Клас трилобіти - trilobita

Були поширені в палеозойську еру, до кінця якої повністю ви­мерли. За знайденими рештками описано близько 10 000 видів. Це найстародавніші примітивні членистоногі, у яких зберегла­ся гомономна сегментація тіла і недиференційовані кінцівки, чим вони нагадують поліхет.

Тіло довжиною від 10 мм до 80 см було вкрите хітиново-вап­няковим панциром і складалось із голови та членистого тулуба (до 44 сегментів). Проте в більшості трилобітів задні сегменти злилися й утворили хвостовий щит (пігідій). Зверху тіло розділе­не двома поздовжніми борозенками на опуклу спинну частину {вісь, або рахіс) і плоскі бічні (плеври). Отже, трилобіти мали три поздовжні і три поперечні частини тіла, з чим і пов'язана їхня назва (лат. trilobus - «трилопатевий»). На голові мали здебільшо­го пару фасеткових очей, попереду рота - антенули (рис. 76).

На черевному боці тіла були розміщені численні одногіллясті кінцівки зі спинним зябровим виростом - епіподитом; від база­льного членика кінцівки відходив жувальний відросток. Всі ніж­ки були однотипні, використовувалися для повзання, дихання, захоплення і подрібнення їжі. Травна система складалася з рота, розміщеного знизу голови, стравохода, шлунка, від якого відхо­дили короткі сліпі відростки (ймовірно, це були травні залози) кишечника, що закінчувався анальним отвором на пігідії. Довгий канал, виявлений над кишкою, вважають залишком кровоносної системи. Живилися мікропланктоном і мулом.

Численними ці тварини були в кембрійський та ордовицький періоди, потім чисельність поступово зменшувалася, і в перші вони повністю вимерли. Однією з причин вимирання вважають недосконалий первинний метаморфоз із численними стадіями і повільними змінами, що не давало їм можливості швидко при­стосовуватися до мінливих умов зовнішнього середовища.

Наявність решток трилобітів дає можливість визначити вік морських відкладів, що важливо при пошуках корисних копалин.

Рис. 76. Схема будови трилобітів:

а, б - загальний вигляд зі спинної та черевної сторін відповідно; в -поперечний переріз тулуба; 1 - середня частина головного щита; 2 -складне око; 3, 4 - середня та бічна частини тулубного щита; 5 -хвостовий щит; 6 - вусик; 7 - нога; 8 - дихальний придаток епіподит; 9 - зяброві пелюстки; 10 - основний членик ноги;

11–жувальний відросток.

Підтип хеліцерові - chelicerata

Хеліцерові - переважно наземні тварини, що дихають атмосфер­ним повітрям. Лише деякі живуть у воді. Належить понад 50 тис. сучасних і декілька тисяч викопних видів тварин, довжина тіла яких від 0,05 мм до 1,8 м (викопні ракоскорпіони).

Тіло складається з двох тагм: головогрудей (просоми) і черевця (опістосоми). Головогруди утворилися внаслідок злит­тя головної лопаті (акрона) і 6 грудних сегментів. Вони несуть 6 пар кінцівок, з яких передні дві пари - хеліцери і педипальпи - оточують рот і беруть участь у живленні, решта чотири пари -ходильні ноги. Хеліцери (гр. chere - «кіготь-клішня» і keras -«ріг») - перша пара кінцівок, гомологічних антенам ракоподіб­них, що використовуються як щелепи (служать для схоплення і розривання здобичі). У павуків вони мають кігтеподібний кін­цевий членик, на якому відкривається протока отруйної зало­зи. Педипальпи (лат. pes, род. відм. pedis - «нога» і palpus -«щупальця») - ногощупальця є гомоло­гами мандибул ракоподібних (рис. 77). У різних видів хеліцерових педипальпи можуть виконувати різноманітні функ­ції, проте в переважної більшості їх ос­новний членик (кокса) має жувальний відросток, що бере участь у перетиран­ні їжі. Ніжки черевця або видозміни­лися (на зябра, легені, павутинні боро­давки та ін.), або взагалі відсутні.

Для травної системи характерна печінка, у якій відбуваєть­ся внутріклітинне травлення (здатність до фагоцитозу^. Органи виділен­ня- видозмінені метанефридії - кон­сольні залози.

У складі підтипу Хеліцерові розглянемо два класи: 1. М e ростомові (Merostomata); 2. Павукоподібні (Arachnida).