Передача слідчому оперативно-розшукових матеріалів про ознаки злочину: проблемні питання здійснення в світі новел кпк україни

У статті розглядаються проблемні аспекти передачі слідчому оперативно-розшукових матеріалів про ознаки злочину.

Ключові слова: взаємодія, оперативно-розшукова діяльність, оперативно-розшукові матеріали, досудове розслідування, кримінальне провадження.

Взаємодії оперативних підрозділів зі слідчим, як показують результати проведеного нами аналізу літературних джерел, приділяється особлива увага науковців і практиків, що пов’язу­ється, переважно, з необхідністю розробки унормованих порядків використання матеріалів ОРД у кримінальному судочинстві. Зокрема, базовими у зазначеній площині є роботи таких науковців як К. В. Антонов, І. М. Бацько, Е. О. Дідоренко, Г. О. Душейко, В. І. Галаган, Ю. М. Грошевий, І. М. Зубач, В. В. Іванов, З. Ф. Ковриги, Б. Г Розовський, С. В. Слинько, С. М. Стахівський, М. Є. Шумило та ін. Найбільш фундаментальною ж виступає монографічне дослідження М. А. Погорецького, що присвячене теоретичним і практичним проблемам взаємозв’язку ОРД і кримінального процесу та використанню матеріалів ОРД як приводів та підстав для порушення провадження у кримінальній справі [7].

Утім, спираючись на вже існуючі наукові праці, форми та напрями взаємодії опера­тивних підрозділів карного розшуку зі слідчим потребують суттєвого переосмислення. Прийняття нового КПК України закріпило нові Європейські стандарти й правила протидії злочинності, що в окремих випадках поки що не мають механізмів їх застосування в правозастосовній практиці [8, с. 247; 1, с. 99]. Закономірно й паралельно вносяться зміни до чинного законодавства України, що також супроводжуються регламентацією окремих процедурних аспектів ОРД, які носять не інакше як спірний характер.

За даних обставин зупинимося на осмисленні такої процесуальної форми взаємодії, як передача слідчому даних про ознаки злочину. Вказана форма передбачена положеннями ч. 2 ст. 7 Закону України від 18.02.1992 «Про оперативно-розшукову діяльність» згідно змін, внесених Законом України від 13.04.2012 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». За цією нормою у разі виявлення ознак злочину оперативний підрозділ, який здійснює ОРД, зобов’язаний невідкладно направити зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, до відповідного органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК України.

Утім, ґрунтований аналіз зазначених положень дозволяє відзначити відсутність цілісного системного характеру в регламентації порядку надання відповідних матеріалів ОРД слідчому. Виникає щонайменше три проблемних питання.

По-перше, не встановлено, яким узагальнюючим документом має супроводжуватися направлення зібраних матеріалів органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування. На наше переконання, що спирається на власному практичному досвіді з оперативного документування незаконного збуту вогнепальної зброї та вибухових речовин, таким документом має бути постанова керівника оперативного підрозділу. При цьому відмітимо, що вказана думка не є новою й активно обговорюється в межах юридичної науці. За справедливим визначенням професора М. А. Погорецького винесення постанови керівником оперативно-розшукового підрозділу підвищує його особисту відповідальність за прийняте ним рішення та якість матеріалів ОРД, що направляються слідчому, надає цьому документу відповідного процесуального значення. У постанові мають відображатися ті аспекти матеріалів ОРД, які мають значення для розслідування слідчим кримінальної справи [7, с. 298].

Д

© Ленюк Я. С., 2012

ругим питання є дотримання режиму таємності та принципу конфіденційності під час передачі матеріалів ОРД слідчому. Як відомо, ступінь таємності матеріалів ОРД, що надаються уповноваженим особам, які ведуть кримінальний процес, види додатків та спосіб і форма їх передачі визначаються відповідно до правил ведення таємного діловодства в кожному конкретному випадку окремо. Утім, на сьогодні робота в органах досудового розслідування з надання слідчим допусків до інформації, що становить державну таємницю, є тільки розпочатою. При цьому певні процедурні заходи здійснюються формально. Логічно, що причиною тому є умови цейтноту, зумовлені вступом в дію положень нового КПК України. Крім того, викликає сумніви й рівень належного (повноцінного) усвідомлення слідчими змісту та особливостей тактики й методів ОРД, що, в свою чергу, зумовлює численні ризики в правозастосовній практиці [9].

Але більшого занепокоєння викликає невизначеність щодо можливості передачі слідчому оперативно значущих матеріалів, отриманих від негласних джерел інформації. За новим КПК України і, зокрема, у положеннях ст. 275 зазначено, що під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій [5, с. 148]. Утім, на наш погляд, новітнє для слідчої діяльності повноваження потребує додаткового законодавчого роз’яснення, оскільки відповідне положення не узгоджуються з багатолітньою практикою негласної роботи й чинною системою нормативних приписів.

Так, наприклад, згідно ч. 2 ст. 11 Закону України від 18.02.1992 «Про оперативно-розшукову діяльність» [3] особам, які співробітничають з органами, що проводять ОРД, гарантується конфіденційність відносин. У п. 4 ст. 8 Закону України від 21.01.1994 «Про державну таємницю» [4] та п. 4.2.1 наказу Голови СБУ від 17.07.2005 № 440 «Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» [6] встановлено, що до державної таємниці віднесена інформація про осіб, які співробітничають або раніше співробітничали на конфіденційній основі з органами, що здійснюють таку діяльність.

Припускаємо, що в даному випадку керівними мають бути правила, які отримали широку підтримку наукової спільноти. Зокрема, удається своєчасною й обґрунтованою позиція М. А. Погорецького, відповідно якої, посилаючись на негласні джерела інформації в матеріалах ОРД, що направляються уповноваженим особам, які ведуть кримінальний процес, слід враховувати, що розголошення відомостей про осіб, які проникли в злочинну групу, штатних негласних співробітників органів, що здійснюють ОРД, а також осіб, які співробітничають або співробітничали з ними на негласній основі, можливе тільки з їх письмової згоди [7, с. 302]. Крім того, переконані, що умовою направлення відповідних документів та матеріалів з грифом секретності є відкриття кримінального провадження з дотриманням режиму таємності відповідно до вимог чинного законодавства України.

Третім проблемним питанням є механізм накопичення матеріалів про ознаки злочину. Як зазначалося у першому розділі дослідження, оперативне документування спрямоване на достовірне виявлення (пошук, систематизацію), пізнання (перевірку й оцінку) та об’єктивне відбиття (закріплення, фіксацію) у матеріалах оперативно-розшукових справ фактичних даних про протиправні діяння розроблюваних осіб. Здійснюється документування, переважно, шляхом проведення негласних ОРЗ з метою запобігання, припинення та розкриття злочинів, а також забезпечення можливості використання таких даних в інтересах кримінального судочинства.

Якщо ж звернутися до вимог нового КПК України та відповідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України», бачимо колабс у контексті проведення ОРЗ, як основного інструменту оперативно-розшукового отримання інформації до початку кримінального провадження. Зокрема, згідно ч. 3 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» негласне обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу проводяться на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором. Таке трактування за формально абстрактною оцінкою закладає нормативні підвалини послідовного оперативного документування протиправної діяльності шляхом проведення ОРЗ інтрузивного характеру ще до початку досудового розслідування.

Утім попередня частина цієї норми такий висновок повністю спростовує. Відповідно ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» прийняття рішення про проведення ОРЗ, подання та розгляд відповідних клопотань, проведення ОРЗ, фіксація та використання їх результатів, проведення цих заходів до постановлення ухвали слідчого судді та інші питання їх проведення регулюються згідно з положеннями глави 21 КПК України з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом, щодо мети проведення ОРЗ, суб’єкта ініціювання та проведення цих заходів, обґрунтування клопотання про їх проведення та підстав для його задоволення слідчим суддею, використання результатів ОРЗ та інших питань, обумовлених специфікою мети їх проведення. У свою чергу, згідно ч. 2 ст. 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені ст. 260, 261, 262, 263, 264 (у частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 270, 271, 272, 274 цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

За такого підходу не дивно, що самі заходи, які визначені в новій редакції Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» як права, розкриті в контексті слідчих (розшукових) дії з процесуальним вектором механізму їх проведення. Наприклад, згідно до п. 9 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативним підрозділам для виконання завдань ОРД за наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав надається право здійснювати аудіо-, відеоконтроль особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж згідно з положеннями ст.. 260, 263–265 КПК України.

Слідуючи логіці законодавця, проведення ОРЗ до початку досудового розслідування не є правомірним, а це суперечить фундаментальним засадам ОРД, її принципам і цільовому призначенню. Виходом з даного колабса убачається заміна в відповідних положеннях Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» (в редакції зі змінами відповідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України») формулювання «згідно з положеннями» на «за правилами». Це дозволить оперативним підрозділам законно проводити ОРЗ у межах власне оперативно-розшукового провадження, своєчасно й повноцінно отримувати й перевіряти оперативно значущу інформацію, планомірно й всебічно здійснювати оперативне документування протиправної діяльності окремих осіб та груп тощо. Керівними ж стануть правила та механізми, закладені до нового КПК України.

Список використаних джерел: 1. Говоров О. В. Щодо доцільності впровадження негласних слідчих (розшукових) дій за проектом нового КПК України / О. В. Говоров, І. С. Пінчук // Досудове розслідування: актуальні проблеми та шляхи їх вирішення : матеріали пост. діючого наук.-практ. семінару (м. Харків, 28 жовт. 2011 р.). – Вип. № 3 : у 2 ч. – Ч. 1 – Х. : ТОВ «Оберіг», 2011. ‒ С. 98–102. 2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України : закон України від 13.04.2012 // Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». – Х. : Одіссей, 2012. – 360 с. 3. Про оперативно-розшукову діяльність : закон України від 18 лют. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. ‒ № 22. ‒ Ст. 303. 4. Про державну таємницю : закон України від 21 січ. 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 16. – Ст. 93. 5. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». – Х. : Одіссей, 2012. – 360 с. 6. Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю : наказ Служби безпеки України від 12.08.2005 № 440 // Офіційний вісник України. – 2005. ‒ № 34. – Ст. 2089. 7. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі : монографія / М. А. Погорецький. – Х. : Арсіс, ЛТД, 2007. – 576 с. 8. Погорецький М. А. Новий КПК України повинен ґрунтуватися як на європейських стандартах, так і на національних традиціях / М. А. Погорецький // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. – 2010. – № 23 – С. 241–250. 9. Шумило М. Є. Прийняття рішень у стані ризику про проведення оперативно-розшукових заходів підрозділами органів внутрішніх справ : монографія / М. Є. Шумило, Д. О. Бабічев. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. – 296 с.

Одержано 26.09.2012

В статье рассматриваются проблемные аспекты передачи следователю оперативно-розыскных материалов о признаках преступления.

Ключевые слова: взаимодействие, оперативно-розыскная деятельность, оперативно-розыскные материалы, досудебное расследование, уголовного производство.

Abstract. The article discusses the problematic aspects of the transfer of the investigator of operational-investigative materials about the signs of the crime.

Keywords: interaction, operatively-search activity, operational-investigative materials, the pre-trial investigation, the criminal proceedings.

L

УДК 343.13

Максим Іванович Леоненко,

доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, кандидат юридичних наук, доцент