Клас меристоиові – merostomata

Меристомові – мешканці прісних і солоних водойм, органама дихання є зябра. Клас обє'днує два підкласи: Евриптериди (Eurypterida) – вимерлі палеозойські хеліцерові - та Мечохвости (Xiphosura), що дожили до наших днів і населяють мілководдя морів та прісні водойми. До підкласу Евриптериди належали мешканці прісних і со­лонуватих водойм - найбільші серед відомих членистоногих (до­вжина тіла - 100-180 см).

Рис. 77. Хеліцери і педипальпи:

1 - хеліцери; 2 - основний членик педипальпи; 3 - щупик педипальпи; 4 - ос­новні членики ніг.

Підклас Мечохвости - Xiphosura

Ці тварини численними були в силурі. Зараз мешкає лише 5 ви­дів, поширених на мілководді в тропічних і субтропічних мо­рях, біля берегів Північної і Центральної Америки та Півден-но-Східної і Східної Азії. Є форми завдовжки 50-90 см. Тіло плоске; складається з головогрудей, вкритих щитом, і черев­ця, що закінчується хвостовим шипом. Хвостовий шип утво­рився внаслідок зростання тельсона з трьома останніми сегмен­тами черевця.

На черевному боці головогрудей перед ротом знаходяться хеліцери. Педипальпи не відрізняються від ходильних ніг; як і остан­ні, вони закінчуються невеличкими клішнями, а на розширених тазиках мають жувальні відростки. Отже, шість пар головогрудних кінцівок служать для захоплення і подрібнення їжі, а також для переміщення. Окрім дихальної, зяброві ніжки виконують пла­вальну функцію: за їх допомогою мечохвости плавають черевцем догори. Черевце несе шість пар рудиментарних кінцівок з числен­ними зябровими листочками. Є по парі простих і фасеткових очей. Останні складаються з численних очок, але вкриті суцільним ша­ром кутикули. Органи травлення мають типову для членистоно­гих будову: ротовий отвір, стравохід, жувальний шлунок з трьома кутикулярними зубцями, середня кишка, задня кишка, що закін­чується анусом. Є печінка. Живляться червами, молюсками, рід­ше водоростями. Органи виділення - коксальні залози. Характе­ризуються незамкненою кровоносною системою, трубчастим сер­цем з остіями (вісім пар) і наявністю гемоціаніну в гемолімфі.

Роздільностатеві. Самки відкладають яйця в пісок. Розви­ток з метаморфозом. Личинка подібна до трилобітів, тому й має назву трилобітної стадії.

Мечохвостам притаманні спільні ознаки з трилобітами в бу­дові й розвитку, тому мають певне значення для розуміння фі­логенії членистоногих.

Клас павукоподібні - arachnida

Належить близько 60 тис. видів, поширених на всіх материках, крім Антарктиди. У фауні України налічується понад 2000 ви­дів (рис. 78).

Більшість павукоподібних пристосувалися до життя на суші, хоч філогенетично пов'язані з водними хеліцеровими. Павукопо­дібні населяють ґрунт, проникли в повітряне середовище: молодь павуків за допомогою павутини переноситься вітром; дрібні клі­щі повітряними масами піднімаються на значну висоту. Деякі з них вторинно перейшли до водного способу життя. Є серед паву­коподібних паразити рослин, тварин і людини (рис. 79).

Відомі з верхнього силуру; у карбоні знайдено представни­ків усіх сучасних рядів. Вивчали цих тварин В.О. Вагнер, С.А. Спаський, Д.Є. Харитонов, В.Б. Дубінін, О.О. Захваткін, Є.Н. Павловський та інші вчені.

Тіло завдовжки від 0,1 мм (деякі кліщі) до 20 см, склада­ється з головогрудей і черевця, з'єднаних тонким стебельцем (крім більшості кліщів, у яких воно суцільне). Кутикула бага­тошарова, порівняно тонка. Під нею залягає шар гіподерми, по­хідними якої є численні залози: пахучі, павутинні, отруйні. Хеліцери здебільшого закінчуються клішнею, у павуків вони гачкоподібні. Педипальпи в скорпіонів і псевдоскорпіонів та­кож мають клішні. Чотири пари головогрудних кінцівок - хо­дильні ноги. Черевні ніжки редукувалися або перетворилися в легені, гребнеподібні органи, павутинні залози.

Рис. 78. Павукоподібні:

а - скорпіон Euscorpius carpaticus; б - псевдоскорпіон Chelifer cancroides;

в - сольпуга Galeodes araneoides; г - павук Latrodectus tredecimduttatus;

д - кененія Kenenia mirabilis; є - кліщ Ixodes ricinus; 1 - хеліцери;

2 - педипальпи.

Центральна нервова система різних груп павукоподібних відрізняється ступенем концентрації і злиття нервових вузлів; найбільш концентрована вона в кліщів. Паву коподібні мають від 1 до 6 пар очей. Відсутність вусиків і слаб­кий зір компенсуються численними чутливими волосками різ­ного призначення, які розташовані по всьому тілу: сенсили, трихоботрії, ліроподібні органи та ін. Вони виконують роль органів дотику, нюху, смаку, сприймають незначні коливання повітря й ґрунту. У деяких є органи, що визначають вологість (гігрорецептори).

У павукоподібних, що живляться рідкою їжею (кров'ю, соками тварин, рослин), є мускулиста глотка і стра­вохід, що служать для смоктання їжі. У середню кишку павуко­подібних відкриваються протоки печінки, яка виділяє травні соки. Передня частина середньої кишки часто розширюється, утворюючи шлунок, що має бічні випини - диверкули. За учас­тю печінки відбувається порожнинне та внутрішньоклітинне травлення, у її клітинах накопичуються поживні речовини. У скорпіонів є ще й шлункова залоза. Задня коротка ектодерма-льна кишка закінчується анальним отвором.

Рис. 79. Вихід хеліцерових на сушу:

1 - первинно-водні хеліцерові; 2 - нічні хеліцерові хижаки; 3 - норні павуки; 4 - вихід павуків з нірки; 5 - заселення рослинності вищими тенетними павуками; 6 - політ павуків на павутині і перенесення клі­щів потоками повітря; 7 - безпосереднє освоєння суші, перехід до ден­ного способу життя; 5 - перехід із води до життя в ґрунті; 9 - заселен­ня гниючих органічних субстратів; 10-14 - перехід кліщів до парази­тичного способу життя; 15 - водні кліщі

Органи виділення двох типів: видозмінені метане-фридії (коксальні залози), що відкриваються біля основи ніг, та мальпігієві судини - сліпо замкнені трубки, які відкриваються в задню частину середньої кишки. Основним продуктом виді­лення є гуанін - нерозчинна у воді речовина; вода ж у середній кишці всмоктується назад у гемолімфу. Це дає можливість цим тваринам економити воду.

Органи дихання представлені легенями або трахе­ями, або тими й іншими. Легені утворилися в результаті видо­зміни черевних зябрових ніжок водних предкових форм. Трахеї являють собою хітинні трубочки, які доносять кисень безпосе­редньо до органів і тканин. Органи дихання з'єднані з навколи­шнім середовищем дихальцями (стигмами).

Н є з а м к н е н а кровоносна система складається з пульсуючого мускулистого серця та судин, що від нього відхо­дять. До серця кров повертається через систему лакун. У де­яких павукоподібних серце має вигляд трубки з багатьма отво­рами, в інших воно мішкоподібне з 1-2 отворами (остіями), че­рез які кров (гемолімфа) заходить у серце.

Запліднення внутрішнє або ж зовнішньо-внутрішнє (самці відкладають спермію в мішечок - сперматофор, який самки вміщують у свої статеві органи). Розвиток здебільшого прямий.

Клас Павукоподібні поділяється на ряд підкласів.

Підклас Скорпіони - Scorpiones. Належить близько 750 видів скорпіонів (за іншими даними - 1500), поширених у тропіках і субтропіках. В Україні мешкає всього три види.

Тіло (довжина 1-20 см) складається з нерозчленованих головогрудей (просоми), прикритих карапаксом, і довгого силь­но розчленованого черевця, що має 12 сегментів. Кутикула вкрита шаром воску, що зменшує випаровування вологи. У скорпіонів, на відміну від інших павукоподібних, черевце (абдомен) поділе­не на дві частини: широке переднє черевце (преабдомен) із 7 сег­ментів і заднє черевце (постабдомен) із 5 сегментів. Останній членик черевця закінчується тельсоном, у якому лежить пара отруйних залоз; їх протоки відкриваються на кінці гострого жала, яке несе тельсон (рис. 80).

Хеліцери в скорпіонів короткі, клішнеподібні. Педипальпи довгі, закінчуються масивними клішнями. Ними вони схоплю­ють жертву і, вигинаючи черевце вгору, вражають її жалом. Мають шість пар простих очей. Дихають за допомогою легене­вих мішків, розташованих у черевці; повітря до них надходить через дихальця, або стигми, які знаходяться по боках черевця. Запліднення зовнішньо-внутрішнє, за допомогою сперматофо­рів. Живородячі. Молоді личинки залишаються певний час на тілі матері. За способом живлення - хижаки. Живляться паву­ками, комахами, багатоніжками; відомі випадки поїдання дріб­них ящірок і мишенят. Можуть кілька місяців голодувати.

Ведуть нічний спосіб життя, вдень ховаючись в укриття. Отрута скорпіонів - засіб захисту та нападу, дрібних тварин вона вбиває відразу, на більших діє повільніше. Укус великих тропічних скорпіонів може бути смертельним і для людини, осо­бливо для дітей. При укусі розвиваються надзвичайно сильні больові відчуття, набряк, головний біль, запаморочення, судо­ми, утруднення дихання; у дітей небезпечним є набряк легенів. Скорпіони, що зустрічаються на території нашої країни, небез­пеки для життя людини не становлять. У Криму, особливо на Південному березі, поширений кримський скорпіон (Euscorpius tauricus) - близько 35-40 мм завдовжки; у Закарпаття проникає скорпіон карпатський (Е. carpaticus); в Одеській області знай­дено підвид скорпіона кавказького (Buthus caucasicus fischeri).

Підклас Несправжні скорпіони - Pseudoscorpiones. Належить близько 2000 видів дрібних (від 1 до 7 мм) павукоподібних, поширених повсюдно, проте перева­жна більшість населяє тропіки й субтропіки. Ведуть прихова­ний спосіб життя, населяючи ґрунт, листовий опад, печери та ін. Деякі поселилися в житлі людини. Педипальпи в них, як і в скорпіонів, несуть масивні клі­шні і служать для захоплення здобичі. Проте за багатьма ін­шими ознаками псевдоскорпі- они відрізняються від скорпі­онів справжніх. На головогрудях розміщені одна-дві пари простих очок; окремі види слі­пі. На невеликих клішнеподіб­ них хеліцерах відкриваються протоки головогрудних паву­тинних залоз. Павутина використовується для побудови гнізда.

Широке, заокруглене черевце (абдомен) складається з 11 се­гментів. Воно не поділене на преабдомен і постабдомен, як у скорпіонів. Не мають вони і тельсона з отруйною залозою. На кожній з лапок усіх чотирьох пар ніг є по парі кігтиків і мале­нькому присоску, що дозволяє псевдоскорпіонам лазити по глад­кій поверхні. Можуть переміщатися боком чи задкувати. Диха­ють за допомогою трахей, що відкриваються стигмами по боках другого і третього сегментів черевця.

За способом живлення - хижаки. їх здобиччю стають без­крилі комахи, личинки багатьох комах, молодь павуків, ґрун­тові кліщі, нематоди тощо. Жертву проколюють хеліцерами, через отвір вводять травні соки, а потім її висмоктують.

Роздільностатеві. Запліднення відбувається за допомогою сперматофорів. Самка виношує яйця у виводковій камері, де перебувають також і личинки першого віку до другої линьки. Ріст личинки супроводжується рядом линьок (до п'яти); після кожної з них личинка будує з павутини та рослинних решток гніздо, де перебуває протягом тижня в стані спокою. Викорис­товується гніздо і для зимівлі. Гнізда бувають під камінням, під корою, у тріщинах ґрунту і т.п. Живуть несправжні скорпіони 2-3 роки; статевої зрілості досягають за рік. Спостерігається в них явище форезії (гр. phoreo - «ношу, виношу») - пасивне перенесення на тілі інших тварин (мух, жуків, хребетних).

Рис. 80. Buthus eupeus (вигляд зі спинної (а) та черевної (б)сторін):

/ - клішня педипальп; 2 - хеліцери; З - головогруди; 4 - передчеревце; 5 - задньочеревце; 6 - тельсон; 7 - отруйна голка; 8 - ходильні ноги; 9 -статеві кришечки; 10 - гребінчасті органи; 11 - стигма; 12 - анальний отвір.

Повсюдно поширений, тобто є космополітом, книжковий лже-скорпіон (Chelifer cancroides). Поселяючись у житлі людини се­ред книг, під шпалерами, живиться книжковим сіноїдом, хліб­ними кліщами, дрібними личинками жуків. Всього ж у фауні України відомо п'ять видів несправжніх скорпіонів: крім згада­ного вище, два види знайдено в кримських печерах і два - на Закарпатті.

Підклас Сольпуги - Solifugae. Відомо близько 800 видів сольпуг (їх називають ще фалангами, біхорками), які живуть у місцевостях із жарким і сухим кліматом. Довжина тіла - від 1 до 7 см. У сальпуг три останні грудні сегменти не злиті з головогрудьми; вони несуть по парі ходильних ніг (пер­ша пара розміщена на головогрудях). Крім того, педипальпи теж мають вигляд ходильних ніг і беруть участь у переміщенні. Хеліцери масивні, клішнеподібні. На тілі й кінцівках є числен­ні чутливі волоски і щетинки. Дихають за допомогою трахей. Швидко бігають, стрибають до 1 м. У разі небезпеки набирають погрозливої пози, пищать, труть хеліцерами. Переважна біль­шість - нічні, з вираженим позитивним фототаксисом, хоча ден­ного світла уникають. Ненажерливі хижаки. їх жертвами ста­ють комахи, павуки, багатоніжки, скорпіони; великі сольпуги нападають на пташенят, мишенят. У неволі може з'їсти стіль­ки, що черевце лопається.

Роздільностатеві. Запліднення за допомогою сперматофорів, які самці за допомогою хеліцер вводять у статевий отвір самки. Після запліднення самка може з'їсти самця. Яйця (до 200) сам­ка відкладає в нірку, охороняє кладку і молодь; за деякими даними, навіть приносить їжу. Взимку, а також у літню спеку перебувають у заціпенінні. Сольпуги неотруйні, але при укусі можливе запалення ранки внаслідок зараження її загниваючи­ми рештками їжі, що знаходяться на хеліцерах.

У фауні України зустрічається лише один вид - сольпуга звичайна (Galeodes araneoides), яка поширена на Південному березі Криму, по нижній течії Дніпра (уздовж правого берега) та у Приазов'ї. Блідо-жовта, до 5 см завдовжки.

Підклас Косарики - Phalangida. Відомо близько 4000 видів, поширених від полюсів до тропіків; населя­ють ліси, луки, сухі степи, пустелі, у горах піднімаються до межі вічних снігів (знаходять в населених пунктах). В Україні представлені 42 видами

Розміри невеликі - від 1 до 10 (зрідка 20) мм. Від павуків відрізняються відсутністю перехвату між головогрудьми і черев­цем. Сегментоване черевце (9-10 члеників) широкою основою сполучене з невеличкими головогрудьми. Шкірний покрив твер­дий (рис. 81).

Мають одну пару простих (медіальних) очей. Хеліцери неве­ликі, клішнеподібні; педипальпи або невеликі, тонкі, або більш масивні. Ходильні ноги в косариків довгі (до 16 см), складають­ся з семи члеників, тонкі. Згинаються за допомогою м'язів, а розгинаються гідравлічно. Своїми гнучкими лапками можуть обвивати стебло рослин. Властиве явище аутотомії (самокаліцтва): коли ворог схопить косарика за ногу, вона відламується. Після цього ще деякий час (близько 0,5 години) продовжує зги­натися і розгинатися, ніби косить (звідси назва цих тварин).

Дихають за допомогою трахей. Отруйних і павутинних за­лоз не мають. Живляться комахами, молюсками, рослинними і тваринними рештками. Більшість - присмеркові та нічні тварин­ки. Запліднення внутрішнє. Між самцями спостерігаються бій­ки за самку. Яйця самки відкладають у ґрунт, під листя. Розви­ток прямий.

Найбільш розповсюдженим, у тому числі й в Україні, є коса­рик звичайний (Phalangium opilio). Це евритопний вид: мешкає на луках, у лісі, в населених пунктах, у тому числі і в містах. Забарвлення бурувате; самка завдовжки до 9 мм, самець -4-7 мм; ноги довжиною 54 мм. Живиться здебільшого комаха­ми, а також рослинною їжею.

Секрет головогрудних залоз деяких тропічних косариків ви­діляє речовини, що вбивають мікробів. Ними цікавляться біоні­ки: крокуючі апарати, побудовані за принципом руху косариків, будуть досліджувати інші планети.

Рис. 81. Косарик:

1 - хеліцери; 2 - педипальпи; 3 - голово-груди; 4 - черевце; 5 - І-ІV пари ходиль­них (локомоторних) ніг.

Підклас Павуки -А г а п є і. Належить понад 27 ти­сяч видів; з них у фауні України -понад 400. Павуки - типові назем­ні тварини, які поширені повсюдно від Крайньої Півночі до безводних пустель. Лише павук-сріблянка (Argyroneta aquatica) веде водний спосіб життя, а широко роз­повсюджений павук - доломед (Dolomedes fimbriatus) - на-півводний.

Тіло (довжина - від 0,8 мм до 11, аз ногами - і до 20 см) складається з нерозчленованих головогрудей і черевця, з'єдна­них вузьким коротким стебельцем. Лише в членисточеревих павуків тіло посегментоване. Хеліцери короткі, двочленикові. Біля основи хеліцер є пара отруйних залоз, що відкриваються на основі кігтика хеліцер. Хеліцерами павук схоплює і вбиває здобич, розминає і розриває її, захищається від ворогів і т.д. Педипальпи мають вигляд членистих щупалець, несуть чутливі волоски - сенсили і є органами дотику. Крім того, за їх допомо­гою подрібнюється і проціджується їжа. У статевозрілих самців вони сильно видозмінюються і виконують копулятивну функ­цію. Ходильні ноги мають кігтики і шипики, що відіграють важливу роль у пересуванні та прядінні павутини. На кінці че­ревця є павутинні бородавки (видозмінені черевні кінцівки) з отворами протоків павутинних залоз, розташованих всередині черевця. Так, у павуків-хрестовиків (род. Araneidae) розрізня­ють до шести типів павутинних залоз, що виділяють павутину різних сортів (суху, вологу, клейку, гофровану та ін.) Вони від­криваються на павутинних бородавках трубочками, яких буває до 500. Секрет павутинних залоз на повітрі твердне; при цьому утворюється велика кількість тонесеньких ниточок павутини, які склеюються в одну шовковисту нитку. Павутина за своїм хімічним складом близька до шовку шовкопрядів - основу її складає фіброїн. Наявність павутинних залоз — найхарактерні­ша ознака павуків. Павутина використовується для побудови тенет, яйцевих коконів; нею павуки устилають свої гнізда, ліг­ва тощо (фото 1 на вкладці).

Центральна нервова система павуків відрізняється значним рівнем концентрації нервових гангліїв. Із органів чуття найкраще розвинені численні волоски, які вкри­вають тіло павуків. Вони є механо- та хеморецепторними сенси-лами. Дуже чутливі волоски - трихоботрії - є також на ногах і педипальпах. Вони вловлюють незначні коливання повітря, наприклад, спричинене пролітаючою мухою.

Органи нюху і смаку (тарзальні органи) розміщені на лапках передніх ніг; нюхову функцію виконують також так звані ліровидні органи, що є на тілі та придатках у значній кіль­кості. У павуків здебільшого 4 пари простих очей, за допомогою яких вони розрізняють силу і напрямок світла, уловлюють рух об'єктів. Так, павуки-бокоходи (род. Thomisidae) помічають мете­лика білана капустяного на відстані 20 см, а муху - лише за 3 см. Органи дихання - легені (легеневі мішки з листоподібними складками) і трахеї. У нижчих павуків є лише легені (2 пари); вони розміщені на нижньому боці черевця. У більшості павуків є по парі легенів і трахейних пучків, що від­криваються назовні двома стигмами. І, нарешті, є павуки (род. Caponiidae), що дихають за допомогою трахей (двох пар). Легені павуків розвинулись у процесі еволюції із черевних ніжок, що несли зябра, далеких водних предків павукоподібних (рис. 82).

За способом живлення - хижаки, що полюють здебільшого на комах. Вони діляться на бродячих, що ловлять здобич на землі або рослинах, підстерігаючи її, і на сидячих, або тенетних, які будують павутинну сітку (тенета). Останні, паралі­зувавши жертву, що потрапила до тенет, опутують її павутиною і залишають на певний час. Одночасно вони вводять у тіло жертви травні соки (виділення «слинних залоз» та печінки, які активно розщеплюють білки). Потім за допомогою «ссального шлунка» -розширеної глотки із добре розвиненими м'язами - висмоктують уже частково перетравлений рідкий вміст здобичі.

Роздільностатеві. Розвиток без метаморфозу. Запліднені яйця самки відкладають у кокони, які потім охоро­няють. У багатьох бродячих павуків самки носять кокон із со­бою. Молоді павуки розселяються за допомогою павутини на значні відстані. Це явище спостерігається здебільшого восени в погожі дні «бабиного літа».

Р ис. 82. Внутрішня будова павука-хрестовика (схема):

1 - хеліцери з отруйною залозою всередині; 2 - ссальний шлунок; 3 -сліпі відростки кишок; 4 - серце; 5 - мальпігієві судини; 6 - отвір легеневвго мішка; 7 - яйцепровід; 8 - яєчник; 9 - павутинні залози.

У павуків спостерігається складна інстинктивна поведінка, пов'язана з побудовою ловильних тенет, розмноженням і турбо­тою про потомство. У більшості видів життєвий цикл закінчу­ється протягом року, проте тропічні павуки-птахоїди живуть 7-8 років. Активність павуків залежить від температури й воло­гості повітря. Більшість із них тепло- й вологолюби, однак є види, активні при порівняно низькій температурі. Деякі дрібні павучки у великій кількості з'являються на снігу під час зимо­вих відлиг. Тенетні павуки посилено будують ловильні сітки в хорошу погоду, а перед негодою ховаються в схованки і не реа­гують навіть на здобич, що потрапила в тенета. Досліджуючи павуків, фармаколог Пітер Уітт годував їх мухами, просякнути­ми різними ліками; у результаті дійшов висновку, що павуки при цьому будують тенета з різними візерунками. Цим явищем зацікавилися криміналісти і почали застосовувати його для ви­значення отрути, що потрапила в організм людини.

Хатні павуки – Ntgenaria domestica - селяться в жилих приміщеннях, де живляться мухами, тарганами, міллю та ін­шими комахами - супутниками людини. Павуки-хрестовики - (Araneus diadematus) оселюються на деревах і кущах, де між гілками у вертикальній площині розміщують свої тенета. Спо­чатку з товстих нелипких ниток павук виготовляє багатокутну раму з променями, що сходяться в центрі. Потім на цю основу накладає у вигляді спіралі довгу й дуже липку павутинну нит­ку. Ловильну сітку він з'єднує зі своїм потайним гніздом за допомогою сигнальної нитки, яка починає коливатися, коли в сітку потрапить жертва (рис. 83).

Тарантули – Lycosa singoriensis (дов­жина тіла до 4 см) - поширені в зонах пу­стель, напівпустель, степу й лісостепу. На­лежать до родини павуків-вовків, які не будують ловильних сіток, а наздоганяють здобич. Ведуть нічний спосіб життя. Укус тарантула болючий, проте небезпеки для життя людини не становить. Найбільший павук фауни України (рис. 84).

Каракурт – Latrodectes tredecimguttatus - павук середніх розмірів; забарв­лення тіла чорне з червоними цятками на черевці. Характерні представники фауни пустель і напівпустель, заселяють і степову зону. Є в Криму і в окремих місцях степової зони України. Живуть на поверхні ґрунту, де й розміщують свої тенета. Укус їх небезпечний і для людини. У момент укусу від­чувається пекучий біль, що вже через 15-30 хвилин поширю­ється по всьому тілу. Спостерігаються задишка, серцебиття, го­ловокружіння, головний біль, запоморочення. Для лікування застосовують протикаракуртну сироватку. При укусі можна при­пекти це місце голівкою запаленого сірника (не пізніше ніж через 2-3 хвилини після укусу) (рис. 85).

Рис. 83. Павуки:

а - хрестовик; б - тарантул.

Павук-сріблянка – Argyroneta aguatica - пристосувався до життя у водному середовищі. Самець дещо більший за самку (розміри самця - 14-17 мм, самки - 11-12 мм) - рідкісне явище серед павуків. Усе тіло сріблянки густо вкрите пірчастими воло­сками (на головогрудях їх близько 750, на черевці - 1200 на 1 кв. мм площі тіла), довжина яких неоднакова. Між волоска­ми затримується повітря й обволікає тіло зовні ніби сріблястим покривалом. У товщі води, серед рослин, павук споруджує собі схованку у вигляді дзвона, заповненого повітрям. Спочатку він будує із павутиння злегка опукле шатро. Потім, спливаючи на поверхню води, заносить сюди атмосферне повітря, яке затримується в нього між волосками. Такий дзвін-шатро павук використовує для полювання та поїдання здобичі. Улюблена його їжа - водяні ослики, полює й на водяних комах. Кокон із яйця­ми самка теж відкладає у дзвоні.

Рис. 84. Самка тарантула з Рис. 85. Каракурт (самка).

маленькими павучками, що

вийшли з кокона:

/ - хеліцери; 2 - педипальпи; 3-го-

ловогруди; 4 - І-IV пари ходильних

ніг; 5 - черевце; 6 - кокон (яйцевий

мішок).

Павук-доломед – Dolomedes fimbriatus - веде напівводяний спосіб життя. Оселяється біля води в прибережних заростях і на вологих луках. Може швидко бігати по воді: волоски, що вкри­вають тіло й лапки, не змочуються. Іноді пірнає у воду, щоб схопити поживу - комаху, молюска чи навіть пуголовка або малька риб. Кокони з яйцями, які мають світло-зелене забарв­лення, самка носить на собі.

До підкласу Кліщі - Acarina - належать близько 10 тис. видів. Це здебільшого дрібні, іноді мікроскопічних розмі­рів тварини без вираженої сегментації тіла. Серед них багато віль-ноживучих, що населяють ґрунти, живуть у рослинному опаді. Деякі вторинно перейшли до водного способу життя. Чимало паразитів рослин, тварин і людини. У багатьох паразитичних видів хеліцери й педипальпи перетворилися на колючо-смоктальний ротовий апарат (гнатосому). Гнатосома з'єднана з тулубом (ідіо­сомою) рухомою еластичною мембраною. Так, основу хоботка со­бачого кліща (Ixodes ricinus) становить хітинова пластинка - ко­мірець, що продовжується у вигляді довгого вузького виросту - гіпостосома. Останній несе 6-7 поперечних рядів шипів, кінці яких спрямовані назад. Це дає можливість кліщу міцно фіксува­тися на тілі хазяїна, коли він ссе кров (рис. 86).

Кінцівок у личинок 3 пари, у німф і дорослих кліщів - 4 пари.

Дихають трахеямии або крізь шкіру. Розвиток з метаморфо­зом. З яєць розвиваються шестиногі личинки, з них - восьмино-гі німфи з недорозвиненими статевими органами. Німфи після линьки перетворюються на статевозрілих кліщів.

Поширені різні види пар­теногенезу: телітокія - із незапліднених яєць розвива ються лише самки, аренотокія - самці та амфітокія — і самці, і самки.

a b

Рис. 86. Ротовий апарат самки собачого кліща:

а - вигляд зі спинного боку, б - ви­гляд із черевного боку:

1,2,5 - хо­боток, 3 - основа хоботка, 4 - порові поля (органи чуття), 6 – пальпи

Значної шкоди культурним рослинам завдають павутинні кліщі - Tetranychoidea, які бувають і на кімнатних рослинах. Вони виділяють павутинні нитки, якими вкривають нижню по­верхню листків. Кліщі ссуть сік із листків рослин, спричинюю­чи появу на них білих плям, опадання квіток, плодів тощо. Комірні кліщі - Acaroidea, живлячись зерном та мукою, завда­ють відчутних збитків господарству. Типовий представник - бо­рошняний кліщ Acarus siro, який при вологості понад 17% по­чинає масово розмножуватися.

Свербуни паразитують на людині, свійських і диких ссавцях.

Коростяний свербун – Sarcoptes scabici - зумовлює в люди­ни коросту. Самка має розміри 0,4 мм, самець удвоє менший. Самка живиться епідермісом шкіри, прогризаючи в ній звивис­ті ходи до 15 мм завдовжки, що мають вигляд сіруватих ліній. У ходах відкладає яйця, над якими робить вентиляційні отво­ри. Личинки і німфи живуть у прокладених самкою ходах, де й живляться рештками погризеної шкіри і тканинною рідиною. Самці ходів не роблять. Зараження відбувається при контакті з хворим або через його речі (рис. 87).

У сальних залозах людини паразитує залозниця вугрева (Demodex folliculorum), викликаючи появу гнійних прищів-вугрів.

Алергенну дію на дихальні шляхи людини має постільний кліщ Dermatophagoides pteronyssinus, який може масово розмно­жуватися в подушках і матрацах. Живиться злущеним епідер­місом. Алергію спричиняють не стільки живі кліщі, скільки їхні покриви.

Іксодові кліщі - Ixodidae -ектопаразити свійських і диких тварин, а також людини. Вони міцно присмоктуються до шкі­ри, заглиблюючись у неї своїм хоботком, озброєним шипами. Коли самка насмокчеться кро­ві, розміри її збільшуються у 2,5 рази. Ці кліщі є переносниками небезпечних захворювань людини (тайгового енцефаліту, клі­щового тифу, туляремії та ін.).

Рис. 87. Коростяний свербун (самка, вигляд з черевного боку):

1 - хоботок; 2 - присоски першої і дру­гої пар ніжок; 3 - ніжки.

Роль кліщів у поширенні захворювань людини вивчав видат­ний учений академік Є.Н. Павловський (1884-1965), який ор­ганізував більше 100 експедицій на Далекий Схід, в Середню Азію, Закавказзя, Крим та інші райони.

Багато паразитів і серед гамазових кліщів - Gamasoidea, які оселяються здебільшого на хребетних, зокрема, куриний кліщ Dermanyssus gallinae, пташиний кліщ D. hirundinis та ін. Вели­ких економічних збитків завдає кліщ Varroa jacobsoni, що пара­зитує на бджолах, живлячись гемолімфою лялечок і дорослих бджіл (рис. 88).

Проте серед кліщів є велика кількість вільноживучих форм, що населяють ґрунти, різні типи водойм. Так, панцирні кліщі Oribatei пристосувалися до життя у ґрунті. Особливо багато їх у пухких лісових ґрунтах, де буває по декілька десятків тисяч особин на 1 кв. дм площі. У ґрунтах Полісся та Карпат панцир­ні кліщі складають близько 60-70% всіх членистоногих. Вони споживають рослинні рештки разом з гіфами грибів і бактерія­ми, відіграючи велику роль у процесах ґрунтоутворення. У той же час вони є проміжними хазяями деяких цестод, що парази­тують у свійських тварин (зокрема, овець).

Р ис. 88. Паразитоформні кліщі:

а – Ixodes persulcatus у позі очікування; б - гамазовий кліщ Allodermanyssus sanguineus; в – Varroa jacobsoni.

Павукоподібні як консументи переважно другого порядку відіграють роль у біоценозах, проте цю їхню роль вивчено ще недостатньо.

Отже, корисними для людини є більшість павуків, які зни­щують комах-шкідників, а також ґрунтові кліщі, що відігра­ють помітну роль у процесах ґрунтоутворення. У той же час кліщі пошкоджуїбть культурні рослини, псують запаси зерна і муки, є збудниками та переносниками ряду небезпечних захво­рювань. До Червоної книги України занесено скорпіона кримсь­кого (Euscorpius tauricus), сольпугу звичайну (Galeodes araneoides) та ін.