Проблемні питання застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту

Розглянуті процесуальні особливості застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та запропоновані рекомендації стосовно вдосконалення кримінального процесуального законодавства.

Ключові слова: кримінальне провадження, процесуальний примус, запобіжні заходи, домашній арешт.

Конституція України [1] визнала права і свободи людини найвищою соціальною цінністю. Для реалізації даного положення проводяться радикальні реформування в різних галузях права. Гуманізація кримінальної політики держави потягла за собою лібералізацію кримінально-процесуального закону. Так, Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) [2] вніс суттєві зміни до існуючої системи заходів кримінально-процесуального примусу. Не оминули вони і таку важливу складову, як запобіжні заходи. Так, були виключені підписка про невиїзд, порука громадської організації або трудового колективу, нагляд командування військової частини. У свою чергу з’явилися нові запобіжні заходи, що можуть бути застосовані під час кримінального провадження: особисте зобов’язання, домашній арешт. Для вітчизняного кримінального процесуального законодавства особливої уваги заслуговує домашній арешт.

Слід зазначити, що домашній арешт, як запобіжний захід передбачався ст. 416 Статуту кримінального судочинства 1864 р. [3]. У дореволюційній Росії такі науковці, як С. І. Вікторсь­кий, М. В. Духовський, А. Ф. Кістяковський, В. Д. Кузьмін-Караваєв, П. І. Люблінський, В. К. Случевський, І. Я. Фойницький зверталися до теми домашнього арешту, але їх дослідження обмежувались лише коментуванням окремих положень. У радянські часи та на пострадянському просторі до теоретичних і практичних питань застосування досліджуваного запобіжного заходу у своїх працях зверталося багато науковців, серед яких Ф. Н. Багаутдінов, К. Т. Балтабаєв, В. П. Божьєв, Б. Б. Булатов, З. Д. Єнікєєв, З. З. Зінатуллін, П. А. Лупинська, В. Ю. Мєльніков, В. А. Михайлов, Ю. Г. Овчінніков, О. П. Рижаков, В. І. Сергєєв, М. С. Стро­гович, О. П. Кучинська. Однак, незважаючи на значну кількість наукових публікацій окремі питання застосування домашнього арешту залишаються недостатньо вирішеними, що у свою чергу може негативно позначитися на його застосуванні в Україні.

Законодавство багатьох держав світу передбачає застосування домашнього арешту як запобіжного заходу. Зокрема, він передбачений у таких країнах, як Білорусія, Казахстан, Латвія, Литва, Німеччина, Росія, Швеція та в багатьох інших. Однак, практика його застосування в цілому у порівнянні з іншими запобіжними заходами є не значною, що призводить до деяких ускладнень. У зв’язку з цим О. П. Кучинська не безпідставно зауважує, що мова йде про досить «молоду» інституцію, яка потребує подальшої детальної розробки [4, с. 18]. У свою чергу кримінально-процесуальне законодавство Киргизьської Республіки, Республіки Узбекистан не передбачає даного запобіжного заходу. Федеральні правила кримінального судочинства США також не передбачають домашнього арешту як запобіжного заходу, однак не виключається наявність такого запобіжного заходу у законодавстві окремих штатів.

Д

© Глобенко Г. І., 2012

омашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби (ч. 1 ст. 181 КПК України). Отже, як зазначає Б. Т. Безлєпкін, головне обмеження даного запобіжного заходу полягає в тому, що підозрюваний, обвинувачений не вправі залишати своє місце проживання – квартиру, дім, кімнату, дачу [5, с. 150]. У зв’язку з цим зауважимо, що вітчизняний законодавець не врахував всіх можливих аспектів, що стосуються цього запобіжного заходу. Так, наприклад, ч. 1 ст. 107 КПК Російської Федерації [6] окрім вищезазначеного обмеження також передбачає заборону: а) спілкуватися з певними особами; б) отримувати і відправляти кореспонденцію; в) вести переговори з використанням любих засобів зв’язку. Подібний підхід законодавця до переліку обмежень і заборон, передбачений у ст. 125 КПК Республіки Білорусь [7]. Таким чином, без врегулювання вищезазначених аспектів, після набуття чинності Кримінального процесуального кодексу України залишається не визначеною можливість підозрюваного, обвинуваченого спілкуватися з певними особами, відправляти та отримувати поштово-телеграфну кореспонденцію, використовувати засоби зв’язку та інформаційно-телекомунікаційну мережу «Інтернет».

Запобіжний захід у вигляді домашнього арешту застосовується, коли обмеження свободи підозрюваного, обвинуваченого іншими запобіжними заходами недостатньо для попередження неналежної поведінки, але в силу певних обставин можливо обійтись без тримання під вартою. Про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту слідчий складає клопотання. Воно має бути вмотивованим та містити обставини, які б підтверджували неможливість обрання більш м’яких запобіжних заходів (ч. 1 ст. 184 КПК України). Тому, при обранні даного запобіжного заходу мають бути обрані найбільш ефективні обмеження які дійсно необхідні у кожному конкретному випадку та відповідати меті його застосування. Разом з тим, підозрюваний, обвинувачений не може бути обмежений у праві користуванням телефонного зв’язку для виклику швидкої допомоги, працівників правоохоронних органів, аварійно-рятувальних служб у випадках виникнення надзвичайних ситуацій, а також для спілкування з слідчим та контролюючим органом. Також слід враховувати вік і стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого. Оскільки, з врахуванням цього місцем їх утримання під домашнім арештом може бути лікувальний заклад Тому зазначення конкретних обмежень суд повинен мотивувати. Токійські правила прийняті 14 грудня 1990 р. Резолюцією 45/110 Генеральної Асамблеї ООН передбачають принцип мінімального втручання при застосуванні заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням. Конкретні обмеження для підозрюваного (обвинуваченого) мають бути сформульовані в чіткій формі, і їх кількість за можливістю зводиться до мінімуму (п. 2.6, 12.2). У процесі застосування не пов’язаних з тюремним ув’язненням заходів повинно дотримуватися право обвинуваченого на особисте життя, а також право на особисте життя його сім’ї (п. 3. 11 Правил) [7].

Домашній арешт може бути застосовано виключно до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за вчинення якого кримінальним законом передбачено покарання у виді позбавлення волі (п. 11 ст. 51 КК України). У випадках, коли стаття КК про певний злочин не передбачає покарання у виді позбавлення волі, домашній арешт не застосовується. Коли підозрюваний, обвинувачений не має постійного місця проживання на території України, особа його не встановлена, застосування домашнього арешту виключається.

В юридичній літературі існують різні погляди науковців щодо методів нагляду за підозрюваним, обвинуваченим при обранні досліджуваного запобіжного заходу. У цьому контексті найбільшої уваги заслуговує точка розу Ю. Г. Овчіннікова, який вищезазначені методи поділяє на два види: а) без застосування спеціальних технічних засобів; б) з застосуванням технічних засобів. Зокрема, до способів контролю без застосування технічних засобів науковець відносить: а) раптові періодичні телефонні дзвінки або покладення обов’язку на «арештованого» телефонувати до органів досудового розслідування; б) перевірки за місцем проживання з правом безперешкодного входження до житлового приміщення; в) проведення слідчої дії – накладення арешту на поштові відправлення [8, с. 7]. Звертає на увагу те що, подібні методи контролю, передбачені ч. 5 ст. 181 КПК України.

Щодо застосуванням технічних засобів контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого який перебуває під домашнім арештом, працівники органів внутрішніх справ України мають право використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК України). Так, відповідно до ч. 1 ст. 195 КПК України, застосування електронних засобів контролю полягає у закріпленні на тілі підозрюваного, обвинуваченого пристрою, який дає змогу відслідковувати та фіксувати його місцезнаходження. У зв’язку з цим зазначимо, що пункт 23 перехідних положень КПК України рекомендує Міністерству внутрішніх справ України протягом трьох місяців з дня його опублікування розробити та затвердити положення про порядок застосування електронних засобів контролю. В цьому контексті, звертає на увагу і інше положення ч. 1 ст. 195 КПК України, що стосується обов’язку слідчого або працівника органу внутрішніх справ під розпис роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому про наслідки зняття або неправомірного втручання в роботу електронного пристрою з метою ухилення від контролю. Однак, чинне законодавство України з цього проводу ніякої відповідальності не передбачає.

Отже, в нашій державі вирішується питання щодо застосування таких засобів контролю, які досить давно та успішно застосовуються в багатьох зарубіжних країнах. Так, наприклад, у Швеції здійснюється інтенсивний нагляд з застосуванням електронного моніторингу, який полягає у тому, що на особу, за якою встановлено нагляд, закріплюється манжет зі спеціальним передавачем, що направляє радіосигнали на комп’ютер. До комп’ютера внесено режим для кожного підозрюваного, обвинуваченого: навчання, робота, дім, маршрути пересування тощо. У випаду порушення спрацьовує сигналізація. Впровадження такої системи спостереження в Швеції обійшлось в 20 млн доларів. Також значні витрати потрібні на обслуговування такої системи [8, с. 78].

Порядок реалізації певних правообмежень, що встановлені для підозрюваного, обвинуваченого при обранні до них запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, а також контролю за їх виконанням не може бути врегульовано шляхом внесення змін та доповнень до КПК України. Ці питання мають бути вирішені в іншій нормативній базі з закріпленням не лише положення забезпечення належного контролю, але і яким чином повинні бути гарантовані права та законні інтереси осіб, до яких буде застосовано досліджуваний запобіжний захід. Крім цього у кримінально-процесуальній науці досить не повно сформульоване поняття та мета домашнього арешту, не досліджені підстави і умови обрання даного запобіжного заходу, а також не визначено співвідношення понять «обмеження» і «заборона».

Отже, процесуальний порядок обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, як і інститут запобіжних заходів в цілому, потребують подальшого теоретичного дослідження та удосконалення. Ця робота є лише одним з кроків у напрямку дослідження окресленого питання і визначає подальші напрямки з удосконалення процедури застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві.

Список використаних джерел: 1. Конституція України : від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996 – № 30. – Ст. 141. – Із змін. та допов. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України : від 13.04.2012 № 4651-VІ // Голос України. – 19.05.2012. – № 90–91. 3. Устав уголовного судопроизводства. Систематический комментарий / при участии: А. О. Кони, В. К. Случевского и др. ; под общей ред. проф. М. Н. Гернета. – М. : Изд. М. М. Зива ; Т-во Типографии А. И. Мамонтова, 1914. – Вып. III. – 944 с. 4. Кучинська О. П. Домашній арешт як запобіжний захід в кримінально-процесуальному законодавстві / О. П. Кубинська // Адвокат. – 2010. – № 7 (118). – С. 17–19. 5. Безлепкин Б. Т. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации (постатейный). – 2-е изд., перераб. и доп. / Б. Т. Безлепкин. – М. : Велби, 2003. – 776 с. 6. Уголовно-процессуальный кодекс Российской федерации : от 18.12.2001 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.up-kodeks. – С изм. и доп. от 15.01.2011. 7. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь : от 16.07.1999 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.pravo.by/webnpa/text.asp?RN= HK9900295. 8. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных наций в отношении мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила) : принят. 14.12.1990 Резолюцией 45/110 Ген. Ассамблеи ООН [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://ukrprison.org.ua/ index.php?id=120323689. 9. Мельников В. Ю. Проблемы применения домашнего ареста как меры пресечения / В. Ю. Мельников // Журнал российского права. – 2007. – № 3. – С. 72–82. 10. Овчинников Ю. Г. Домашний арест как мера пресечения в уголовном процессе : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Овчинников Ю. Г. – Омск, 2006. – 22 с.

Одержано 26.09.2012

Рассмотрены процессуальные особенности применения меры пресечения в виде домашнего ареста и предложены рекомендации по совершенствованию уголовного процессуального законодательства.

Ключевые слова: уголовное производство, процессуальное принуждение, меры пресечения, домашний арест.

Addressed the specific procedure of remand in home detention and provide recommendations for improving the criminal procedure law.

Keywords: criminal proceedings, the procedural coercion, sanction, house arrest.

L

УДК 343.131

Дар’я Миколаївна Говорун,

аспірантка кафедри кримінального процесу Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»