Деякі особливості доказування за новим кпк україни

Стаття присвячена аналізу особливостей доказування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України.

Ключові слова: докази, джерела доказів, доказування, допустимість доказів.

13 квітня 2012 р. Верховна Рада України ухвалила новий Кримінальний процесуальний кодекс, який істотно змінив певні положення кримінального процесуального законодавства, у тому числі ті, що стосуються доказування.

Перш за все, це стосується самого визначення доказів, якими тепер є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (тобто орган дізнання з переліку суб’єктів доказування та й кримінального процесу взагалі виключений, що підтверджується змістом статей 41, 92 нового КПК України [1]).

Змінився перелік джерел доказів, якими є показання, речові докази, документи, висновки експертів. При цьому до документів відносяться: 1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні); 2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України; 3) складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії; 4) висновки ревізій та акти перевірок.

Оперативно-розшукова діяльність фактично включена до кримінального процесу. Слідчі дії отримали назву слідчі (розшукові). Ними є: допит, пред’явлення для впізнання особи (в тому числі за голосом, ходою, поза візуальним контактом), речей, трупа, обшук, огляд місцевості, приміщення, речей, документів, трупа, огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією, слідчий експеримент, освідування особи, експертиза, отримання зразків для експертизи. Окремо виділені так звані негласні слідчі (розшукові) дії, які поділяються на дві групи: втручання у приватне спілкування (аудіо-, відео контроль особи, накладення арешту на кореспонденцію, її огляд і виїмка, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та з електронних інформаційних систем, дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів), інші види негласних слідчих (розшукових) дій (обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, спостереження за особою, річчю або місцем, аудіо-, відео контроль місця, контроль за вчиненням злочину (контрольована поставка, контрольована та оперативна закупка, спеціальний слідчий експеримент, імітування обстановки злочину), виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження).

Таке визначення слідчих дій вже викликає питання щодо теоретичного аналізу змісту цієї категорії [2, с. 181–182] і дотримання законності під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій [3].

Відносно оцінки доказів, ми погоджуємось із думкою Ю. М. Грошевого та С. М. Стахівського щодо вірності домінуючої в процесуальній літературі думки, згідно з якою слід встановлювати належність, допустимість, достовірність і достатність доказів [4, с. 64]. Ця ідея викладена у ст. 94 нового КПК України [1].

Вперше закон містить визначення належності і допустимості доказів. Так, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст. 85 нового КПК України). Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (ст. 86) [1].

Ще однією позитивною новелою слід визнати встановлення в законі правил відносно визнання доказів недопустимими.

Н

© Антіпова О. І., 2012

едопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит; 6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ст. 87 нового КПК України).

Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення (ст. 88).

Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими (ст. 89) [1].

В той же час, не визначено, коли саме сторони повинні заявляти таке клопотання: відразу після дослідження певного доказу, після дослідження всіх доказів чи у якийсь інший час. Відповідно, не визначений і порядок розгляду таких клопотань.

Ще однією проблемою вважаємо порядок збирання доказів стороною захисту і потерпілим. Так, зазначені суб’єкти здійснюють збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів. Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в триденний строк. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді (статті 93, 220 нового КПК України) [1]. Таким чином, процесуальна ініціатива залишається у суб’єктів, що ведуть процес, і виникає великий сумнів у реальному забезпеченні рівноправ’я сторін, проголошеного ст. 124 Конституції України.

На нашу думку, вирішення піднятих нами проблем сприятиме дотриманню прав учасників кримінального процесу.

Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : від 13 квіт. 2012 р. № 4651-VІ // Голос України. – 2012. – № 90–91. – 19 трав. 2. Рудоквас О. Слідчі (розшукові) дії: теоретичний аналіз категорії / О. Рудоквас // Захисник у кримінальному процесі : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Донецьк, 10 лют. 2012 р.). – Донецьк, 2012. – С. 181–182. 3. Михайлов М. А. В полку «большого брата» прибыло / М. А. Михайлов [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.iuaj.net/node/1022. 4. Грошевий Ю. М. Докази і доказування у кримінальному процесі : наук.-практ. посіб. – 2-ге вид., стер. / Ю. М. Грошевий, С. М. Стахівський. – К. : КНТ ; Фурса С. Я., 2007. – 271 с. – (Серія: Процесуальні науки).

Одержано 25.09.2012

Статья посвящена анализу особенностей доказывания по новому Уголовному процессуальному кодексу Украины.

Ключевые слова: доказательства, источники доказательств, доказывание, допустимость доказательств.

This article analyzes the characteristics of proof on the new Criminal Procedure Code of Ukraine.

Keywords: evidence, sources of evidence, proof, admissibility of evidence.

L

УДК 343.98

Анатолій Павлович Антонюк,

викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ;

Олександр Іванович Криводід,

викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ