63. Сучасні концепції лідерства.

Безумовно, сучасна політична наука про лідерство не з’явилася на порожньому місці. Вона має цілу армію інтелектуальних попередників, блискучих політичних мислителів давнини, середньовіччя, епохи Відродження, нової та новітньої історії. Трактати цих мислителів про владу, форми правління, роль видатних діячів у політичних процесах тощо стали основою теоретичних досліджень проблеми політичного лідерства.

Сучасні концепції політичного лідерства присвячені з’ясуванню або причин і потреб лідерства, або його природи; переважно вони мають описовий характер. Але вони (ці концепції) дозволяють з’ясувати головні проблеми дослідження лідерства. До речі, сучасна політична наука виокремлює такі основні теоретичні напрями: теорії лідерських рис; теорії довкілля, або ситуаційні теорії; особистісно-ситуаційні теорії; теорії „сподівання – взаємодія”; гуманістичні теорії; атрибутивні теорії; теорії „обміну”, „трансактивного аналізу” і „трансформаційного лідерства”; мотиваційні теорії.

Розглянемо окремі концепцій цих теоретичних напрямів, викладені у працях сучасних західних науковців-політологів.

Теорії лідерських рис, або теорії „великої людини”

Сучасні концепції цього напряму мають глибокі історичні корені. Вже в давнину політичні, військові, інтелектуальні та просто людські якості видатних діячів привертали особливу увагу політичних мислителів. Платон, Аристотель, Конфуцій, Плутарх, Светоній, Таціт, Макіавеллі, Гегель, Карлейль, Ніцше, Вебер виокремлювали людину-лідера, спираючись винятково на її особистісні якості.

Сучасні західні автори концепцій людських рис, зокрема, Б. Басс, Є. Боргатт, Р. Каттел, Г. Стайс, Р. Манн, А. Роутон, Е. Роуз, М. Гантер намагалися пояснити процес становлення і розвитку лідерства виявленням тих чи інших рис характеру індивіда.

Англійські дослідники Р. Каттел і Г. Стайс на основі аналізу особистісних рис характеру визначили чотири типи лідерів: 1) „технічний” лідер, здатний ефективно вирішувати найближчі завдання методом впливу на підлеглих; 2) „видатний” лідер, який справляє найбільший вплив на своє оточення; 3) „соціометричний” лідер як найбільш симпатичний для однодумців; 4) „виборний” лідер.

Вчені визначили й систематизували характерні властивості, які забезпечили можливість індивідам завоювати лідерський статус. До цих властивостей належать: моральна зрілість; вплив на оточення, або домінування; цілісність характеру; соціальна сміливість і винахідливість; проникливість; незалежність від потужних шкідливих потягів; сила волі й управління власною поведінкою; уникнення зайвих переважань та нервової напруги. За даними дослідників, маючи однакові властивості, кожен з типів лідерства відрізняється, тим часом, за деякими показниками. Наприклад, „технічний” тип лідера володіє вищим інтелектом, а „виборний” стійкіший емоційно.

Р. Манн виокремлює якісні риси особи, що значно впливають на поведінку людини як лідера, на ставлення до нього оточення. До цих властивостей вчений зараховує: інтелект; пристосування; товариськість; здатність впливати на людей; несхильність до консерватизму; сприйнятливість (уміння зрозуміти іншого). Вчений зауважує, що лідерство можна розглядати й оцінювати по-різному: з точки зору члена політичної організації, до якої належить лідер; з точки зору спостерігача чи дослідника; з точки зору відповідності лідера певним критеріям або моделям.

А. Лоутон і Е. Роуз на семінарі управлінців в Лондоні 1897 року сформулювали свою концепцію лідерських рис, яка включає: передбачливість - уміння сформувати образ і завдання організації; уміння визначити пріоритети - здатність розрізняти, що необхідно, а що є просто важливим; стимулювання послідовників визнанням та винагородою за успіхи; володіння мистецтвом міжособистісних відносин (уміння слухати, підказати, бути упевненим у своїх діях); політичне почуття - здатність розуміти потреби свого оточення та осіб, що мають владу; стійкість - непохитність у зустрічі віч-на-віч з опонентом; харизма, що зачаровує людей; здатність йти на ризик в таких питаннях, як переадресування частини роботи і повноважень послідовникам; гнучкість - здатність відгукуватися на нові ідеї та досвід; рішучість, твердість, коли цього вимагають обставини.

З концепціями лідерських рис тісно пов’язана концепція М. Вебера про харизматичне лідерство, яке охоплює певну владу над послідовниками, особливо в періоди криз і революційних змін, коли найгостріше відчувається потреба у директивних діях.

М. Гантер, послідовник М. Вебера, сформулював шість основних характеристик, притаманних харизматичному лідерові:

• „обмін енергією” (уміння впливати на людей завдяки випромінюванню енергії і зараження нею оточення);

• „чарівна зовнішність”;

• „незалежність характеру” (в політичній діяльності не покладатися на інших);

• „вражаючі риторичні здібності й певний артистизм” (виражальні засоби мови і високі здібності у сфері міжособистісного спілкування);

• „позитивне сприйняття захоплення власною персоною” (ці лідери почуваються комфортно, коли інші демонструють захоплення їх особою);

• „гідна й упевнена манера триматися” (вони завжди зібрані й справляють враження людей, котрі володіють ситуацією).

Знайомство з найбільш популярними концепціями сучасних західних дослідників проблем людських рис спонукає зробити деякі висновки. Отже, немає єдиної думки про якісні риси лідерів. Збігаються лише деякі основні риси (компетентність, чесність тощо), здатні викликати довіру послідовників; від цих рис залежить ступінь підтримки лідера народними масами. Безумовно, окремі людські якості (відповідальність, упевненість тощо) обумовлюються багаторічним політичним досвідом.

Теорії довкілля, або ситуаційні теорії лідерства

Деякі західні дослідники ( Е. Мемфорд, Є. Богардус, Дж. Шнейдер, А. Мерфі, Дж. Хемфілл, Л. Картер, М. Ніксон, П. Херсі, К. Бланшар) зауважують, що необхідність того чи іншого лідера викликається часом, місцем та обставинами. Так, Є. Богардус вважає, що лідерство розвивається згідно з природою політичної групи і завданням, які вона має вирішувати. Г. Персон пише, що кожна ситуація визначає саме ті особистісні якості, котрі необхідні лідерові для ефективних дій в нових умовах. Він упевнений, що якості індивіда, які у надзвичайній ситуації можуть бути визначені як лідерські, самі по собі є продуктом досвіду, набутого в попередніх ситуаціях. Дж. Шнейдер з’ясував, що кількість видатних військових лідерів Великої Британії була пропорційною кількості військових конфліктів. А. Мерфі зробив висновок: „Лідерство – це не властивість індивіда, а випадковий фактор, коли для конкретної ситуації потрібен певний лідер та його відповідні дії”.

Дж. Хемфілл, автор концепції ситуаційних факторів лідерства, зазначає: 1) кожний ситуаційний контекст потребує від лідера прояву певного набору якостей; 2) лідерські якості, ефективні в одній ситуації, можуть бути нейтральними чи й непотрібними в інших ситуаціях.

В концепції „життєвого циклу” П. Херсі і К. Бланшара знаходимо висновок, що ступінь прояву влади лідера залежить від „зрілості” послідовників чи виконавців. Вчені досить розлого тлумачать проблему зрілості. Це, по-перше, здатність нести відповідальність за власну поведінку; по-друге, бажання досягнути певної мети; по-третє, наявність освіти і досвіду виконання конкретного завдання. Вчені підкреслюють, що зрілість не має постійного характеру, вона ситуаційна. В концепції визначено критерії зрілості: прагнення до досягнень; здатність нести відповідальність; рівень освіти; досвід минулої політичної діяльності.

Особистісно-ситуаційні теорії лідерства

Концепції лідерських та ситуаційних рис намагаються пояснити феномен лідерства як результат впливу на сам процес лише одного фактора. Процес взаємодії індивідуальних та ситуаційних причин ігнорується. Це спонукало до появи і розвитку концепцій особистісно-ситуаційних теорій, авторами яких стали Є. Уесбур, К. Кейс, Дж. Браун, Г. Герт, С. Міллз та інші.

Є. Уесбур визначає лідерство як взаємозв’язок емоційних, інтелектуальних та активних рис лідера з специфічними умовами, в яких він діє.

К. Кейс стверджує, що лідерство є наслідком єдності трьох факторів: особистісних рис лідера; природи політичної структури та її членів; політичних завдань, які має вирішувати лідер і його організація.

Дж. Браун запропонував п’ять динамічних законів лідерства: 1) бути членом організації, в якій індивід має намір бути лідером; 2) репрезентувати сферу вищих можливостей в соціальних питаннях; 3) адаптуватися до існуючої соціальної структури; 4) реалізовувати довгострокові тенденції, притаманні політичній системі; 5) визнавати, що й для інших осіб також існують можливості стати лідером.

В концепції Г. Герта і С. Міллза визначено фактори, які слід враховувати при вивченні проблеми лідерства. Серед них: 1) риси та політичні мотиви лідера як особи; 2) постать лідера, яка існує у свідомості послідовників, мотиви поведінки послідовників, що спонукають їх іти за лідером; 3) риси (характеристики) ролі лідера в організації і суспільстві; 4) інституційний контекст, в який лідер і його послідовники можуть бути втягнуті.

Ситуаційний підхід до лідерства, який з’явився біля п’яти десятиріч тому і значно потіснив теорії рис, не поставив останню крапку у виробленні концепцій лідерства. Багато дослідників дотримуються думки, що сама по собі ситуація не є достатньою для визначення феномена політичного лідерства. Тому процес концептуального обґрунтування лідерства триває.

Лідерські теорії „очікування – взаємодія”

Політологи Дж. Хоманс, Дж. Хемфілл, Р. Стогділл, С. Еванс, Ф. Фідлер та інші спробували створити операційну модель лідерства. В основу цієї концепції Дж. Хоманс, зокрема, поклав роль лідера, яка формується за трьома показниками: дія, взаємодія і почуття (або настрій). Він дійшов висновку, що чим активнішою є роль індивіда в організації, чим більше його дії приведено у відповідність з внутрішньополітичними нормами цієї організації, тим ширший розмах його взаємодії з іншими членами організації. Такий взаємозв’язок викликає відчуття взаємної прихильності – лідерство визначається на основі появи взаємодії.

Р. Стогділл зазначав, що роль лідера в умовах взаємодії обумовлюється очікуваннями послідовників. Він вважає, що в процесі взаємодії лідера і його послідовників кожен з них очікує, що діяльність організації продовжуватиметься незалежно від будь-яких змін у керівництві. Крім того, лідерський потенціал будь-якого члена організації обумовлюється його сприянням структуруванню взаємовідносин та очікувань.

В концепції Ф. Фідлера значна увага зосереджується на проблемі випадковості в лідерському процесі. Він вважає, що демократичний стиль управління підвищує культурний рівень членів організації, а також поліпшує моральну атмосферу. Авторитарний стиль керівництва більш налаштований на вирішення складних завдань. Конкретну ситуацію вчений оцінює за трьома параметрами: 1) емоціональна взаємодія лідера з організацією; 2) структура і сутність політичних завдань; 3) реальна влада лідера (ступінь можливості заохочувати й карати послідовників). Отже, концепція цього вченого, яку він назвав „теорією несподіванок”, потребує при оцінці ефективності лідера обов’язкового врахування якостей лідера, особливостей ситуації, котрі взаємодіють так, щоби зробити якості лідера пристосованими до нагальних завдань.

Гуманістичні теорії лідерства

Представниками цього напряму теоретичного визначення лідерства є, зокрема, Д. Макгрегор, К. Аргіріс, Р. Лайкерт, В. Врум.

Концепція Д. Макгрегора будується на твердженні, що існують два типи організаційного лідерства, які грунтуються на двох підходах у відносинах лідера з послідовниками. Для першого типу характерні такі особливості: 1) основна маса людей ледачі й байдужі до роботи; вони не амбіційні і не проявляють ініціативи; тому більшість підлеглих слід примушувати до дій, скеровувати їх і контролювати; в цьому випадку лідер обирає авторитарний стиль управління; 2) значна частина підлеглих має інтерес до роботи і здатна саморієнтуватися і саморганізовуватися; ці люди можуть брати на себе відповідальність, активно підтримувати цілі організації, вони зацікавлені у віддяці; при такому розкладі лідер віддає перевагу демократичному стилю управління й охоче поділяє з послідовниками частину своїх повноважень. В другому варіанті наявний гуманістичний підхід до лідерства.

Р. Лайкерт вважає, що лідерство – це відносний процес взаємодії, в якому лідер враховує очікування, цінності, уміння й можливості послідовників. Він прагне залучати послідовників до процесу прийняття рішень, які впливають на ефективність їх роботи і зростання добробуту. В такий спосіб в послідовників підтримується почуття особистої значущості. Лідер використовує власний вплив, аби колективні взаємодії підлеглих сприяли продуктивній діяльності, яка будується на свободі прийняття відповідальних рішень та аналізі ініціатив.

Отже, автори концепцій гуманістичного лідерства формують свої висновки на таких обов’язках лідера: 1) необхідність свою організацію перетворити так, щоб кожен її учасник міг забезпечити власні цілі і потреби; 2) кожен член організації має робити посильний вклад в реалізацію цілей і програм; 3) наділення владою членів організації та залучення їх до прийняття рішень.

Атрибутивні теорії лідерства

Представники атрибутивного напряму теоретичних проблем лідерства (Т. Парсонс, Р. Лорд, К. Мар, Г. Алліджер, Ф. Фідлер, Дж. Гарсіа, Т. Мітчелл) розглядають лідерство як оціночні взаємовідносини лідера і послідовників, основою яких є сприйняття ділових якостей лідера та його людська привабливість. Такий підхід означає, з одного боку, що лідерські якості можуть повести послідовників за лідером або його не підтримати. З іншого боку, послідовники до певної міри визначають поведінку лідера, спонукають його до виявлення й активного використання індивідуальних здібностей.

Взагалі атрибутивний підхід до проблеми лідерства сприяє виявленню деяких практичних питань управління суспільством. Він відкриває важливість і навіть необхідність знання лідером того, як сприймають і чого очікують від нього його послідовники. Він дозволяє лідерові орієнтуватися: що можна зробити, що не бажано, що принципово неможливо здійснити. Якщо причиною провалу політичних завдань є непрофесійні дії підлеглих, то лідер має рішуче вдатися до каральних заходів, причому негайно. Якщо провал пов’язаний з об’єктивним факторами, то лідер не повинен застосовувати покарань, а пояснити невдачу прикрою випадковістю або заявити, завдання було занадто складним.

Теорії „обміну” і трансформаційного лідерства

Автори цієї концепції (Дж. Марч, Г. Саймон, Дж. Тібо, П. Блау, Т. Якобс) вважають, що взаємодія лідера і його послідовників має форму обміну, в якому взаємодія є безперервною, оскільки всі учасники її рівноправні.

Так, П. Блау припускає, що, коли людина одержує високий суспільний статус, то це є для неї нагородою, а послідовники сприймають її, цю нагороду, асоціюючи себе з авторитетним лідером.

Автори концепцій обміну вважають, що лідер вичерпує свою владу, коли послідовники перестають відчувати зобов’язання перед ним. Послідовники підвищують авторитет лідера і шанують його в обмін на вклад у досягнення спільної мети. В цьому процесі важливі очікування послідовників при використанні лідером влади. В концепціях обміну, як і в інших теоріях, підкреслюється особлива важливість сприйняття послідовниками особи свого лідера й оцінка його діяльності. Послідовники зацікавлено сприймають джерела авторитету і законність влади лідера. Легітимність лідерської влади різко підвищує рівень взаємодії лідера і його послідовників.

Мотиваційні теорії лідерства

Прихильники цього наукового напряму вважають, що ефективність лідерських дій залежить від того, як лідер впливає на мотивацію послідовників, на їх здатність ефективно виконувати роботу та на їх почуття задоволення від діяльності. А. Маслоу, зокрема, систематизував набір мотиваційних потреб лідера. На найнижчий щабель цієї ієрархії він поставив фізіологічну рівновагу, далі – почуття безпеки, ще далі – бажання належати до престижної структури, а ще далі – прагнення пошани. На найвищому щаблі – жадання самореалізації. В ієрархічній піраміді потреб А. Маслоу вершиною є поняття самореалізації, зміст якої вчений асоціює з найбільшим розкриттям індивідуальної сутності лідера, максимальними можливостями людини через керівну діяльність.

Б. Басс в концепції мотивації лідерства стверджує, що процес управління – це спроба одного індивіда змінити мотивацію інших членів організації. У випадку успіху виконання політичних завдань змінюється мотивація й очікування прихильників лідера відповідно до їх бажання одержати винагороди за успішно виконану роботу. Лідер має змогу змінювати поведінку й мотивацію прихильників за допомогою різних методів заохочення і покарання. Цінність лідера визначається тим, чи здатний він дати власній організації можливість одержати очікувану нагороду.

Проблему підвищення впливу лідера на підлеглих шляхом збільшення їх вигод розкриває у своїй концепції Р. Хаус. Вчений запропонував таку систему заходів: роз’яснення лідером перспектив діяльності своїм послідовникам; здійснення патронажу над підлеглими; спрямування головних зусиль на досягнення визначеної мети; формування посильних потреб членів організації; задоволення потреб послідовників при досягненні успіху.

Мотиваційні концепції лідерства розроблялися в руслі біхевіоризму – одного з напрямів в американській психології, який виник на початку ХХ століття. Згідно з цим методом, предметом психології (в тому числі й політичної) є не свідомість чи мислення, а поведінка. При цьому, поведінка людини і лідера розглядається за методом „стимул – реакція”, що віддзеркалюється в мотиваційних концепціях лідерства.

Ціннісні теорії лідерства

Ціннісні концепції лідерства вважаються такими, що не мають права на об’єктивне існування, хоча й мають багату політичну історію (Аристотель, Н. Макіавеллі, М. Вебер). В новітній політичній думці ціннісні аспекти лідерства дискутувалися у працях Г. Саймона, Б. Рассела, К. Ходжкінсона, Т. Парсонса, Л. Вітденштейна.

Суб’єктивність політичних цінностей пов’язана з суттю ідеології, яка є виразником певної епохи, конкретної держави, конкретної внутрішньої і зовнішньої політичної ситуації. Цінності тісно переплітаються з фактами, хоча це не означає, що між цими категоріями існує внутрішній безпосередній зв’язок. Цінності не завжди однакові. Так, договір про чесність двох суб’єктів може трактуватися по-різному: для одного – відвертість; для іншого – брехня, що дуже часто спостерігаємо в політичній практиці. Усі цінності в політичну організацію залучаються ззовні. Можна стверджувати, що політичні цінності – це „концепція бажаного” (Т. Парсонс) або „концепція безперечно бажаного” (К. Ходжкінсон).