний), коли переважають уникнення, прагнення забути про те, що трапилося.

Реакція на згвалтування зазвичай має чотири стадії, які розрізняються за тривалістю і інтенсивності психічних процесів.

1. Стадія передчуття, або загрози, коли людина відчуває небезпеку ситуації. Зазвичай тут включаються механізми психологічного захисту, що створюють ілюзію невразливості, але все ж таки зберігається реалістичне розуміння ситуації, необхідне для захисту. Такі захисні механізми працюють, наприклад, перед плановою операцією, вони зменшують відчуття безпорадності.

2. Стадія зіткнення, коли відбувається дезадаптація, ступінь якої залежить від інтенсивності травми і адаптаційних можливостей. На цій стадії виникають вазомоторні та емоційні порушення. У жертв пожежі або повені реакції варіюють від „холодної зібраності” до сум'яття, істеричних ридань і паралізуючою тривоги, коли людина не здатна навіть вибратися з ліжка. У жертв згвалтування реакції теж різноманітні, але менш інтенсивні - це приголомшення, замішання, звуження свідомості, автоматизовані стереотипні дії та інші прояви переляку.

3. Стадія віддачі, під час якої поступово відновлюються нормальні емоції, розуміння себе і свого місця у світі, пам'ять і самоконтроль. Майбутнє залишається неясним, може зрости почуття залежності. Жінка починає розуміти свої адаптивні і дезадаптивні реакції, замислюватися про них. Від того, чи відчуває вона себе в силах самостійно впоратися зі стресом, залежить не тільки результат даної кризової ситуації, а й реакція на стреси в майбутньому, що, у свою чергу, прямо впливає на самооцінку.

Характерна особливість психологічного стану після згвалтування-відсутність відкрито виражається у гніві. Можливо, це пов'язано з загальноприйнятими нормами-вважається, що жінка не повинна бути агресивною. Дженіс припускає, що людина підсвідомо сприймає будь-яку загрозу, яку своїми діями не може запобігти, як загрозу покарання за погану поведінку в дитинстві. Можливо, це підсвідоме почуття змушує стримувати гнів і агресію. Так, жінки реагують на згвалтування гнівом, а страхом, тривогою, почуттям провини і сорому тому, що відчувають себе або покараними, або винними у трагедії. Гнів пригнічується і набуває форму провини і сорому, незважаючи на те що ці почуття лише посилюють безпорадність і вразливість. Агресія зазвичай з'являється пізніше, у стадії вирішення кризи, у формі нічних кошмарів або спалахів гніву, об'єктом яких стають оточуючі.

4. Стадія відновлення, коли змінюється погляд на майбутнє. Захисні механізми, що забезпечували почуття невразливості, втрачені, і на тлі багаторазового повернення до травматичного переживання може знизитися самооцінка. Жінка починає звинувачувати себе в тому, що не змогла передчувати небезпеку, не звернула на неї увагу.

У ряді робіт описана дещо інша послідовність реакцій на згвалтування. Перша стадія характеризується ознаками психологічного зриву (шок, недовіра, сум'яття, аномальна поведінка). Потерпіла не може говорити про те, що трапилося, не наважується повідомити про це близьким, лікарям, поліції. На першому плані стоїть почуття провини; жінці здається, що все відбулося за її власної дурості. Перед нею постає безліч питань: як розповісти про все родині, чоловіку (коханцеві), друзям, дітям; як відреагують на розголос друзі і сусіди; не завагітніла вона, чи не заразилася чи венеричним захворюванням; чи треба повідомляти про згвалтування правоохоронним органам, і якщо так, то чи буде розслідування. Постраждала сумнівається, чи зможе вона впізнати гвалтівника, і боїться нового згвалтування.

Друга стадія - зовнішнього пристосування - починається через кілька днів і закінчується за кілька тижнів після згвалтування. Перша хвиля тривоги проходить. У спробах подолати тривогу і відновити внутрішню рівновагу жінка може повернутися до колишнього способу життя і вести себе так, як ніби криза вже дозволений, - що надає впевненість і їй самій, і оточуючим. Сазерленд і Шерл помічають, що такий період псевдоадаптаціі не говорить про дозвіл психічної травми. Тут працює заперечення, витіснення того, що сталося. Психічна травма заперечується в інтересах захисту себе і оточуючих.

Третя стадія - визнання і дозволу - може залишитися неусвідомленої як для потерпілої, так і для оточуючих. Переважають депресія і потреба говорити про те, що трапилося. Потерпіла відчуває, що треба звикнутися з подією і дозволити суперечливі почуття по відношенню до гвалтівника. Терпимість жінки до гвалтівника (і навіть прагнення його зрозуміти) може перетворитися на гнів, внутрішній протест проти цинічного використання її тіла. Постраждала може бути незадоволена собою, вважаючи, що до деякої міри сама винна у трагедії. Всі дослідження демонструють, що за псевдоадаптаціі слід новий період внутрішнього неспокою.

Реактивний (травматичний) синдром згвалтованих (ТСЗ) описаний Берджессом і Холмстремом. Це наслідок сильного стресу, що виявляється тривалим тривожним розладом (типу посттравматичного стресового розладу). Автори виділили дві стадії синдрому: гостру стадію дезорганізації з психологічними, поведінковими, соматичними розладами і більш тривалу стадію реорганізації. Остання (як і при інших стресах) протікає по-різному, залежно від внутрішніх сил, соціальної підтримки, конкретних переживань постраждалої. Автори підкреслюють, що сутність згвалтування полягає насамперед у насильстві над особистістю, в загрозі для життя, а не в його статевому характері. Крім того, автори виділяють два типи реакцій на згвалтування: „експресивний”, коли постраждала внутрішньо і зовні втрачає рівновагу, і „репресивний”, коли переважає заперечення і внутрішню протидію. Вони також відзначають, що на першій стадії жінки відчувають насамперед почуття провини і незадоволеності собою.

Елліс припускає, що в реакції на згвалтування можна виявити 3 фази: короткострокову, проміжну і довготривалу. Короткострокова реакція характеризується набором травматичних симптомів, таких як соматичні скарги, розлад сну, нічні кошмари, страх, підозрілість, тривожність, загальна депресія і соціальна дезадаптація. Криза, наступний за згвалтуванням, залежить від стилю емоційного реагування жінки. Деякі жінки висловлюють свої почуття, проявляють страх, тривогу, вони часто плачуть і перебувають у стані напруги. Інші намагаються керувати своєю поведінкою, маскують свої почуття і намагаються виглядати спокійними.

Симптоматика залишається відносно стійкою протягом 2-3 місяців. У проміжній фазі, від 3 місяців до 1 року після нападу, дифузна тривожність зазвичай стає специфічною, вона пов'язана з згвалтуванням. Потім жінки відчувають стан депресії, соціальної та сексуальної дисфункції. У період тривалої реакції, більше 1 року після нападу, до поточного стану додається гнів, гіперактивність щодо небезпеки і зниження здатності насолоджуватися життям. Відповідно до одного з дослідженням, лише 10% жертв насильства не виявляють жодних порушень поведінки після нападу. Поведінка 55% жертв змінено помірно, а у 35% жертв настає важка дезадаптація. Через кілька місяців після нападу 45% жінок якимось чином здатні адаптуватися до життя; 55% жертв відчувають тривалі наслідки травми.

З усього сказаного вище можна зробити висновок про те, що більше половини жертв згвалтування в тій чи іншій мірі страждають ТСЗ після травми. Вихід з депресії і соціальна реадаптація зазвичай займають кілька місяців. З іншого боку, страх, тривога, переживання травми, розлади сну, нічні кошмари, уникнення стимулів, що нагадують про напад, - ці симптоми нерідко зберігаються у жертви згвалтування на багато років, якщо не назавжди. Жертви нападу також зазнають труднощів в міжособистісних стосунках зі значущими фігурами та органами влади; їх задоволеність своєю роботою нижче середнього рівня, у них також менше надій на майбутнє. Крім того, їх самооцінка нижче, ніж у інших жінок, навіть по закінченні 2 років після нападу.

ТСЗ не обов'язково розвивається відразу ж після нападу. Якщо жертва звертається за професійною допомогою відразу після згвалтування, ймовірність того, що вона буде страждати від перерахованих вище симптомів, знижується.

На ризик розвитку ТСЗ і ступінь його тяжкості впливають особистісні характеристики жертви. Очевидно, що жінки з широким набором механізмів совладания і з високою емоційною та психологічної стабільністю страждають ТСЗ порівняно рідше.

Незважаючи на те що ситуація згвалтування, рівень насильства, несподіванки і приниження розрізняються, почуття провини і сорому присутні практично завжди. Звинувачення згвалтованої, перекладання відповідальності на неї підсилює почуття провини і перешкоджає виходу з кризи. Згвалтовані жінки часто думають, що їм слід було активніше оборонятися (або, навпаки, бути непомітніше) і тоді нічого б не сталося. Близькі ні в якому разі не повинні вселяти жертві, що можна і потрібно було активніше протистояти нападу, так як поведінка людини в критичній ситуації передбачити неможливо. Ще більше посилюють почуття провини постраждалої оточуючі, які перш за все звертають увагу на статеву сторону згвалтування. Хоча для жертви згвалтування це насамперед агресія, багато хто вважає згвалтування сексуальним досвідом.

Постійно виникає питання про несвідомі потягах жінки, нібито породжують провокативне поведінку. Жінки дійсно часто фантазують про згвалтування, але це не означає, що кожна жінка мріє бути згвалтованою. Ці фантазії не відображають реальної ситуації згвалтування і ніяк з нею не пов'язані. У реальній ситуації жінка змушена підкоритися, так як перед загрозою смерті або побиття їй нічого іншого не залишається. Жертві згвалтування можуть навіть допомогти слова про те, що підпорядкування, можливо, врятувало їй життя.

Подібно домашньому насильству, згвалтування оточене розхожими міфами. Розглянемо деякі з них.

Міф: згвалтування відбувається внаслідок спонтанно виниклого сексуального бажання.

Згвалтування – це не секс. Згвалтування – це насильство, здійснене через секс. Більшість випадків згвалтування заплановані заздалегідь. Міф: згвалтування відбувається ночами. Згвалтування відбувається в будь-який час доби.

Міф: згвалтування відбувається в темних або пустельних місцях, а також з тими, хто їздить автостопом.

Тільки 5% випадків згвалтування відбувається з тими, хто їздить автостопом. Більше 50% випадків згвалтування відбувається вдома у потерпілої або у гвалтівника.

Міф: згвалтування – це злочин, який завжди супроводжується фізичним насильством або погрозами зброєю.

Майже 70% випадків згвалтування відбуваються без погроз зброєю, без биття і без зовнішніх ознак насильства. Відсутність зовнішніх ознак насильства свідчить не про згоду жінки, а про те, що в ситуації згвалтування жінка може перебувати в стані шоку, який не дозволяє їй чинити опір.

Міф: для молодої і красивої жінки існує підвищена небезпека бути згвалтованою.

Жінок гвалтують незалежно від їх зовнішності та віку. Гвалтують немовлят, старих, молодих, жінок будь-якого віку.

Міф: зі мною цього не станеться.

Близько третини жінок переживають сексуальне насильство протягом свого життя.

Міф: кожна згвалтована жінка в тій чи іншій мірі цього хотіла.

Жодна жінка не хоче бути згвалтованою! Згвалтування – це тяжкий злочин, який скоюється проти бажання жінки.

Міф: жінки, які носять занадто відкритий одяг, провокують чоловіків на згвалтування.

Жінки, які носять відкритий одяг, не провокують згвалтування. Згвалтування відбувається і в тих групах населення, де прийнято одягатися скромно.

Міф: жінки подають неправдиві скарги про згвалтування, щоб за що-небудь помститися чоловікам.

Помилкові скарги складають дуже маленький відсоток від усіх скарг з приводу згвалтування, і цей відсоток не відрізняється від відсотка помилкових скарг при будь-яких інших видах злочинів.

Існує також ряд хибних уявлень про гвалтівників.

Міф: гвалтівники - це чоловіки, що володіють підвищеним сексуальним потягом.

Зв'язки між сексуальним потягом і згвалтуванням немає. Більшість згвалтувань сплановані заздалегідь і не є результатом раптової спалаху потягу.

Міф: потенційного гвалтівника можна дізнатися за особливостями зовнішності, поведінці, етнічним походженням чи соціальному статусу.

Дослідження показують, що у гвалтівників немає певних чітко виражених особливостей, що відрізняють їх від інших людей.

Міф: гвалтівники – психічно нездорові люди.

У 95% засуджених гвалтівників не було виявлено психічних розладів.

Міф: більшість гвалтівників не знайомі з жертвою.

У 83% випадків згвалтування гвалтівник в тій чи іншій мірі знайомий з жертвою: є начальником, вчителем, лікарем, тренером, сусідом, чоловіком, батьком або іншим родичем.

Міф: чоловік не може зупинитися під час статевого акту.

Сексуальні стосунки відбуваються за умови взаємної згоди і самоконтролю. У разі, якщо не було повного усвідомленої згоди однієї зі сторін, такі відносини є згвалтуванням.

Згвалтування має соціальний характер. Жертва стикається не тільки з згвалтуванням і впливом на неї, але також і з реакцією оточуючих. Ситуацію згвалтування можна розглядати як безвихідну ситуацію. Якщо жінка вирішить чинити опір у момент нападу, то більш імовірно, що вона отримає соціальну підтримку від сім'ї і друзів; також більш імовірно, що органи правопорядку і медичний персонал їй повірять. З іншого боку, це може їй дорого обійтися. По-перше, в результаті нападу при опорі підвищується ймовірність пошкоджень. Таким чином, їй потрібно медична допомога, будуть залучені правоохоронні органи, і вона буде змушена давати свідчення, пояснюючи багатьом людям подію, тобто заново переживаючи ситуацію травми. Це може посилити її критичний стан.

Однак якщо жертва не бажає ризикувати, ймовірність отримання допомоги від різних організацій і того, що оточуючі її зрозуміють, знижується. Вона буде звинувачувати себе за те, що не пручалася, і відчує таке ж звинувачення оточуючих, і в результаті буде відчувати набагато більше провини і труднощів, що заважають вирішенню кризи.

Описане вище не вичерпує всіх соціальних проблем, пов'язаних з сексуальним нападом. Стереотипи щодо згвалтування поширені в суспільстві і серед чиновників правоохоронних органів і судів.

Цим пояснюється некоректна поведінка з жертвою представників цих установ. Жертві часто задають запитання щодо її власної поведінки, стилю одягу, сексуального життя і психічного здоров'я - питання, які припускають винність жертви. Фактично величезна кількість випадків згвалтування не доходить до суду за деяких особливостей жертви. Це такі особливості, як, наприклад, вживання жертвою алкоголю, некероване поведінку, ситуація розлученої жінки, самотньою або живе окремо матері, безробіття або життя на змісті. Крім того, якщо жертва знала гвалтівника (що буває приблизно в 70% випадків), прийняла запрошення поїхати в його машині або добровільно пішла до нього додому, правоохоронні органи, ймовірно, відхилять її заяву як необгрунтоване.

Існує теорія, згідно з якою формування у людини психології потенційної жертви (в тому числі - жертви будь-якого виду насильства) тісно пов'язане з насильством, пережитим в дитинстві. В даний час представники різних теоретичних напрямків одностайно визнають патогенний вплив фізичного і психологічного насильства, зокрема сексуального домагання, тілесних покарань, неадекватних батьківських установок, маніпуляції і симбіозу, на особистість і психіку дитини. Більшість дослідників згодні з тим, що в результаті пережитого в дитинстві сексуального насильства з'являються порушення Я-концепції, почуття провини, депресія, труднощі в міжособистісних відносинах і сексуальна дисфункція.

Представники школи об'єктних відносин фокусують увагу на особливостях взаємин у діаді мати-дитина; серед умов, необхідних для розвитку здорової та повноцінної особистості, вони виділяють диференціацію самого себе та інших об'єктів, Я і об'єкт-репрезентацій, в сприйнятті дитини, формування адекватних меж між Я і не-Я, проходження стадій «нормальної» залежності, розщеплення і інтеграції Я. Якщо цього не відбувається, розвивається особлива особистісна організація, що отримала назву „прикордонної”; це складний синдром „розмитою ідентичності”. Прихильники системного підходу бачать у диференціації „процес розвитку та ускладнення особистості”, здатність сприймати складні конфігурації стимулів, ясне відчуття схеми власного тіла, наявність розвиненої Я-концепції; їх концепції розкривають закономірності та механізми розвитку когнітивних функцій людини як цілісних стильових структур або патернів Я в контексті соціального оточення або поля. Втручання в процес розвитку диференціації будь-якої форми насильства гальмує цей процес і може призвести до формування вкрай залежною від поля особистості з глобальним когнітивним стилем, що доводить і ряд досліджень вітчизняних патопсихологи.

Пережите в дитячому віці насильство специфічним чином пов'язане з формуванням прикордонної структури особистості. Така структура являє собою сформовану в патогенних сімейних умовах стійку конфігурацію організації Я і відносин зі значущими іншими, в основі якої лежать тотальна психологічна залежність і недифференцированность. У кризові періоди становлення Я системні порушення емоційних зв'язків у вигляді депривації і симбіозу, сексуальних домагань і жорстоких тілесних покарань створюють ситуацію, несприятливу для розвитку особистості та самосвідомості дитини. Позбавлення батьківської любові, так само як і її нав'язування у вигляді сексуальних домагань чи симбіозу, сприяє розвитку синдрому невситимого афективного голоду, що перешкоджає адекватному формуванню як тілесних, так і психологічних меж Я, збіднює образ Я, роблячи його дефіцітарним як в емоційному, так і в когнітивному плані. В результаті формується особлива особистісна організація, для якої характерні дифузна ідентичність, полезалежний когнітивний стиль як цілісна форма пізнання і взаємодії зі світом, і малоактивний спосіб саморегуляції. Розщеплення як базовий захисний механізм забезпечує поперемінне співіснування в самосвідомості крихкого, залежного Я і агресивного, грандіозного Я, а «зламані» внаслідок насильства тілесні та психологічні кордони в поєднанні з неутолімим афектних голодом збільшують виктимность широкого спектру. Накопичений емоційний досвід такої людини містить контрастні переживання постійного пошуку позитивних переживань любові, довіри, близькості - і одночасно фрустрацій, що породжують гострі спалахи гніву, агресії і ворожості. Структурні параметри емоційного досвіду можна звести до трьох узагальнених характеристиках: низькою диференційованості, залежності і дезінтегрованість (фрагментарності).

Емпіричні дослідження виявляють достовірну зв'язок між інтенсивністю емоційного досвіду насильства і певними особистісними розладами, так що низька інтенсивність емоційного досвіду насильства відповідає картині прикордонної особистісної організації (ПОО), висока інтенсивність фізичного насильства - ознаками нарцисичного особистісного розладу (НОР), висока інтенсивність сексуального насильства - картині прикордонного особистісного розладу (ПОР). Ексвізітная інтенсивність перенесеного насильства, виключно несприятливо впливає на особистість, відповідає картині поєднання ознак прикордонного та нарцисичного розладів.

Особливу увагу в даний час приділяють феномену порушення фізичних і емоційних кордонів як наслідку насильства, пережитого в дитинстві, в результаті чого травматичний досвід знаходить хронічну форму. Насильство тягне за собою порушення відносин з власним тілом, воно не тільки знижує позитивне ставлення до тіла, але і веде до спотворення тілесної експресії, стилю рухів. Образ тілесного Я у людей, які пережили в дитинстві насильство, характеризується значною проникністю кордонів-крихких, нестабільних і уразливих щодо будь-якого замаху на них. У той же час сучасні дослідники вважають, що головний наслідок дитячої сексуальної травми полягає в „втраті базової довіри до себе і світу”.

Як психологічне насильство можна кваліфікувати і ситуацію, в якій опиняється дитина в сім'ї при адиктивне поведінці дорослих, наприклад якщо один або обоє батьків страждають алкоголізмом або наркоманією. Психологічний статус дитини при цьому визначається патерном залежності від компульсивного поведінки батьків, що формується в результаті прагнення дитини знайти безпеку, зберегти власну ідентичність і самоповагу. Цей патерн отримав назву „співзалежність” (co-dependence).

Така дитина, намагаючись взяти на себе вирішення сімейних проблем, заперечує свої власні потреби. В результаті він стає залежним від потреб, бажань, надій і страхів сім'ї. Це не дозволяє дитині відчувати себе в безпеці, відчувати безумовну любов, поводитися спонтанно. Для того щоб привернути до себе увагу дорослого, дитина перестає виражати власні потреби. В результаті у нього формуються крихкі і проникні кордону Я, відбувається знецінення почуттів (дитина перестає їх висловлювати) і порушується здатність встановлювати емоційну близькість.

На думку Є. Соколової, інша форма неадекватного виховання – емоційний симбіоз, - будучи протилежним паттерном взаємовідносин, призводить до таких же спотворень Я-образу, як і депривація. Симбіоз являє собою екстремальну форму взаємозалежності з переживанням повного „злиття” і „розчинення” в іншому, коли кордони Я втрачаються. У симбіотичних партнерів відсутня потреба шукати власну індивідуальність, так велике його бажання „потонути” в іншому. Симбіотичний зв'язок матері і дитини характеризується відсутністю, стиранням у свідомості батьків кордонів між Я і „моєю дитиною”. Однак якщо дитина виявляється „не таким”, „поганим”, батько відкидає цю частину Я, відкидає її, будучи не в силах прийняти думку: „Я – поганий, тому що частина мене – погана”. Це гальмує вторинне, „когнітивне” самовизначення, так як відповісти на запитання „Хто я?”. Можна, тільки відокремлюючи і відрізняючи себе і свої межі від іншого. Такий тип взаємин породжує граничну відкритість кордонів і провокує будь-яке вторгнення іншого - фізичне, сексуальне, психологічне. Само вторгнення так само, як і в попередньому випадку, може сприйматися не тільки як акт насильства, а й як бажане заповнення внутрішнього „вакууму”, набуття об'єкта для злиття.

Таким чином, емоційна депривація і емоційний симбіоз не тільки роблять украй несприятливий вплив на формується образ Я і картину світу дитини, а й створюють психологічну основу, особливу „перцептивну готовність” для різноманітних форм вторгнення, зокрема фізичного і сексуального.

За даними літератури, найчастіше жертвами сексуального насильства стають дошкільнята та підлітки. Це, найімовірніше, обумовлено тим, що на ці періоди припадають кризи розвитку - тут формується багато нового, зокрема відбуваються різкі зміни тілесного вигляду і особистості, що робить дитину, з одного боку, тендітним, вразливим, нестійким стосовно до стресу, з іншого - більш „помітним”, привабливим для гвалтівника.

Відповідно до теорії об'єктних відносин, вік формування прикордонного особистісного розладу - це перший рік життя, тобто раннє дитинство. Однак прикордонні розлади особистості широко поширені, і важко повірити, що всі ці люди в дитинстві піддавалися тілесним покаранням і сексуальним атакам. Скоріше мова йде про інші, менш помітних формах насильства. Так, в одному збірнику, присвяченому прикордонної патології, можна знайти вказівки на те, що надмірна еротична стимуляція в ранньому дитячому віці може бути причиною розвитку прикордонної особистісної структури. Автори відзначають, що в основі прикордонного особистісного розладу, крім сексуальної віктимізації, можуть лежати і інші, рівнозначні чинники, такі як батьківська жорстокість і відкидання.

У силу безпорадності і залежності немовляти батьківське ставлення до нього грає величезну роль. Основні типи спотвореного батьківського ставлення – депривація і симбіоз – в даний час розглядаються як психологічне насильство. Саме вони лягають в основу формування виктимной особистісної організації, яка підвищує ризик стати жертвою насильства на все подальше життя. Таким чином, ситуація насильства не завжди випадкова для жертви. Часто її готує історія життя дитини, і насамперед-історія його стосунків з батьками.

Таким чином, основи виктимологической ситуації закладаються в процесі формування особистості жінки. Жертвами вони стають не випадково, це залежить від уже сформованих особливостей особистості, умов виховання, дефектів відносин з батьками, досвіду прожитого життя. В основі віктимності завжди лежить страх, який позбавляє жертву здатності чинити опір насильникові. Наприклад, звичайне кокетство дівчат, що не мають сексуального досвіду, але бажають подобатися чоловікам, може бути спонтанною провокацією, що впливає на сприйняття гвалтівника. Коли він підсвідомо готовий до насильства, його свідомість активно шукає „ключ” до цього акту. Тому навіть переляк дівчини або спроби чинити опір можуть сприйматися ним як облуда і продовження кокетства.

Той факт, що жертвою сексуального насильства набагато частіше стає жінка, можна пояснити кількома причинами:

1. Жінка є об'єктом сексуальної агресії саме тому, що народилася жінкою, - нерідко суспільство саме так трактує жіночу сексуальність і роль жінки в суспільній ієрархії.

2. Жінка перебуває у певних відносинах з чоловіком, з точки зору суспільства і релігії вона є власністю і залежить від свого покровителя чоловічої статі (батька, чоловіка, сина), що виправдовує насильство над жінками.

3. Кожна жінка належить до певної соціальної групи: у часи воєн, заворушень, класових хвилювань її можуть згвалтувати (або проявити по відношенню до неї ще якусь форму насильства), намагаючись таким чином принизити соціальну групу, до якої вона належить. В основі такої практики лежить чоловіче сприйняття жіночої сексуальності і жінок як власності чоловіків.

Жінки - жертви сексуального насильства не вірять, що у них є право на захист. У більшості випадків при спробі здійснити своє право на захист їм доводиться відчувати важкий стан, почуття страху, сорому, провини, злості на себе, незахищеності. Більше того, при зверненні до міліції жінки зустрічаються з тиском слідчого, який у принизливій формі дає зрозуміти, що вона „винна сама”; деякі слідчі пропонують вирішити відносини з насильниками „полюбовно”, ніж посилюють хворобливий стан жінки, загострюють почуття страху, сорому, провини.

Часто жінці доводиться стикатися і з іншого травмуючої реальністю: чоловік, який переживає ганьбу дружини або коханої дівчини, дочки, посилює її психологічну травму. Насправді, чоловік або підтримує жінку, дає їй опору, підтримує бажання боротися за право на захист, або звинувачує її, не розуміючи сенсу трагедії і того, що з нею відбувається, і тим самим посилює руйнівний процес в душі жінки, яка пережила насильство. Своїм мовчанням, небажанням говорити про ситуацію він ставить її в двоїсте становище. Відкидаючи її емоційно, чоловік (батько, улюблений) ніби змушує жінку стати рабою і просити вибачення невідомо за що, зберігаючи слабку, принизливу позицію винною. Це дає йому привід виплеснути на жінку своє невдоволення, агресію та інші негативні емоції, накопичені на роботі, в транспорті і т.д.

Буває так, що, дізнавшись про згвалтування, близькі, друзі починають звинувачувати жінку в тому, що вона не змогла захистити себе, що сама створила таку ситуацію, а тому сама винна у подію. І тоді до її переживань додаються самотність і наступна тривала депресія. Підтримка, яку жертва отримує від своїх батьків, чоловіка або партнера, від друзів, грає дуже важливу роль в успішному подоланні травматичної ситуації.

Для всіх жертв сексуального насильства типова ситуація, коли вони не можуть вибудувати стосунки з чоловіками, не можуть втілити свої знання і зробити кар'єру (не можуть знайти своє місце в житті). Травма, отримана в результаті сексуального насильства, особливо в ранньому віці, проникає дуже глибоко, вона зачіпає одну з базових складових Я-образу. Іноді наслідки настільки серйозні, що виникає реальна небезпека психічного захворювання. Руйнування в результаті насильства цілісності Я призводить до порушення цілісності особистості, різкої зміни загального сприйняття світу, мотиваційної сфери, що у важких випадках може викликати роздвоєння особистості.

Деякі люди після отримання подібної травми опрацьовують своє травматичне переживання, приймають його, роблячи його частиною своєї біографії. Це болісний шлях, але дає дуже хороший результат, тут людина намагається винести з цього сумного досвіду нове знання про себе. Однак більша частина людей йде по іншому, не настільки важкого шляху. Ці люди намагаються якнайшвидше забути все, що хоч якось пов'язано з психічною травмою. Вони кажуть собі: „Я намагаюся забути те, що зі мною сталося, мені треба взяти себе в руки, відволіктися, тоді само собою все забудеться”. Людина робить все, щоб травма перестала заподіювати біль, він хоче позбутися переживань, при цьому нічого не змінюючи в собі. По суті справи, людина як би відокремлює від себе свої хворобливі переживання. Такий процес іноді називають „Складання в контейнер”. Людина, що пережила травму, найменше хоче знову переживати супутню емоційний біль, він боїться цього. Людина з таким „контейнером” більшу частину часу здається собі і іншим здоровим і благополучним, отримана душевна рана начебто зажила і не нагадує про себе. Проте будь-який стимул, що асоціюється з травматичною ситуацією (звук, колір, запах, зоровий образ тощо), миттєво оживляє всі небажані „заморожені” переживання. Тут людини захльостують почуття, і в такі моменти він може здійснювати вчинки, про які буде згодом шкодувати. Тому він змушений захищати себе від усього того, що могло б йому нагадати про трагічні миттєвостях його життя. Для цього необхідно постійну увагу, що дуже втомлює, не дає розслабитися і вимагає значних витрат енергії. Людина стає „надпильною”.

Це призводить до неуважності, погіршення пам'яті, до проблем на роботі, вдома і т. п. Якщо у нього достатньо сил для «надпильний» стану, емоційну напругу як би йде всередину, роблячи негативний вплив на фізичне здоров'я; тут можуть з'явитися психосоматичні розлади. Тому люди, які перенесли психологічну травму, часто мають слабке здоров'я.

За даними досліджень, навіть через роки жертви згвалтування скаржилися на безсоння, головні болі, депресію. У більшості з них виникли сексуальні проблеми, основна частина постраждалих намагалася під різними причинами рідше виходити з дому, звела до мінімуму спілкування з друзями та знайомими. Таким чином, наслідки психологічної травми після сексуального насильства зберігаються протягом тривалого часу, а нерідко - усього життя.

Дж. Хіндман описала наступні фактори психічної травми, пов'язаних з сексуальним насильством:

1. Сексуальна реакція жертви (в тому числі і випробуване задоволення). Це стає потужним джерелом провини і звинувачення себе, засудження та відкидання суспільством.

2. Жах. Будь-які пережиті ситуації, які викликали жах, що не забуваються, вони повертаються у свідомість, іноді раптово, через багато років.

3. Спотворена ідентифікація злочинця. Сприйняття гвалтівника спотворено, жертва не може сприймати його як злочинця, якщо невинний у насильстві значимий людина чи суспільство розглядають гвалтівника в позитивному світлі.

4. Спотворена ідентифікація жертви. Вона не відчуває себе невинною, часто у неї знижується самооцінка, вона самотня, замкнута.

5. Фобії або когнітивні порушення і відсутність навичок впорається поведінки. Починають діяти такі механізми психологічного захисту, як витіснення, заперечення; часто виникає дисоціація і амнезія; зустрічається деструктивна поведінка, може з'явитися потреба в покаранні, тяга до алкоголю і наркотиків.

6. Катастрофа розкриття. Ситуація розкриття ставить під сумнів колишні уявлення про себе, підкріплює почуття сорому. Виникає страх, що сексуальне зловживання, якщо воно стане явним, може отримати продовження.

7. Травматична зв'язок. Необоротна, глибока потреба жертви вступити в зв'язок з гвалтівником, щоб домогтися любові, уваги, поваги. Жертва нездатна відстоювати свої потреби. У такому випадку гвалтівника слід видалити від жертви (якщо це родич).

Ступінь тяжкості симптоматики пов'язана з віком жертви, соціоекономічні статусом і якістю життя до насильства. Реакція залежить і від того, чи повідомила жертва про насильство в правоохоронні органи або розповіла чи кому-небудь про це відразу після нападу. Ще один фактор, що визначає тяжкість симптоматики, - це використання гвалтівником сили, усних та фізичних погроз або зброї.

Приблизно третина згвалтованих молодше 16 років. Їх реакції відповідають реакціям дорослих, але тут є особливості: такий симптом, як нічне нетримання сечі, жахи, кошмари, у підлітків переважає збентеження, багато хто стурбований реакцією однолітків. Для даної групи характерний страх самотності, а також панічні реакції при вигляді гвалтівника або місця згвалтування.

Друга ситуація – молода, незаміжня жінка. У силу самотності і недосвідченості незаміжня жінка від 17 до 25 років найбільш часто піддається згвалтуванню. Багато потерпілих із цієї вікової групи раніше знали гвалтівника: це може бути доглядає молодий чоловік, старий знайомий, навіть колишній сексуальний партнер. Почуття провини, сорому, вразливість можуть накласти відбиток на всі подальші стосунки з чоловіками. Особливо це характерно для молодих дівчат, у яких перший сексуальний досвід став міцно асоціюватися з насильством і приниженням. У таких жінок може розвинутися страх залишитися на самоті або, навпаки, втратити незалежність.

Третя ситуація – розлучена самотня доросла жінка. Вона знаходиться в особливо складному становищі: вона може підозрювати, що оточуючі звинуватять у трагедії саме її, поставлять під питання її особисті якості, порядність і спосіб життя. Згвалтування підриває віру в незалежне існування жінки. Постраждалі часто відчувають, що не в змозі самостійно впоратися зі стресом, у зв'язку з чим їх психологічні труднощі можуть бути особливо важкими.

Наступна категорія – жінки-матері. Жінки, що мають дітей, після згвалтування часто відчувають такий своєрідний комплекс: жінка боїться, що якщо вона не змогла захистити саму себе, то не зможе подбати і про дітей, її хвилює те, як діти будуть тепер ставитися до неї. Заміжня жінка боїться, що її кине чоловік. Якщо згвалтування набуває широкого розголосу, то наслідки цього для матері і дітей усунути буває вкрай складно.

Жінки середнього і літнього віку. Для жінок середніх і старших років питання незалежності та моралі особливо цінні й важливі. Вони особливо гостро переживають почуття нікчемності, сорому, падіння у власних очах, особливо жінки, стурбовані своєю привабливістю. Приблизно 2% згвалтованих старше 60 років. Літні жінки особливо важко переносять загрозу своїй самостійності і самоповазі, вони відчувають страх, що згвалтування закінчиться їх смертю.

Гомосексуальне згвалтування зустрічається в закритих чоловічих колективах (в'язниці, інтернати, армія). Точні дані про цей вид згвалтування відсутні, так як більшість таких випадків не оприлюднюється. Тому ми вирішили не торкатися цього питання.

Допомога близьких і фахівців може значно прискорити процес реабілітації. За відсутності джерел підтримки кризова реакція протікає довше. Якщо допомога не надана, це може викликати:

• порушення в сексуальній сфері;

• повторні випадки сексуального насильства;

• нездатність довіряти людям, труднощі в зав'язуванні інтимних і соціальних відносин;

• залежна поведінка, звикання до алкоголю, наркотиків або безладного сексу;

• депресію, порушення апетиту, самотність;

• суїцидальні думки, схильність до заподіяння собі фізичної шкоди.

3. Прочитайте, виділіть основні риси та законспектуйте

Психологічна допомога особам, які пережили сімейне насильство, має два основних напрямки:

1) екстрена психологічна допомога при гострій травмі насильства іпосттравматичному стресі;

2) тривалий супровід в процесі індивідуального консультування ігрупової роботи.

Екстрена допомога жертвам насильства здійснюється по „гарячій лінії” – це телефон довіри, індивідуальна консультація, групова робота (дебрифінг) і надання притулку. Основними завданнями екстреного короткострокового супроводу жертв насильства є оцінка безпеки, вжиття заходів щодо забезпечення фізичної та психологічної безпеки, нормалізація психічного стану потерпілих. При необхідності постраждалих направляють в медичні та правоохоронні органи.

Надання екстреної психологічної допомоги при гострій травмі і посттравматичному стресі будується на основі недирективної терапії, в якій більша увага приділяється емоційним чинникам і аспектам ситуації, ніж інтелектуальним. Засновник недирективної техніки консультування К. Роджерс підкреслював, що завдання консультанта в цьому випадку зводиться не до інтерпретації події, а, швидше, до сприяння клієнту заради „досягнення зрілості через інсайт і самодослідження”. На його думку, клієнт має прагненням до самоактуалізації, яка сприяє особистісному зростанню і психічному здоров'ю. Звільняючи сили для зростання, клієнт асимілює новий досвід, долає емоційні перешкоди і досягає інсайту, що відкриває шлях до зростання і здоров'ю.

При консультуванні з центром на клієнті, використовуються методики емпатичних розуміння, необумовленого прийняття і автентичності (справжності). Це сприяє формуванню відносин між консультантом і постраждалим, які дозволяють клієнту перейти зі стану дезадаптації до стану психологічної адаптації.

Таким чином, спеціалізоване втручання припускає дозвіл поточних проблем клієнта через створення умов для вираження сильних емоцій і набуття почуття контролю над собою. Таке втручання може змінити переживання насильства. Дуже часто на дану травму накладаються переживання ситуацій насильства, що мали місце в минулому. Проте на даному етапі роботи минулі проблеми можна лише позначити, тоді як вся увага консультанта направлено на теперішній стан клієнта, його думки і переживання.

Посттравматична інтервенція – це спроба зробити можливою роботу з проблемою, але необов'язково спроба вирішити проблему. Вирішення багатьох проблем вимагає тривалого часу. Іноді слід змиритися з важкою ситуацією і шукати прийнятний вибір.

Загальні завдання посттравматичної інтервенції включають в себе створення умовдля:

- вираження почуттів;

- відтворення травмуючих спогадів для зменшення замішання;

- чіткого визначення актуальних проблем;

- прийняття клієнтом себе і травматичного переживання.

Оптимально таке втручання, яке приносить максимальні результати в короткі терміни, припиняючи розвиток незворотних психічних процесів. Як правило, посттравматична інтервенція має такі етапи.

Етап 1. Дослідження проблеми

Основним завданням даного етапу є створення для клієнта умов, що дозволяють відсторонитися від занадто сильних емоцій, пов'язаних з травматичною ситуацією, і подивитися на неї з боку. Клієнт розповідає про травматичний подію і свою реакцію на нього. Консультант допомагає ідентифікувати проблему і висловити почуття, пов'язує їх з подіями і людьми. Недиференційована„низка переживань” і напруги поступово розділяється на окремі елементи. Людина, що знаходиться в кризовому стані, жадає отримати негайне полегшення. Це можливо, якщо не намагатися занадто швидко переходити до вирішення проблеми. Напруга спадає при проказуванні і усвідомленні ситуації (відсторонення) в умовах емоційної підтримки. Стадія завершується ідентифікацією актуальної проблеми на когнітивному рівні.

Етап 2. Бачення проблеми клієнтом і консультантом

Мета роботи на даному етапі – розглянути проблему з різних точок зору, враховуючи минуле, сьогодення і майбутнє, цінності, життєві плани і об'єктивні характеристики подій. Це переважно когнітивний етап роботи; так, клієнт потребує розширення горизонту уявлень, в інформації, що дозволяє поглянути на ситуацію узагальнено. На цьому етапі слід уникати типових помилок, які зустрічаються при формулюванні проблеми:

1) занадто глобальна формулювання проблеми, яка не дозволяє з нею працювати(Наприклад, „так жити не можна”);

2) нерозуміння клієнтом важливих аспектів проблеми;

3) клієнт змішує актуальну проблему з минулої;

4) обмеження в часі;

5) акцент на аналізі почуттів і потреб клієнта, відпрацювання нових поведінковихстереотипів і т. д.

Важливе значення має аналіз того, як клієнт вирішував аналогічні проблеми в минулому, що дозволяє виявити наявні корисні навички.

Етап 3. Альтернативи і рішення

Не всяку проблему можна вирішити у відповідності з бажаним результатом. Однак спільне обговорення завжди дозволяє знайти найбільш прийнятний вибір в сформованих обставинах.

Первинне співбесіду з жертвою насильства доцільно вибудовувати в такій послідовності:

1 крок. Консультант представляється клієнту, розповідає про свою роль і про ту допомогу, яку може надати.

2 крок. Він визнає тяжкість сталося.

3 крок. Він пропонує клієнту розповісти про те, що трапилося, задаючи уточнюючі питання.

4 крок. Він допомагає клієнту висловити почуття, що виникли у зв'язку з насильством.

5 крок. Він пояснює, що багато людей, які пережили насильство, переживають подібні почуття і реакції.

6 крок. Він прояснює ситуацію насильства (дії до і під час насильства).

7 крок. Він пояснює, що відповідальність за насильство лежить тільки на кривдника.

8 крок. Він резюмує розповідь клієнта.

9 крок. Він допомагає визначити, що турбує клієнта найбільше і чим слід зайнятися в першу чергу. У результаті клієнт повинен сформулювати свою основну актуальну проблему.

10 крок. Спільно створюється план дій з вирішення проблем, викликаних насильством. Консультант пропонує можливі рішення.

11 крок. Консультант повинен посилити почуття контролю клієнта над своїм життям. Консультант підкреслює, що клієнт може вибирати ті кроки, які вважатиме за потрібне.

12 крок. Консультант готує потерпілого до можливих реакцій на травму.

13 крок. Він пропонує, при необхідності, подальшу допомогу і уточнює, хто з близьких і друзів може надати клієнту підтримку, що допомагає зберігати стабільність і впевненість.

Під час первинного обстеження питання можуть носити: загальний або цілеспрямований характер (про насильство), можливі також додаткові, уточнюючі питання.

Необхідно пам'ятати, що в травмуючих кризових ситуаціях велика ймовірність інтенсифікації психологічних захистів. При індивідуальній чи груповій роботі психологічна захист може вплинути на сприйняття інформації і послужити перешкодою для ефективної роботи. Психологічні захисту інтенсифікуються тоді, коли при спробі впоратися з травмуючої ситуацією всі ресурси і резерви майже вичерпані. Тоді в поведінці клієнта домінує саморегуляція, і він відмовляється від конструктивної діяльності. При консультуванні слід враховувати, що у людей з різними особистісними характеристиками ймовірність активізації тих чи інших механізмів психологічного захисту різна.

Інтенсифікація витіснення частіше відбувається у людей замкнутих, кілька холодних по відношенню до оточуючих, людей, які люблять самотність. Їм властива розсудливість, реалістичність суджень, суворість і деяка черствість. Вони приділяють багато уваги плануванню, прагнуть діяти самостійно, нейтрально ставляться до групових норм. Свої успіхи і досягнення вони приписують везінню або щасливому випадку, а відповідальність за свої невдачі приписують іншим людям або вважають невдачі результатом обставин. У конфліктних ситуаціях вони не враховують інтереси іншої людини і не схильні пристосовуватися до інших та співпрацювати.

Активізація заперечення частіше відбувається у людей товариських, схильних до колективної діяльності, що віддають перевагу приймати рішення разом з іншими людьми, що орієнтуються на соціальне схвалення. Для них характерна деяка розслабленість і зайва задоволеність. Вони експресивні, проявляють підвищену схильність до ризику. Вони високо оцінюють себе. У конфліктних ситуаціях воліють вдаватися до такої стратегії, як пристосування. Мають невисокий рівень логічного мислення.

Клієнти з інтенсивною регресією схильні до індивідуалізму, не завжди контролюють свої бажання, боязкі, залежні, проявляють покірність і підпорядкування. Вони володіють низьким рівнем суб'єктивного контролю. Самооцінка своїх розумових здібностей і практичних умінь у них знижена, як і впевненість у собі.

Клієнти з активним заміщенням емоційно нестійкі, збудливі, експресивні, імпульсивні, володіють низьким самоконтролем. Їм притаманні такі комунікативні особливості, як замкнутість, обережність у спілкуванні, індивідуалізм. Вони схильні до такого конфліктного поводження, як опір, і рідко вдаються до компромісу для врегулювання конфлікту. Для них характерний низький рівень суб'єктивного контролю у всіх областях (досягнення, невдачі, сімейні та міжособистісні відносини, здоров'я, виробничі відносини). Вони володіють низьким рівнем логічного мислення.

Клієнти з інтенсивною компенсацією емоційно неврівноважені, тривожні, володіють підвищеною збудливістю, запальністю і низьким самоконтролем. Вони конформних, сором'язливі, покірні, відрізняються високою чутливістю. У конфліктних ситуаціях вони схильні до співпраці та пристосуванню, але не використовують такі способи врегулювання конфлікту, як уникнення і компроміс. Самооцінка і впевненість у собі знижені; існує завищений рівень домагань щодо зовнішності.

Клієнтам з високим рівнем реактивного освіти властиві напруженість, індивідуалізм, соціальна боязкість, сором'язливість, покірність. Вони чутливі, емпатічним, обережні. У конфліктних ситуаціях схильні до такої форми поведінки, як пристосування, і не схильні до уникнення. Їх характеризує ригідність, практичність, конкретність мислення. Їм властивий високий рівень суб'єктивного контролю в області сімейних відносин. Вони низько оцінюють свої розумові здібності, у них також існує значний розрив між самооцінкою і рівнем домагань у цій сфері.

Якщо переважають захисту за типом проекції, клієнту властиві боязкість, сором'язливість, чутливість, конформізм, нерідко - підпорядкування. Він має конкретне і кілька ригидное мислення і низький рівень суб'єктивного контролю, як загальний, так і в області досягнень, невдач і міжособистісних відносин. Низько оцінює свої розумові здібності і практичні вміння, його самооцінка у високому ступені диференціювання.

При інтенсивній раціоналізації клієнту властива емоційна нестійкість і висока напруженість. Він вважає за краще слідувати по обраному шляху, самостійно приймати рішення; характерний високий рівень внутрішнього контролю над поведінкою. Він практичний, реалістичний, розсудливий і обережний.

Для повторного проживання травматичної події та роботи з емоціями можна використовувати наступні техніки.

Техніка „Лист”

Це досить ефективний терапевтичний інструмент у роботі з жертвами насильства, оскільки багато людей вважають за краще таку форму спілкування бесіді лицем до лиця і можуть писати про себе відвертіше, ніж говорити. Незважаючи на те що письмова терапія може бути успішною, клієнт повинен мати можливість попросити і про індивідуальній бесіді. Так само як і при індивідуальних бесідах, важливе значення тут має детальне структурування процедури роботи. Лист пишеться уявної ручкою на уявній папері і проговорюється вголос. Воно починається звичайним привітанням „Здрастуй ...” і закінчується підписом автора. Важливо, щоб клієнт розумів, що він може висловити абсолютно всі свої почуття без обмежень. Його завдання - описати свою проблему настільки детально, наскільки це можливо. У той же час тут повинен переважати аналіз поведінки. Часто після роботи над листом клієнт починає відчувати свою силу і готовність протистояти життєвим труднощам.

Якщо техніка застосовується в груповій роботі, кілька членів групи по черзі пишуть листи. Можна попросити когось бути помічником (друге Я), який пише постскриптум.

Техніка „Телефонна розмова”

Клієнта просять зателефонувати для розповіді про проблемної ситуації. Консультант просить описати місце, де знаходиться телефон, набрати номер, тримати в руці трубку і почати розмову такими словами: «Алло, говорить ... Дзвоню тобі, щоб ... »Клієнта спонукають говорити все, що приходить в голову, навіть більш відкрито, ніж у реальному спілкуванні. Розмова займає близько 10 хвилин. Він не є повторенням реальних розмов у минулому.

Мета даної техніки - полегшити відкрите вираження почуттів по відношенню до кривдника, вийти з емоційного замішання і визначити своє ставлення до реальних подій.

Техніка „Порожній стілець”

Ця одна з найпоширеніших технік гештальттерапії та психодрами. Консультант ставить стілець навпроти клієнта і пропонує помістити на нього відсутнє особа або окрему рису характеру, значиму емоцію: «Спробуйте уявити, що на цьому стільці сидить.» Можливість звернутися до уявного співрозмовника дозволяє клієнту висловити все, що хочеться, все, що наболіло, висловити свої почуття, виплеснути негативні емоції.

Техніка „Повернення у часі”

Консультант пропонує згадати минулу ситуацію, коли насильство відбулося вперше: „Давай переведемо годинники назад. Де відбувається інцидент? Який зараз година?”. При цьому розмова ведеться в теперішньому часі. Клієнт пояснює свої дії: „Я роблю це тому, що...”.

Це психодраматична техніка, в якій використовуються всі відповідні прийоми (друге Я, обмін ролями). Разом з розігрівом вона може тривати близько чотирьох годин.

Техніка „Крок у майбутнє”

Консультант пропонує клієнту розіграти складну конфліктну ситуацію, що загрожує насильством, з якою він може зіткнутися в майбутньому. Програються різні сценарії з різними людьми для вибору оптимальної поведінкової стратегії. Мета техніки - випробувати нові способи взаємодії, що знижують ризик насильства, і відмовитися від невідповідних стереотипів.

Техніка „Ослаблення травматичного інциденту”

Це дуже ефективна техніка втручання при кризі. Її автор – Франк Джербод. Техніка ослаблення травматичного інциденту (ОТІ) складається у візуалізації, повторному переживанні сталася травми (без переривань, інтерпретацій і коментарів). Можна направити роботу на одне відокремлений подія або на серію подій, об'єднаних спільною темою, яка прямо пов'язана з травмою. Цей метод дозволяє когнітивно переоцінити травматичні події.

Дана техніка передбачає нейтральність консультанта. Клієнт тут є „глядачем”, консультант тільки створює умови для процедури „перегляду”. Для роботи необхідно, щоб клієнт був досить бадьорим на початку сеансу, довіряв консультанту і бажав вирішувати проблему. Консультант повинен надати клієнту безпечне терапевтичне оточення, а також переконатися в тому, що він хоче працювати з проблемою.

Місце для „перегляду” має бути ізольованим, щоб ходу роботи нічого не заважало. Процедура може зайняти багато часу, але ні консультант, ні клієнт не повинні поспішати.

Спілкування з клієнтом чітко структуроване і не передбачає жодних інтерпретацій. Консультант нейтральний, він приймає без коментарів все, що б клієнт не говорив. Консультант не повинен дозволяти собі оцінку ні в якому вигляді. Можливо, клієнт почне загрожувати консультанту, але і в цьому випадку не повинно бути ніяких обговорень. Якщо у консультанта виникають емоційні реакції, їх не слід проявляти. У клієнта може бути сильна емоційна реакція, він може захотіти зупинитися, тоді консультант йому повинен допомогти продовжувати роботу, щоб знову зустрітися з тим, що він пережив під час травматичної події. Завдання консультанта - довести сесію до успішного завершення.

Техніка проведення ОТІ дуже проста. Консультант пояснює основні правила і описує процедуру: „Вам потрібно слідувати інструкції і робити те, що я скажу. Ми повинні працювати, не перериваючись. Ваше завдання - згадати епізод і пройти через нього багато разів. Працюємо до результату, зупинимося, коли відчуєте себе краще. Можливо, вам захочеться зі мною щось обговорити, запитати ради, але цього ми не будемо робити. Я не буду давати порад, не буду оцінювати вас. Що було - те було. Зараз перед нами стоїть завдання зробити так, щоб ці спогади не заважали жити. Ми не будемо детально обговорювати ваш випадок, я поясню, що потрібно робити. Вам не слід з ким-небудь обговорювати те, що станеться на сеансі”.

Процедура ОТІ

Інструкції консультанта: „Згадайте травматичний інцидент. Уявіть собі, що ви дивитеся про це фільм на відео. Перегляньте подія і скажіть:

1 крок. Коли це сталося?

2 крок. Де це сталося?

3 крок. Як довго це тривало? Якщо це ланцюжок подій, згадайте перше. Коли ви визначите, як довго тривало подія:

4 крок. Поверніться до початку інциденту.

5 крок. Увімкніть кнопку «відео», почніть перегляд. (Якщо необхідно, закрийте очі.) Що ви уявляєте, бачите, відчуваєте? Коротко розкажіть про це.

6 крок. Перегляньте подія, пройдіть через інцидент до кінця. Дайте мені знати, коли завершите перегляд.

7 крок. Скажіть, що сталося? Що ви уявляєте, бачите, чуєте, відчуваєте? Коротко розкажіть про це.

8 крок. Вам потрібно пройти через цей епізод багато разів. Це схоже на повторний перегляд фільму, коли його дивишся кілька разів і помічаєш все більше деталей і реагуєш менш емоційно. Скажіть вголос «початок», коли повернетеся до початку епізоду, перегляньте епізод знову. Можете розповісти те, що захочете, можете повідомляти тільки про нові деталі, які ви помічаєте при повторному перегляді. Коли закінчите перегляд, знову повертайтеся до початку. Пройдіть все до кінця.

9 крок. Після того як ви кілька разів все перегляньте, я хочу дізнатися, краще вам або гірше. Інцидент стає легше чи важче?”.

Якщо клієнт говорить, що стало легше, необхідно почати спочатку; якщо важче або без змін, консультант питає: „Може, інцидент почався раніше?”. При позитивній відповіді слід попросити повернутися допередував епізоду, пройшовши кроки 5-8.

Якщо клієнт не може згадати попередній епізод, слід запитати клієнта, чи є в його досвіді небудь, що нагадує ситуацію травми? Якщо відповідь позитивна, консультант просить клієнта згадати цю подію, свої почуття, думки. У цьому випадку слід повторити кроки 1-8.

Коли у консультанта створюється враження, що клієнт досяг «фіналу», він задає питання типу: „Як інцидент представляється вам тепер? Чи усвідомлюєте ви, які рішення приймали під час події?”, „Чи є щось, що ви хотіли б запитати або сказати до кінця сесії?”.

Як дізнатися, що можна закінчити процедуру ОТІ? Зазвичай про це говорить видима зміна емоційних і вегетативних реакцій. Крім цього, клієнт при кожному перегляді помічає більше деталей, робить більше коментарів, висловлює більше суджень. Можна поставити запитання, чи стало йому легше. Якщо відповідь негативна, то або подія почалося раніше, або є інші події, які пов'язані з опрацьовується.

Якщо консультанту доводиться працювати з невизначеним запитом, наприклад: „Я боюся бути серед людей”, то необхідно запропонувати клієнтові переглянути останній випадок, коли він відчував це почуття, потім йти назад до первинної травми.

Як можна бачити, сімейне насильство - більш складна і багатогранна проблема, ніж насильство соціальне. Консультанту доводиться працювати не тільки з фактами насильства, а й зі „вторинними” складовими: почуттями, реальної соціальної та економічною ситуацією і т.п. Саме тому допомога жертвам сімейного насильства має бути комплексною, нерідко з підключенням соціально-правової підтримки та соціальної роботи.

Залежно від конкретної мети виділяють три види консультування: що інформує і ориентирующее, що підтримує і змінює. Мета першого-надати необхідну інформацію за запитом клієнтки, а також допомогти у виборі шляхів і засобів подолання сімейного насильства. Мета підтримуючого консультування – допомога у стабілізації особистості і зміцненні її захистів. Змінює консультування найскладніше, це гармонізація особистості через опрацювання і усвідомлення внутрішніх конфліктів.

Психологічний контракт – це результат спільного планування: визначення цілей і завдань консультування, а також дій, необхідних для вирішення сімейних і внутрішніх проблем клієнта. Центральне питання контракту - наскільки клієнт несе відповідальність за зміну сімейної ситуації. Нерідко люди чекають швидкого ефекту від роботи професіонала і розчаровані обмеженими можливостями консультування. Проте хороший контакт і довіру допомагають зміцнити намір активно і наполегливо вирішувати проблему. Крім психологічного аспекту, контракт включає в себе такі організаційні питання, як тривалість і періодичність зустрічей, а також права та обов'язки сторін.

Для досягнення контракту необхідна взаємна згода за всіма пунктами. Предмет контракту - це психологічне зміна. Наприклад, зміна ставлення до себе або іншій людині, позбавлення від внутрішнього болю, визначення сенсу життя. Контракт можна переглянути після досягнення мети або у разі зміни завдання. При тривалій роботі виникає необхідність укладати проміжні контракти. Контракт можна укласти як в усній, так і в письмовій формі. Саме по собі укладення контракту зміцнює впевненість у собі на основі реальності та особистої відповідальності. В останні роки процедура психологічного договору все частіше розглядається як окремий і важливий етап роботи.

Після укладення контракту слід етап роботи з проблемою. По досягненні поставлених завдань здійснюється перехід до заключного етапу. При завершенні консультування підводяться підсумки, проговорюються досягнення клієнта, обговорюються цілі клієнта на майбутнє.

Наслідки сімейного насильства багато в чому відповідають симптомам посттравматичного стресового розладу (ПТСР):

• на психологічному рівні: порушення сну, кошмари, повторювані спогади, складність з концентрацією уваги, підвищена тривога і збудливість, гіперактивність, порушення взаємин, відчуття ворожого ставлення суспільства;

• на фізіологічному рівні: відчуття нестачі повітря, дискомфорту в шлунку, внутрішні спазми, головні болі, зниження інтересу до сексу аж до повної байдужості;

• на рівні поведінки: заподіяння собі шкоди, суїцидальні спроби або думки, зловживання алкоголем чи наркотиками, проблеми з харчуванням (булімія або анорексія), безладна зміна сексуальних партнерів.

Людина, що пережила насильство, відчуває виражене відчуття провини за те, що трапилося, а також ненависть до гвалтівника, жах і образу. Внаслідок цього у нього виникає неприйняття і відкидання власного тіла, різко падає самооцінка. Емоційні розлади можуть приймати різні форми - від замкненості та догляду в себе до страху і нездатності залишатися одному. Часто людина, що пережила домашнє насильство, не отримує допомоги. Звернення до фахівця вимагає від потерпілого певної частки мужності. Іноді з моменту події до моменту звернення за допомогою проходять роки. Грамотна допомога фахівця допомагає конструктивно пережити те, що трапилося і перетворитися з „жертви насильства” в „людини, яка пережила насильство”.

Робота фахівця дає жертві насильства можливість зрозуміти, що, хоча він не ігнорує всі труднощі і проблеми, але саме тут, у цих труднощах і проблемах, можна і потрібно шукати кошти для поліпшення становища. Тим самим клієнта спонукають до пошуку власних ресурсів зміни, якими може бути як його минуле, так і майбутнє, як спогади, так і уяву.

Консультативні служби, що працюють з жертвами насильства в сім'ї, наводять такі рекомендації для консультантів:

• Дайте жертві насильства можливість розповісти свою історію: нехай вона знає, що ви їй вірите і хочете вислухати її.

• Допоможіть їй усвідомити свої почуття: підтримайте її право на гнів, чи не заперечуйте жодна з її почуттів.

• Будьте уважні до відмінностей між жінками різних національностей, культур і класів: хоча між усіма жінками є схожість, всі вони різні, у кожної свій життєвий досвід.

• Поважайте культурні цінності і вірування, що роблять вплив на її поведінку: не забувайте, що ці уявлення могли бути для неї джерелом спокою і впевненості в минулому, тому не слід принижувати їх значення.

• Пам'ятайте про відмінності між сільською і міською жінкою, зокрема, пам'ятайте про фізичної ізоляції і особливих культурних цінностях першою.

• Знайте, що її не треба рятувати: просто допоможіть їй оцінити власні ресурси і систему підтримки.

• Пам'ятайте, що вона знаходиться в стані кризи, що знижує ефективність її власних реакцій, які допомагають справлятися з проблемою. Допоможіть їй знову знайти сили і емоційну рівновагу - і тоді вона сама буде приймати рішення.

Велике значення мають також почуття і реакції консультанта. У зв'язку з цим йому даються наступні рекомендації:

• Усвідомте ваші власні установки, переживання і реакції у відповідь на насильство: згадайте, яку роль насильство грало у вашому житті.

• Віддавайте собі звіт в тому, що час роботи при первинному зверненні обмежене: вам слід добре знати все про роботу та доступності поліцейських ділянок і інших служб, визначте проблему клієнта реалістично - пам'ятаєте, ви лише допомагаєте їй визначити проблему, але не вирішити її.

• Не варто задовольняти свою власну потребу бути експертом: напевно, їй вже не раз говорили, що треба робити, - їй потрібна людина, яка уважно поставиться до неї, вона отримала вже досить рад.

• Пам'ятайте про свої культурні цінності, вірування і упередження, коли консультіруете жінку іншої культури, національності або класу. Не забувайте, що у неї теж можуть бути упередження щодо вас.

• Не розміщувати діагноз. Працюйте над вирішенням конкретної проблеми і виявляйте емоційну підтримку, але відмовтеся від суб'єктивної інтерпретації поведінки.

• Чи не висловлюйте розчарування, якщо жінка вирішить повернутися до колишніх патологічним взаєминам: будьте відверті і поділіться з нею своїми побоюваннями, але дайте їй знати, що вона завжди зможе звернутися до вас і може розраховувати на вашу турботу.

• Пам'ятайте, що, можливо, ви перша людина в її житті, який проявив повагу і надав підтримку саме в той момент, коли вона найбільше цього потребувала.

У роботі з наслідками насильства виділяють наступні стадії:

1. Рішення вилікуватися. Або симптоми настільки сильні, що неможливо терпіти далі, або людина свідомо вирішує, що потрібно щось змінювати, і звертається за допомогою. Завдання психолога на цій стадії - створення безпечного простору, оцінка стану здоров'я клієнта: психологічного та соматичного. На це може піти кілька тижнів або місяців.

2. Стадія кризи. Людина стикається з сильними почуттями, з болем. Ця стадія дуже важка для клієнта, тут важливо, щоб він міг подбати про себе. Консультант повинен тут давати дуже сильну підтримку. Можна збільшити частоту зустрічей. Корисно з'ясувати потенційний ризик самогубства і поговорити про це. Важливо, щоб клієнт усвідомив, що ця стадія не триватиме вічно. „Істина звільнить вас, але спочатку зробить абсолютно нещасним”.

3. Згадування. Якщо встановилося довіру до психолога, послідує розповідь про те, що сталося. Дуже важливо, щоб клієнт згадав стільки, скільки може витримати.

4. Віра. Ця стадія важлива, якщо людина сумнівається в точності своїх спогадів. Йому дуже важливо повірити в себе і свою пам'ять. „Якщо припустити, що ви це придумали, то навіщо? Навіщо вам витрачати на це час, гроші?”.

5. Подолання мовчання. Розповідь про подробиці події. Це, як правило, супроводжується почуттям сорому і страхом налякати слухача, зустрічається і страх повторного насильства. Можна сказати клієнту: „Чим більше ви розповідаєте про пережите, тим менше енергії там залишається, вам стає легше”. Якщо людина зважився розповісти про це психолога, то потім він може зважитися розповісти про це ще комусь: другу чи подрузі. Тоді зникає внутрішня ізоляція.

6. Зняття з себе вини за те, що трапилося. Людина може звинувачувати себе в тому, що не зміг себе захистити, або в тому, що в момент насильства отримував задоволення. Не варто переконувати клієнта в тому, що він зовсім не винен – він цьому не повірить. Важливо допомогти клієнту зняти з себе відповідальність за те, що трапилося.

7. Підтримка „внутрішньої дитини”. Усередині кожного дорослого є дитина радісних та дитина страждає. Багато людей, які пережили насильство в дитинстві, не вміють радіти життю. На цій стадії необхідно встановити контакт з „пораненим внутрішньою дитиною”, використовуючи малюнки, руху (в групі) і т.п.

8. Відновлення довіри до себе, підвищення самооцінки. Тут відбувається відновлення особистих кордонів клієнта, які були порушені насильством, а тепер знову можуть опинитися під контролем клієнта.

9. Оплакування втрати, тобто прощання з тим, що було втрачено в момент насильства.

10. Гнів. На стадії оплакування зазвичай назовні виходить і довгий час стримувана злість.

11. Розкриття і конфронтація. Гвалтівник – це людина, що живе поблизу. Важливо висловити йому свій гнів. Можна написати лист, можна розіграти це в психодрамі.

12. Прощення. Мається на увазі прощення себе. Прощати гвалтівника не потрібно, так як це може бути ще однією жертвою, яку йому принесе потерпіла. Сенс прощення в тому, щоб відпустити гвалтівника від себе.

13. Духовність. Повернення подання про те, що світ добрий і хороший. Тут зникає відчуття відокремленості від світу, нездатності відчувати красу. Повертається зв'язок між Я і тілом. Відроджується довіру до людей.

14. Дозвіл травми і рух вперед. Це момент, коли люди відчувають, що їм вдалося включитися в життя. Поступово терапія йде до завершення, настає час попрощатися з клієнтом.

Крім очного консультування або психотерапії в допомозі жертвам насильства можуть брати активну участь телефонні служби. Установки різних центрів, що здійснюють допомогу жертвам насильства, різні. Особливо це стосується міри активності, що проявляється консультативної службою при безпосередній допомозі жертві насильства. Як приклад активної позиції наведемо окремі рекомендації американської кризової лінії:

1. Якщо даний дзвінок пов'язаний з насильством в сім'ї (абонент швидше за все відразу скажевам про це), дізнайтеся, чи знаходиться клієнт в даний момент в безпеці.

2. Чи є діти?

3. Якщо абоненту необхідно безпечний притулок, то це питання першорядноїважливості. Ви можете зателефонувати (попередньо дізнавшись номер абонента) в диспетчерськуслужбу притулків, щоб підібрати найбільш відповідний варіант, або попроситищо знаходиться поруч колегу зробити це, поки ви розмовляєте з клієнтом, абозапропонувати абоненту зробити це самому, повідомивши йому адреси та телефони притулків.

4. Чи потребує абонент у транспортуванні? Служба може надатитранспортні засоби для переїзду в безпечне місце, якщо людину, яка вчиниланасильство, немає поблизу. Якщо небезпека не виключена, необхідно звернутися в поліціюабо ж постраждалої потрібно самій перебратися в безпечне місце (до друзів, батькам, влюдне місце). Служба може перевезти дітей та особисті речі, хоча вона і не єтранспортним агентством.

Працюючи з жертвою сімейного насильства, консультант повинен виявити у постраждалої тілесні ушкодження, що вимагають лікування, не обмежуючись тією інформацією, яку вона повідомляє.

Крім того, варто дотримуватися наступних рекомендацій:

• розмову з жінкою ведеться в окремому приміщенні, без свідків, супроводжуючих і більше самого насильника;

• часто для жертви консультант - перший спеціаліст, який приділяє їй час і бажаючий допомогти, а тому варто поділитися з нею своїми поглядами на проблему насильства;

• жінки, регулярно терплять побої і приниження, давно змирилися зі своїм становищем. Тому немає сенсу питати, чи є вона „жертвою”. Але можна задати такі питання: „Ви з кимось побилися?”; „Вам хтось заподіяв біль?”; „Таке часто зустрічається у людей, яких б'ють. Вас хтось бив?”; „Я боюся, що вас хтось ображає. Розкажіть мені про це, будь ласка”;

• багато жертв насильства відчувають сором і приниження через те, що з ними трапилося. Консультант слід переконати жінку в тому, що він її розуміє і знає, як важко говорити про себе за таких обставин. Варто уникати небажаних питань, в яких жертва може почути приниження: „Як ви можете жити з такою людиною?”; „Навіщо вам насильство?”; „Як ви могли таке допустити?”.

Загальні завдання, які повинна вирішити жінка - жертва насильства, щоб подолати травматичну ситуацію, виглядають наступним чином:

1. Формування ставлення до себе:

- Визнання своєї унікальності;

- Прийняття себе такою, яка є;

- Набуття любові до себе.

2. Формування ставлення до інших:

- Визнання унікальності будь-якого іншого;

- Розвиток у собі якостей, які допомагають зрозуміти думку, точку зору, поведінку іншого.

3. Дослідження себе:

- Вивчення своїх переваг, реакцій, станів в різних обставинах;

- Дослідження свого характеру, особливостей його прояву в різних сферах діяльності (робота, сім'я, дозвілля тощо);

- Увага до свого тіла;

- Аналіз цінностей і життєвих сенсів.

4. Усвідомлення необхідності відновлення (реабілітація):

- Пошук власного алгоритму досягнення рівноваги: знайомство з різними, в тому числі традиційними, способами відновлення; вибір прийнятних і адекватних способів;

- Розуміння того, що відновлення себе за рахунок іншої - шлях тупиковий і непродуктивний, що тягне за собою такі прояви, як роздратування, агресія, „пошук винуватого”, „відхід у хворобу”, „синдром нещасного” та ін.

5. Погляди, які допомагають досягти психічної рівноваги:

- Всі проблеми в мені самій;

- Все залежить від мого ставлення до подій;

- Внутрішню рівновагу виникає не з бажання змінити інших, а з прийняття їх такими, які вони є;

- Все, що ми можемо змінити, - це наше сприйняття світу, сприйняття оточуючих, сприйняття самого себе;

- Важливо перестати тривожитись і навчитися жити зараз;

- Варто навчитися прощати - це дозволить позбутися багатьох проблем;

- Необхідно позбутися страху і віддати перевагу страху любов - тоді можна змінити природу відносин з іншими людьми.

На відновлення контролю над своєю поведінкою у жертви насильства можуть піти тижні, місяці, а іноді й роки. Для психотерапії жертв насильства використовуються різноманітні методи, вибір технік і підходів залежить від особистості клієнта, від конкретної ситуації і від професіоналізму психотерапевта. Гуманістичний підхід можна застосовувати при всіх видах терапії. Так як пацієнт потребує розуміння, прийняття та підтримки з боку консультанта, терапія, орієнтована на клієнта, допомагає жертві виразити себе, розглянути різні способи реагування і вибрати з них найбільш підходящий.

Дослідження показують, що згвалтованим необхідна негайна психологічна допомога, а в ряді випадків - і тривала психологічна допомога, в тому числі з боку фахівців. Однак більшість згвалтованих не усвідомлюють, що у них виникли досить серйозні психологічні проблеми, і офіційна психологічна допомога може здаватися їм свого роду суспільним вироком, тому вони її уникають.

Перше завдання психологічної допомоги – посприяти тому, щоб постраждалі якнайшвидше повернулися до нормального життя. При цьому необхідно враховувати, що згвалтування стосується всіх сфер життя жінки: фізичної, емоційної, громадської, статевий. Треба виходити з того, що в більшості випадків потерпілі-абсолютно нормальні жінки, але знаходяться в стані важкого стресу. У той же час не можна забувати і про те, що серед потерпілих можуть бути і жінки, спочатку страждали психічними розладами. Наприклад, при афективних розладах компенсаторні можливості психіки завжди на межі, і згвалтування стає пусковим фактором психозу та інших ускладнень.

Більшість консультантів дотримуються наступних трьох принципів психологічної допомоги згвалтованим: 1) допомога повинна полегшити криза, сприятиме швидкому виходу з нього, знизити ризик виникнення стійких психопатологічних наслідків; 2) у кризовий період важлива емоційна підтримка близької людини; 3) згвалтування - це криза також для близьких родичів і друзів, яким теж може знадобитися психологічна підтримка.

При проведенні індивідуального консультування слід дотримуватися загальних етичних принципів. Можна запропонувати дві моделі індивідуальної психотерапії жертв сексуального насильства, розроблені в Центрі допомоги згвалтованим м. Санта-Моніка, США: модель кризової інтервенції і модель короткостроковій психотерапії.

Модель кризової інтевенціі використовується в тих випадках, коли число зустрічей консультанта з потерпілою заздалегідь обумовлено. Головна мета кризової інтервенції-допомогти жінці ефективно впоратися з травмою. Для цього в процесі консультування ставляться три завдання:

1. Адекватне і ясне уявлення про подію.

2. Управління своїми почуттями і реакціями, подолання афекту.

3. Формування поведінкових моделей, що дозволяють подолати наслідки травми.

Американський психолог Гейл Абарбанель запропонувала наступну схему кризової інтервенції:

1. Назвіться постраждалій і поясніть, як ви пов'язані з кризовою службою для жінок.

2. Роз'ясніть свою роль і завдання. Розкажіть про ту допомогу, яку ви можете надати.

3. Визнайте тяжкість того, що сталося.

4. Спонукаєте постраждалу говорити про те, що трапилося. Будьте терплячі, дайте їй час для відповіді на ваші питання.

5. Допоможіть постраждалої висловити почуття, що виникли у зв'язку з насильством.

6. Поясніть, що багато жертв сексуального насильства відчувають подібні почуття і схильні подібним реакцій.

7. З'ясуйте подання жінки про травматичний вплив сексуального насильства. Дізнатися, що вона думає про свої дії перед насильством і під час події. Поясніть, що багато жертв невірно собі уявляють міру своєї відповідальності за те, що трапилося: насправді пережила насильство не може бути винна в тому, що вона виявилася жертвою.

8. Резюмуйте висловлене і переходите до фази вирішення проблем.

9. Допоможіть ідентифікувати окремі переживання і встановити пріоритети, то є відзначити те, що найбільше турбує постраждалу і чим потрібно зайнятися в першу чергу.

10. Разом складіть план дій з вирішення найважливіших проблем, викликаних насильством. Запропонуйте альтернативні рішення по кожній темі. Зміцніть що з'явилося у жінки відчуття, що вона контролює ситуацію, підкресліть, що це вона приймає рішення і буде їх реалізувати так, як вважає за потрібне.

11. Оцініть здатність постраждалої впоратися з наслідками насильства. Дізнайтеся, хто з її близьких або друзів може надати їй підтримку.

12. Підготуйте жертву насильства до можливих реакцій на травму.

Описана схема співбесіди використовується і як вступна фаза для короткострокової психотерапії.

Більш тривала процедура кризової інтервенції обумовлена ​​травматизирующим впливом сексуального насильства на особистість жертви. Її ставлення до світу, що оточує і собі піддано сумніву. Почуття безпеки і контролю над своєю долею знищено, здатність довіряти іншим людям похитнулася, величезний збиток нанесений самооцінці. Реакції на травму і породжені нею внутрішні конфлікти істотно змінюють поведінку постраждалої, особливо в тому випадку, якщо вона вважає за краще мовчати і не звертатися за допомогою.

Завдання програми короткострокової психотерапії – допомогти постраждалій осмислити травматичну подію. Ця модель, розрахована приблизно на 16 терапевтичних сеансів, призначена виключно для терапії жертв сексуального насильства. Сюди входять теоретичне обгрунтування кризової інтервенції, психодинамічна концепція і принципи короткострокового психотерапевтичного впливу. Такий підхід фокусується на центральній, ключової проблеми пацієнта, а тимчасові рамки моделі визначають постановку специфічних цілей з використанням для їх досягнення сугестії та інформування. Весь терапевтичний процес розпадається на три послідовні фази: початкову, середню і завершальну.

Початкова фаза зазвичай включає в себе два сеанси, в ході яких терапевт: 1) активно залучає жінку в терапевтичний процес, допомагає їй зрозуміти суть пережитої психологічної травми і виявити точки докладання зусиль для подолання її наслідків; 2) укладає з пацієнткою „терапевтичний контракт”; 3) оцінює ймовірність розвитку депресивних станів і суїциду; 4) індивідуалізує терапевтичну процедуру відповідно до потребам звернулася.

На початку терапевтичного процесу постраждала перебуває в стані гострої кризи. Для підготовки жертви до повноцінної терапії використовуються описані раніше прийоми кризової інтервенції. Терапевт в цій ситуації активний, готовий до емоційної підтримки, демонструє компетентність і розуміння природи травми насильства. Він допомагає прояснити ситуацію, встановити зв'язок між станом потерпілої і характером травматичної події, інформує, пропонує можливі варіанти дій заради подолання наслідків травми і допомагає скласти їх план.

Цілі короткострокової психотерапії і тимчасові рамки процесу обговорюються з пацієнткою під час підготовки «терапевтичного контракту». Визначення часових меж зміцнює надію на лікування, знижує залежність потерпілої від терапевта, стимулює її активну участь у терапевтичному процесі.

На перших сеансах терапевт проводить психодіагностику, що дозволяє індивідуалізувати роботу. Він оцінює: характер і вираженість посттравматичних симптомів; прояви психологічного захисту; рівень загального розвитку; засвоєні культурні норми і установки, що мають відношення до сексуального насильства; можливість підтримки з боку оточення; попередній травматичний досвід; наявність невирішених конфліктів.

Робота на другій фазі терапевтичного процесу зводиться до того, щоб дати постраждалої можливість вільно розповідати про подію, зрозуміти і опрацювати всі його аспекти. Мета терапії – інтеграція досвіду насильства в загальну систему життєвого досвіду постраждалої і розвиток адаптивних стратегій подолання наслідків травми. Ключовий момент у взаємодії терапевта і клієнтки – повна відвертість постраждалої, яка відчуває можливість розкрити всі обставини і деталі насильства. Не виключено, що терапевта буде важко вислуховувати подробиці, однак йому доведеться себе долати, оскільки недовіру чи небажання слухати перешкоджають роботі. Важливо пам'ятати, що не існує меж жорстокості гвалтівників. Можливість розповісти про травматичні події і пов'язаних з ними переживаннях знижує у постраждалої почуття безпорадності, ізоляції та сорому. Терапевт допомагає постраждалої встановити зв'язок її реакцій з подією травматичним подією.

Паралельно виробляються відповідні стратегії (поведінкові і когнітивні) і відбувається навчання управлінню симптомами посттравматичного синдрому (ПТС). Для цього використовуються різні терапевтичні прийоми, такі як релаксація і редукція стресу, фізичні вправи, зниження чутливості і когнітивне переформування (зміна точки зору).

Як тільки постраждала починає освоювати травматичний досвід на когнітивному рівні, у неї з'являється здатність контролювати себе і свої реакції, що допомагає їй повернутися до звичного способу життя і підвищує впевненість у собі. Інформування та захист інтересів потерпілої - важлива частина терапевтичного процесу.

Терапевта необхідно знати про існуючі забобони щодо сексуального насильства і вміти їм протистояти. Можна говорити про вторинний (соціальному) переслідуванні жертви, що виражається у висловлюваннях і діях, які мають на увазі її відповідальність за те, що трапилося або недооцінюють тяжкість психологічної травми. У деяких ситуаціях терапевт виступає захисником інтересів постраждалої заради вирішення конкретних проблем, що породжуються вторинним переслідуванням, скажімо, з боку медичних працівників та працівників правоохоронних органів.

Плануючи завершення терапевтичного процесу, терапевт нагадує жінці, що їх спільна робота добігає кінця. Зазвичай це відбувається під час одинадцятого сеансу і дозволяє жінці підготуватися до розставання з терапевтом і пропрацювати припинення відносин в рамках психотерапії. Протягом завершальної фази проводиться огляд результатів і досягнень роботи і намічаються цілі на майбутнє.

В особливому підході потребують жінки, які пережили сексуальне насильство в дитинстві. Вони можуть звернутися за допомогою через багато років, коли раптом розуміють, що травма, отримана в дитинстві, не вщухла з роками: „Не знаю, чому мені це так заважає жити зараз. Багато років я навіть не згадувала про це. Іноді я сумніваюся, чи було це насправді. Я виросла, і тепер у мене є власна сім'я. Чому ж зараз мені сняться кошмари і мене переслідує страх?”. Подібні питання часто звучать у бесідах з психотерапевтом.

Жінки можуть прийти з скаргою на брак тепла в сім'ї, дисгармонію в подружніх стосунках або на сильний страх за безпеку дитини. Іноді дитячі травматичні спогади на багато років блокуються, і жертва навіть не підозрює про те, що було в її дитинстві. Буває і так, що жінка пам'ятає про факт насильства, але не пов'язує труднощі своє теперішнє життя з цією подією.

У будь-якому випадку сексуальне насильство, пережите в дитинстві, не проходить безслідно і може викликати у дорослому житті такі проблеми:

• занижена самооцінка;

• труднощі у вираженні емоцій;

• складнощі у взаєминах з людьми;

• дефіцит довіри і сексуальні проблеми;

• різні захворювання, викликані психологічними причинами.

У процесі роботи з жінками, які пережили сексуальне насильство в дитинстві, психотерапевт ставить перед собою наступні цілі:

1. Повне усвідомлення того, що трапилося в дитинстві. Це звільнення від жахливої таємниці, яка зберігалася багато років. Зазвичай розмова з психотерапевтом стає для жінки першої в житті можливістю відкрито говорити і згадувати про пережиту травму.

2. Руйнування почуття самотності та ізоляції внаслідок розкриття секрету.

3. Надання допомоги в розумінні й вираженні своїх почуттів.

4. Ухвалення рішення про відповідальність за своє життя.

5. Відкриття себе заново, прощення себе.

6. Формування нового способу життя.

Спочатку слід допомогти жінці прийняти зобов'язання повністю виконати роботу, необхідну для реабілітації. Для цього доцільно скласти список відповідей на питання: „Чому я хочу одужати?”.

Жінки, які вступили на шлях зцілення, проходять в процесі психотерапії наступні етапи:

1. „Перед обличчям правди”. Для звільнення необхідно зрозуміти, що ж насправді сталося. Деякі жертви не пам'ятають того, що відбувається, інші просто не дозволяють собі оцінити значення цієї травми і всього, що з нею пов'язано, убезпечують себе від болю.

2. Усвідомлення і вираження почуттів. Поглянувши в обличчя правді, жінки відчувають всі емоції, від яких вони себе захищали: ненависть до гвалтівника, відчуття печалі і втрати.

3. Протистояння (пряме чи непряме) гвалтівнику та іншим людям, так чи інакше пов'язаним з подією. Кинути їм виклик можна в листі (лист може бути адресоване і вже померлій людині), в сімейних розмовах, розпочатих за ініціативою постраждалої, в особистій бесіді.

4. Зміна відносин з людьми. Жінка навчається об'єктивно дивитися на існуючі відносини і розрізняти, які з них можна вважати здоровими, а які-ні. Тут відбувається вибір: як жити далі, чи треба що-небудь змінити в сімейному житті.

5. Нове відкриття себе. Це відчуття своєї унікальності і готовність до подальшого зростання.

6. Турбота про себе. Жінка навчається отримувати те, чого була позбавлена в дитинстві.

7. Прощення себе. Зрозумівши, що з нею сталося, жінка звільняється від почуття провини.

Постраждала від сексуального насильства відчуває комплекс найсильніших переживань: почуття провини, сорому, безвиході, неможливості контролювати й оцінювати події, страх через те, що „всі дізнаються”, бридливе ставлення до власного тіла.

При консультуванні жертв сексуального насильства необхідно (Моховиков, 2001):

1. Забезпечити можливо більш повне і безумовне прийняття себе.

2. Підвищити самооцінку.

3. Допомогти скласти конкретний план поведінки в обставинах, пов'язаних з насильством (інформація про міліції, правоохоронних органах, медичних процедурах).

4. Допомогти визначити основні проблеми.

5. Допомогти мобілізувати системи підтримки.

6. Допомогти усвідомити серйозність того, що сталося.

7. Допомогти усвідомити необхідність витратити час на одужання.

8. Виявити і зміцнити сильні сторони особистості.

Принципи допомоги жертвам згвалтування

1. Повага:

• слід оцінити довіру, яку надає жертва, звертаючись за допомогою;

• забезпечити конфіденційність;

• враховувати культурні особливості жертви.

2. Підтвердження:

• правоти клієнтки, її потреби висловити свої почуття;

• того факту, що жертва залишилася в живих і має достатньо сил, щоб впоратися з травмою;

• природності та адекватності її почуттів;

• позитивного сенсу проявів психологічного захисту.

3. Переконання:

• що жертва не винна;

• що вона подолає свої переживання, страхи і нічні кошмари, які є „оплакуванням втрати”;

• що теперішній стан пройде, якщо з'явиться надія;

• що вона має необхідні сили і ресурси;

• що їй самій слід визначати, що, коли і кому розповідати про пригоду.

4. Надання різноманітних можливостей:

• слід передати їй ініціативу в процесі консультування;

• дати необхідну інформацію, що не змушуючи нести відповідальність за те, що трапилося;

• не наполягати на необхідності лікування;

• не вникати в деталі того, що сталося, якщо цього не потрібно у терапевтичних цілях. При консультуванні жертви згвалтування ні в якому разі не слід розслідувати обставини психотравми. Перш за все, слід підтримати розмову про відчуття і почуттях. Нагромаджені переживання і емоційна напруга шукають виходу, чому сприяє активне слухання. Предметом обговорення часто стає звинувачення себе, засноване на омані, що гвалтівнику не було надано належного опору. Слід переконати жертву, що вона діяла правильно, відповідно обставинам, що склалися, кращим доказом чого є той факт, що вона залишилася жива.

Спектр можливих емоційних реакцій жертви широкий:

1. Страх, який може призводити до розвитку фобій (страх знову піддатися побиттю, насильства або позбутися життя). Його не слід придушувати, більше того, оскільки він заснований на реальних обставинах, іноді потрібно зробити дії по забезпеченню безпеки. Існує також і страх відкидання близькими.

2. Заперечення серйозності (або існування) проблеми. Відбулося, це не усвідомлюється або видається нереальним. У бесіді слід шанобливо поставитися до потреби в цій психологічної захисту.

3. Потрясіння відсутністю або неприемлемостью альтернатив – виходу з ситуації.

Сильні емоційні переживання ведуть до дезорганізації поведінки та дезінтеграції особистості. Потрясіння породжує почуття, що необхідно різко змінити спосіб життя: змінити житло, роботу, навчання і т.п. У цьому хаосі варто спільно вибрати найбільш важливі пріоритети і, використовуючи сильні сторони особистості, скласти конкретний і здійсненний план дій.

4. Безпорадність, викликана невдалими спробами опору, байдужістю або ворожістю оточення і суспільства. Її подоланню сприяє усвідомлення того, що ситуація залагодити.

5. Гнів виникає негайно або з відстрочкою і може бути спрямований на будь-якої людини. Слудет висловити його до кінця, як би це не було болісно і болісно.

6. Почуття провини за колишні помилки, неправильне поводження або відхід від значущих відносин. Провину заперечувати безглуздо - важливо те, що вона вказує на явища, що залежать від клієнта, які тому можна измененить при його бажанні.

7. Недовіра виникає в силу того, що консультант відноситься до числа сторонніх, від яких продовжує виходити небезпека. Оскільки недовіру є в якійсь мірі реалістичним, не зайве вислухати і прийняти вираження невдоволення і розчарування клієнта.

8. Депресія, виявляється в почутті незначущості і нездатності до дії, часто підтримувана оточенням. Вона долається шляхом прийняття своїх почуттів, набуття контролю над собою і активної участі в житті.

9. Амбівалентність обумовлена проблематичністю соціальної та сексуальної ролей як клієнтки, так і значущих інших, а також необхідністю прийняти рішення про зміну стереотипів. Визнавши право жертви на подвійність емоцій, важливо дати можливість їх відкрито проявити.

Після емоційного відреагування слід поступово переходити до роботи з відновлення особистісного контролю. Тут не слід очікувати швидких результатів: деколи має пройти чимало часу; тижні або місяці, а іноді й роки ідуть на те, щоб повністю реконструювати відносини з оточуючими і досягти інтеграції особистості. Немає сенсу фіксуватися на деталях сексуального нападу: фіксація і генералізація цих переживань може призводити до хронічної беззахисності і непереборному страху перед усіма чоловіками.

Якщо клієнтка звертається за допомогою безпосередньо після скоєного сексуального нападу, їй рекомендують звернутися до правоохоронних органів по телефону або особисто, для чого їй дають відповідну інформацію. Слід переконати жертву в необхідності дати свідчення слідчим органам і як можна швидше пройти медичне обстеження. Варто згадати, що пройти медичну експертизу бажано протягом першої доби, маючи певні докази згвалтування (для чого не слід митися або приймати ванну). Довести до свідомості жертви цю інформацію дуже важко, але доцільно їй нагадати, що ці дії можуть полегшити надання їй допомоги. Безумовно, цей момент вимагає від консультанта особливої чуйності. Звертаючись до консультанта, а не в правоохоронні органи, жертва має для цього свої підстави і тому сприйме переадресацію як відкидання. Юридичну інформацію можна передати лише на тлі усталеного довіри і опрацювання переживань.

Через відсутність надійної системи законів і неефективності їх виконання неповнолітні, потерпілі від сексуального насильства, звертаються за правоохоронною допомогою вкрай рідко. Це пов'язано з психологічної травматичністю дізнання і судового процесу, з побоюванням розголосити небажану інформацію у навчальних закладах, серед значущого оточення, з сумнівом у дієвості юридичної допомоги, зі страхом перед помстою гвалтівника або його оточення.

Далеко не завжди жінка, що перенесла насильство, виявляється на прийомі у психолога, а якщо це відбувається, приводом для звернення служать найчастіше депресія, втрата сенсу життя, самотність, невдачі на роботі, конфлікти з чоловіком, серйозні труднощі у вихованні дітей, неповагу з боку близьких або товаришів по службі і т. д. Пояснюється це цілим рядом причин:

1. Жінка переживає гострі почуття провини і сорому.

2. Результати перенесеної травми часто позначаються на різних сферах життя жінки, не завжди пов'язаних з сексом. Жінка щиро вважає, що між згвалтуванням в минулому і тими проблемами, які існують в сьогоденні, немає ніякого зв'язку.

3. Людина прагне забути перенесену біль, з якою він не в змозі жити. В одних випадках це повне забуття, в інших знижується значимість події, яка сприймається як прикрий курйоз, випадковість, дрібниця, про яку не варто згадувати.

Як правило, жінка сподівається, що за допомогою психолога вона зможе налагодити своє життя, не торкаючись самої болючої теми, не піддаючи себе додатковому приниженню. Те, що з нею одного разу сталося, і супутні цьому почуття вона сприймає як власний порок, гріх, прокляття. Вона переконана, що, якщо люди дізнаються про це, вона буде назавжди відторгнута, вигнана з суспільства. Вона намагається сховати в собі жахливе спогад. Іноді спостерігається протилежна позиція: жінка багато і охоче розповідає про те, як її гвалтували, згадуючи все нові деталі. Ситуація згвалтування найчастіше стає найяскравішою плямою в сірій, бідної подіями і переживаннями життя; це єдине, що може привернути до неї увагу. Іноді, зізнаючись у тому, що вона зазнала насильства, жінка намагається у фантазії взяти на себе повну відповідальність за те, що сталося, намагаючись тим самим зберегти контроль над ситуацією і не упустити свою гідність перед психологом. У будь-якому випадку психолог має справу з жінкою, чиє життя розбита насильством. Для зміни необхідно розкрити сам факт насильства, його причини та наслідки для життя жінки, тобто саме те, що жінка усіма силами намагається заховати від себе, відсунути або спотворити.

Факторами ризику в ситуації згвалтування, які може виявити психолог, є:

1. Травмуючі, спотворені стосунки зі значущими людьми в дитинстві (особливо якщо ці спотворення були сильними або тривалими).

2. Обставини, пов'язані з першим сексуальним досвідом.

3. Позиція жертви, яка включає почуття залежності від інших людей, свідомість

власної некомпетентності і неповноцінності, виправдання агресора.

4. Низький соціальний інтелект.

5. Схильність до ризикованої поведінки, авантюр.

6. Алкоголізм, наркоманія.

7. Факт згвалтування в минулому (що підвищує ймовірність повторного згвалтування).

8. Що були в минулому суїцидальні думки або спроби як пошук виходу з важких ситуацій.

9. Почуття ізоляції, депресія.

Жертва сексуального насильства має певну модель поведінки як реакцію на стрес від пережитого. Іноді ці ознаки можна знайти у жінок і до того, як вони стали об'єктом сексуального насильства, а також у жінок, які є постійним об'єктом агресії з боку чоловіка, близьких людей, товаришів по службі. Це говорить про те, що певний комплекс індивідуальних рис робить жертву вразливою для гвалтівника. Таким чином, працюючи над руйнуванням цього комплексу, психолог знижує загрозу згвалтування клієнтки в майбутньому і робить її стійкішою до проявів агресії у побуті.

Існують деякі особливості жертв насильства, які проявляються в ситуації консультування:

1. Поза, руху, манера говорити, тілесні реакції. Така жінка намагається зайняти якомога менше місця. Якщо психолог пропонує їй вибрати зручний для неї місце в кабінеті, вона сідає поряд з дверима, наче шукає затишний куточок, з якого у разі чого легко втекти. Під час бесіди голова втягнута, руки зчеплені, голос тихий, плаксивість.

2. Часте вживання характерних слів при розмові. Це словосполучення „я боюся”, „я хочу”,„мене змушують”, „мене примушують”, „я намагаюся”, „мені соромно, і я боюся”, „я притерпілася до того, що ...”, „мені дозволяють”, що вказує на позицію жертви, дитини, маленького, залежної людини.

3. Характерні уявлення про світ і своє місце в ньому. До них відносяться:

• нездатність дати відсіч у критичній ситуації;

• очікування насильства;

• виправдання агресора, зв'язок любові з агресією;

• зв'язок задоволення з болем, небезпекою;

• почуття провини, непотрібності, самотності;

• проблеми на роботі;

• розлади в сексуальній сфері. Як правило, жінки досить вільно повідомляють про гінекологічних проблемах: аборти, викидні, безпліддя, хворобливі менструації. При встановленні довірчих відносин з психологом вони повідомляють також про свою неспроможність у сексуальній сфері;

• спогади про дитинство і юність. Типово підкреслення позитивних якостей обох батьків або згода з позицією одного з них, особливо в разі конфлікту між батьками. Ті спогади, які не вкладаються в загальну схему, ігноруються. Поступово жінка стає більш самостійною у своїх спогадах, по-новому трактує їх;

• спотворення у відносинах зі значимими людьми;

• перші враження про секс негативні, неусвідомлений ранній секс;

• батьківське програмування дитини на згвалтування;

• характерні сни. Досвід роботи зі снами жінок, що пережили сексуальне насильство, дає підставу стверджувати, що є ряд характерних особливостей сновидінь.

Жінки не завжди пам'ятають зміст своїх снів, але у них часто залишається відчуття, що цей сон вже був, бо пам'ятається постійно повторюваний фінал сну (кудись запізнилася, не знайшла виходу, загубилася в незнайомому місці, залишилася одна на пероні, не змогла вийти з лабіринту). При пробудженні жінки відзначають відчуття незавершеності, загубленості, болісне бажання згадати сон і вже звично йдуть „всередину себе”, воскрешаючи переживання незабутнього кошмарного минулого, яке насправді хотілося б стерти.

Еротичні сни, що викликають відчуття реальності, що відбувається. Як правило, в таких снах початок сюжету пам'ятається добре: сцена з присутністю когось, вартого довіри (улюблений, добрий знайомий, подруга, діти, мати, батько, брати чи сестри), але потім щось змінюється, і замість знайомого з'являється щось жахливе, „інопланетне”, що намагається заподіяти зло. Відчуття боротьби, опору і чужорідного тіла в животі, яке увійшло або виходить через матку.

Повторювані сновидіння: екзотичні тварини; побої батька і матері; поїдання у сні великої кількості фруктів; підвальні приміщення, будови, де завжди відчувалася небезпека; втеча від якоїсь страшної небезпеки.

Дослідження дозволяють стверджувати, що сексуальне насильство, як і будь-яке інше, є як причиною, так і наслідком певної життєвої установки жертви, яка робить її беззахисною перед гвалтівником і позначається негативно на всіх аспектах її життя. Руйнування цього комплексу дозволяє жінці знайти здатність до повноцінного життя.

Групові психотерапевтичні підходи до роботи з жінками – жертвами насильства дозволяють надавати психологічну допомогу через підтримку групи і виявлення особистісних ресурсів. У процесі реабілітації рекомендується спиратися на такі установки:

1. Насильство в інтимних і сімейних відносинах неприйнятно ні в якій формі і ні за яких обставин.

2. Насильство – це соціальна проблема. Жінка, подвергающаяся насильству, потенційно здатна подбати про себе і своїх дітях, спираючись на підтримку суспільства. Відповідальність за насильство лежить на агрессоре, а не на жертві.

3. Люди, що випробували сімейне насильство, потребують підтримки та інформації для самостійного прийняття рішень. Спеціаліст, який намагається „врятувати” таку людину, вирішити за нього проблеми, лише посилює його почуття провини і безпорадності.

Жертвам згвалтування показана групова терапія. Багато кризові центри, що працюють з такими клієнтами, спираються на теорію кризи і використовують групи підтримки. Основою такого підходу є надання потрібної інформації, активне слухання і емоційна підтримка. Група, в якій можна ділитися травматичним досвідом, позбавляє клієнта від ізоляції і страху насильства. Більшість членів групи вчаться краще розпізнавати у себе ознаки тривоги і страху. Підтримуюча психотерапія може включати в себе не тільки розмова про переживання і підтримку, а й навчання. Члени груп підтримки самі обирають теми для обговорення. Часто сюди входять такі теми, як страх, тривога, реакція сім'ї та друзів, реакція жертви на згвалтування і на стимули, що нагадують про травму.

При роботі з жертвами насильства, особливо фізичного, сексуального, як правило, вербальних методів недостатньо. Об'єктом впливу має стати і тіло пацієнта. Над низкою фізичних симптомів, що супроводжують спогади про насильство, можна працювати за допомогою прийомів тілесно-орієнтованої терапії.

Бланш Еван, творець методу танцювально-рухової терапії для жертв сексуального насильства, стверджує, що невербальні творчі методи роботи з подібною травмою сприяють досягненню психофізичного єдності, цілісності, інтеграції розщеплених частин Я жертви. При цьому, на думку терапевтів цього напрямку, фізичні та психологічні кордони жертви залишаються недоторканними, що знижує ризик вторинної віктимізації.

В якості методу групової терапії може успішно використовуватися арт-терапія. Жертви сексуального насильства можуть подолати наслідки травми, малюючи портрети, розповідаючи історії, роблячи ляльок, створюючи автобіографії. Говорячи групі про випадки переслідування і нападу (необов'язково про те, що трапилося саме з ними), жертви виходять зі стану заціпеніння, починають краще розуміти, що з ними сталося і як знизити травмуючий вплив цієї події.

При проведенні групової роботи обов'язок психотерапевта в першу чергу забезпечити взаємну повагу, довіру і безпеку членів групи, а також надати можливість для того, щоб детально розглянути проблему насильства. Необхідно не просто обговорювати значущі події і факти, але говорити і про почуття, минулих і теперішніх переживаннях, обговорювати конкретні плани дії. У процесі роботи необхідно:

1) забезпечувати зв'язаність висловлювань. Важливо питати думку учасниць про почуте, об'єднувати одне висловлювання з іншим, резюмувати. У цьому випадку з'являється відчуття цілісності групового процесу;

2) використовувати прийом „дзеркало”, коли хтось відображає сказане учасницею, перефразовуючи і уточнюючи;

3) направляти хід думок членів групи відповідно з базовою установкою, метою, впливаючи на хід дискусії. У ведучого два „замовника” - це кожен член групи окремо і група в цілому;

4) стимулювати групу, пропонуючи питання „як?”, а не „чому?”. Питання про

вирішенні проблеми ведучий переадресує групі.

При груповій роботі обговорюються наступні основні теми:

- Насильство в сім'ї (цикли насильства і вплив насильства на жінку і дітей);

- Самозахист і план дій;

- Самооцінка;

- Відносини між людьми, співзалежність;

- Сексуальна залежність;

- Батьківська сім'я і її проблеми.

Жінки не завжди готові до обговорення та роботи в когнітивному стилі, тому що нерідко впадають у відчай, наприклад, згадуючи батьківську сім'ю. Розпач слід витіснити надією, нагадуючи групі про те, що тільки сама людина відповідає за свою долю і за своє життя.

Як вже говорилося, в деяких випадках роботи з жінками – жертвами різних форм насильства більш ефективні групи арт-терапії. Як відомо, художня творчість полегшує доступ до пригніченим в результаті травми почуттям, відновлює самоповагу і дарує позитивні емоції. При творчої діяльності часто вихлюпуються агресивні почуття, що перериває новий цикл насильства.