Яка інформація є заявою про кримінальне правопорушення?

Проаналізовано сутність формулювання «заява про кримінальне правопорушення». Зроблено висновок про потребу віднесення заяв до категорії «про кримінальні правопорушення» виходячи з суб’єктивного розуміння сутності повідомлення як заявником, так і посадовою особою, котра прийняла заяву.

Ключові слова: заява, заявник, кримінальне правопорушення.

У прийнятому 13 квітня 2012 року Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК) міститься чимало новацій. Однією з таких є досить істотне реформування порядку вирішення питання про початок досудового розслідування. Логічним наслідком проведеної реформи є активне обговорення запропонованої законодавцем «моделі» діяльності з вирішення питання про початок розслідування. Однак увага наукової спільноти прикута передовсім до питань: (а) недоцільності розпочинання розслідування за заявами, в яких йдеться про сумнівні з точки зору кримінально-правової кваліфікації діяння, або ж за очевидними наклепами; (б) недостатності граничних строків розпочинання розслідування; (в) «ностальгії» за проведенням перевірних дій; (г) визначення повного переліку «інших службових осіб, котрі уповноважені на прийняття та реєстрацію заяв, повідомлень про кримінальні правопорушення» тощо.

Та чомусь поза увагою залишається питання про те, що саме слід розуміти під категорією «заява про кримінальне правопорушення». І це при тому, що кримінальне провадження розпочнеться тільки в тому разі, коли конкретний правозастосувач віднесе отриману ним інформацію до категорії «про кримінальне правопорушення».

Можливо брак уваги до цього аспекту викликаний сподіванням, що середньостатистичний правозастосувач має достатні юридичні знання для розрізнення з-поміж отримуваної ним інформації саме тієї, що вказує на підслідні його підрозділу кримінальні правопорушення. Та чи достатньо однієї кримінально-правової обізнаності для нормального ходу практики?

Пояснення причин своїх сумнівів почнемо зі з’ясування сутності категорії «кримінальне правопорушення». Як можна побачити зі ст. 11 Проекту Карного кодексу України⁶, «кримінальне правопорушення» є родовим поняттям, що охоплює собою добре відому вітчизняній юриспруденції категорію «злочин» та нову для неї категорію «кримінальний проступок». І хоч вони відрізняються між собою тільки за рівнем суспільної небезпеки, але стверджувати наявність хоч злочину, хоч кримінального проступку можна тільки за умови наявності відомостей про склад відповідного кримінального правопорушення.

На цьому місці виникає просте питання: чи можна на момент отримання заяви точно знати про наявність всіх елементів складу кримінального правопорушення? По-перше, у випадку, коли відсутні відомості про особу, яка вчинила діяння, не можна однозначно стверджувати, що вона досягла мінімального віку кримінальної відповідальності та є осудною (іншими словами – є суб’єктом кримінального правопорушення). По-друге, навіть якщо не брати до уваги особливості суб’єкта й оцінювати злочинність діяння тільки за об’єктивними властивостями (що вже суперечить буквальному розумінню категорії «кримінальне правопорушення»), все одно залишається місце розумним сумнівам у його наявності. Приміром, навіть такі очевидні кримінальні наслідки, як тілесні ушкодження або смерть могли бути спричинені в рамках необхідної оборони від протиправних дій самого постраждалого.

Т

© Статів І. І., 2012

аким чином, якщо термін «кримінальне правопорушення» тлумачити суто з позиції кримінального права, то ми стикаємося з такою проблемою: на момент отримання заяви неможливо однозначно стверджувати, що певне діяння є кримінальним правопорушенням (містить всі елементи його складу). Це можна тільки припускати з більшим або меншим ступенем вірогідності. Але й той факт, що подібне припущення може підтвердитися за результатами проведеного розслідування, не врятовує ситуації. Річ у тому, що в кримінальному провадженні не дозволяється робити ретроспективні висновки, правильність яких може бути перевірена тільки з позиції відомостей, що отримані в майбутньому.

Тут можна заперечити, мовляв ряд процесуальних рішень може прийматися на основі обґрунтованих припущень. Приміром, рішення про проведення обшуку може прийматися на основі достатніх підстав вважати, що шукані речі або документи знаходяться в певному місці (ч. 5 ст. 234 КПК), а рішення про застосування запобіжного заходу – на основі ризиків неналежної майбутньої поведінки підозрюваного (ч. 2 ст. 177 КПК).

Це дійсно так, однак у цитованих нормах законодавець недвозначно дозволяє обмежитися стандартом доведеності «з вірогідністю»⁷. Що ж до ч. 1 ст. 214 КПК, в якій вказано: «заяви про кримінальне правопорушення», то це формулювання досить категорично вказує на стандарт доведеності «з достовірністю».

На цьому місці можна було б зауважити, що первинна редакція проекту КПК, підготовленого Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, станом на 28 лютого 2009 року, оперувала формулюванням «із заяви, повідомлення… стали відомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення» (ст. 197 проекту) [3]. Така сама редакція була запропонована й у ст. 201 поданого народним депутатом України Р. М. Зваричем Проекту «Кодексу України кримінального процессу» за реєстраційним номером 9700-1 від 13 січня 2012 року [4]. Однак ми маємо виходити з об’єктивних реалій – офіційного тексту ч. 1 ст. 214 ухваленого 13 квітня 2012 року КПК.

Тут можна було б обмежитися висновком про некоректність вживаного у законі формулювання. Однак, ст. 97 КПК 1960 року також оперує формулюванням «заява про злочин», але це не заважає розглядати заяви про незлочинні діяння та приймати за результатом їх розгляду рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Тому доцільно продовжувати пошуки в іншому напрямку.

Дійсно, вищезазначений аналіз ґрунтувався на кримінально-правовому підході до тлумачення терміну «кримінальне правопорушення». А останній, як відомо, сприймає «кримінальне правопорушення» як об’єктивну реальність, котра існує незалежно від суб’єктивного ставлення до нього інших осіб (чи знають вони про цю подію, а якщо і знають, то як вони її сприймають). Тому доречно спробувати розглянути конструкцію «заява про кримінальне правопорушення» з точки зору кримінального процесу, в якому висновок про наявність злочину є результатом суб’єктивної, а конкретніше – аналітичної діяльності окремої особи, яка дійшла висновку про тотожність між ознаками конкретної життєвої ситуації та ознаками одного з передбачених Кримінальним кодексом складів злочину.

Суб’єктивність таких висновків можна підтвердити на численних прикладах істотних відмінностей між позиціями різних суб’єктів кримінального процесу стосовно вірної кваліфікації діяння. При цьому мова не тільки про всіляке заперечення стороною захисту наявності злочину. Як показує судова практика⁸, посадові особи нерідко дотримуються різних позицій щодо кваліфікації діяння. Наприклад, за 2010 рік (нажаль більш пізньої статистики на офіційному веб-сайті Верховного Суду України ще немає): (а) судами першої інстанції ухвалено виправдувальних вироків щодо 365 осіб, (б) апеляційні загальні суди постановили свої вироки, скасувавши вирок місцевого суду, стосовно 893 осіб, (в) за відсутності події або складу злочину скасовано вироки стосовно 27 осіб.

Якщо закон допускає можливість розбіжностей у кваліфікації одного і того ж діяння різними посадовими особами, котрі наділені повноваженнями приймати остаточні рішення за результатами розслідування та судового розгляду, то позбавляти права на подібну «помилку» звичайного заявника було б дуже несправедливим і суперечило б передбаченій ст. 21 КПК засаді доступу до правосуддя в її широкому розумінні. Та й зрештою, хто дасть гарантію, що кваліфікація, котра зроблена посадовою особою, завжди буде правильнішою за кваліфікацію, зроблену заявником.

Отже, можемо зробити такі висновки: під терміном «заява про кримінальне правопорушення» треба розуміти не тільки (а) заяви про діяння, котрі слідчий, прокурор, інша уповноважена посадова особа може кваліфікувати як вірогідно суспільно небезпечні, але й (б) заяви про діяння, які на думку слідчого, прокурора чи іншої уповноваженої особи хоч і не можуть кваліфікуватися як кримінальне правопорушення навіть з найменшим рівнем вірогідності цього висновку, але зі змісту заяви видно, що сам заявник вважає це діяння злочинним і цим повідомленням прагне спонукати до початку розслідування (прикладом такого «волевиявлення» є розповсюджене на практиці формулювання «Прошу притягнути до кримінальної відповідальності…», з якого розпочинається багато заяв).

На цьому місці у читача може виникнути резонне зауваження: одна справа, коли за КПК 1960 року заяви типу «б» спонукали розпочати дослідчу перевірку, але за ними приймалося рішення про відмову в порушенні кримінальної справи і заявнику повідомлялося про причини такого рішення. А зовсім інша справа, коли відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК 2012 року за ними треба обов’язково розпочинати досудове розслідування, розуміючи потребу його подальшого закриття.

Дійсно, це може видатися нелогічним. Однак якщо розмірковувати про причини, котрі змусили законодавця закріпити порядок обов’язкового початку розслідування за всіма заявами «про кримінальні правопорушення», можна дійти такого невтішного висновку: до цього кроку його спонукало те, що на практиці сильно зловживають можливістю прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи⁹.

На завершення хотілося б зауважити, що розроблення чітких критеріїв, котрі б дозволяли виокремлювати з усього масиву повідомлень саме ті, що потребують розгляду в кримінальному процесуальному порядку, є дуже складною проблемою, що потребує ґрунтовного міждисциплінарного дослідження з подальшим впровадженням в законодавство та практику. Поки ж відсутні такі критерії, в практиці діяльності органів внутрішніх справ кримінальний процес слугує універсальною процедурою, котра застосовується не тільки для реагування на заяви про злочини, але й на заяви про діяння, що не розглядаються як злочинні ані заявником, ані правоохоронцями. Наприклад, заява про втрату паспорта чи іншого документу.

Список використаних джерел: 1. Калиновский К. Б. Бремя доказывания в уголовном процессе : взаимосвязь стандарта доказанности с презумпциями и правовое взаимодействие участников правоотношений / К. Б. Калиновский // Правовые состояния и взаимодействия: историко-теоретический, отраслевой и межотраслевой анализ : [материалы VII Междунар. науч.-теор. Конф. (1–2 дек. 2006 г.)]. – СПб. : Ун-т МВД России, 2006. – С. 245–249. 2. Гмирко В. П. Доказування в кримінальному процесі: діяльнісна парадигма. Теоретичний аналіз. Проблематизація. СМД-репрезентація : [монографія] / В. П. Гмирко. – Д. : Акад. митної служби України, 2010. – 314 с. 3. Проект Кримінального процесуального кодексу України : ухвал. на 16-му пленар. засід. Нац. комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (2009 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua. 4. Проект Кодексу України кримінального процесу : внес. нар. деп. України Р. М. Зваричем : реєстр. № 9700-1 від 13 січ. 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua. 5. Зеленецкий В. С. Возбуждение уголовного дела / В. С. Зеленецкий. – Харьков : КримАрт, 1998. – 340 с. 6. Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за исполнением органами дознания и досудебного следствия законов при приеме, регистрации, проверке и разрешении заявлений и сообщений о преступлениях : монография / В. С. Зеленецкий. – Харьков : Восточ.-регион. центр гуманит.-образоват. инициатив, 2004. – 400 с.

Одержано 22.09.2012

Проанализирована сущность формулировки «заявление об уголовном правонарушении». Сделан вывод о необходимости относить заявление к категории «об уголовному правонарушении» исходя из субъективного понимания сущности сообщения как заявителем, так и должностным лицом, которое приняло заявление.

Ключевые слова: заявление, заявитель, уголовное правонарушение.

Analyzed the nature of the phrase «statement of criminal offense.» It is concluded that the statement should be treated as «a criminal offense of» based on the subjective understanding of the essence of the message as the applicant and the officer, who took a statement.

Keywords: application, the applicant, a criminal offense.

L

УДК 343.85:343

Микола Володимирович Стащак,

доцент кафедри оперативно-розшукової діяльності навчально-наукового інституту підготовки фахівців кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник