Питання забезпечення прав і свобод людини та громадянина в новому Кримінальному процесуальному Кодексі України

Розглянуто актуальні питання забезпечення прав і свобод людини та громадянина, а також визначено основні складові частини механізму забезпечення прав громадян в кримінальному судочинстві.

Ключові слова: забезпечення прав і свобод людини, кримінальне судочинство, механізм забезпечення прав громадян.

Змістом правової держави є охорона і забезпечення прав і законних інтересів осіб, що беруть участь в кримінальному процесі. В сучасних умовах розвитку і вдосконалення правої держави свобода особи, її права і гарантії зростають, отже, це властиво і кримінальному судочинству. Зростання гарантій прав і законних інтересів осіб, що беруть участь в кримінальному процесі відповідає як інтересам особи, так і інтересам суспільства в цілому. Тільки при умов гарантованості прав і законних інтересів осіб, що беруть участь в кримінальному процесі можливе виконання завдань кримінального судочинства.

Законодавство, яке регулює порядок здійснення кримінального судочинства, має забезпечувати не лише невідворотність кримінального покарання, а й гарантувати належне дотримання прав людини у кримінальному процесі, повагу до її особистості, ставлення до неї як до особи, вина якої у вчиненні злочину ще не доведена, а також забезпечувати неупередженість та об’єктивність досудового розслідування та судового розгляду, передбачати існування ефективних процедур, які надаватимуть рівні процесуальні можливості стороні обвинувачення і стороні захисту та сприятимуть реальному утвердженню змагальності кримінального процесу.

Тому згідно ст. 2 нового Кримінального процесуального Кодексу України, завданнями кримінального провадження визначено: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений і жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура [1].

Кримінальне судочинство – саме та сфера діяльності держави, де можливе обмеження прав і свобод особи. Мета такого обмеження не в тому, щоб була завдана шкода конкретній особі, яка бере участь у судочинстві, а, навпаки, у встановленні істини та справедливості, покаранні злочинців.

Соціальні, політичні, правові зміни, що відбулися в Україні, диктують необхідність нових поглядів на проблему забезпечення прав і свобод людини в кримінальному судочинстві України відповідно до тих стандартів, засад і норм, які відпрацьовані світовим співтовариством. Сьогодні зростає вплив міжнародних норм, принципів і стандартів міжнародного права на становлення, удосконалення і розвиток національної системи права, в тому числі і кримінально-процесуального права [2, с. 152].

Реалізація конституційних положень, що проголошують Україну як демократичну, соціальну і правову державу неможлива без усебічного зміцнення законності й правопорядку, забезпечення прав і свобод громадян. Забезпечення реалізації захисту прав і свобод особи сьогодні стає наріжним каменем правосуддя. Суспільство і державу цікавить не тільки результат діяльності правоохоронних органів, а й те, як цей результат досягається. Вимога боротися за дотримання правопорядку законними методами і засобами залишається особливо важливою, коли в Україні будуються правова держава і громадянське суспільство.

К

© Федосова О. В., 2012

римінально-процесуальна діяльність може відбуватися тільки у формі кримінально-процесуальних відносин. Іншого, окрім процесуально правових відносин, способу здійснення прав та обов’язків в кримінальному процесі немає. Тому, кримінальний процес – це кримінально-процесуальна діяльність, яка регулюється правом і, таким чином, втілена в кримінально-процесуальних правових відносинах. В тій же мірі, в якій правовідносини завжди носять двосторонній або багатосторонній характер і в них реалізація прав одного суб’єкта потребує реалізації обов’язків іншого, кримінальний процес не може розглядатися як діяльність посадових осіб з односторонніми владними повноваженнями. Такий погляд на кримінальний процес є неприпустимим, тому що він перетворює осіб, які беруть участь у справі з повноправних суб’єктів судочинства на об’єкти владних повноважень державних органів та знімає з останніх відповідальність за свої дії перед особою [3 C. 30].

Укази Президента України, рішення органів законодавчої і виконавчої влади орієнтують юридичну науку на необхідність всебічного аналізу проблем забезпечення прав і свобод людини в цілому й учасників кримінального судочинства зокрема. Не випадково сучасна юридична наука і практика приділяють максимальну увагу забезпеченню прав і свобод людини на всіх рівнях і за допомогою різноманітних засобів. Саме обсяг прав і свобод людини визначає її соціальні можливості та блага, забезпечує взаємозв’язок із суспільством.

За роки української незалежності перш за все, велика увага приділяється дослідженню питань утвердження законності та дотримання прав і свобод людини під час розбудови правових основ держави. Ці питання досліджували вітчизняні вчені-юристи В.Б. Авер’янов, О.М. Бандурка, І.Л. Бородін, Я.Ю. Кондратьєв, О.В. Негодченко, П. М. Рабінович, А.Р. Михайленко, О.А. Пушкін, О.Ф. Скакун, Ю.С. Шемшученко та ін. Їх праці стали науковим підґрунтям для спеціального аналізу проблем захисного характеру процесуальної діяльності, гарантованості конституційних прав і свобод громадян.

Разом із тим існуючі наукові праці вчених-юристів не вичерпують усієї складності накопичених проблем, а скоріше утворюють фундаментальну теоретичну базу для їх подальшого дослідження.

Мета публікації полягає у проведенні аналізу поглядів науковців та нового Кримінального процесуального Кодексу України щодо забезпечення основоположних прав людини у кримінальному провадженні, а також визначенні стану та шляхів удосконалення цієї діяльності в сучасних умовах.

Права людини є складним, багатовимірним явищем. Вони є комплексом істотних, невідчужуваних та непорушних свобод, юридичних можливостей, які замовлені фактом існування людини в суспільстві та одержали правове закріплення. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [4]. Зазначене Конституційне положення визначає один із найважливіших напрямів діяльності держави в сучасних умовах, у тому числі й проблеми забезпечення прав і свобод людини в кримінальному судочинстві України.

Пріоритетну роль у забезпеченні дотримання основоположних прав людини відіграє наявність у державі ефективного механізму регулювання діяльності державних органів, покликаних здійснювати розслідування та розгляд питань, пов’язаних із притягненням особи до кримінальної відповідальності. Зміст та форма такого механізму повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження. Саме тому законодавець у ст. 7 нового КПК України до загальних засад кримінального провадження відносить: верховенство права; законність; рівність перед законом і судом; повага до людської гідності; забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла чи іншого володіння особи; таємниця спілкування; невтручання у приватне життя; недоторканність права власності; презумпція невинуватості; свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї; заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; забезпечення права на захист; доступ до правосуддя; змагальність; безпосередність дослідження показань, речей і документів; забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; публічність; диспозитивність; гласність і відкритість судового розгляду; розумність строків; мова, якою здійснюється кримінальне судочинство [1].

Питання про механізм забезпечення прав громадян в кримінальному судочинстві нерозривно пов’язаний з проблемою правового становища особи в українському суспільстві, а його правильне вирішення дає можливість показати, як реалізуються права і свободи громадян України у сфері правосуддя.

Е. Г. Мартинчик, В. П. Радьков, В. Е. Юрченко вважають, що механізм забезпечення охорони прав особи в кримінальному процесі представляє собою внутрішньо злагоджену систему органів державної влади, що здійснюють провадження по справі, громадських і державних організацій, установ і підприємств, які залучені до сфери кримінального судочинства і впливають на його хід і результат, а також суб’єктів процесу й інших громадян, що беруть участь в розслідуванні і розгляді кримінальних справ [5, с. 33–34].

В кримінальному процесі систему цього механізму складають: суд, прокурор, слідчий, орган дізнання; представники різних громадських і державних організацій, захисник, підозрюваний, потерпілий, обвинувачений, цивільний позивач і цивільний відповідач; законні представники і захисник обвинуваченого; представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача; секретар судового засідання, перекладач; правова культура і правосвідомість.

Всі складові частини механізму забезпечення і охорони прав і інтересів особи в однаковій мірі діють стосовно всіх учасників кримінального процесу і кожного з них окремо. Між тим, в юридичній літературі механізм забезпечення прав окремих учасників кримінального судочинства іноді обкреслюється вельми спрощено та односторонньо.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на захист своїх прав від незаконного втручання, але й на активне сприяння держави щодо їх реалізації. Статус громадянина випливає з його особливого правового зв’язку з державою – інституту громадянства (ст. 4 Конституції України).

Сучасній Конституції України теж властиве розмежування термінів «людина» і «громадянин». Більшість статей розділу II Конституції починаються словами: «Кожен має право...» [4]. Такий підхід узгоджується із законодавчою практикою міжнародного співтовариства. За загальновизнаними нормами міжнародного права невід’ємні права і свободи кожної людини, незалежно від наявності у неї громадянства, мають поважаться будь-якою державою. Ця гуманна норма забезпечується ст. 26 Конституції України, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства мають такі самі права, свободи і обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України і міжнародними договорами.

Отже, на думку О. В. Негодченка, який досліджував ці питання, права громадянина – це сукупність прав людини, що отримали своє закріплення у нормативно-правових актах і які складаються з природних прав людини, а також прав людини, що виникали у процесі розвитку суспільства і держави. Права громадянина обов’язково повинні закріплюватись у конституціях та інших законодавчих актах, а держава має їх декларувати і забезпечити [6].

При визначенні поняття «права людини» у науковій літературі та законодавстві вживається також формулювання «права і свободи людини». Як справедливо зазначає І. Л. Бородін, теоретичне вирішення питання відносно людської свободи дуже складне, оскільки воно передбачає визначення співвідношення особистого та суспільного, індивідуального та загального, частини і цілого. Значення свободи полягає не в тому, що вона надає можливість жити без турбот, а в тому, що вона передбачає розвиток окремої людини, її вдосконалення [7, с. 35].

В. П. Гетьман і Ю. В. Климник відзначають, що хоча в більшості випадків терміни «права» і «свободи» вживаються як синоніми, все ж таки різниця між ними існує. Якщо йдеться про наявність у особи права, то цьому протиставляється обов’язок влади здійснити певні дії, спрямовані на реалізацію цього права. Якщо йдеться про свободу, то це означає, що існує певна сфера життя індивіда, якої влада не повинна торкатися, тобто це заборона втручатися у певну сферу життя індивіда. Розходження між термінами «права» і «свободи» у змістовному аспекті полягає в тому, що «свободи» передбачають невтручання держави у їх здійснення, а «права», навпаки, прямо передбачають таке втручання у вигляді сприяння їх реалізації.

Отже, свобода, на думку В. П. Гетьмана і Ю. В. Климника, – це фактична і юридична можливість людини чинити діяння (діяти або не діяти), робити те і так, що і як особа бажає та вважає за необхідне, за умови, що при цьому безпідставно і протиправно не обмежуються права інших людей та не заподіюється невиправдана шкода іншим людям чи суспільству в цілому [8].

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «забезпечення» розглядається здебільшого з точки зору цивільного права (забезпечення позову, забезпечення виконання зобов’язань), а також категорій фінансового права та права соціального захисту (забезпечення грошей, забезпечення кредиту, соціальне забезпечення). Зокрема, під «забезпеченням виконання зобов’язань» прийнято розуміти «…спеціальні заходи майнового характеру, що спонукають до точного і неухильного виконання зобов’язань», а під «соціальним забезпеченням» – систему державних заходів, спрямованих на надання матеріальної допомоги громадянам, що вийшли на пенсію, захворіли, втратили працездатність та ін. [9]. Зокрема, термін «забезпечити» тлумачиться як обов’язок «постачати щось у достатній кількості, задовольняти когось-, що-небудь у якихось потребах» або «створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось. Захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки».

Термін «забезпечення» досить часто використовується в юридичній літературі, а також в управлінській і правоохоронній практиці. Під цим поняттям розуміють процес дії загальних і спеціальних (правових, психологічних та управлінських) гарантій, які виступають як умови і засоби досягнення поставленої мети. При цьому слід визначити, яка мета стоїть перед суб’єктами права, особливо – представниками правоохоронних органів, зокрема, оперативних підрозділів органів внутрішніх справ в процесі дотримання і захисту прав і свобод громадян.

У юридичній літературі науковці часто проводять розмежування між цими поняттями. Так, С. С. Алексєєв під захистом розуміє державно-примусову діяльність, спрямовану на здійснення «відновлювальних» завдань – на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку [10].

У науковій літературі під забезпеченням конституційних прав і свобод розуміють систему їх гарантування, тобто систему загальних умов та спеціальних (юридичних) засобів, що забезпечують їх правомірну реалізацію.

М. М. Гуренко відзначає, що гарантування прав і свобод людини та громадянина з боку держави є законодавчо визначеною системою засобів, які застосовуються у двох площинах: до порушення прав і свобод, тобто засоби охорони, та ті, які допомагають нормальному процесу реалізації прав і свобод. До таких засобів віднесені дії, що направлені на: попередження порушень прав і свобод, на ліквідацію причин, які їх породжують, та на усунення перешкод (які не містять у собі ознак правопорушення); активні дії суб’єктів з метою поновлення порушеного права, припинення протизаконних дій як перешкоди реалізації конкретного права [11].

К. В. Антонов, І. П. Козаченко, О. В. Негодченко, В. М. Тертишник зробили спробу на основі новітніх досягнень юридичної науки, кримінального процесу, міжнародного права, теорії інформації та інших наук комплексно проаналізувати актуальні питання теорії судочинства. На їх думку «забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, при яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої потреби, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо» [12, с. 142].

Аналіз думок науковців свідчить про те, що окремі автори під забезпеченням конституційних прав і свобод громадян розуміють систему гарантій, тобто систему загальних умов і спеціальних (юридичних) засобів, що забезпечують їхню правомірну реалізацію, а в необхідних випадках і охорону, а інші – діяльність державних органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян по здійсненню своїх функцій, компетенції та обов’язків з метою створення оптимальних умов для організації правомірного здійснення прав і свобод людини. Загальним для всіх приведених визначень є думка про те, що забезпечення прав і свобод це створення сприятливих умов для їх реалізації й охорони.

Проведений аналіз наукових досліджень та чинного законодавства показав, що за часи незалежності України було зроблено значний внесок у розробку питань забезпечення прав та свобод громадян у кримінальному судочинстві. А введення в дію нового Кримінального процесуального кодексу України та пов’язаних із ним змін до інших законів України дасть змогу зробити подальший важливий крок у напрямі утвердження верховенства права і розбудови України як правової та демократичної держави, основною метою діяльності якої у сфері кримінального судочинства є забезпечення прав, свобод та інтересів людини.

Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : прийн. законом № 4651-VI від 13.04.2012. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» № 4652-VI від 13.04.2012. – Х. : Право, 2012. – 392 с. 2. Федосова О. В. Теоретико-прикладні питання забезпечення прав і свобод людини і громадянина в діяльності правоохоронних органів / О. В. Федосова // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 4 (55). – С. 152–159. 3. Трунов И. Л. Защита прав личности в уголовном процессе / И. Л. Трунов. – М. : Юриспруденция, 2005. – 304 с. 4. Конституція України : закон України від 28 черв. 1996 р. № 254/96 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 5. Мартынчик Е. Г. Охрана прав и законных интересов личности в уголовном судопроизводстве / Е. Г. Мартынчик, В. П. Радьков, В. Е. Юрченко ; под ред. Т. И. Карпова. – Кишинев, 1982. – 182 c. 6. Негодченко О. В. Забезпечення прав та свобод людини органами внутрішніх справ України : монографія / О. В. Негодченко. – Д. : Поліграфіст, 2002. – 416 с. 7. Бородін І. Л. Про права та свободи громадян як соціально-правові категорії / І. Л. Бородін // Держава і право. – № 19. – 2003. – С. 35–39. 8. Гетьман В. П. Що таке свобода і право у демократичній державі / В. П. Гетьман, Ю. В. Климник. – К., 1996. – 36 с. 9. Тлумачний словник сучасної української мови (170 000 слів) / уклад., гол. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : Перун, 2003. – 1427 с. 10. Алексеев С. С. Философия права / С. С. Алексеев. – М. : Норма, 1999. – 336 с. 11. Гуренко М. М. Розвиток політико-правової думки про гарантії прав та свобод людини та громадянина : монографія / М. М. Гуренко. – К. : Логос, 2002. – 252 с. 12. Використання в кримінальному процесі матеріалів оперативно-розшукової діяльності та гарантії захисту прав і свобод людини : монографія / В. М. Тертишник, О. В. Негодченко, І. П. Козаченко, К. В. Антонов.– Д. : Юрид. акад. МВС, 2004. – 184 с.

Одержано 23.09.2012

Рассмотрены актуальные вопросы обеспечения прав и свобод человека и гражданина, а также обозначены основные составляющие механизма обеспечения прав граждан в уголовном судопроизводстве.

Ключевые слова: обеспечение прав и свобод человека, уголовное судопроизводство, механизм обеспечения прав граждан.

Pressing issues of ensuring human and citizen’s rights and liberties are examined, and main components of the mechanism of ensuring citizens’ rights in the criminal judicial procedure are outlined.

Keywords: ensuring of human rights and liberties, criminal judicial procedure, mechanism of ensuring citizens’ rights.

L

УДК 343.121(477)

Тетяна Григорівна Фоміна,

ад’юнкт Харківського національного університету внутрішніх справ