29. Структура і функції політичної системи.

Політична система як цілісність функціонує завдяки взаємодії складових її елементів. Але вона не зводиться до їх сумі. Для того, щоб зрозуміти значення кожного елемента цілісності, система теоретично розщеплюється, структурується по різних підставах.

Політична система може структуруватися на основі її рольового розуміння, і тоді вона розглядається-ється з точки зору типів взаємодії суб'єктів, що виконують різні політичні ролі і ориенти-ючий на конкретні зразки політичної пове-дення.

Крім того, елементи політичної системи можуть виокремлювати на основі інституціонального підходу. Кожен інститут політичної системи обслуговує певні групи потреб і виконує ті чи інші політичні функції. Так, держава виражає загальні інтереси; партії прагнуть до представництва стійких групових потреб; групи тиску лобіюють кон'юнктурні інтереси, що виникають у певній ситуації, і т. д.

Структура політичної системи може диференціюватися, дотримуючись принципу політичної стратифікації, тобто порядку, згідно з яким ті чи інші групи беруть реальну участь у відправленні влади. Політичні еліти безпосередньо приймають політичні рішення; бюрократія покликана виконувати рішення еліти, громадяни формують інститути представницької влади.

Можливість використання різних підстав для структурування елементів політичної системи відображає ієрархічний характер її складових, ко-торие самі організовані по системному принципу. Отже, політична система складається з підсистем, взаємодія яких утворює політичну цілісність.

Основним елементом політичної системи є інституційна підсистема, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), виражають і представляють різні за значимістю інтереси - від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інструментом реалізадіі громадських інтересів виступає держава.

Слідуючи цим і неформалізованих-ним правилам, політичні суб'єкти вступають у взаємодії. Форми подібних взаємодій, заснованого на згоду або конфлікті, їх інтенсивність і спрямованість складають комунікативну підсистему. Система комунікацій характеризує відкритість влади, її здатність вступати в діалог, прагнути до згоди, реагувати на актуальні вимоги різних груп, обмінюватися інформацією з суспільством.

Політичні взаємодії обумовлюються ха-рактер культурно-релігійного середовища, її однорідно-стю. Сукупність субкультур, конфесійна система, яка визначає пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політична ментальність становлять культурну підсистему. Вона надає загальнозначущі смисли політичних дій, відносинам різних суб'єктів, стабілізує суспільство і виступає матрицею взаєморозуміння і злагоди. Чим вище ступінь культурної однорідності, тим вище ефективність діяльності політичних інститутів Базовим елементом культурної підсистеми є панівна в суспільстві релігія, яка визначає моделі взаємодії і індивідуального поводження.

Бажані моделі суспільства, відображені в системі культурних цінностей та ідеалів, визначають сукупність-ність способів і методів реалізації влади. Дана сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Переважання методів примусу або згоди в реаліції владних відносин визначає характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи його інтеграції та досягнення цілісності.

Всі підсистеми політичної системи взаємозалежні. Взаємодіючи один з одним, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, сприяють ефективній реалізації її функцій в суспільстві. Одну з найбільш повних класифікацій функцій політичної системи дали Г. Апмонд і Д. Пауелл. Вони використовували рівневий підхід при розгляді взаємодії політичної системи із зовнішнім середовищем (економічної, соціальної і т. д.), потім всередині самої політичної системи, і нарешті, аналізували в цілому здатність її до збереження і адаптації. Кожна з функцій реалізує певну потребу системи, а разом узяті вони забезпечують «збереження системи через її зміна» (Д. Істон). '

Взаємодіючи з зовнішнім середовищем, політична сис-тема виступає як складова частина більш широкої це-лостності-соціуму. Вона прагне забезпечити стабільність і розвиток суспільства. Рішення даного завдання передбачає виконання політичною системою ряду функцій:

1) регулятивної функції. Вона виражається в коорди-нації поведінки груп, індивідів, спільнот на осно-ве введення політичних і правових норм, дотримання яких забез Чіван виконавчої та судової владою;

2) екстракційної функції. Сутність її полягає в здатності системи черпати із зовнішнього чи внутрішнього середовища ресурси, необхідні для свого функціонування. Будь-яка система потребує матеріальних, фінансових ресур сах, політичної підтримки;

3) дистрибутивної функції. Вона передбачає розподіл ня політичною системою благ, статусів, привілеїв соці альних інститутів, індивідам і групам. Так, централізованого ванного фінансування вимагають освіта, управління, армія. Ці кошти черпаються із зовнішнього середовища, наприклад, з економічної сфери, через оподаткування. Поступаю щие у вигляді податків ресурси дозволяють фінансувати бюд жетних сфери та містити органи держави;

4) функції реагування. Вона виражається в спосіб-ності політичної системи бути сприйнятливою до імпульсів із зовнішнього середовища. Ці імпульси придбати тануть форму вимог, які пред'являють влади різні групи населення ня. Розвинена реагує здатність системи визначає її ефективність та результативність.

Політична система зберігає стан динамічної рівноваги за допомогою адекватної трансляції імпульсів, що надходять на «вхід», і збалансованих політичних рішень і дій на «виході». З ефективним перетворенням сигналів на «вході-виході» пов'язані функції із забезпечення її внутрішнього розвитку. Г. Алмонд і Д. Пауелл виділяють шість функцій:

1) функцію артикуляції (вираження) інтересів. Ці інте реси обмежені за своєю значимістю, і зацікавлені групи представляють їх влади у вигляді вимог;

2) функцію агрегування інтересів. Розкид інтересів різних груп, індивідів значний, що вимагає їх обоб щения, розподілу за ступенем важливості, перекладу требо ваний на мова програм і доведення їх до влади. Цю функ цію здійснюють переважно політичні партії.

Три наступні функції Г. Алмонд і Д. Пауелл назвали «урядовими функціями», оскільки вони відповідають діяльності трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Що стосується законодавчої влади, то це функція вироблення правил і норм; виконавчої-функція застосування правил; судової - функція контролю за застосуванням правил. Ефективність реалізації названих функцій багато в чому залежить від ступеня спеціалізації та структурної диференціації ролей політичних інститутів, чіткого дотримання принципів поділу влади та їх взаємодії.

Остання функція, що забезпечує внутрішній розвиток політичної системи - функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.