Актуальні питання визначення підстав та порядку затримання особи

Тези присвячено розгляду актуальних питань визначення підстав та порядку затримання особи за новим Кримінальним процесуальним кодексом України.

Ключові слова: затримання особи, захисник, кримінальний процес, захист прав людини.

Важливу роль у боротьбі зі злочинністю відіграє практика використання і застосування кримінального законодавства, його норм та інститутів. До їхнього числа відноситься і затримання особи, що вчинила злочин. Дії, спрямовані на затримання злочинця, є суспільнокорисними, оскільки запобігають вчиненню нових злочинів і разом із тим забезпечують здійснення стосовно його правосуддя. Такі дії є правом громадян і обов’язком уповноважених осіб, правоохоронних органів.

Конституцією України (ст. 3) людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Затвердження і забезпечення її прав є головним обов’язком держави. Право людини на свободу є одним із найважливіших прав людини (ст. 29) [1]. Але передбачити в Конституції відповідну норму – це одне, а втілити її в життя – зовсім інше.

У Європейській конвенції «Про захист прав і основоположних свобод людини»⁴ [2] сторони (держави ‒ члени Ради Європи, серед яких і Україна з 11 вересня 1997 р.) гарантують кожній людині, яка знаходиться під їх юрисдикцією, захист основних прав і свобод (право на життя, свободу і особисту недоторканність та ін.).

У Концепції судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів, затвердженій Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006, слушно зазначається: «Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства…» [3].

Більш ніж 50 років в Україні діяв КПК УРСР 1960 р., який зараз «доживає» свої останні дні: 13 квітня 2012 р. Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України (надалі – КПК України) [4]. 14 травня 2012 р. Президент України підписав КПК України і, відповідно до перехідних положень, він набере законної сили через шість місяців з дати його підписання.

Одним із найголовніших недоліків КПК УРСР був порядок застосування, обрання та скасування запобіжних заходів, оскільки їх застосування пов’язане з обмеженням конституційних прав і свобод людини й вони застосовуються тоді, коли особа ще не визнана винною. У зв’язку з цим надзвичайно актуальним видається питання, яким чином ці питання врегульовані у новому КПК України. З прийняттям КПК України запроваджується нова концепція запобіжних заходів, яка покликана забезпечити дотримання органами слідства прав і свобод підозрюваних та обвинувачених. У новому КПК України з’явились принципово нові запобіжні заходи (домашній арешт), а також зникли архаїчні запобіжні заходи, які були «успадковані» від СРСР (порука громадської організації або трудового колективу) [5].

Але у цій праці, насамперед, ми розглянемо актуальні питання затримання особи, яке відповідно до ч. 2 ст. 176 КПК України визначається як тимчасовий запобіжний захід.

Питання затримання особи, що вчинила злочин, має надзвичайно актуальне значення. Мова йде про використання цього інституту безпосередньо у прцесі запобігання і припинення злочинних посягань, затримання осіб, винних у їхньому вчиненні, під час проведення досудового слідства у справах, пов’язаних із застосуванням законодавства про затримання особи, що вчинила злочин, оптимізації позиції громадян і службових осіб щодо зазначеного інституту законодавства і практики його застосування.

Суспільна корисність, соціальна цінність затримання особи, що вчинила злочин, полягає в тому, що ця діяльність сприяє, по-перше, здійсненню принципу невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочин, по-друге, усуває небезпеку скоєння затриманою особою нових злочинів.

Я

© Стаматіна М. В., 2012

к зазначає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, одним із найважливіших напрямів її діяльності є здійснення парламентського контролю за дотриманням права людини на свободу та особисту недоторканність. Моніторинг омбудсмана України свідчить, що головним чинником порушень прав людини на свободу та особисту недоторканність в Україні є масові затримання та арешти – системне зловживання правоохоронцями та суддями правом на арешт. Останніми роками Україна є лідером серед країн Європи за кількістю арештів: судами щороку заарештовуються понад 60 тис. осіб. При цьому близько 10 тис., або кожен шостий, у подальшому звільняються з-під варти! Тому не випадково, що у 66 рішеннях Європейський суд з прав людини констатував порушення Україною ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права людини на свободу та особисту недоторканність. Протягом 2011 р. до Уповноваженого з прав людини надійшло 1421 звернення громадян про незаконність затримань та арештів, що удвічі більше, ніж у 2010 р. (758) [6].

Затримання особи, зазвичай, розглядають як захід адміністративного або кримінально-процесуального примусу, деякі автори поділяють затримання особи на адміністративне, оперативно-розшукове та слідче (або кримінально-процесуальне) [7]. Вказаний захід регламентується як нормами кримінально-процесуального права, так і адміністративним законодавством, Законом України «Про міліцію» та іншими законодавчими і підзаконними актами. У такій регламентації іноді має місце конкуренція норм права. Виникає необхідність їх логічного узгодження та більш чіткого нормативного визначення.

Стаття 19 Конституції України визначає дуже важливу засаду будь-якого юридичного процесу – «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

З цього положення випливає необхідність забезпечити максимально повне і оптимальне законодавче регулювання процедури виконання правоохоронними органами своїх повноважень, зокрема, законодавчного регулювання усіх названих форм затримання правопорушників і запідозрюваних у вчиненні злочинів осіб.

При цьому порядок і строки адміністративного затримання визначаються Кодексом України про адміністративні правопорушеня [8] (далі ‒ КУпАП) та іншими законами України». Це означає, що підзаконні акти, у тому числі й відомче законодавство МВС України, не можуть ані обмежувати, ані розширювально тлумачити положення та Закону України «Про міліцію».

Виходячи зі змісту п. 4.2 Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2011 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст. 263 КУпАП та п. 5 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про міліцію» (справа про строки адміністративного затримання)⁵[9], адміністративне затримання (ст. 261 КУпАП) є примусовим заходом, пов’язаним із конституційним правом людини на свободу та особисту недоторканність.

У п. 1 ч. 2 ст. 262 КУпАП визначено право органів внутрішніх справ здійснювати адміністративне затримання. Таке право надається усім працівникам ОВС, зокрема міліціонерам патрульної служби, дільничним інспекторам міліції (ДІМ), оперативним працівникам, незалежно від того, чи знаходяться вони на службі чи ні, іншим працівникам ОВС, що здійснюють охорону громадського порядку. Однак у відомчих наказах МВС порядок оформлення протоколів про адміністративне затримання врегульовано лише для оперативних чергових (Інструкція з організації діяльності чергових частин органів і підрозділів внутрішніх справ України, направленої на захист інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, затверджено наказом МВС України від 28.04.2009 № 181).

Таким чином, відповідно до п/п. 6.7.1 зазначеної Інструкції «при адміністративному затриманні черговий зобов’язаний перевірити повноту і достовірність зібраних матеріалів та відповідно до вимог статті 261 КУпАП скласти протокол про адміністративне затримання».

Окрім цього, відповідно до Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення (затверджений наказом МВС України від 22.02.2001 № 185) у протоколі про адміністративне затримання «…вказується назва міськрайліноргану внутрішніх справ або іншого приміщення (службовий кабінет дільничного інспектора міліції, громадський пункт охорони порядку тощо), куди доставлено затриманого».

Відповідно до ч. 1 ст. 263 КУпАП, адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години. У виняткових випадках, у зв’язку з особливою потребою, законами України може бути встановлено інші строки адміністративного затримання (наприклад, ч. 2, 3 ст. 263 КУпАП).

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про міліцію», міліція: забезпечує затриманим та заарештованим (взятим під варту) особам з моменту затримання або арешту (взяття під варту) право захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, реалізацію інших прав затриманих і заарештованих (взятих під варту) осіб; негайно, але не пізніш як через дві години після затримання або арешту (взяття під варту) осіб повідомляє про їх місцеперебування родичам та у разі заявлення усної або письмової вимоги ‒ захиснику, а також адміністрації за місцем роботи чи навчання; забезпечує харчування затриманих осіб три рази на добу за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України; у разі необхідності вживає заходів щодо негайного надання медичної та іншої допомоги затриманим та заарештованим (взятим під варту) особам.

Відповідно до п. 5 ст. 11 Закону України «Про міліцію», міліції на виконання покладених на неї обов’язків надається право «затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях: осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання, ‑ на строки і в порядку, передбачені законом; осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, ‒ на строк, встановлений судом, але не більше десяти діб…».

За новим КПК України (розділ ІІ) до заходів забезпечення кримінального провадження відноситься «затримання особи», яке відповідно до глави 18 здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду (§ 1) та без ухвали слідчого судді, суду (§2), у яких визначаються підстави та порядок здійснення вказаного заходу. У свою чергу, затримання особи без ухвали слідчого судді, суду поділяється на законне затримання (ст. 207), яке може бути здійснено будь-якою особою, яка не є уповноваженою службовою особою: 1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення; 2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні; та затримання уповноваженою службовою особою (ст. 208).

Що стосується затримання особи без ухвали слідчого судді, суду, окремо у ст. 209 КПК України виписаний момент затримання: «Особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою». У ст. 210 КПК України детально прописана процедура доставлення затриманої особи до органу досудового розслідування та наголошено на притягненні до відповідальності уповноваженої службової особи у випадку необґрунтованого перевищення терміну доставлення затриманої особи. Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду, відповідно до ст. 211 КПК України не може перевищувати сімдесяти двох годин з моменту затримання. Затримана без ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше шістдесяти годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу.

На нашу думку, в адміністративно-деліктному законодавстві було б доцільно також визначити момент адміністративного затримання, замість скасованої у 2011 році ч. 5 ст. 263 КУпАП, та більш детально виписати процедуру застосування одного з головних заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Список використаних джерел: 1. Конституція України : прийн. на 5-й сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. – Зі змінами. 2. Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів : затв. указом Президента України № 361/206 від 10 трав. 2006 р. // Урядовий кур’єр. – 2006. ‒ № 95. 3. Кодекс України про адміністративні правопорушення. ‒ Х. : Одіссей, 2011. ‒ 256 с. 4. Кримінальний процесуальний кодекс України // Урядовий кур’єр. – 06.06.2012. – № 99. 5. Щорічна доповідь уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод Людини в Україні. Омбудсман України. – Київ, 2011 [Електронний ресурс]. ‒ http://risu.org.ua/php_uploads/files/articles/ArticleFiles_46828_plugin-Dopovid_8_1.pdf. 6. Демченко К. Запобіжні заходи згідно з новим Кримінально-процесуальним кодексом / К. Демченко // Правовий тиждень. – 22 трав. 2012 р. – № 18–20 7. Чернова А. К. Удосконалення інституту затримання підозрюваного [Електронний ресурс] / А. К. Чернова. – Режим доступу: http://radnuk.info/statti/556-protses/14711-2011-01-18-23-36-08.html.

Одержано 26.09.2012

Статья посвящена рассмотрению актуальных вопросов определения оснований и порядка задержания лица по новому Уголовному процессуальному кодексу Украины.

Ключевые слова: задержание лица, защитник, уголовный процесс, защита прав человека.

Theses are devoted consideration of pressing questions of determination of grounds and order of detention of person after the new Criminal code of practice of Ukraine.

Keywords: detention of person, defender, criminal process, defence of human rights.

L

УДК 629.017.001.4

Євгеній Львович Старіков,

старший експерт Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області