Окремі проблеми удосконалення інституту юридичної допомоги потерпілому при застосуванні нового кримінального процесуального законодавства україни

Визначено роль захисника-адвоката щодо забезпечення прав та законних інтересів потерпілого у кримінальному судочинстві України. Запропоновані пропозиції щодо удосконалення законодавства України.

Ключові слова: потерпілий, юридична допомога, захист, адвокатура, кримінально процесуальне законодавство, міжнародно-правові стандарти.

За дослідженням, відповідно до ст. 7 Загальної декларації прав людини [1] всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом, а у її ст. 8 закріплено, що кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих людині Конституцією чи законом. У свою чергу, стаття 3 Конституції України визнає людину як найвищу соціальну цінність в Україні. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Крім цього, ст. 27 Конституції України встановлює обов’язок держави захищати життя людини. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права зобов’язує державу забезпечити будь-якій особі ефективний засіб правового захисту у випадку порушення їх прав та свобод. Право на захист будь-якої особи, яка цього потребує, забезпечується державою, її компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами. Посилення правового захисту особи, розширення і зміцнення правових гарантій її прав і свобод в умовах розвитку демократії, а також утвердження незалежної судової влади, як визначального гаранту цих прав і свобод, справедливості і законності є необхідною умовою функціонування демократичної правової держави. Вказані права та свободи, їх визнання, захист та гарантії є визначальним критерієм правового характеру законодавства держави. З цього приводу І. В. Строков зауважив, що зазначена категорія учасників кримінального процесу потребує найпильнішої уваги і турботи з боку держави, оскільки вона не забезпечила їх захисту від злочинних посягань. Крім того, наявні правові механізми не забезпечують поновлення їхніх прав та майна [2, с. 81]. Таку ж позицію висловлює Т. І. Присяжнюк, яка вважає, що кримінально-правова охорона потерпілих від злочину здійснюється в Україні на низькому рівні [3, с. 55], що ми підтримуємо.

На сучасному етапі державотворення в Україні продовжується процес побудови правової держави, відбувається переосмислення значення багатьох правових інститутів і механізмів, ведуться реформи у сфері кримінальної юстиції. Але, незважаючи на значні досягнення, формальне проголошення та захист законних прав та інтересів людини не матиме суттєвої практичної значимості без наявності дієвого правового механізму забезпечення цих прав і свобод, без розвиненої системи юридичних та конституційних гарантій їх реалізації. У зв’язку з цим, актуальним є більш поглиблене дослідження кримінально-процесуальних функцій захисту та правового статусу захисника при здійсненні захисту у кримінальному провадженні. У юридичній літературі проблемі захисту в кримінальному судочинстві приділяли увагу відомі вчені: С. А. Альперт, А. М. Бірюкова, О. Д. Бойков, Т. В. Варфоломеєва, С. І. Вікторський, Л. Є. Владимиров, В. П. Даневський, П. С. Елькінд, В. О. Попелюшко, М. С. Строгович, І. Я. Фойницьким, О. О. Юхно, Ю. П. Янович та ін. Однак, ряд правових, теоретичних та правозастосовних проблем, пов’язаних із змістом та реалізацією захисту у кримінальному судочинстві, залишаються на сьогодні дискусійними, недостатньо вивченими, а окремі аспекти взагалі не дослідженими.

А

© Абламський С. Є., 2012

наліз та вивчення нового КПК України в частині забезпечення права потерпілого на захист дає підстави стверджувати, що воно у порівнянні з чинним КПК невиправдано звужено й не повністю відповідає нормам Конституції та міжнародно-правовим актам щодо захисту людини у кримінальному судочинстві. Зокрема, у п. 13 ч. 1 ст. 7 нового КПК «Загальні засади кримінального провадження» закріплено принцип забезпечення права на захист. У той же час, у ч. 1 ст. 20 нового КПК «Забезпечення права на захист» зазначено, що право на захист мають підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені Кодексом, але потерпілий у цьому переліку нового КПК відсутній. У ч. 2 ст. 20 КПК зазначено, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника, а ч. 3 цієї статті визначає, що у випадках, передбачених Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави. Однак, і в даному випадку право потерпілого в новому КПК не зазначено. Виходячи з цього виникає питання: як реалізувати своє право на захист потерпілим, чому потерпілому не забезпечено право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника, чому не передбачені випадки надання безкоштовної правової допомоги? Відповіддю на ці запитання може бути лише внесення відповідних доповнень до нового КПК.

Слід зазначити, що в ч. 1 ст. 58 КПК вказано, що потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник – особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. У той же час у ч. 1 ст. 45 КПК зазначено, що захисником є адвокат, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію). Враховуючи вищевикладене слід констатувати, що визначення у новому КПК хто ж саме може бути захисником потерпілого не має.

Ознайомлення із ч. 2 ст. 45 КПК «захисник», де зазначено, що захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України, на нашу думку, дає підстави вважати норму даної частини нового КПК не конституційною. Так, відповідно до положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод та Конституції України, де в ч. 1 ст. 59 вказано, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» встановлено, що кожна людина має право на вільний вибір захисника. Крім того, рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р. в справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) [4] роз’яснено положення ч. 1 ст. 59 Конституції України згідно якого: «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», що треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Крім цього, 24 листопада 2011 року Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі «Загородній проти України» [5], яким встановлено, що не допуск як захисника підсудного у кримінальному процесі, тобто «фахівця в галузі права», який не має адвокатського свідоцтва, є порушенням права на справедливий суд, передбаченого п. 1 і 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, суд наголосив, що така ситуація є несумісною із принципом правової певності, що, в свою чергу, є складовою принципу верховенства права. Суд неодноразово зазначав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 § 1 Конвенції, повинно тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права, при цьому одним з основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності.

Одним із пріоритетних напрямів удосконалення законодавства про адвокатуру є його приведення у відповідність до міжнародних правових стандартів, визначених у міжнародних нормативно-правових актах з питань регулювання адвокатської діяльності, зокрема «Основних положеннях про роль адвокатів», прийнятих у 1990 році VIII Конгресом ООН щодо запобігання злочинам; «Стандартах незалежності юридичної професії», прийнятих у вересні 1990 р. Міжнародною асоціацією юристів; Резолюції 78 (8) Комітету міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і Європейського Співтовариства, прийнятому у жовтні 1988 р. та інші. Таким чином, наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожного захищати себе особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника із загала юристів, які можуть надати ефективний правовий захист.

На противагу рішенню Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р. в справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) та рішенню Європейського суду з прав людини оприлюднив рішення у справі «Загородній проти України», Конгресом ООН прийняті «Основні положення про роль адвокатів» [6], де зазначено, що будь-яка людина в праві звернутися по допомогу до адвоката за своїм вибором для підтвердження своїх прав і захисту в усіх стадіях кримінальної процедури. При цьому уряди повинні гарантувати ефективну процедуру і працюючий механізм для реального і рівного доступу до адвокатів усіх осіб, які проживають на його території і підпорядковані його юрисдикції незалежно від раси, кольору шкіри, етнічного походження, статі, мови, релігії, політичних та інших поглядів, національного або соціального походження, економічного чи іншого статусу. Будь-яка особа, яка не має адвоката, у випадках, коли інтереси правосуддя вимагають цього, повинна бути забезпечена допомогою адвоката, котрий має відповідну компетенцію та досвід ведення таких справ, щоб забезпечити її ефективну допомогу без оплати з її боку, якщо у неї немає необхідних коштів. Також, в Європі прийнято Резолюція Комітету міністрів Ради Європи від 2 березня 1978 р. № (78)8 «Про юридичну допомогу і консультації» [7], в якій зазначено, що юридична допомога завжди має здійснюватися особою, яка має право практикувати як адвокат, має професійну кваліфікацію для юридичної практики відповідно до юридичних норм певної держави як у випадках, коли система юридичної допомоги передбачає участь захисника, так і у випадках, коли: а) сторони повинні бути представлені такою особою в судовому органі певної держави згідно із законом цієї держави; б) орган, правомочний розглядати прохання про надання юридичної допомоги, констатує, що послуги адвоката необхідні у зв’язку з конкретними обставинами справи. Таким чином, наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожного захищати себе особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний правовий захист, що не співпадає з вимогами окремих положень нового КПК.

Слід зазначити, що експерти Європейського Союзу, які проводили експертизу рішення Конституційного Суду України про вільний вибір захисника, дійшли висновку, що це рішення суперечить усім міжнародним нормам, тому що надання правової допомоги особі (а тим більше її захист у кримінальному процесі) може вважатися автентичним лише у разі, якщо воно здійснюється представниками: незалежної професії; чия найвища кваліфікація, а також моральні якості перевірені в об’єктивний спосіб незалежними органами; пов’язаними специфічним для професійного правозахисту кодексом (правилами етики); які, відповідно, несуть дисциплінарну відповідальність за порушення цих правил. На їх думку цим вимогам відповідає лише адвокатура. На думку експертів Євросоюзу, зазначене рішення Конституційного Суду України суперечить принципам правової держави і суд неправильно зрозумів та інтерпретував міжнародні документи, що і призвело до прийняття помилкового рішення щодо залучення захисника фахівців у галузі права. Якщо надати право на здійснення захисту зазначеним «фахівцям», в Україні також не дотримуватимуться п. 20 «Основних положень про роль адвокатів», де мова йде про те, що адвокати повинні користуватися цивільно-правовим і кримінальним імунітетом щодо відповідних заяв, зроблених сумлінно у вигляді письмових подань в суд або усних виступів у суді, або під час виконання ними своїх професійних обов’язків у суді, трибуналі чи іншому юридичному або адміністративному органі.

На думку науковців та практиків, рішення Конституційного Суду про участь у кримінальних справах як захисників «фахівців у галузі права» дає можливість слідчим і судовим органам залучати окремих осіб незв’язаних з адвокатською діяльністю як захисників, які не пов’язані з нормами адвокатської етики, без належних гарантій конфіденційності та професіоналізму, а відмова про участь у кримінальному судочинстві такого непрофесійного захисника не підсилює, а навпаки, порушує право особи на вибір щодо забезпечення професійним захистом у кримінальній справі. Водночас уможливлюється тиск з боку слідства на таких осіб, оскільки слідчий, прокурор чи суд у будь-який момент може відсторонити такого непрофесійного захисника від участі у справі, мотивуючи тим, що він «як виявилося, не є фахівцем у галузі права».

Закріпивши в Конституції України право кожного на одержання правової допомоги і віль­ний вибір захисника, держава відповідним чином гарантує при цьому належну кваліфікацію юристів, які можуть надавати правову допомогу.

На нашу думку, реформування адвокатури в нашій державі повинно здійснюватись відповідно до міжнародних правових стандартів; підвищення ролі адвоката в суспільстві; забезпечення незалежності адвокатури; спрощення процедури доступу до правової допомоги для кожного громадянина. Для забезпечення доступності правосуддя слід не обмежуватися реформуванням адвокатури, а слід удосконалювати правове регулювання здійснення юридичної практики в цілому. Враховуючи, що в багатьох країнах світу успішно функціонують палати, асоціації та інші об’єднання адвокатів. При цьому, слід пам’ятати, що в цих країнах адвокатура діє професійно й користується високою повагою у своїх громадян, уряду та суспільства протягом цілих століть. Професійні об’єднання адвокатів були і є не причиною, а наслідком високого авторитету адвокатури. Ситуація в Україні щодо авторитету адвокатури дуже відмінна від ситуації в країнах, у яких юридична професія протягом століть була і є розвиненою й шанованою. Головним недоліком усіх законопроектів про адвокатуру є намагання одним законом вирішити всі наявні проблеми, від адвокатського самоврядування до проблем надання безоплатної правової допомоги та оподаткування адвокатських доходів. Втім, підняті проблеми не є остаточними і підлягають окремому дослідженню або науковому вивченню.

Список використаних джерел: 1. Загальна декларація прав людини : прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Ген. Асамблеї ООН від 10 груд. 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015. 2. Строков І. В. Організаційні та правові заходи забезпечення прав потерпілого від злочину // І. В. Строков // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2004. – № 1. – С. 81. 3. Присяжнюк Т. І. Інститут потерпілого в кримінальному праві України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Присяжнюк Тамара Іванівна. – К., 2006. – 190 с. 4. Рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov. ua/laws/show/v013p710-00. 5. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «ЗАГОРОДНІЙ ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF ZAGORODNIY V. UKRAINE). Заява № 27004/06. Стислий виклад рішення від 24.11.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://document.ua/sprava-zagorodnii-proti-ukrayini-doc92700.html. 6. Основні положення про роль адвокатів : прийн. VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 р. [Електрон­ний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov. ua/laws/show/995_835. 7. Резолюція (78) 8 Комітету міністрів [Ради Європи] про юридичну допомогу та консультації : від 02.03.1978 № (78) 8 [Елек­тронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_132.

Одержано 26.09.2012

Определена роль защитника-адвоката по обеспечению прав и законных интересов потерпевшего в уголовном судопроизводстве Украины. Предложены предложения по совершенствованию законодательства Украины.

Defines the role of the lawyer-advocate to ensure the legitimate rights and interests of the victim in criminal proceedings of Ukraine. Offered suggestion on perfection of legislation of Ukraine.

L

УДК 343.13(477)

Сергій Володимирович АЛБУЛ,

заступник начальника кафедри оперативно-розшукової діяльності Одеського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент, член Союзу юристів України, член Асоціації кримінального права України, полковник міліції