Кримінальний процес в історичному розрізі: від «Руської Правди» до Судових статутів 1864 року

Становлення та зміцнення демократичної держави багато в чому залежить від стану і способів здійснення правосуддя.

Історичний досвід в цьому відношенні має істотне значення, оскільки дозволяє побачити позитивні та негативні моменти формування і розвитку як української правової системи в цілому, так і окремих її елементів.

Розвиток правової системи на українських землях і кримінального судочинства, зокрема, відбувалися еволюційним шляхом. Віками зберігалися багаточисельні правові традиції та інститути. Це виявилося, зокрема, в існуванні гнучкого і зручного у своїй пристосовності до поточних потреб держави і суспільства поєднання норм писаного і неписаного (звичаєвого) права.

Кінець XI ст. ‒ період найважливіших реформ у сфері судоустрою і судочинства, що відбив основні тенденції формування політики державної влади стосовно злочинності і здійснення правосуддя. В цей час правовий звичай активно втілювався в закон, модифікувався і навіть відмінявся, якщо він знаходився в явному протиріччі з правом, що створювалося державною владою.

У IX ‒ XII вв. кримінальний процес, грунтований на нормах звичаєвого права, було системою архаїчних способів вирішення конфліктів. Розвиток і зміцнення князівської влади призводить до того, що традиційна система судочинства, в якій князівське правосуддя спочатку не грало провідної ролі, починає помітно трансформуватися. Судова влада князя, поступово відособлюючись і набуваючи особливої юрисдикції, займає центральне місце серед існуючих судових установ.

Характерна для середньовічного права нероздільність кримінального і цивільного процесу пояснюється зовсім не примітивністю правосвідомості, а тим, що метою судочинства в Давній Русі вважалося відновлення порушеного права особи, незалежно від характеру цього порушення. Цим пояснюються і характер закріплених в законі покарань, що виключали страту (оскільки позбавлення життя злочинця у більшості випадків робило неможливим відшкодування нанесеного ним збитку), і істотна роль емпіризму в становленні і розвитку давньоруської правової доктрини в цілому і кримінальної політики, зокрема.

Епоха політичної роздробленості стала черговим етапом розвитку вітчизняного судоустрою і кримінального судочинства. У цей період відбувається поступове розширення юрисдикції князівського суду на тлі існування громадських судових органів і практики застосування традиційних способів вирішення конфліктів ‒ третейського суду і так званого "вільного ряду" (договору між сторонами конфлікту).

Характерними рисами князівського правосуддя в цей час слід вважати переважання обов’язків над правами і суворий контроль з боку суспільства, який забезпечувався колегіальним складом усіх судових установ. Особливе місце серед органів, що здійснювали правосуддя, належало церковному суду, який з моменту своєї появи і упродовж декількох віків мав дуже широку юрисдикцію.

У Литовському ‒ Польський період відбулася кардинальна зміна моделей судоустрою і кримінального судочинства. Литовське володарювання, що тривало більше двох століть, зробило помітний вплив на формування владних, політичних і правових інститутів на українських землях.

Надалі в Козацьку добу становлення політико-правових інститутів відбувалося в умовах жорстокої боротьби за надбання державного суверенітету. Усе це не могло не вплинути на подальший розвиток системи правосуддя, формування кримінальної політики Козацької держави, характер кримінального процесу, що розвивався, а головне - на мету кримінального процесу.

П

© Стецюк Б. Р., 2012

очинаючи з процесу інкорпорації до Судової реформи 1864 р. російський кримінальний процес на українських землях був засобом проведення каральної політики держави при повному пріоритеті інтересів влади. Найважливіший етап еволюції вітчизняного кримінального судочинства пов’язаний з прийняттям і реалізацією Судових статутів 1864 р. До середини XIX ст. і влада, і суспільство з повною очевидністю усвідомлювали загальну кризу юстиції. Серйозним криміногенним чинником була повсюдно поширена практика підпорядкування громадян не державному закону, а «закону сильного», – тому, хто знаходився ближче до государя і був наділений його довірою.

Основним досягненням Судової реформи стала зміна концептуальної основи судоустрою і судочинства. Ідея вільної особи визначила основні напрями реформування кримінального судочинства ‒ створення процесу змішаного типу, введення вільної оцінки доказів, створення самостійної і незалежної судової влади, обмеження повноважень прокуратури і поява незалежної адвокатури.

Судова реформа 1864 р. не лише створила на українських землях Російської імперії самостійний і незалежний за законом суд, але і докорінно змінила кримінальне судочинство. Статут кримінального судочинства 1864 р. і інші Судові статути Російської імперії заклали основу формування нової історичної моделі кримінального процесу, побудованої на принципах гласності, усності, змагальності, рівноправ’я сторін, презумпції невинуватості.

Одержано 26.09.2012

L

УДК 343.98

Анна Олександрівна Суховліна,

аспірантка кафедри кримінального процесу та криміналістики навчально-наукового інституту права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ