Окремі питання правової регламентації міжнародного співробітництва за новим Кримінальним процесуальним кодексом України

У статті проаналізовані основні положення щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження за чинним та новим кримінальним процесуальним законодавством України.

Ключові слова: міжнародне співробітництво, видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція).

Успішна боротьба зі злочинністю з урахуванням масштабів її сучасного розвитку не уявляється можливою без об’єднання зусиль різних держав. Нормативно-правова об’єктивація такої єдності, у першу чергу, забезпечується підписанням дво- та багатосторонніх міжнародних угод щодо правової допомоги у кримінальних справах. Поряд з цим, положення таких угод у багатьох випадках є доволі загальними, а відтак потребують деталізації на рівні національного законодавства.

Однією зі спроб подібної деталізації стало прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – новий Кодекс), який набуває чинності 19 листопада 2012 року [1]. Цей Кодекс вносить позитивні зрушення до правового регулювання міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу: відповідний розділ називається «міжнародне співробітництво під час кримінального провадження» і регламентує питання, пов’язані із загальними засадами міжнародного співробітництва (глава 42), питання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій (глава 43), видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиції) (глава 44), кримінального провадження у порядку перейняття (глава 45), визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб (глава 46). Проте відповідний розділ не містить питання, пов’язані з імунітетом дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав та не визначає, що саме, слід розуміти під «міжнародним співробітництвом під час кримінального провадження».

Згідно з прийнятим у науці міжнародного права визначенням, міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю розуміють як «співробітництво різних держав у боротьбі зі злочинними діяннями, суспільна небезпека яких вимагає об’єднання зусиль декількох держав» [2, с. 53]. До них належать міжнародні злочини та кримінальні злочини міжнародного характеру (транснаціональні злочини) [3, с. 234].

Враховуючи, що кримінальним законодавством більшості країн встановлена дія принципу юрисдикції тієї чи іншої держави, міжнародне співробітництво тривалий час поширювалося переважно на боротьбу лише з певними видами злочинів.

В. П. Шупилов, досліджуючи міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю, вказував на те, що «… співробітництво держав у кримінальних справах, як правило, регулюється відповідними договорами», аналізував міжнародні договори СРСР про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах [4, с. 85].

В. М. Волженкіна зазначає, що необхідність співробітництва у кримінальних справах викликана насамперед потребою країни в допомозі при розслідуванні злочинів, учинених іноземцями чи відносно іноземців, а також для отримання доказів на території інших держав [5, с. 128].

Необхідність співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю викликана насамперед потребою України в допомозі при розслідуванні й розгляді кримінальних справ, ускладнених «іноземним» або «міжнародним» елементом. Тенденція до співробітництва органів юстиції, судочинства різних держав у сфері кримінального процесу неминуче спричинює і розширення екстратериторіальної дії кримінально-процесуального права, застосування однією державою законодавства іншої держави у сфері своєї територіальної юрисдикції [6, с. 109].

О

© Лєшукова І. В., 2012

. Г. Волеводз вважає, що міжнародне співробітництво у сфері кримінального процесу (судочинства) – це здійснювана органом дізнання, слідчим, прокурором і судом у відповідності з вимогами законодавства, що регулює кримінальне судочинство, узгоджена з компетентними органами і посадовими особами іноземних держав, а також міжнародними організаціями, діяльність з отримання та надання допомоги в досудовому провадженні й судовому розгляді, а також у застосуванні інших заходів, необхідних для правильного вирішення кримінальних справ [7, с. 51].

Проте, незважаючи на різноманіття термінологічного позначення вказаного виду співпраці, її сутність єдина – це сумісна діяльність: різних держав у сфері правової регламентації відповідних аспектів боротьби зі злочинністю; міжнародних судових та поліцейських органів; спеціалізованих органів різних держав щодо надання професійно-технічної допомоги у боротьбі зі злочинністю, розшуці та затриманні осіб, котрі підозрюються у вчиненні злочинів, їхній екстрадиції тощо; міжнародних недержавних організацій.

Пропонуємо внести у новий Кримінальний процесуальний кодекс України поняття міжнародне співробітництво під час кримінального провадження, під яким слід розуміти спільну діяльність держав у боротьбі зі злочинністю, що полягає у взаємному здійсненні допустимих за національними законами та міжнародними угодами дій, які сприяють виявленню злочинів, їх розслідуванню й судовому розгляду, а також забезпеченні виконання вироків та інших рішень судових органів.

Інститут видачі особи (екстрадиції) спрямований на забезпечення принципу невідворотності покарання винних у вчиненні суспільно небезпечних діянь і відіграє важливу роль у зміцненні та розвитку міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального судочинства.

Новий Кримінальний процесуальний кодекс передбачає суттєве оновлення інституту екстрадиції. Зауважимо, що нові положення містять як недоліки, так і переваги порівняно з чинним кодексом. Розглянемо окремі найбільш істотні переваги Кодексу в цій частині.

Згідно з новим Кодексом процедура екстрадиції може застосовуватися до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення – злочин чи кримінальний проступок. Утім, застосування процедури екстрадиції до осіб, котрі вчинили інші, ніж злочини, кримінальні правопорушення, не узгоджувалися з міжнародними зобов’язаннями України за чинним КПК України.

Наприклад, ратифікувавши Європейську конвенцію про видачу правопорушників, Україна взяла на себе зобов’язання здійснювати видачу лише осіб, котрі скоїли злочини, за які передбачено позбавлення волі на не менш ніж 1 рік.

Окрім того, видача осіб, які вчинили інші, ніж злочини, кримінальні правопорушення, є невиправданою, оскільки ефект від неї буде неспівмірним з витратами держав на здійснення такої процедури.

Тому були внесені законодавцем у новий Кодекс положення, що визначають кримінальні правопорушення, у зв’язку з учиненням яких компетентні органи іноземної держави або України можуть звертатися один до одного із запитом про видачу особи.

Крім того, ще позитивним у новому Кодексі є наявність такої підстави для закриття кримінального провадження, як неотримання згоди держави, яка видала особу. Екстрадиційний процес ґрунтується на тому, що видана особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочині, за які здійснена видача (екстрадиція). На жаль, ці положення невраховані у чинному КПК України.

Так, на відміну від чинного КПК, в ст. 588 нового Кодексу регламентується спрощений порядок видачі осіб, який може бути застосований лише у випадку наявності письмової заяви такої особи про її згоду на видачу. Відмінність цього порядку від звичайного полягає в тому, що при ньому не проводиться екстрадиційна перевірка та встановлені коротші строки для вирішення судом та уповноваженим органом питання щодо видачі особи.

Відсутність спрощеного порядку в чинному КПК України значно затягувало вирішення питання та бюрократизувало процедуру екстрадиції.

Окремі недоліки інституту екстрадиції не усунуто й новим Кодексом. Згідно з ч. 2 ст. 25 Конституції «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі». Аналогічні положення щодо невидачі виключно власних громадян містяться й у міжнародних договорах.

Разом з тим відповідно до ч. 1 ст. 10 Кримінального кодексу «громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду». Тобто це положення кримінального законодавство суттєво розширило коло суб’єктів, які не підлягають видачі. Склалася ситуація, за якої підстави відмови у видачі особи національним кримінальним законодавством, з одного боку, і Конституцією та міжнародними договорами — з другого, не узгоджуються між собою.

Вважаємо звернути увагу на ще деякий недолік нового Кодексу, де передбачається застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення здійснення екстрадиції. Зі змісту ст. 582 документа вбачається, що цьому передує затримання особи.

Разом з тим положення, що регламентують порядок затримання осіб стосовно яких надійшов запит про їх видачу чи тимчасовий арешт, відсутні. Водночас відповідно до ст. 207 нового Кодексу ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, за винятком затримання особи «при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення або безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, котра підозрюється у його вчиненні».

З огляду на викладене новий Кодекс доцільно було б доповнити положенням щодо надання повноважень певним органам чи особам затримувати осіб, стосовно яких до компетентних органів України надійшов запит про їх видачу чи тимчасовий арешт. В іншому випадку затримання таких осіб не ґрунтуватиметься на законі та буде протиправним.

Як позитивний момент слід відмітити спробу закріплення на рівні національного законодавства ще один комплексний правовий інститут визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передачі засуджених осіб.

На сьогоднішній день визнання і виконання іноземних судових рішень як одна із форм міжнародного співробітництва, регулюються, в першу чергу, низкою спеціальних багатосторонніх та двосторонніх міжнародно-правових договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Але всі вказані договори передбачають наявність внутрішнього законодавчого механізму реалізації таких положень. Тобто саме національне законодавство має визначати, який компетентний орган, в якому порядку має застосовувати ті чи інші міжнародні норми, узгоджуючи їх із внутрішнім законодавством ,з однієї сторони, забезпечуючи точне і повне відображення норм міжнародного права, з іншої.

На жаль, чинним Кримінально-процесуальним кодексом України взагалі не регламентується цей інститут. Але в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Таким чином, в новому Кодексі передбачена окрема глава 46, де розглянута процедура визнання та виконання вироків судів іноземних держав і передачі засуджених осіб.

Викладене дає підстави для висновку про необхідність законодавчої корекції деяких положень нового КПК України щодо загальних засад міжнародного співробітництва, екстрадиційного процесу. Процес імплементації міжнародних норм щодо співробітництва у кримінальному судочинстві має бути продовжено.

Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : затв. законом від 13 квіт. 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/paran2#n2. 2. Панов В. П. Международное уголовное право : [учеб. пособие] / Панов В. П. – М. : Инфра-М, 1997. – 320 с. 3. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право: практикум / Дмитрієв А. І., Мацко А. С., Муравйов В. І ; [відп. ред. Ю. С. Шемшученко, А. В. Губерський]. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 352 с. 4. Шупилов В. П. Международная правовая помощь по уголовным делам / В. П. Шупилов // Советское государство и право. – 1974. – № 3. – С. 85–86. 5. Волженкина В. М. Нормы международного права в российском уголовном процессе / Волженкина В. М. – СПб. : Юрид. центр Пресс ; С.-петерб. юрид. ин-т Ген. прокуратуры РФ, 2001. – 358 с. 6. Смирнов М. Застосування іноземного кримінально-процесуального права при наданні взаємної правової допомоги по кримінальних справах / М. Смирнов // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 1. – С. 109–112. 7. Волеводз А. Г. Правовое регулирование новых направлений международного сотрудничества в сфере уголовного процесса / Волеводз А. Г. – М. : Юрлитинформ, 2002. – 520с.

Одержано 26.09.2012

В статье проанализированы основные положения, касающиеся международного сотрудничества во время уголовного производства по действующему и новому уголовному процессуальному законодательству Украины.

Ключевые слова: международное сотрудничество, выдача лиц, совершивших уголовное правонарушение (экстрадиция).

In this article the author analyzed the questions of international cooperation during the criminal procedure according to the acting and new Criminal Procedure Code.

Keywords: international law, extradition of the persons who committed crimes.

L

УДК 351.746.2:343.9:343.37

Ярослав Степанович Ленюк,

здобувач кафедри оперативно-розшукової діяльності Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка

Аліна Сергіївна Соловйова,

слухач магістратури Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка