Комплексні способи (методи) подолання стресу. Профілактика

Оптимальний спосіб рятування від тривалого стресу – цілком розв'язати конфлікт, усунути розбіжності, помиритися. Якщо зробити це неможливо, варто логічно переоцінити значимість конфлікту, наприклад, пошукати виправдання для свого кривдника.

Один із кращих способів заспокоєння – це спілкування з близькою людиною, коли можна, по-перше, як говорять, вилити душеві, тобто розрядити вогнище порушення; по-друге, переключитися на цікаву тему; по-третє, спільно відшукати шлях до благополучного дозволу конфлікту або хоча б до зниження його значимості.

Коли людина виговориться, його порушення знижується, і в цей момент з'являється можливість роз'яснити йому що-небудь, заспокоїти, направити його. Потреба розрядити емоційну напруженість у русі іноді виявляється в тім, що людина метається по кімнаті, рве щось. Для того, щоб швидше нормалізувати свій стан після неприємностей, корисно дати собі посилене фізичне навантаження.

Важливий спосіб зняття психічної напруги – це активізація почуття гумору. Суть почуття гумору не в тім, щоб бачити і почувати комічне там, де воно є, а в тім, щоб сприймати як комічне те, що претендує бути серйозним, тобто зуміти поставитися до чого хвилюючий як до малозначної і невартому серйозної уваги, зуміти посміхнутися або розсміятися у важкій ситуації. Сміх приводить до падіння тривожності; коли людина посміялася, те його м'язи менш напружені (релаксація) і серцебиття нормалізоване.

Можна виділити активні способи підвищення загальної стійкості людського організму. Їх можна спробувати розділити на три групи:

• Перша група – включає способи, що використовують фізичні фактори впливу – це фізична культура, загартовування організму, біг підтюпцем і т.д.

• Друга група – аутогенне тренування, психотерапія, гіпноз.

• Третя група – способів підвищення загальної стійкості організму зв'язана з біологічно активними речовинами.

Витривалість захищає нас від напруження двома способами: шляхом зміни сприйняття стресової ситуації і шляхом вилучення передусім захисних неадаптивних механізмів.

Адаптивні механізми:

• Обговорення своїх відчуттів з іншими медичними працівниками, а також із старшими і досвідченими колегами;

• Контроль над почуттями та емоціями;

• Почуття відповідальності за свої дії;

• Самоповага і повага інших;

• Відчуття власної гідності

Неадаптивні механізми – це збільшення вживання кофеїну, куріння, алкоголю, наркотиків, переїдання, прогули, а також інші дії. Вони гасять негативні емоції або спрямовані на відхід від проблеми. Не адаптивні методи можуть допомогти зняти напруження на деякий час, проте можуть обернутись і новими проблемами – хворобами, виробленням залежності від сильно діючих препаратів і т.п.

За результати аналізу нервове виснаження (стрес) може бути як організаційною, так і особистою проблемою, і в такому разі необхідне втручання в обидві сфери. Дані досліджень свідчать: позитивну дію справляє соціальна підтримка, вона найкращим чинником профілактики нервового виснаження. Дослідники розглянули 2 типи механізмів: знаття напруження та вирішення проблем – і з’ясували, що механізм, який передбачає вирішення проблеми, є найефективнішим, оскільки він змінює джерело стресу. Механізм, який передбачає лише знаття напруження, виявляється неефективним у плані зниження ризику нервового виснаження.

Основні способи боротьби зі стресом:

• Релаксація – це метод, за допомогою якого можна частково або повністю позбавитися від фізичної або психічної напруги. Нею досить легко оволодіти, для цього не треба спеціальної освіти, необхідна мотивація, потрібно знати, для чого людина хоче засвоїти релаксацію.

Методами релаксації необхідно оволодіти заздалегідь, щоб у критичний момент можна було без затримки протистояти роздратуванню та психічній втомі. Систематичні заняття релаксацією поступово стають звичкою, починають асоціюватися з приємними враженнями. Щоб ними оволодіти необхідно терпіння та впертість.

Більшість з нас вже настільки звикла до душевної та м’язової напруги, що сприймають її як природний стан, навіть не усвідомлюючи, що оволодівши релаксацією, можна навчитися регулювати напругу, призупиняти її та розслаблятися за власним бажанням та волею. Виконувати вправи релаксаційної гімнастики бажано в окремому приміщенні, без зайвих очей.

Мета вправ – повне розслаблення м’язів, що здійснює позитивний вплив на психіку та знижує душевну рівновагу. Вихідне положення – лежачи на спині, ноги розведені в сторони, ступні розгорнуті носками назовні, руки вільно лежать уздовж тіла (долонями вверх), голова злегка відкинута назад, тіло розслаблено, очі закриті, дихання через ніс.

Приблизний комплекс релаксаційних вправ:

1. Лежіть спокійно приблизно 2 хв., очі заплющені. Уявіть приміщення, у якому знаходитесь. Спочатку спробуйте подумки обійти усю кімнату (удовж стін), а потім проробіть шлях по всьому периметру тіла – від голови до п’яток і назад.

2. Уважно слідкуйте а своїм диханням, пасивно усвідомлюючи, що дихаєте через ніс. Подумки відмітьте, що повітря, яке вдихаєте дещо холодніше видихаємого. Налаштуйтеся на своєму диханні на протязі 1-2 хв. Намагайтесь ні про що не думати.

3. Зробіть неглибокий вдих і на мить затамуйте подих, одночасно різко напружте м’язи на декілька секунд, спробуйте відчути напругу по всьому тілу. При видиху розслабтесь. Повторіть 3 рази. Потім полежіть спокійно декілька хвилин, розслабившись та зосередившись на відчутті тяжкості свого тіла, насолоджуйтесь цим приємним відчуттям. Тепер виконайте вправи для окремих частин тіла – з попередньою напругою та розслабленням.

4. вправи для м’язів. Напружте відразу всі м’язи ніг – від п’яток до стегон. На протязі декількох секунд фіксуйте напружений стан, прагнучи відчути напругу, а потім розслабте м’язи. Повторіть 3 рази.

Потім полежіть спокійно на протязі декількох хвилин, повністю розслабившись та відчуваючи тяжкість своїх розслаблених ніг. Усі звуки навколишнього середовища реєструйте у своїй свідомості, але не сприймайте. Теж саме відноситься і до думок, однак не прагніть їх побороти, їх треба тільки реєструвати.

Наступні вправи ідентичні вправам, які описані вище, але відносяться до інших м’язів тіла: стегнові м’язи, черевному пресу, м’язам грудної клітини, м’язам рук, обличчя (губи, лоб). На завершення подумки «пробіжіть» по усім м’язам тіла: чи не залишилась де-небудь напруга. Якщо так, то спробуйте зняти її, оскільки розслаблення повинно бути повним.

Закінчуючи релаксаційні вправи, зробіть глибокий вдих, затримайте подих і на мить напружте м’язи всього тіла: при видиху розслабте м’язи. Після цього довго лежіть на спині – спокійно, розслабившись, дихання рівне, без затримок. Ви знову здобуте віру у свої сили, спроможні перебороти стресову ситуацію – і виникає відчуття внутрішнього спокою. Після виконання цих вправ ви повинні відчути себе відпочившим, повним сили та енергії.

Тепер розплющить очі, потім замружте декілька разів, знову відкрийте і солодко потягніться, як після приємного пробудження. Дуже повільно, плавно, без ривків сядьте, потім так само повільно, без різких рухів, встаньте, прагнучи у всьому тілі зберегти приємне відчуття внутрішнього розслаблення.

З часом ці вправи будуть виконуватися швидше, ніж на початку. Пізніше можна буде розслабляти тіло тоді, коли цього знадобиться організмові.

• Локальна концентрація. Невміння зосереджуватися – це також один із факторів, який тісно пов'язаний зі стресом. Більшість працюючих жінок вдома виконують декілька функцій: домашньої хазяйки, дружини, матері, і кожна з цих функцій – функція зосередженості, найбільшої уваги, повної самовіддачі. Кожна з цих функцій відволікає увагу жінки від діяльності, яку вона виконує в даний момент і спроможна викликати стрес.

Постійне «розривання» на частини призводить організм, нервову систему до психічного виснаження. В такому випадку концентраційні вправи незамінні. Їх можна виконувати у зручний для вас час (вдома рано зранку, перед виходом на роботу або навчання, ввечері, перед сном, або після повернення додому).

Приблизний порядок виконання вправ.

1. Прагніть, щоб у приміщені, де ви передбачаєте займатися не було глядачів.

2. Сядьте на стілець або боком до спинки стільця, щоб не опиратися на неї (стілець не повинен бути з м’яким сидінням, інакше ефективність знижується). Сядьте зручно, щоб знаходитися нерухомо.

3. Руки вільно покладіть на колені, очі повинні бути закриті до закінчення вправи, щоб не відволікатися на зайві предмети, вилучіть візуальну інформацію.

4. Дихайте спокійно через ніс, відмітьте , що повітря, яке ми вдихаємо холодніше видихаємого.

5. Варіанти концентраційний вправ:

а) концентрація на рахунок: подумки рахуйте від 0 до 10, зосередьтеся на повільному рахунку. Якщо думки розсіюються, почніть рахувати знову. Повторюйте лічбу протягом декількох хвилин.

б) концентрація на слові: виберіть двоскладне слово, яке викликає у вас позитивні емоції або з яким пов’язані приємні спогади.

Подумки вимовляйте перший склад на вдохе, другий – на видиху. Зосередьтеся на слові, воно стане персональним лозунгом при концентрації і буде призводити до бажаного побічного результату: до релаксації усієї мислительної діяльності.

6. Виконуйте концентраційні вправи до тих пір, поки це доставляє вам задоволення.

7. Закінчивши вправи, проведіть долонями по повіках, не поспішаючи, відкрийте очі і потягніться. Декілька хвилин спокійно посидьте на стільці, вам вдалося перемогти свою розсіяність.

Іноді виникають ситуації, коли складно згадати чиюсь фамілію або думку. Ми прагнемо згадати, що хотіли зробити. Саме у подібних ситуаціях рекомендується короткочасна по команді – на своєму слові або на лічбі. У більшості випадків випавши з пам'яті слово (або думка) згадується через миттєвість. Звісно, стовідсоткової гарантії немає, але за допомогою концентрації можна згадати забуте швидше, ніж а допомогою посиленої напруженості пам'яті.

• Противостресове дихання (ауторегуляція подиху). У нормальних умовах про дихання ніхто не думає і не згадує. Але коли з якихось причин виникають відхилення від норми, становиться складно дихати, дихання становиться утрудненим, важким, як при фізичній напрузі, так і в стресовій ситуації. При сильному переляку або напруженні люди невільно затримують своє дихання.

Людина може свідомо керувати диханням, використовуючи його для заспокоєння нервової системи, для зняття м’язового або психічного напруження. Таким чином, ауторегуляція дихання поряд з релаксацією та концентрацією може стати дієвим засобом боротьби і стресом або стресовими ситуаціями.

Противостресова дихальна гімнастика виконується у будь-якому положенні. Обов’язково лише одна умова: хребет повинен знаходитися тільки у вертикальному або горизонтальному положенні. Це дає можливість дихати природно, вільно, без напруження, розтягувати м’язи грудної клітини або живота.

Важливо правильне положення голови: її необхідно тримати прямо і вільно, так як в цьому положенні вона витягує вверх грудну клітину та інші частини тіла. Якщо все в порядку і м’язи розслаблені, то можна вправлятися у вільному диханні, постійно контролюючи його. Рекомендацій щодо виконання дихальних вправ багато, їх легко можна знайти у літературі.

На основі аналізу досліджень, напрошується висновок: за допомогою аутогенного дихання попереджаються перепади настрою; під час сміху, зітханнях, кашлі, розмові, співу або декламації відбуваються зміни, відповідно, спосіб та ритм дихання можна регулювати за допомогою свідомого уповільнення та поглиблення; подовження видиху сприяє заспокоєнню, повній релаксації.

Дихання спокійної, впевненої людини відрізняється від дихання людини, яка знаходиться у стресовому стані. За ритму дихання можна визначити психічний стан людини. Ритмічне дихання заспокоює нерви, психіку. Довго тривалість фази дихання не має значення, важливий ритм. Від правильного дихання залежить здоров’я людини, довго тривалість її життя. Дихання є вродженим безумовним рефлексом, його можна і потрібно свідомого регулювати. Важливо, щоб глибоке, спокійне та ритмічне дихання стало складовою частиною всього нашого життя.

Для виходу зі складних стресових ситуацій пропонується:

• Методика раціоналізації; наприклад, застосовувати психологічне відсторонення від того, хто вас образив; уявити, що ця людина в стані марення або галюцинацій і її слова не стосуються безпосередньо вас.

• Створення фізичної дистанції: можна віддалитися від пацієнтів, рідше дивитись їм в очі під час бесіди; трохи відчинити двері, даючи зрозуміти, що у вас є інші справи.

• Використання коротких перерв, коли ситуація заходить у глухий кут: вийти з кабінету "за карткою пацієнта"; рахувати до 10, щоб зібратись із думками і спрямувати бесіду в потрібне русло.

• Чіткий розподіл свого часу на особистий і робочий; понаднормова робота, робота у святкові та вихідні, обслуговування термінових викликів – це вже "сигнали біди"; для ослаблення сімейних конфліктів слід звільнитися від думок про роботу як тільки ви залишите службове приміщення; іноді не завадить зробити фізички вправи, побути на самоті в парку, поміркувати наодинці.

• Згадайте ситуацію, у якій ви вирішили свою проблему, і це дасть вам змогу відчути задоволення від своїх дій. Запищіть усі компліменти, які можете собі зробити. Тепер подумайте: якщо ви раніше успішно вирішили свою проблему, то є усі підстави думати, що і з теперішньою ви успішно справитесь.

• У момент хвилювання відзначте, у якій позі ви перебуваєте, і оберіть позу впевненості. Зміна пози викликає зміну на фізіологічному рівні (організм стане виробляти менше адреналіну) і ваші негативні емоції зникають або їх рівень знижується.

• Уявіть собі різноманітні варіанти наслідку події аж до найнесприятливішого (летальна візуалізація). Подумайте, що станеться, якщо даний варіант реалізується. Аналогічним чином сплануйте свої дії за інших наслідків. Урешті-решт ви знизите рівень невизначеності, який найчастіше і провокує зайві емоції.

• Стежте за своїм диханням. Для збереження спокою тривалість видиху повинна бути більшою, ніж тривалість вдиху.

• Спробуйте уявити собі проблему, яка хвилює вас, у вигляді картинки на темному тлі, що освітлена ліхтариком, потім таку саму картинку, на яку надає лапатий сніг.

Спробуйте виконати такі рекомендації щодо профілактики синдрому емоційного виснаження:

• Визначення короткотермінових і довготермінових цілей (це не тільки забезпечує позитивний зворотний зв'язок, а й сприяє досягненню успіху, який підвищує рівень самовиховання).

• Використання спортивних ігор, що необхідно для забезпечення психічної і фізичної рівноваги (відпочинок, від праці);

• Оволодіння вміннями і навичками саморегуляції (релаксація, позитивна внутрішня розмова сприяють зниженню рівня стресу, який призводить, до вигорання).

• Професійний розвиток і самовдосконалення (обмін професійної інформації з представниками інших служб, що створює відчуття більш широкого світу, ніж той, який наявний всередині окремого колективу, – брати участь у конференціях, курси підвищення кваліфікації та ін.).

• Відхід від непотрібної конкуренції (занадто велике прагнення до виграшу породжує тривогу, робить людину агресивною, що сприяє виникненню синдрому професійного вигорання).

• Емоційне спілкування (коли людина аналізує свої почуття і ділиться ними з іншими, вірогідність вигорання значно знижується або цей процес виявляється не надто вираженим);

• Підтримування гарної фізичної форми (не треба забувати, що між станом тіла і розумом існує тісний зв'язок: неправильне харчування, зловживання спиртними напоями, куріння, значне зниження маси тіла або ожиріння посилюють прояв синдрому емоційного вигорання).

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Контрольні запитання

1. Схарактеризуйте поняття стресу.

2. Хто з дослідників розкрив і розробив вчення про стрес? Обґрунтуйте.

3. Як називається чинник, який може викликати стан стресу?

4. Позитивний стрес це…..?

5. Негативний стрес це …..?

6. Які існують типи стресів?

7. Розкрийте та обґрунтуйте поняття афект та фрустрація.

8. До чого може призвести постійний стрес?

9. Дайте визначення поняття нервове виснаження це…..?

10. Кількома ознаками (симптомами) характеризується нервове виснаження?

11. Які групи стресорів, типових для медичного персоналу, можна виділити?

12. Які стресові стани можуть розвинутися у медичного персоналу?

13. Чи однаково проявляються симптоми під час стресу та нервового виснаження? Розкрийте їх.

14. Назвіть і схарактеризуйте стадії розвитку стресу.

15. За якими ознаками можна визначити, що людина знаходиться в стані стресу?

16. Які існують основні причини (фактори) стресу?

17. Які існують заходи щодо запобігання і поліпшення умов праці?

18. Назвіть один із кращих способів заспокоєння.

19. Які існують активні способи підвищення загальної стресостійкості?

20. Які захисні адаптативні механізми слід застосовувати для зміни сприйняття стресової ситуації?

21. Які неадаптативні механізми недоцільно застосовувати для зміни сприйняття стресової ситуації?

22. Назвіть та розкрийте суть основних способів боротьби зі стресом.

23. Які методики можна запропонувати для виходу зі складних стресових ситуацій?

24. Назвіть заходи щодо запобігання стресам і поліпшення умов праці.

25. Що пропонують спеціалісти для виходу із складних стресових ситуацій?

Завдання № 2

Дайте відповіді на тести:

1. Афект – це:

А. мобілізація захисних сил організму;

Б. суб’єктивне ставлення до дійсності;

В. дуже велика інтенсивність переживання;

Г. амбівалентне почуття

2. Стресор – це:

А. реакція на подразник;

Б. засіб емоційного впливу на людину;

В. неадекватна реакція на раптовий подразник;

Г. чинник, що спричиняє стресовий стан

3. Еустрес – це:

А. підвищення стійкості організму щодо шкідливих впливів;

Б. зниження стійко стійкості організму щодо шкідливих впливів;

В. амбівалентний вплив різних чинників;

Г. нервово-психічна реакція

4. Основними ознаками нервового виснаження медичного працівника є:

А. знесиленість, хронічне стомлення, загальна слабкість;

Б. емоційне перенапруження (депресія, безпорадність);

В. психічне перенапруження (негативне ставлення до себе, роботи, людей);

Г. висипка на шкірі;

Ґ. фізіологічні зміни

5. Найефективнішим засобом профілактики нервового виснаження є:

А. вирішення проблем;

Б. знаття напруження;

В. надання підтримки на неофіційному рівні;

Г. просування по службі

6. У разі розвитку стресу проявляються симптоми:

А. хронічна втомленість;

Б. нудьга;

В. цинізм;

Г. депресія;

Ґ. роздратування

7. Для медичних працівників характерні такі типові групи стресорів:

А. спричинені умовами праці;

Б. виникають через особисті причини;

В. провокуються адміністрацією;

Г. виникають в процесі спілкування з пацієнтами (клієнтами), їх рідними;

Ґ. виникають в процесі спілкування з колегами

8. До заходів щодо запобігання стресам і поліпшення умов праці належать:

А. інформованість;

Б. оцінювання;

В. консультації і наставництво;

Г. професійне вдосконалення;

Ґ. взаємопідтримка і схвалення

9. Емоційний стан організму людини, який виникає у напружених обставинах і виявляється у порушенні перебігу психічних процесів називається:

А. тривога;

Б. відчай;

В. фрустрація;

Г. стрес

10. Основоположником концепції стресу є:

А. З.Фрейд;

Б. Г.Сельє;

В. Є.Берн;

Г. А.Адлер

11. Стрес, який веде до виснаження імунних запасів організму, обмінні процеси організму уповільнюються, відбувається шкода організму:

А. дистрес;

Б. інформаційних стрес;

В. еустрес;

Г. емоційний стрес

12. Стрес в умовах загрози, небезпеки, образи, приводить до змін у протіканні психічних процесів, емоційних зсувів, трансформації мотиваційної структури діяльності, порушення рухового апарату та мовної поведінки:

А. фізіологічний стрес;

Б. інформаційний стрес;

В. психологічний стрес

13. Стрес, який виникає під впливом несприятливих фізичних умов (дуже висока або низька температура, гострі хронічні або механічні впливи), викликає порушення цілісності організму та його функцій:

А. фізіологічний стрес;

Б. інформаційний стрес;

В. психологічний стрес

Контроль знань: на практичному заняття № 5, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 15

ТЕМА: Вибір мовних одиниць у мовленні

Актуальність

Культура мовлення вимагає від мовця правильного, доречного вибору мовних одиниць, які б "пасували" до характеру комунікативної ситуації, відповідали всім її параметрам. Проте якщо у мовця обмежений запас лексики – фраземіки і він постійно повторює ті самі слова, вживає їх у невластивих контекстах і ситуаціях, якщо його мовлення одноманітне, то його не вважатимуть цікавим співрозмовником, висококультурною чи й просто освіченою людиною.

Мета:

Знати особливості вибору мовних одиниць у мовлені, особливості використання займенників під час спілкування, роль іменників називання осіб під час діалогів, значення кличного відмінку та вставних слів та словосполучень

Література

1. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – К., 2006. – С. 60-95

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти розкрити особливості вибору мовних одиниць у мовленні. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

План

1. Вибір граматичних форм і конструкцій

2. Займенник у сфері етикетного спілкування

3. Іменники називання осіб і звернення до них

4. Кличний відмінок

5. Вставні слова, словосполучення і речення як засіб

1. Вибір граматичних форм і конструкцій

Лексикою і фраземікою у мовленні "керує" мовець: він може свідомо вживати одні слова і не вживати інших, може не користуватися стійкими зворотами тощо. Граматика ж "керує" мовцем. Стародавні римляни говорили, що граматиці підкоряються навіть імператори. У граматиці вибір значно вужчий, ніж у лексиці, і мовець, уживши слово в тій чи іншій формі, мусить припасовувати до неї всі інші слова. Наприклад, звертаючись до людини, можна сказати: добродію або ж пане, товаришу, чоловіче, дядьку тощо, проте це слово неодмінно має бути у кличному відмінку, а залежні від нього слова – узгоджені з ним у спільних граматичних категоріях: роді, числі, відмінку: Шановний добродію!, а не Шановна добродію! чи Шановним добродію! Будь-яке речення можна довільно "розгалужувати" другорядними членами, різними зворотами, підрядними реченнями, вводити вставні і вставлені конструкції. Є мовці, які саме так і чинять. їм здається, що замість Я радий тебе бачити, краще сказати: Господи! Мій дорогий друже (моя дорога), як я безмежно – і ти це, напевно, відчуваєш – радий після стількох днів (тижнів, місяців, років) нарешті бачити тебе, бо хіба можна не радіти зустрічі з людиною, з якою...! Недарма поет писав, що слова Я Вас кохаю часом звучать сильніше за Я дуже Вас кохаю.

Людська пам'ять здатна утримувати низку або сукупність у середньому із 7 одиниць. Люди з доброю пам'яттю запам'ятовують на дві одиниці більше, зі слабкою – на дві менше. Ця закономірність виявляється і в мові: максимальна довжина слів у мовах світу становить 9 складів, а максимальна "глибина" – 9 морфем (коренів, префіксів, суфіксів тощо). Ця закономірність мала б означати, що в тексті у висловленні має бути не більше 7 слів, якщо адресант хоче, щоб співрозмовник (а тим паче – аудиторія) його добре розумів, легко "зчитував" фрази за участю оперативної пам'яті і надійно "відкладав" їх зміст у довготривалу пам'ять. Однак таке уявлення про оптимальну довжину висловлень було б надто спрощеним. По-перше, в основі висловлення лежить значуща позиційна схема (речення), в якій одні слова "підтримуються" іншими. Тому легше запам'ятати висловлення з певних слів, ніж ці слова як низку одиниць. Спробуйте з одного разу запам'ятати слова, розміщені за абеткою: арабські, білі, гетьманський, ґанок, коні, перед, тупцювала, шестірня – і ті ж слова, поєднані у висловлення: Перед гетьманським ґанком тупцювала шестірня білих гетьманських коней (Б.Лепкий). По-друге, у висловленнях поряд із словами вживаються різного типу сталі словосполучення (фраземи), які складаються з двох або більше слів, але виконують функцію одного члена речення. Наприклад, у висловленнях Дозвольте щиро подякувати Вам! і Дозвольте висловити Вам щиру подяку/ кількість слів різна, але кількість членів речення однакова, тому що висловити подяку = подякувати. Нарешті, є відмінність між усним і писемним мовленням. Маючи писемний текст, адресат може повернутися до початку чи іншого фрагмента висловлення або ж перечитати все висловлення довільну кількість разів. Однак усе це не означає, що у писемному мовленні немає жодних обмежень щодо кількості слів у висловленні. Вчені рекомендують як оптимальну довжину висловлення 16 слів.

В усному мовленні висловлення мають бути коротшими – не більше 10 слів. Така довжина дозволяє вимовити два висловлення за один вдих. І, що важливіше, не ускладнює адресатові (аудиторії) сприйняття тексту.

З огляду на сказане, у мовленні, особливо усному, потрібно уникати надмірного ускладнення фраз різними зворотами, вставними конструкціями, цитатами, не обтяжувати висловлення причепленими ледь не до кожного слова підрядними реченнями. Це збиває з основної думки, ускладнює сприйняття, тримає адресата (аудиторію) в постійній напрузі і швидко втомлює його. Краще будувати текст із висловлень простішої структури, пам'ятаючи, однак, що у всьому є межа, що "крайнощі збігаються". Якщо мовець обмежуватиметься простими висловленнями з трьох-п'ятьох слів, до того ж починатиме кожне висловлення з підмета, то може справити враження людини з примітивним мовленням, а отже, і мисленням, або, ще гірше, спровокувати у адресата думку, що це його мають за примітива, позаяк розмовляють із ним у такий спосіб.

Важливо уникати одноманітності в побудові висловлень. Українській мові, з її багатою морфологією та вільним порядком слів, властива гнучкість синтаксису. У виборі граматичних форм є чимало інших аспектів. Наприклад, тим, хто виступає перед аудиторією і хоче володіти її увагою, рекомендують будувати висловлення у теперішньому часі й уникати пасивних форм дієслів. Фраза Для досягнення мети я (ми) пропоную (-ємо) вжити таких заходів:... сприймається краще, ніж Для досягнення мети будуть запропоновані такі заходи:... або Для досягнення мети пропонуються такі заходи:... Перша з наведених фраз привертає увагу до мовця, без якої етикетні взаємини між ним і аудиторією натрапляють на труднощі. Неувага до мовця породжує неувагу до його мовлення. І навпаки.

2. Займенник у сфері етикетного спілкування Особові займенники. Я і ми скромності

До етикетної сфери належать насамперед особові займенники. Це слова, які вказують на учасників спілкувального акту: я – 1-ша особа, адресант, ти – 2-га особа, адресат, він (вона, воно) – 3-я особа, яка не є учасником діалогу, але присутня при розмові або/і є її предметом. У множині: ми = я + інша особа (особи), ви = ти + інша особа (особи) або просто інші особи, яким адресується мовлення, вони = він (вона, воно) + інша особа (особи) або просто інші особи, які не беруть участі в розмові, але присутні при ній або/і є предметом мовлення.

У посібниках з етикетного мовлення рекомендують обмежувати вживання займенника я. "Що більше ви наголошуєте на своєму "я", то більше зневажаєте його "я", – пише Іржі Томан і радить уживати його нечасто, до того ж "вимовляти пошепки". Обмежується використання цього займенника в певних жанрах офіційно-ділового мовлення. Так, у записі ділової розмови не вживає я людина, яка проводила цю розмову, або учасник переговорів, уповноважений укласти запис.

Серед порад щодо створення та збереження міцної, дружньої сім'ї є рекомендація і чоловікові, і дружині вживати ми, а не я, тобто провадити командну, а не індивідуальну "гру".

У науковому, публіцистичному та деяких інших видах мовлення прийнято (традиція бере початок від часів князівської доби) замість я вживати займенник ми у різних відмінкових формах: Ми встановили; Нами встановлено; Нам було важливо встановити та співвідносний із ми присвійний займенник На нашу думку; За нашими даними; У нашому звіті. Це "множина скромності", або "авторське ми", яке вносить відтінок співрозмови з адресатом. Сьогодні однак спостерігається тенденція до витіснення авторського ми авторським я. Причини різні: вплив Заходу, відхід від канонів радянської моралі з її декларативними цінностями, серед яких були: скромність, обуржуазнювання суспільства, піднесення гідності індивіда. У минулому "множина скромності" вживалася ширше. Наприклад, Михайло Драгоманов писав: Ми хоч і родилися від "підданих російського імператора", але не є росіянином. Ми – українець.

Пошанний займенник Ви

Займенник ви вказує на "множинного" адресата – дві і більше особи. Але він використовується і в пошанному значенні – до однієї особи. Це pluralia majestaticus – "множина гідності".

Пошанний займенник Ви, його відмінкові форми (Вас, Вам) і співвідносні присвійні займенники (Ваш, Ваша) з іменниками вживається самостійно (Ви правильно вчинили; Ваш вчинок належно оцінено) або з прикладками – власними чи загальними іменами (Ви, Оксано, правильно вчинили; Ваш вчинок, шановний колего, належно оцінено). Рівень ввічливості, ґречності фраз із такими прикладками вищий.

Вибір: ти чи Ви

Оскільки до однієї людини можна сказати і ти, і Ви, то мовець опиняється перед вибором, який не завжди легко зробити. Це попри те, що є доволі прості правила: ти вживається до дітей і підлітків (до 16 років), до близьких знайомих, до рівних і молодших за віком – для вираження дружнього ставлення. В інших ситуаціях уживається Ви. Але у застосуванні цих правил є різні нюанси. Так, підлітки і юнаки звертаються один до одного на ти, навіть якщо не знайомі між собою, а незнайомі люди середнього й особливо старшого віку за повної вікової й статусної рівності звертаються на Ви. Не кожному молодшому, навіть 20-річному, подобається, коли старший звертається до нього на ти. Тому старші за віком і вищі за соціальним становищем не повинні звертатися до молодших і соціально нижчих на ти, якщо ці про те не просили або не давали згоди на таку пропозицію. Особи із загостреним почуттям власної гідності можуть запитати: А чого це Ви мені тикаєте? – або ж і собі почати підкреслено "тикати". Аби уникнути такої ситуації, краще не провокувати її виникнення.

Пропозиція про взаємне звертання на "ти" повинна надходити від старшого за віком, вищого за статусом. Для цього можна застосувати формулу Ви не заперечуватимете (не проти), щоб ми перейшли на "ти"? За вікової і статусної рівності ініціатива переходу на ти може належати будь-кому із спілкувальників.

"Стриманість у зверненні на "ти" особливо рекомендується жінкам". Жінці немає потреби звертатися на ти до людей, з якими так спілкується її чоловік. Жінка не зобов'язана пояснювати причину відмови від переходу на ти з особою чоловічої статі.

Пошанне Ви вживається до незнайомих і малознайомих, в офіційних ситуаціях, до рівних і старших за віком та вищих за соціальним становищем для підкреслення ввічливого ставлення, поваги, стриманих взаємин. Керівник і підлеглий можуть бути друзями і спілкуватися на ти, але в офіційних ситуаціях, на зборах, конференціях, у присутності інших підлеглих, незнайомих людей тощо їм доцільно звертатися один до одного на Ви.

Уживання замість пошанного Ви займенника ти належить до антиетикетних засобів і використовується для пониження статусу співрозмовника, образливо-емоційного впливу на нього. "Тикання" не набагато відрізняється від уживання інвективних одиниць. Проте і несподіваний перехід з ти на Ви маніфестує напруження стосунків, охолодження взаємин, звуження їх до офіційних. Іноді такий перехід є тимчасовим – для вираження іронічного чи зневажливого ставлення до співрозмовника.

У родинних взаєминах українців тривалий час зберігалося пошанне звертання на Ви до старших – не тільки до батьків, а й до старших братів і сестер. На Ви переходили й куми, навіть якщо й були близькими родичами. Сьогодні до батька, матері, діда, баби на Ви звертаються здебільшого у сільській місцевості, та й то не всюди й не у всіх родинах. Пояснюється це зміною форм власності, послабленням родинних зв'язків, іноетнічними впливами, зниженням ролі національних звичаїв і традицій. Щоправда, окремі дослідники вважають, що вживання у взаєминах між близькими родичами пошанного Ви містить у собі елемент відчуженості.

Висловлення без займенників звучать динамічніше, категоричніше. Особливо це помітно у таких жанрах ділового мовлення, як розпорядження, оголошення тощо: Громадяни пасажири, не забувайте своїх речей у вагонах!

Є обмеження щодо вживання займенника він і в ділових паперах. Наприклад, у записі ділової розмови про партнера говорять як про 3-тю особу, але для її найменування використовуються власні і загальні (партнер, контрагент, співрозмовник) іменники.

Про неприсутню людину, незалежно від глибини пошани до неї, говорять, уживаючи займенник 3-ї особи однини він, вона, наприклад: Я від ректора (президента, міністра, начальника). Він (вона) пропонує... Так само в однині, коли йдеться про неприсутню людину, вживають співвідносні присвійні займенники (мій (моя), твій (твоя), Ваш (а)), наприклад: Моя (твоя, Ваша) мати розповідала.

Надуживання особовими займенниками

Люди, які недостатньо вправно володіють мовою, здебільшого надто часто вживають особово-вказівні займенники, заміняючи ними ледь не всі іменники, які мали б бути у висловленні, щоб його без ускладнень зрозумів адресат. Фраза на кшталт А вона їй каже, що вона принесла їй книжку, в якій ідеться про трьох дівчат, буде для співрозмовника незрозумілою. Тому, аби адресат не ламав собі над нею голови, не перепитував, краще називати людей власними або загальними іменниками: А Наталка каже Лесі (подрузі, сусідці), щоб вона принесла Оксані (однокурсниці) книжку. Надто часте вживання займенників є ознакою бідності мовлення, або, як це характеризує англійський учений Б. Берн-стайн, "обмеженого коду" мовця. Тільки користування "повним кодом", тобто мовою в усьому спектрі її виражальних можливостей, робить мовлення зрозумілим і привабливим, а мовця – цікавим, приємним партнером у спілкуванні.

Як уживаються займенники в інших етномовних суспільствах

Сприймаючи українське мовлення іноземців і зауважуючи в ньому помилки у вживанні особових і присвійних займенників, маємо розуміти, що ці відхилення в основному спричинені нееквівалентністю мов і норм етикетного мовлення в різних суспільствах. Так, у Голландії "тикають" тільки тоді, коли співрозмовники знайомі "краще, ніж добре", а діти батькам "викають". У Франції діти починають спілкуватися між собою на Ви, коли досягають шкільного віку. В Угорщині дівчата і жінки переходять на ти вже після короткого знайомства, а чоловіки звертаються на Ви, доки не познайомляться ближче, щоправда, педагоги, лікарі, інженери відразу, з першого слова, звертаються один до одного на ти.

Поляки замість пошанного Ви вживають іменники пан, пані, говорячи про 2-гу особу як про 3-тю. В італійців нашому пошанному Ви відповідає займенник жіночого роду (як у нас вона). Колишні етикетні вислови Ваша світлість; Ваша володарність; Ваша честь задля стислості замінялися займенником вона, і з часом цей займенник набув пошанного значення, як у нас Ви. Коли говориться у пошанному ключі Вона пише, то це означає по-нашому Ви пишете. Японці здебільшого уникають особових займенників, хоча у них цих слів значно більше, ніж у нас: тільки для 1-ї особи однини аж 12 займенників, тоді як у нас тільки я та рідше – ми в значенні я. Щоб не вживати особових займенників, японці користуються синтаксичними конструкціями, які дають можливість не називати осіб. Це приблизно виглядає так, якби ми замість Куди ти (Ви) йдеш (те)? сказали Куди є хід (ходіння)?

Англійці позбулися займенника ти ще у XVI-XVIII ст. і тепер звертаються на Ви навіть до собак, а тональність спілкування, яка у нас визначається вживанням займенників ти або, відповідно, Ви, в англійській мовленнєвій поведінці пов'язується з використанням імені або титулу і прізвища співрозмовника. Німці "воникають", тобто до 2-ї особи звертаються так, як говориться про 3-тю особу у множині (Вони). У невеликому колективі, наприклад, на кафедрі університету, німці здебільшого спілкуються на ти – незалежно від статі і віку комунікантів.

В історії національних культур відомі спроби вольового "наведення порядку" у вживанні займенників та інших слів і граматичних форм, що виражають взаємини між людьми. Так, революційним декретом від 8 листопада 1793 р. у Франції заборонили не лише титули, але й пошанне Ви. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії, навпаки, заборонили до солдатів звертатися на ти. У Польщі в різні роки було декілька безуспішних спроб запровадити у звертанні Ви замість пан, пані. Практика спілкування свідчить, що вживання мовних одиниць залежить не так від урядових декретів та громадських кампаній, як від особливостей і рівня розвитку культури суспільства.

3. Іменники називання осіб і звернення до них

Для називання людей і звернення (звертання) до них використовують власні імена. Проте мовцеві власне ім'я людини не завжди відоме, а крім того, бувають ситуації, в яких власного імені недостатньо, його не можна або недоцільно називати тощо. Тому в мовах існують загальні іменники, які вживають для називання і/або звертання. Є два розряди цих іменників – слова-індекси і слова регулятиви.

Слова-індекси і слова-регулятиви

Слова-індекси (лат. index, від indico – "вказую") показують соціально-мовленнєвий статус мовця: його вік і стать (бабуся, дідусь, дівчина, хлопець, юнак), рід занять (стюардеса, лікар, водій), учений ступінь, звання (магістр, доктор, професор), ранг (капітан, полковник, адмірал), сан (архідиякон, митрополит, патріарх), титул (барон, граф, князь) тощо. Називаючи людей або звертаючись до них за титулами, званнями та іншими словами-індексами, треба бути добре поінформованим і дуже уважним щодо цього, аби щось не переплутати, не применшити гідності або, навпаки, не перестаратися в титулуванні. Люди не люблять, коли їх називають не так, як би вони самі себе назвали.

До найвищих урядових осіб українською мовою рекомендують звертатися так: Ваша Високодостойносте Пане Президенте!; Високодостойний Пане Прем'єр-Міністре!; Високодостойний Пане После! В Україні ж здебільшого використовують формули: Вельмишановний пане Президенте (Прем'єр-Міністре)!; Шановний пане міністре! тощо. Смішно виглядає, коли в державних документах до президента України звертаються на ім'я і по батькові: Шановний Леоніде Макаровичу (Леоніде Даниловичу; Вікторе Андрійовичу)! Так можна звертатися до людини як до приватної особи – з нагоди Нового року, дня народження тощо.

Слова-регулятиви (лат. regula – "правило, норма") – це іменники (іменникові словосполуки), які регулюють взаємини між спілкувальниками відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм, узвичаєних у певному суспільстві, його територіальній чи соціальній складовій. Ці слова "спеціалізуються" у вираженні етикетних взаємин, функція звертання у комунікативному їх використанні може переважати функцію називання (у ролі підмета, додатка). У сучасній українській мові це слова пан, добродій та їх жіночі відповідники, а також слова друг, товариш,, брат, сестра (в неродинному значенні) тощо. Ці слова потрібні, зокрема, для звернення до незнайомих людей. Із набуттям самостійності України деякі слова-регулятиви, заборонені в радянський час, повернулися до вжитку, інші змінилися семантично й функціонально. Проте вживання цих слів ще остаточно не стабілізувалося.

Пан, пані, панна. Пані, панове, панство. Слово пан в українському суспільстві функціонує щонайменше сім століть. Це слово застосовувалося до князів, гетьманів, козацької старшини, а також до козаків, міщан, селян: Козаки-панове, добре дбайте, Один другого одмикайте (Дума про Самійла Кішку).

Проте в радянський час уважали, що це "ввічлива форма звертання або називання стосовно осіб чоловічої статі привілейованих верств суспільства", і його можна було вживати тільки до громадян іноземних держав.

Ще й сьогодні окремі українці відчувають дискомфорт, коли їх називають словами пан, пані. Дехто пише, що "право називатися паном ще треба вибороти, заслужити", ще інші, особливо російськомовні, ставляться до цих слів відверто вороже. Найбільший спротив викликають слова панна, панночка, які в сучасному мовленні можна почути дуже рідко.

Широко прикладаються до слів пан, пані загальні іменники. Це, зокрема, слова-регулятиви товариш, брат та ін. Ще в козацькі, барокові, часи говорилося пане товаришу, пане брате, панове товариство. Такі звертання були поширені серед української інтелігенції до середини XX ст. Сполуки пан (пані) з деякими прикладками внаслідок частого вживання перетворилися на слова (лексикалізувалися): панотець, паніматка, панібрат.

У функції прикладок до слів пан, пані широко виступають і слова-індекси: пані міністр, пан міський голова, пан доцент. Якщо людина має декілька титулів, треба називати найвищий.

Означення до слів пан, пані. У функції означень при словах-регулятивах пан, пані виступають прикметники шановний, достойний, вельмишановний, високодостойний, високоповажний, високоповажаний тощо. Два останні слова рівнозначні.

У сучасному етикетному мовленні як означення до слів з коренем пан найчастіше вживається прикметник шановний (Шановна пані!; Шановне панство!).

У множині правила поєднання прикладок з іменниками-регулятивами такі самі, як і в однині: панове інженери (лікарі, студенти...). Якщо аудиторія складається з різних категорій людей (міліціонерів, студентів, пенсіонерів, юристів тощо), то називати кожну з них немає сенсу. Достатньо сказати: Шановані пані і панове!

Добродій, добродійка, добродії. Ці слова мають давню історію. Добродія – так називали доньку князя Мстислава Євпраксію (1108-1172), яка лікувала недужих. Слово добродій теж засвідчують пам'ятки руської писемності. Але в радянський час цим словам пощастило ще менше, ніж слову пан та похідним від нього.

Від слова пан регулятив добродій відрізняється, так би мовити, більшою українськістю, отже, і більшою демократичністю. В офіційних комунікативних ситуаціях тепер, на відміну від часів УНР, воно не вживається. Нині не говорять: добродій міністр; добродійка професор; доброди офіцери.

Однак слово-регулятив добродій та його "дамська пара" добродійка (в лінгвістиці такі іменники називають парними) дуже добре надаються для називання незнайомих людей, наприклад: приходив якийсь добродій; покличте, будь ласка, цю добродійку; із цим добродієм ми колись знайомилися. їх зручно застосовувати і до знайомих людей, якщо це знайомство не надто близьке. Вони можуть уживатися самостійно, з означенням (Шановна добродійко!; Шановний добродій!), з прикладкою-прізвищем (Добродій Довженко не заперечує; Шановна добродійко (Оксано) Соколовська!). Починає відроджуватися чудова традиція функціонування цих слів у ролі прикладки до слів пан, пані: Пане добродію!; Пані добродійко!; Панове добродії!

Застосування слова-регулятива добродій та похідних від нього натрапляє на психологічний спротив мовців через його значеннєву прозорість, мотивованість. Деякі мовці вважають, що не завжди людина, яку називають цим словом, добра. Проте цього не варто остерігатися. По-перше, добродій – це не слово-індекс, а слово-регулятив. Воно характеризує не так того, про кого чи до кого говорять, як того, хто говорить, засвідчуючи його обізнаність із нормами етикету. Англієць, навіть коли називає в листі свого адресата негідником, підлотою тощо, обов'язково починає листа словами Diar sir! – Дорогий пане! Етикет є етикет! По-друге, якщо людину називати добродієм (добродійкою), то може статися, що вона подобрішає – бодай на час розмови з таким чемним співрозмовником. Українське прислів'я мовить: Ласкавими словами й гадюк чарують.

Колега. Цей регулятив – інтернаціоналізм латинського походження (лат. college – "співурядник, помічник, товариш"). Його полюбляє вживати інтелігенція старшого й середнього поколінь, люди, які разом працюють, мають однакову професію тощо. Так говорять науковці, лікарі, педагоги. У молодіжному середовищі, зокрема серед студентства, слово колега тепер уживається значно рідше, ніж у минулому.

У міському середовищі поширюється з Галичини регулятив колежанка як синонім до слів товаришка, подруга. Воно має розмовний характер.

Товариш, товаришка, товариші. Слово товариш – запозичення з тюркських мов, де воно складається з двох частин: тур. tavar – "майно, худоба, товар" і es (або is) – "товариш". В українській мові товариш у значенні "співучасник, спільник, людина, рівна за соціальним становищем" у пам'ятках писемності відоме із XV ст.

У радянську добу це слово було одним із символів "соціалістичного способу життя". Воно прославлялося у віршах й оспівувалося в піснях. Тепер функція універсального засобу називання і звернення залишилася за ним тільки у середовищах, які дотримуються радянських традицій, серед носіїв старої ідеології. Для більшості ж населення України товариш (товаришка) – це людина, пов'язана з кимось дружбою, приятелюванням, спільною справою тощо, тобто це слово повернуло собі традиційну семантику. Тому використовується у спілкуванні рідше, ніж у колишньому СРСР.

Друг, подруга, друзі. Друг – це синонім слів товариш, приятель. Парний до нього іменник – подруга. Ці слова вживаються для називання і звернення до людей, пов'язаних дружбою, довірою, відданістю, прихильністю. Тому звертатися цими словами до незнайомих і малознайомих людей (таке в побутовому спілкуванні трапляється) не варто: це може бути сприйнято як вияв панібратства, безпардонності. Найуживанішим означенням при слові друг (подруга, друзі) виступає прикметник дорогий.

4. Кличний відмінок

В українській мові іменники у функції називання й у функції звертання морфологічно розрізняються. Для другої існує спеціальна відмінкова форма — кличний відмінок. Але вона властива тільки іменникам чоловічого і жіночого роду в однині: чоловіче, Святославе, дівчино, Ірино. У середньому роді та множині кличний відмінок збігається за формою з називним, наприклад: Прощай, веселеє сонечко ясне! (Леся Українка); Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! (Т. Шевченко).

У радянську добу кличну форму (її не вважали окремим відмінком) витісняли називним відмінком – для уподібнення до російської мови, в якій такого відмінка немає. Вживання кличного відмінка регулюється простими правилами:

1. У кличному відмінку вживають загальні іменники, в тому числі назви-індекси і назви-регулятиви, вжиті як окремо, так і в поєднанні: пане; добродійко; пане добродію; товаришу полковнику.

2. У кличному відмінку вживають особові імена і по батькові – як ужиті окремо, так і після загальних іменників: Іване; Ольго; Анатолію Сергійовичу; отче Софроне; панно Софійко; учителю Леве Силенко (у) (а не так, як читаємо в одній публікації: Учителю Лев Силенко, дозвольте мені, як філологу, звернутися до Вас...).

3. Прізвища – окремо чи в поєднанні з особовими іменами і загальними іменниками – переважно ставляться у формі називного відмінка: Іваненко!; добродію (Іване) Іваненко!; пані (Софіє) Бурлака!; Шановний пане Павлик! (І. Франко); Вельмишановний пане Петруненко! (Леся Українка); Чому Ви, пане Павличко, теж покористувалися цією традиційною методою...? (Р.Рахманний); Шановний Олександре Северин! (Л.Лук'яненко). Звичайно, можна говорити і писати також добродію Іваненку!; пані (Софіє) Бурлако!; пане Пилипчуку!; добродію Баране!; друже Вовку! Однак уживання прізвищ у кличній формі, хоч цілковито узгоджується з граматикою мови, її духом, проте не зовсім відповідає традиціям українського спілкування і часом порушує естетику мовлення. Понад те, таке формовживання в сучасній публіцистичній і художній літературі використовується здебільшого у контекстах з негативним ставленням до когось чи чогось, наприклад: ...не знаєте ви, пане Руденку-Десняче, ні офіційної, ні справжньої статистики ("Літ. Україна"); Чорноволе, направляючи світ, починай від себе ("Шлях перемоги"); Пане Морозе, я щиро співчуваю, що Вам доводиться очолювати парламент 300-літньої руїни... ("Сучасність").

5. Вставні слова, словосполучення і речення як засіб етикетної модуляції мовлення

В етикетному мовленні важлива роль належить вставним словам (словосполученням, реченням). Вони формально не пов'язані з членами речення і не розкривають його змісту, а слугують для підкреслення важливості того, про що йде мова, для оцінки вираженої в ньому думки, висловлення побіжних зауважень тощо:

Я к бачите

З дається

М ожливо

О чевидно падає дощ

Напевно

На щастя

На жаль

З етикетного погляду доцільно, щоб вставні слова і словосполучення стосувалися не тільки 1-ї особи (адресанта). Коли мовець постійно говорить: по-моєму; на мій погляд; на мою думку; як мені бачиться; як мені видається; я так думаю тощо, то це створює враження про нього як про егоцентричну (від лат. ego – "я" + центр) особу, що бачить лише себе. Так само небажано користуватися тільки словами і словосполученнями, які не вказують на особу: безперечно; звісно; розуміється; само собою зрозуміло; цілком певно, тому що ставлення до змісту мовлення, до предмета розмови в адресанта й адресата не завжди і не у всьому збігається. Коли адресант стверджує про щось: само собою зрозуміло, – то це аж ніяк не означає, що воно настільки ж зрозуміле для адресата або що ці вставні слова якось допоможуть йому це зрозуміти. Навпаки, вони можуть викликати негативну реакцію.

Високий рівень етикетності властивий вставним словам контактно-інтимізувального типу, за допомогою яких адресант звертається до адресата, "кооперується" з ним: знаєш (-єте); віриш (те); погодься (тесь); погодьмось; будьмо відверті; між нами (кажучи) тощо.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Контрольні запитання

1. Як Ви розумієте вислів: "Лексикою керує мовець, а граматика керує мовцем"? Наскільки він відповідає дійсності?

2. Яка оптимальна довжина висловлень в усному й писемному мовленні? Як її порушення може впливати на сприйняття мовлення?

3. На підставі чого займенник називають найетикетнішою частиною мови?

4. Чому не рекомендують часто вживати займенник я? У яких жанрах мовлення доречно вживати ми "скромності"?

5. До кого варто звертатися на Ви?

6. Які функції виконують в етикетному спілкуванні слова-індекси і слова-регулятиви?

7. У яких комунікативних ситуаціях функціонують слова пан, пані, панна, панство?

8. Як уживаються прикладки та означення до слів пан, пані, панна, панство?

9. Як і коли варто використовувати в етикетному спілкуванні слова добродій, колега, товариш., друг та похідні від них?

10. Чи є зручнішим для звернення до людини кличний відмінок порівняно з називним?

11. Які існують правила вживання кличного відмінка?

12. Які функції виконують вставні слова і словосполучення в етикетному мовленні?

13. Чому у спілкуванні недоцільно використовувати тільки вставні слова і словосполучення, які стосуються 1-ї особи або не вказують на особу?

14. Як Ви розумієте термін "контактно-інтимізувальні слова"?

Завдання № 2

1. Побудуйте міні-діалоги з використанням особових і присвійних займенників, виконуючи мовленнєві ролі людей, різних за віком, статтю, соціальним становищем.

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 16

ТЕМА: Фонетичні аспекти етикетного мовлення

Актуальність

Для сприйняття людини, оцінки її внутрішнього стану важливе значення має її манера говоріння, особливості голосу, на яких, за даними дослідників, ґрунтується від 60 до 90% адекватних суджень про мовця. У моно-, діа- і полілогічному усному мовленні важливими виражальними засобами є манера говоріння, інтонація, темп, наголошування. Вони впливають на сприйняття співрозмовником не лише тексту, а й самого мовця.

Мета:

Знати види усного мовлення, особливості артикуляції, наголошування слів, інтонування мовлення та компоненти інтонації мовлення; значення мовчання у спілкуванні

Література

1. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – К., 2006. – С. 44-59

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти розкривати фонетичні аспекти етикетного мовлення. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

План

1. Види усного мовлення

2. Артикуляція

3. Наголошування

4. Інтонування

5. Мовчання

5. Види усного мовлення

У спілкуванні побутують три види усного мовлення:

Монолог (гр. µουοζ – "один, єдиний" і λογοζ – "слово") – це мовлення однієї людини, інтраперсональний (лат. intra – "всередині", persona – "особа") мовленнєвий акт. Йому властиві значні за розміром тексти, які мають змістову і структурну завершеність. Монологічне мовлення – як безпосередньо спрямоване на слухачів, так і дистантне (радіо, телебачення, звукозапис) – близьке до писемного.

Діалог (гр. δισλογοζ – "розмова, бесіда") – це обмін висловленнями-репліками між адресантом і адресатом. Він також має значеннєву і структурну цілісність, оскільки складається з поєднаних між собою висловлень: запитання – відповідь, зауваження – пояснення тощо. Порушення відповідності між репліками діалогу може спричинити комунікативний конфлікт: уявімо собі, що на Ваше запитання Котра година? співрозмовник відповів би Я не знаю, де тут стадіон. Діалог використовується в усіх стилях мовлення, але його стихія – це побутово-розмовний стиль.

Внутрішній діалог – це внутрішня розмова адресата під час сприйняття ним монологу адресанта. Цей вид діалогу важливий для мисленнєвої діяльності адресата, але він може бути причиною неповноти і/або неадекватності засвоєння змісту монологу. Тому в педагогічній діяльності, в ділових взаєминах перевага надається діалогічній взаємодії, оскільки "це особистісно рівноправні позиції, співпраця, де домінують мотиви самоактуалізації та саморозвитку співрозмовників".

Полілог (від гр. πολυζ – "численний" і λογοζ – "слово") – це розмова між декількома особами. У полілозі змістовий і формальний зв'язок між репліками має ширшу амплітуду коливань, ніж у діалозі.

2. Артикулювання

Терміном артикуляція (лат. articulation – "розчленування") називають творення звуків органами мовленнєвого апарату. На відміну від звуків тварин, людське мовлення можна розчленувати, тобто виокремити кожен звук. Першорядна вимога до артикуляції – її чіткість, виразність. Якнайвиразніше треба артикулювати звуки, виступаючи перед аудиторією.

Для виразності є окремий термін – дикція (лат. dictio – "вимова"). Цим словом називають також манеру вимовляння звуків. Це як почерк, що у двох людей може бути однаково чітким, розбірливим, але відрізнятися манерою написання літер.

Недбала артикуляція, дефектна дикція, "ковтання" звуків, вимовляння їх "під ніс" тощо змушують співрозмовника (аудиторію) напружувати увагу, "заглядати в рот" мовцеві, щоб упізнати звуки за рухами артикуляційних органів. Для мовлення важливими є "пороги сприйняття" звуків.

Поріг розпізнавання звука визначається його найменшою тривалістю. Вона становить 30-50млс. Якщо звуки вимовляти швидше, то адресат не встигатиме їх упізнавати й розрізняти.

Поріг чутності – це нижня межа гучності (голосності) звука, яку сприймає вухо за певної частоти (звуки людського мовлення розміщені в діапазонах частот від 100 до 8000 Гц). Цей поріг становить 0дБ (децибелів). Для порівняння: шепіт – 40дБ, мовлення півголосом – 60дБ, голосне мовлення – 80дБ.

Поріг сприйняття – це максимальна гучність, або, точніше, максимальна сила звука, яку сприймає вухо за певної частоти. Вона становить 130дБ. Перехід за цю межу спричиняє неприємне відчуття. Тому її ще називають порогом больового відчуття. Коли хтось каже: У мене від твого крику болять вуха! – то це не завжди перебільшення.

Пороги сприйняття у різних людей неоднакові. На це треба зважати і, відповідно, "керувати" артикуляцією: її виразність, як і розбірливість почерку, є однією з найперших вимог культури й етикетності мовлення.

2. Наголошування

В українській, як і в більшості мов світу, самостійні слова мають наголос. Якщо в слові є два або більше складів, то один із них фонетично виділяється – наголошується. У нашій мові наголошування – це вимовляння голосного звука, а з ним і складу з більшою силою голосу і зміною висоти тону. У російській мові, крім цих двох складників наголосу, є третій, до того ж найважливіший. Це тривалість голосного, його довгота. Тут наголошений голосний фокусує в собі всю фонетичну енергію слова, а на решту голосних залишається менше часу й енергії. Тому вони вимовляються коротше й слабкіше, ніж під наголосом, унаслідок чого змінюється їх звучання. Отож перенесення російського наголошування до українського мовлення спричиняє порушення артикуляції голосних, зокрема так званого акання. Крім того, змінюється ритмомелодика слова. Адже російському мовленню властива своєрідна пульсація, а українському – плавність і більша мелодійність.

Дуже важливою ознакою українського наголошування є місце наголосу. За цією ознакою слова часто розрізняються за значенням (кόлос – колόс, якось – якось) і значно частіше – за граматичною формою (кнúжки – книжкú, засипάти – засúпати, дізнаюсь – дізнάюсь). Наголос належить до найпомітніших прикмет мови. Чи не тому латинське слово з цим значенням (лат. accentus – "наголос") набуло й інших, ширших значень: акцент – "своєрідність вимовляння іншомовних звуків, зумовлене артикуляцією рідної мови" та "особливості вимови, властиві певній мові чи діалектові". Перенесення як властивостей самого наголосу, так і його місця з інших мов – явище негативне. На жаль, воно досить поширене в українському мовленні. А будь-яке немотивоване відхилення від літературної мови не сприяє авторитетові мовця.

2. Інтонування

Прикметою речення як найменшої комунікативної одиниці мови є інтонація (від лат. intono – "голосно вимовляю"). Інтонації як виражальному засобові належить дуже важлива роль. Наприклад, репліку Дякую! можна вимовити рвучко або стримано, м'яко або грубо, тепло або холодно, сором'язливо або безпардонно, відкрито або скрадливо. Якщо вона прозвучить іронічно, глузливо, єхидно, то така інтонація справить на адресата сильніше враження, ніж сам зміст слова дякую. Інтонація – явище фонетично складне. Кожен із її компонентів має своє функціональне призначення у вираженні змісту мовлення, емоційного стану мовця, досягненні комунікативної мети, отже, належить до сфери культури й етикетності мовлення.

Мелодика (від гр. μελωδοζ – "співучий") – це складник інтонації, який є рухом висоти тону голосних звуків. Порівняно зі співом, а особливо з грою на музичних інструментах, мелодика мовлення має доволі вузький діапазон. Модуляція тону тут відбувається в межах квінти (за іншими даними – сексти).

Мовлення не має бути мелодійно безбарвним, одноманітним. Особливо перед аудиторією потрібно уникати монотонності, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу.

І в монологічному, і в діалогічному мовленні потрібно використовувати все розмаїття питальної, окличної, наказової, заперечувальної, перелічувальної, парентетичної (вставної), незавершеної та інших видів мелодики. Мелодійність, "співучість" – одна з привабливих прикмет української мови.

Варто знати, що низька тональність сприймається краще, ніж висока, вересклива, здатна викликати агресивність слухачів. Проте надто низький голос звучить монотонно і нудно. Над мелодикою свого мовлення мають працювати не тільки священики, артисти та радіо- і тележурналісти.

Темп (іт. tempo, від лат. tempus – "час") – це швидкість, із якою розгортається мовлення. Вимірюється кількістю складів, що вимовляються за одиницю часу (звично – за секунду). У середньому за хвилину вимовляємо 125, а сприймати можемо до 400 слів.

Розрізняють темп швидкий (прискорений), середній (помірний), уповільнений, дуже повільний. Дуже швидке мовлення, за даними досліджень, майже у п'ять разів хутчіше за дуже повільне. Якщо, скажімо, флегматик вимовить одне слово (висловлення), то холерик за такий самий відрізок часу – п'ять рівновеликих слів (висловлень).

Темп мовлення необхідно тримати під контролем свідомості, бо, наприклад, емоційне збудження спонтанно прискорює швидкість вимовляння звуків, що може спричинити труднощі у сприйманні мовлення адресатом (аудиторією). Особливо треба стримувати темп свого мовлення особам із холеричним темпераментом, бо адресати бувають різні. Адресат-холерик без труднощів сприймає швидке мовлення адресанта-холерика, легко розшифровуючи його швидкомову, слова з "проковтнутими" звуками або й складами, алегроформи (іт. allegro – "веселий, жвавий") на зразок слова пшов! (пішов), яким відганяють собак, а часом і надокучливих хлопчаків тощо. Так само флегматик нормально сприймає "тягуче" мовлення іншого флегматика. Холерик же в такому разі буде виявляти мімікою, позами, жестами свою нетерплячість, подумки зо три рази доведе фразу до кінця, поки флегматик вимовить її один раз. Ще гірше, коли холерик намагатиметься сам, до того ж не один раз, завершити цю фразу. Така звичка, однак, властива, не тільки холерикам, і її треба рішуче позбуватися. Вона може завдати непоправної шкоди взаєминам, особливо, коли "підхоплювач" чужих слів робить це в присутності 3-ї особи (осіб).

Тримати темп під контролем треба також у виступах перед аудиторією, бо в ній завжди є люди з різним темпераментом, слухом та неоднаковим володінням мовою. Рекомендується сповільнювати темп також у приміщеннях із поганою акустикою.

Темп мовлення жінок швидший, ніж у чоловіків. За 30с жінка вимовляє в середньому 80 слів, а чоловік – тільки 50. Ця відмінність у мовленні часом стає причиною комунікативних конфліктів.

Існує обернено пропорційна залежність між швидкістю мовлення та його правильністю й точністю. Прислів'я скорий поспіх – людям посміх стосується й мовлення. Тому рекомендують вимовляти не більше 130 слів за хвилину. Це приблизно півсторінки тексту, надрукованого на машинці через два інтервали.

Украй небажано швидко розмовляти з особами, що добре не розуміють мови, з іноземцями. Темп мовлення з ними має бути в 1,5-2раза повільніший, ніж звичайно.

Темп залежить не лише від темпераменту адресанта та його орієнтації на адресата (аудиторію), а й від змісту мовлення. Так, важливіші слова (сполучення слів, висловлення) доцільно вимовляти повільніше. Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення, різні складові комунікативної ситуації чому – для чого – коли – де. Було б грубим порушенням, наприклад, читати у швидкому темпі присягу або виголошувати промову на громадянській панахиді. З іншого боку, надто повільне коментування спортивних ігор дратує багатьох шанувальників спорту. Недоцільно без особливої на те потреби говорити в переривчастому темпі, "рубаючи" фразу на короткі відрізки тощо.

Сила звучання. Цю складову інтонації у науці зазвичай називають інтенсивністю (фр. intensif, від лат. intensio – "напруження, посилення"). Вона залежить від посилення-послаблення видиху (напору) повітря, що зумовлює силу або слабкість вимовляння звуків, передусім голосних. Сила звучання має перебувати під постійним контролем свідомості. Позитивні, а ще більше негативні емоції, збуджені змістом мовлення або якоюсь із складових комунікативної ситуації ("кому – чого – для чого"), "регулюють" силу голосу самі, без участі свідомості. Нерідко в розмові можна почути фрази: Ви на мене не кричіть!; Ти чого кричиш?, а у відповідь: Я не кричу; Я й не думав кричати! Здебільшого людина й справді не думала кричати – їй якось "само кричалося".

Не варто намагатися перекричати аудиторію, що часто роблять невправні оратори й недосвідчені педагоги. Збільшення сили голосу "механічно" провокує посилення голосу аудиторії і навіть співрозмовника, якщо він себе теж не контролює.

Треба, однак, пам'ятати, що не всі люди однаково добре чують. Часом співрозмовник удає, що розуміє, і не перепитує.

Оскільки сила голосу викликає різні асоціації (гучний голос пов'язується з агресивністю, некультурністю, тихий – з непевністю, сором'язливістю), то нею треба "грати", як і мелодикою та темпом, орієнтуючись на співрозмовника й уникаючи одноманітності. Тоді адресат не збільшуватиме відстань, а інший не прикладатиме долонь до вух, не вдивлятиметься напружено в уста, щоб зрозуміти за артикуляцією, що каже адресант.

Гучність мовлення має етномовні нюанси. Так, мандрівні роми (цигани) часто розмовляють так голосно, що присутнім здається, ніби ті сваряться. Араби вважають тихий голос за вияв слабкості, а гучний – сили і щедрості. Тому нормою їхнього мовлення є значно більша гучність, ніж у європейців. Та й мешканці Європи, італійці, не завше зменшують силу голосу, розмовляючи на близькій відстані. Доволі голосно розмовляють й американці. До британської манери говорити приглушено вони ставляться зневажливо, вважаючи її шептанням.

Тембр (фр. timdre – "дзвіночок, дзвін") – це забарвлення голосу. Кожна людина має індивідуальний тембр. Є голоси з приємним тембром, є й такі, що не викликають симпатій: "плаксивий", "рипучий", "верескливий", "гугнявий" тощо. За особливостями тембру іноді намагаються встановити характер людини. Фахівці радять удосконалювати свій голос, виконуючи спеціальні вправи.

Забарвлення голосу здатне змінюватися залежно від комунікативних умов, настрою, стану здоров'я, намірів тощо, набуваючи типових властивостей: існує тембр "веселий", "грайливий", "байдужий", "сумний", "похмурий", "безнадійний", "змовницький" тощо. Ще тембри вирізняють за ознаками деяких професій, посад: "генеральський", "педагогічний" (повчальний), "прокурорський", "проповідницький".

Тембр як інтонаційна складова має відповідати характерові комунікативної ситуації. Наприклад, не можна розмовляти з друзями "прокурорським тоном", як і виголошувати урочисту промову грайливим голосом. Подібна голосова поведінка застосовується хіба що як художній засіб – оповідачами анекдотів, гуморесок, імітувальниками чужого мовлення, акторами – персонажами кінокомедій тощо.

Наголос теж вважається складником інтонації. Йдеться, однак, не про наголос як атрибут фонетичної структури слова, а про ознаку цілого висловлення. Кожне висловлення має фразовий наголос. Він падає на останнє слово висловлення (фрази), сигналізуючи її завершення. Цей наголос є, так би мовити, механічним, отже, свідомістю не контролюється. Свідомо і цілеспрямовано – для значеннєвого виділення слова – використовується логічний (гр. λογικοζ – "заснований на законах логіки") наголос.

Для того, щоб адресат (аудиторія) добре розумів адресований йому текст, потрібно правильно розставляти логічні наголоси. Але не варто надто акцентувати себе (Це я тобі кажу!) або співрозмовника (Це ти маєш усвідомити).

Емфатичний (гр. εμφασιζ – "зображення, виразність") наголос слугує для емоційного виділення слова. Коли мовець вкладає в якесь слово почуття (захоплення, зневагу, огиду, ненависть), він здебільшого робить це за допомогою піднесення (іноді зниження) висоти тону, "розтягування" звуків.

Емфатичним наголосом, як і іншими емфатичними засобами (вигуками, повторами, однаковими словами на початку (анафора) чи вкінці (епіфора) фраз), не варто надуживати, аби не зумовити ефект, протилежний потрібному. Такі стилістичні фігури не завжди сприяють переконливості мовлення, а часто навіть відвертають увагу від його змісту, смішать або й дратують співрозмовника (аудиторію).

Пауза (лат. pausa, від гр. παυσιζ – "припинення") – це перерив у звучанні, спричинений зупинкою артикуляційних рухів органів мовлення.

Між сусідніми висловленнями у тексті завжди є коротший чи триваліший "перерив звучання". Його називають міжфразовою паузою. Якщо висловлення складається з кількох слів, то воно здебільшого поділяється на частини, відокремлені міжсинтагменими паузами. Від місця цих пауз залежить групування слів у висловленні, отже, і сприйняття його змісту адресатом: Сестра / моя вчителька і Сестра моя / вчителька. Виступати / довго не хотів і Виступати довго / не хотів.

Гезитаційні (лат. haesito – "вагатися") паузи можуть бути в будь-якому місці тексту, навіть у середині слова, відбиваючи вагання щодо дальшої побудови мовлення, перебір варіантів, аби знайти найкращий. Психологічні паузи адресант робить для того, щоб "дати час" обдумати сказане ним адресатові (аудиторії). Фізіологічні паузи потрібні для того, щоб перевести подих, набрати повітря для продовження мовлення. А це не просто, особливо, якщо людина не звикла виступати перед публікою, якщо не в змозі подолати хвилювання під час публічного виступу, в розмові з визначними особами.

Оскільки заповнення пауз різними непотрібними одиницями часто відбувається "механічно", іноді проти свідомого наміру мовця, то, щоб цього позбутися, потрібен самоконтроль і "керування" мовленням, доки не виробляться стійкі навички мовлення з паузами, якими треба вміти користуватися так само, як словами та іншими виражальними засобами.

2. Мовчання

Мовчання – це також виражальний засіб, який використовують у спілкуванні. Як і пауза, мовчання належить до неартикульованих знаків. Йдеться про значущу відсутність звукового мовлення у ситуації, коли мовець мав би чи міг би говорити, а він цього не робить.

Треба вміти замовкнути самому і дати можливість помовчати співрозмовникові. Ефективність мовчання залежить від того, що в цей момент переживає комунікативний партнер. Позитивно мовчання сприймають, коли воно засвідчує намір мовця ніби залишити партнера наодинці з самим собою, щоб обдумати щойно почуте, зосередитися, зорієнтуватися, визначити лінію своєї дальшої комунікативної поведінки. Мовчання сприймається негативно, коли повідомляє: "Ти говориш такі нісенітниці, що мені навіть не хочеться відповідати (заперечувати, коментувати)". Дуже образливим є мовчання, коли людина не отримує відповіді на привітання, запитання, звернення, побажання тощо. Таке мовчання антиетикетне. Це знак ігнорування, зневажливого ставлення, небажання підтримувати контакт. Як кажуть французи, воно віддаляє людей більше, ніж відстань.

Оцінне ставлення до мовчання партнера значною мірою залежить від невербальних знаків, якими воно супроводжується: погляду, виразу обличчя, пози, жестів, кліпання очима, рухів голови.

Є комунікативні ситуації, в яких краще помовчати. Німецький учений П.Вальфіш-Рулен вирізняє 26 таких ситуацій. Ось деякі з них:

• коли Ви роздратовані;

• коли роздратований Ваш партнер;

• коли Ви багато "наговорили";

• коли те, що Ви хочете сказати, вже сказав хтось інший;

• коли Вам хочеться розповісти про свої особисті справи, труднощі, болячки;

• коли Ваші слова можуть образити співрозмовника, викликати у нього неприємні спогади чи асоціації, завдати йому болю.

Мовчанням рекомендують відповідати на грубі випади, безглузді пропозиції тощо на переговорах. Партнер отримує час на те, щоб обміркувати свій вчинок і, можливо, запропонує щось конструктивніше.

Мовчання застосовують як засіб блокування контакту. Наприклад, коли на лекції, зборах, засіданні, концерті людина хоче слухати, а сусід без упину ділиться своїми враженнями, новинами тощо, то мовчання сусіда змусить врешті і його замовкнути.

Мовчання співрозмовника не завжди означає, що він слухає. Люди іноді мовчать, бо не мають або не знають, що сказати, бояться не потрапити в тон, викликати несхвалення, осуд. Тому мовчання як поведінка у спілкуванні в нашому народі оцінюється по-різному: Хто мовчить, той двох навчить; Того, хто мовчить, не перекричати; Про того, хто мовчить, може не скажуть, що розумний, але, що дурний, напевно не скажуть; І серед дурнів знаходиться розумний: той, хто мовчить. Узагалі ж до мовчунів, як і до балакунів, люди ставляться без особливих симпатій.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Контрольні запитання

1. Дайте визначення монологу.

2. Чому діалог вважається найприроднішою формою усного мовлення?

3. У чому суть внутрішнього діалогу?

4. Полілог це…?

5. Яке значення має артикуляція для культури й етикетності мовлення?

6. Суть дикції для виразності мовлення?

7. Для мовлення важливими є «пороги сприйняття» звуків. Розкрийте їх значення.

8. Які функції виконує у слові наголос і чи залежить від наголошування етикетність спілкування?

9. Що представляють собою елементи інтонації: а) мелодика; б) сила звучання; в) темп; г) тембр; ґ) фразовий, логічний й емфатичний наголоси; д) пауза?

10. Мовчання це…?

11. Хто з дослідників виділяє типові ситуації мовчання?

12. Для чого використовують мовчання?

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 17

ТЕМА: Нормативність мовлення. Типові помилки мовлення та їх причини

Актуальність

Нормативна сторона мовлення є предметом уваги всіх більшою чи меншою мірою авторитетних фахівців з проблем не тільки спілкувального етикету, а й етикету взагалі. Основна маса помилок у спілкуванні українською мовою спричиняється впливом російського і/або говіркового та просторічного мовлення. Ці помилки численні й розмаїті. Цілком можливо, що за насиченістю помилками в мовленні людей, для яких мова є основним інструментом їхньої діяльності в суспільстві, Україна посідає провідне місце в Європі. Інколи видається, що деякі "майстри слова" навмисно так говорять.

Мета:

Знати типові помилки мовлення

Література

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К., 1970. – С. 34.

2. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – К., 2006. – С. 257-272

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти характеризувати типові помилки мовлення. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

Поняття фонетики

Вимовляння звуків і звукосполучень

1. Неправильно: вимовляти звук [ч] і звукосполучення [шч] (на місці літери щ) м'яко, наприклад: [ч']ай (чай); оба[ч']но (обачно); рі[ч'] (річ); [ш'ч']е (ще); [ш'ч']о (що); бор[ш'ч'] (борщ). Це інтерференція російської вимови.

Правильно: вимовляти [ч] і [шч] (літера щ) твердо: [ч]ай; оба[ч\но; рі[ч]; [шч]е; [шч]о; бор[шч]. Однак ці звуки не мають бути надто твердими, як у польській і білоруській мовах та в деяких українських говірках, що межують із цими мовами.

Тільки перед голосним [і] та будучи подовженим звук [ч] вимовляється пом'якшено (напівм'яко): [ч']ільний (чільний); плечі; [шч']ітка (щітка); дощі; кло[ч':а] (клоччя); річчю.

2. Неправильно: вимовляти звук [и] на місці літери і після кінцевого твердого приголосного префіксів і прийменників, наприклад: роз[и]йтись; дез[и]нформація; із [И]спанії; в [И]ванові проходить кубок СНД з боксу; в [и]талійському місті Граньяно; газета об[и]грує цю ситуацію; вчилася в [и]інституті кінематографії. Ця помилка є наслідком інтерференції російської мови, в якій після твердих приголосних може бути тільки звук [ы], отже, вимова об[ы]грать; дез[ы]нформация; в [Ы]ванове; из [ЬІ]спании; в [ы]нституте є нормативною.

Правильно: на місці літери і після кінцевого приголосного звука префіксів і прийменників вимовляти звук [і]: роз[і]йтись; дез[і]нформаія; із [І]спанії; в [і]талійському місті; в [і]нституті.

3. Неправильно: на місці ненаголошеного [о] вимовляти [а], тобто "акати", наприклад: к[а]лгосп (колгосп); м[а]л[а]ко (молоко); [А]ксана (Оксана); Світлана Усенк[а] (Усенко); капелюх під назвою с[а]мбрер[а] (сомбреро); [а]перативна (оперативна) група тимчасов[а] (тимчасово) р[а]зташована; завдання полягал[а] (полягало) в тому. "Акання" — це прикметна особливість білоруської (сильне) і російської (помірне) мов, а також деяких українських говірок, що межують із цими мовами. Воно полягає в тому, що ненаголошений [о] вимовляється без участі губ і уподібнюється до [а].

Правильно: вимовляти ненаголошений [о] так само, як і під наголосом: к[о]лгосп; м[о]л[о]ко; [О]ксана; Світлана Усенк[о]; [о]оперативна.

4. Неправильно: вимовляти кінцеві дзвінкі приголосні глухо: хлі[п]; са[т]; гара[ш]; нака[с]. Особливо "ріже вухо" вимова [в] як [ф]: Івано[ф] пішо[ф] на ста[ф]. Те ж стосується вимовляння [в] перед глухими приголосними: пі[ф]фінал (півфінал); пі[ф]коло (півколо); пі[ф]пальто (півпальто); [ф]ступ (вступ).

Відмінність між глухими і дзвінкими приголосними полягає в тому, що у творенні дзвінких звуків беруть участь голосові зв'язки: вони вібрують, створюючи голос. Аби у цьому пересвідчитися, можна прикласти пальці до горла і вимовляти спочатку дзвінкий, а тоді парний глухий. Артикулюючи, наприклад, звуки [ж], [з], легко відчути, як дрижить гортань. А при вимовлянні парних їм глухих [ш] і [с] вібрації не відчутно.

Правильно: дзвінкі приголосні [б], [д], [г], [ґ], [ж], [з] на кінці слів вимовляти дзвінко: хлі[б], са[д], гара[ж], нака[з], сні[т].

Кінцевий [в] вимовляється як короткий (нескладовий) [у]: Івано[ў] пішо[ў] на ста[ў]. Те ж саме перед глухими приголосними в середині і на початку слова та на місці прийменника в: пі[ў]фінал; пі[ў]коло; пі[ў]пальто; [ў]ступ; [ў] школі (в школі); [ў] класі (в класі).

5. Неправильно: вимовляти в запозичених словах [і] на місці [и] та пом'якшувати приголосні перед [є], наприклад: інс[т'ї]тут (інститут); кок[д'іт'е]р (кондитер); лі[т'е]ратура (література); [т'е]атр (театр). Іноді таке вимовляння спричиняє і неправильне написання слів.

Правильно: в запозичених словах після приголосних вимовляти [и] згідно з останньою редакцією правил українського правопису, а приголосні перед [є] вимовляти твердо: інс[ти]тут; кон[дите]р; лі[те]ратура; [те]атр.

6. Неправильно: у словах із апострофом вимовляти губні звуки [б], [в], [м], [п] перед йотованими голосними м'яко (пом'якшено) і без наступного звука [й]: лю[б'а]зний (люб'язний); [в'а]нути (в'янути): [м'а]со (м'ясо); [п'а]ть (п'ять). Це відхилення від норм української орфоепії зумовлене впливом російської мови. В українській мові губні звуки стверділи, а їхня м'якість виокремилася у звук [з] (йот); для зручності позначаємо його літерою й). Цей звук окремо в таких словах графічно не передається: на письмі він разом із наступною голосною зображається "йотованою" літерою: [й] + [а] = я; [й] + [є] = є; [й] + [і] = ї; [й] + [у] = ю. Призначення апострофа – сигналізувати, що ці голосні букви треба озвучувати саме так.

Правильно: у словах із апострофом вимовляти твердий приголосний, після нього звук [й], а тоді – голосний: лю[бйа]зний; [вйа]нути [мйа]со; [пйа]ть.

7. Неправильно: "дзєкати" і "цєкати", тобто вимовляти м'які [д'] і [т'] як [дз'] і [ц']: [дз']якую (дякую): Ін[дз']ія (Індія); [ц]ільки (тільки); ле[ц']я[ц']ь (летять). Особливо небажане "дзекання" і "цєкання" в озвучуванні іншомовних власних найменувань.

Українським м'яким [д'] і [т'] відповідають м'які африкати [дз'] і [ц'] у польській та білоруській мовах. Значною мірою навіть сильна або й повна африкатизація м'яких [д'] і [т'] властива російській мові. Під впливом останньої "дзєкання" і "цєкання" проникає і до української ненормативної мови.

Правильно: вимовляти українські м'які [д'] і [т'] без африкатизації, тобто без "дзєкання" і "цєкання", які не тільки не надають українській вимові "шарму", а, навпаки, сприймаються як щось штучне і примітивно зумисне. Отож, вимовляємо, як написано: [д']якую; Ін[д']ія; [т']ільки; ле[т']я[т']ь.

Наголошування слів

Є доволі стійка група слів, які часто вимовляють з неправильним місцем наголосу. Причина помилок – вплив російського мовлення і менше – просторіччя та діалектів.

8. Неправильно: наголошувати прикметники новий; старий; малий; твердий; пересічний; податковий; прожитковий.

Правильно: наголошувати повий; старий; малий; твердий; пересічний; податковий; прожитковий.

9. Неправильно: наголошувати числівники одинадцять; чотирнадцять; сімдесят; вісімдесят; серед них одинадцятеро дітей.

Правильно: наголошувати одинадцять; чотирнадцять; сімдесят; вісімдесят; одинадцятеро.

10. Неправильно: наголошувати іменники ім’я; ненависть; приятель; напій; колесо; різновид; середина.

Правильно: наголошувати ім’я; ненависть; приятель; напій; колесо; різновид; середина.

11. Неправильно: наголошувати у множині іменники жіночого роду так само, як у родовому відмінку однини: книжки; пляшки; булки; спираючись на думки християнських філософів; поставити крапки над і; на алюмінієві скриньки просто натрапили.

Правильно: у формі множини цих та подібних слів наголошувати закінчення: книжки; пляшки; булки; думки християнських філософів; крапки над і; алюмінієві скриньки.

12. Неправильно: наголошувати дієслівні форми була; було; були; брала; зібралися; виводити; перевозити; зайде; прийдеш.

Правильно: наголошувати була; було; були; брала; зібралися; виводити; перевозити; зайде; прийдеш.

13. Неправильно: переносити наголос з іменника або числівника на прийменник, наприклад: за день; по троє. Таке явище є нормативним у російській і польській мовах, але не в українській.

Правильно: наголошувати іменник і числівник, а не прийменник перед ними: за день; по троє; за ніч; за руки.

Найменування літер

14. Неправильно: називати українські літери – як окремо, так і в складі абревіатур – на російський, у тому числі ненормативний, лад: вітамін [йе] (вітамін Е); команди групи [йе] (групи Е); [сешеа] (США). Останнім часом латинські літери називають на англійський лад: футбольні команди групи І, – говорить спортивний коментатор, маючи на увазі команди групи Е (в англійській абетці літера Е має назву [і:]). Але ж не всі шанувальники спорту в Україні володіють англійською мовою.

Правильно: називати букви так, як це прийнято в українській абетці: вітамін [є]; команди групи [є]. Латинські літери треба озвучувати так, як це традиційно робиться в Україні вже сотні років, – тоді спортивні уболівальники не плутатимуть команди групи Е з командами групи І.

Поняття граматики

15. Неправильно: у кличному відмінку до чоловіків з ім'ям на -ій звертатися, як до жінок, наприклад: Віталіє; Геннадіе; Сергіє. Так звучать у кличній формі жіночі імена на -я: Даріє; Вікторіє; Маріє.

Правильно: чоловічі імена на -їй у кличному відмінку закінчувати на -ію: Аркадію; Віталію; Геннадію; Мусію; Сергію.

16. Неправильно: надавати закінчення -ей запозиченим іменникам чоловічого роду на -ль у родовому відмінку множини, наприклад: взяти на борт 250 автомобілей; тексти пасквілей; починається кілька фестивалей. Так закінчуються відповідні слова в російській мові. А українською це те саме, що замість ковалів сказати ковалей.

Правильно: родовий відмінок множини запозичених іменників чоловічого роду на -ль закінчувати на -ів: 250 автомобілів; тексти пасквілів; кілька фестивалів.

17. Неправильно: не відмінювати прізвища на -ко, -енко, якщо вони належать особам чоловічої статі, наприклад: зустріч з Миколою Петренко; коментар Віктора Сидоренко; на думку пана Бутко. Такі чоловічі прізвища не відмінюються в російській мові.

Правильно: прізвища на -ко, -енко, які належать особам чоловічої статі, відмінювати як звичайні іменники II відміни: виступ Шпортька; зустріч із Петренком; коментар Сидоренка; на думку Бутка.

18. Неправильно: у складних числівниках від п'ятдесяти до дев'ятдесяти відмінювати обидві частини слова: п'ятидесяти; шестидесяти; семидесяти тощо. Так відмінюються числівники у російській мові.

Правильно: у числівниках п'ятдесят – дев'ятдесят відмінювати тільки другу частину слова: родовий відмінок – п'ятдесяти (ьох); давальний – п'ятдесяти (-ьом); орудний – п'ятдесятьма (ьома) тощо.

Не має бути звука (літери) [и] після числівникової частини і в складних іменниках типу шістдесятник, сімдесятиріччя.

19. Неправильно: після числівників два, три, чотири ставити іменники чоловічого роду в родовому відмінку однини із закінченням -а (-я), наприклад: два хлопця; три гола; тридцять два зуба; дві події — два коментаря; дві поетеси – два митця. Це теж явище, властиве російській граматиці.

Правильно: після числівників два, три, чотири ставити іменник чоловічого роду у формі множини: два хлопці; три голи; три представники; два коментарі; два митці; "Два Володьки" (поема В. Сосюри). Академічна граматика української мови робить виняток для іменників із суфіксом -ин, "який зникає у множині": два громадянина; три киянина". Проте українською краще сказати (написати) двоє громадян; троє киян; четверо селян, якщо вже два громадяни; три кияни; чотири селяни чомусь здаються поєднаннями, що не мають пра­ва існувати в літературній мові. А вони таки існують, наприклад: Два громадяни Ірландії переходять Антарктиду ("Голос України").

20. Неправильно: після прийменника по вживати іменники у формі множини у давальному відмінку: по заводам; по полям; ударив по воротам; завдати удари по терористичним таборам; по нафтовим підприємствам Югославії. Так говорять по-російськи.

Правильно: після прийменника поставити іменники у формі множини у місцевому відмінку із закінченням -ах (-ях): по заводах; по полях; по воротах; по нафтових підприємствах. Цього "українська граматика категорично вимагає", – писав визначний майстер української літератури і неперевершений знавець багатств української мови Борис Антоненко-Давидович.

21. Неправильно: надуживати прийменником по, який, за словами авторитетних російських мовознавців, поводиться експансивно і в російському мовленні. Під російським впливом цей прийменник намагається не лише витіснити інші українські прийменники, а й проникнути туди, де прийменник узагалі не потрібен: харчування, збалансоване по білкам, вітамінам, жирам і вуглеводам; автор кількох праць по історії медицини; заходи по оздоровленню економіки; міське управління по фізичній культурі і спорту; комітет по захисту навколишнього середовища.

Правильно: вживати ті прийменники або ж безприйменникові конструкції, які відповідають духові й нормам української мови: харчування, збалансоване за білками, вітамінами (щодо білків, вітамінів); праці з історії медицини; заходи для оздоровлення економіки; управління фізичної культури і спорту; комітет захисту середовища.

22. Неправильно: після прийменника понад ставити числівник у формі родового відмінка, наприклад: понад п'ятдесяти чоловік; понад шістнадцяти кубометрів; понад семисот кілометрів; Індія випускає найбільше фільмів у світі: щороку понад однієї тисячі. Таке ненормативне словосполучення почало поширюватися буквально декілька років тому, але вже встигло потрапити навіть у мовлення заокеанських радіожурналістів. Це словосполучення є калькою російського сполучення прийменника свыше з родовим відмінком числівника: свыше пятидесяти человек; свыше шестнадцати кубометров; свыше семисот километров; свыше тысячи.

Правильно: після прийменника понад ставити числівник у формі знахідного відмінка: понад п'ятдесят осіб; понад шістнадцять кубометрів; понад сімсот кілометрів; понад тисячу; понад вісімдесят тисяч уболівальників; понад двадцять учасників демонстрації.

23. Неправильно: після прислівників і прикметників у формі вищого ступеня вживати слова без прийменника: виступив краще всіх; вартість (автомобіля) на кілька порядків нижча світової; (товари) дешевші імпортних; що може бути привабливіше білих зубів? Таке поєднання – наслідок інтерференції російської мови, і воно ненормативне.

Правильно: після прислівників і прикметників у формі вищого ступеня вживати прийменники за, від, над, проти, сполучники ніж, як: виступив краще за всіх (від усіх; над усіх); вартість, нижча за світову (від світової; проти світової; ніж світова; як світова); товари, дешевші за імпортні (від імпортних; ніж імпортні; як імпортні); привабливіше за білі зуби (від білих зубів; над білі зуби; ніж білі зуби; як білі зуби). Чи потрібно за такого багатства рідної мови заглядати в комори чужої?

24. Неправильно: використовувати слово самий для творення форми найвищого ступеня прикметників і прислівників, наприклад: самий рентабельний; один із самих визначних пам'ятників; самий шанований діяч; саме краще не вступати в бійку. Це суржикова форма.

Правильно: вживати просту (синтетичну) форму найвищого ступеня прикметника чи прислівника: найрентабельніший; один із найвизначніших пам'ятників; найшанованіший діяч; найкраще не вступати в бійку. Можна скористатися також складеною (аналітичною) формою найвищого ступеня зі словом найбільш (найменш): найбільш рентабельний; один із найбільш визначних; найбільш шанований.

25. Неправильно: будувати словосполучення за російськими моделями поєднання слів: подякуємо вас усіх; вибачте мене.

Правильно: будувати словосполучення за законами українського синтаксису: подякуємо вам усім; згідно з угодою; вибачте мені. Якщо допускаються варіанти поєднання слів, то бажано надавати перевагу тому з них, який у словнику подано на першому місці. Отже, краще сказати не сміятися над безробітними; знущаєтесь наді мною; кепкувати над такими гаслами; одружитися на принцесі, а сміятися з безробітних; знущаєтесь із мене; кепкувати з гасел; одружитися з принцесою.

Поняття лексики і фраземіки

26. Неправильно: вживати українські слова у невластивих їм значеннях, наприклад: як він відноситься до цієї теорії?; усім відоме її відношення до журналістів; соціальне положення погіршується; наказав воротаря; він являється нападаючим; я рахую, що він у другому турі програє вибори; вона живе на одну пенсію. Всі виділені слова в українській мові існують, але в таких значеннях не вживаються. Ці значення їм додали мовці за аналогією до співвідносних слів російської мови. Так, слово один (одна; одно; одні) у російській мові вживається в обмежувальному значенні. Коли по-російськи говорять: У меня одна мать; Я живу на одну стипендию, то це означає, що у мовця немає нікого з близьких родичів, крім матері, що він живе тільки на стипендію, а інших доходів не має. Якщо ж українською хтось говорить У мене одна мати; Я живу на одну стипендію, то це провокує запитання: А скільки матерів може бути у людини? А хіба хтось отримує дві стипендії?

Правильно: вживати українські слова у значеннях, зафіксованих у нормативних словниках української мови: як він ставиться до цієї теорії?; усім відоме її ставлення до журналістів; соціальне становище погіршується; покарав воротаря; він нападник (він є нападником – якщо цю функцію футболіст виконує тимчасово); я вважаю, що...; вона живе тільки на пенсію або вона живе на саму пенсію.

27. Неправильно: вживати в українському мовленні російські слова, фонетично і/або морфологічно перекручуючи їх на український лад: у любій рекламній казці; у сто разів подорожчавший хліб; у мідному замку заточена принцеса; це відволікає від вирішення важливих проблем.

Правильно: користуватися власне українськими словами або їх субститутами, тобто замінниками з тим же значенням і функцією: у будь-якій рекламній казці; хліб, що подорожчав у сто разів; у мідяному замку ув'язнена принцеса; відвертає увагу (відриває) від розв'язання важливих проблем.

Якщо в процесі усного мовлення потрібне українське слово не спадає на думку, то можна вжити російське слово, супроводивши його ремаркою або/і попросивши партнера допомогти підшукати український відповідник, наприклад: Це, як кажуть по-російськи, "отвлекает" від розв'язання важливих проблем; Це "отвлекает" (даруйте, не можу пригадати, як це звучить українською, – допоможіть, будь ласка!) від розв'язання важливих проблем.

28. Неправильно: калькувати сталі звороти російської мови, наприклад: Сергій успішно здав іспити і поступив до інституту; інформацію вирішили прийняти до уваги. Це суржик: російські звороти з українською фонетикою.

Правильно: вживати українські сталі звороти: участь беруть; склав іспити і вступив до інституту; інформацію постановили взяти до відома.

29. Неправильно: вживати у калькованому вигляді російські прислів'я, приказки, "крилаті слова": Буде і на нашій вулиці свято; Вік живи – вік учись; Два чоботи – пара; На всі руки майстер; Не май сто гривень – май сто друзів; Після дощику в четвер; А віз і нині там.

Правильно: використовувати багатства української фраземіки, створені впродовж віків нашим народом і майстрами українського слова: Колись і на нас сонечко гляне (Буде й на нашому тижні свято); Не вчися розуму до старості, але до смерті; Могила мишу родила (3 великої хмари малий дощ); Обоє рябоє; У нього руки на всі штуки; Не май сто кіп, як сто друзів; На Миколи і ніколи; А хура й досі там (Л. Глібов).

30. Цитувати зарубіжних авторів, наводити фрагменти з їхніх текстів, поетичні рядки тощо треба або мовою оригіналу, або ж українською, аби не склалося враження, що не тільки Крилов і Достоєвський, але й Гомер, Конфуцій, Шекспір, Сервантес, Гете, Міцкевич, Петефі, Гашек писали російською або ж що їхні твори не перекладалися українською.

У величезному масиві помилок, яких припускаються мовці, наведені в цій лекції приклади становлять незначну частку. Але вони належать до помилок з найвищою частотністю в українському мовленні.

Коли пригадати важливу статистичну константу: 100 найчастотніших слів покривають 25% будь-якого тексту і перенести це на помилки, то можна бути певним, що навіть цей обмежений матеріал спричиниться до помітного піднесення нормативності й культури, а опосередковано – й етикетності мовлення. Звичайно, якщо буде взятий до уваги.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Контрольні запитання

1. Чому типові мовленнєві помилки розглядаються в підручниках і посібниках з культури спілкування й комунікативного етикету?

2. Які є причини відхилень від нормативності в українському мовленні?

3. Які фонетичні помилки найчастіше трапляються в українському мовленні?

4. Які граматичні правила часто порушують мовці?

5. Які є типи помилок у вживанні української лексики і фраземіки?

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 18

ТЕМА: Одяг та його значення для ефективності спілкування. Культура спілкування

Актуальність

Деякі люди вродливі від природи, а інші менш привабливі. Можна було б гадати, що тут нічого не вдієш. Проте ця думка хибна, бо людина може значно змінити свою зовнішність, вдало підібравши одяг. Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовуються» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування. Саме культура спілкування та розвиток етичних взаємостосунків медичних працівників характеризує рівень розвитку колективу.

Мета:

Знати визначення поняття «культура спілкування»; аспекти спілкування; значення одягу для ефективності спілкування

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти розкрити у чому полягає суть культури спілкування та значення одягу для процесу спілкування. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

1. Одяг і його значення для ефективності спілкування

Старе прислів’я “одяг робить людину” не втратило своєї актуальності і в наш час. Безсумнівно, перше враження про людину складається саме з її одягу, зачіски, манери поведінки. Одяг може багато повідомити про людину. Наприклад, про її плани на сьогодні: здійснити екскурсію, піти на риболовлю, відвідати театр, зайнятися спортом уміння зі смаком одягатися може значно скоригувати фізичні вади, і навпаки, позбавлений смаку одяг може зіпсувати природну привабливість людини.

Одяг має дуже велике значення у спілкуванні. У партнера по спілкуванню може скластися негативне ставлення до іншої людини ще до того, як вона вимовить перше слово. Якщо людина одягнена неохайно, і навпаки, приємне враження справляє людина, одягнена зі смаком, акуратна.

В одязі також виявляються суперечності в поглядах молодого та старшого поколінь. Молоде покоління протиставляє себе старшому, що найчастіше виявляється в іншому одязі, інших зачісках, іншій поведінці і манері говорити. Молодим людям слід ураховувати, що зберегти свою оригінальність, зокрема в манері одягатися, вони можуть передусім у групі однодумців.

Після закінчення навчання молоді люди починають працювати в різних установах, на виробництві. Вони стають членами нової групи людей з іншими поглядами та критеріями. Щоб швидше влитися в колектив і налагодити ділові стосунки зі співробітниками необхідне вміння пристосуватися до нових умов, інакше молоді люди неодмінно зустрінуться з труднощами, якщо намагатимуться вирізнятися одягом або поведінкою.

Одяг людини впливає не лише на тих, з ким вона спілкується, а й на неї саму. Якщо людина гарно і зручно вдягнена, то це додає їй упевненості. Одяг впливає також на виступ доповідача. Гарний одяг, підібраний зі смаком, надає впевненості і справляє хороше враження на слухачів.

Справляти позитивне враження, досягати популярності у групі можна лише в тому випадку, коли зовнішній вигляд людини, її поведінка і манери відповідають уявленням і неписаним правилам певної групи.

Але є люди, яких сприймають позитивно в усіх суспільних групах. Їм властиві такі якості, як весела вдача, тактовність, чуйність, стриманість, і вони досягають популярності в основному внаслідок того, що вміють пристосувати свою поведінку до неписаних правил тієї або іншої групи.

Вивчаючи вплив одягу на ефективність спілкування, не можна заперечити, як важливо мати гарний і сучасний вигляд. Але не слід вважати, що головне в одязі – це його відповідність моді. Мода швидко змінюється, і встигати за нею дуже важко. Щоб одяг прикрашав людину, треба насамперед, щоб він відповідав місцю і часові. Так, наприклад, святкова вечірня сукня недоречна на робочу місці, як і робочий одяг недоречний в урочистих випадках. Кожна людина повинна прагнути до свого стилю в одязі. Цей стиль має виявляти індивідуальність, приховувати вади, підкреслювати переваги. Всі деталі одягу мають створити одне ціле. Це велике мистецтво, і, доклавши певних зусиль, опанувати його може кожна людина. Якщо взяти до уваги, що щастя людини у спілкуванні з іншими, то варто зробити все для того, щоб спілкування це було приємним, давало людині справжню насолоду. Невміння спілкуватися спричиняє конфлікти та може зробити людину нещасливою, замкненою, одинокою.

Часто людині вистачає одного погляду для висновку про особистість партнера по спілкуванню, оскільки його манери, постава, хода, одяг, прикраси дають багато різноманітної інформації про характер, ставлення до себе, навіть про ділові якості. Всі ці елементи свідчать про зовнішню культуру особистості.

Зовнішня культура – видимі, візуально сприйнятні елементи, що характеризують особистість.

При першій зустрічі з людиною передусім звертають увагу на її одяг. Якщо він свідчить про невибагливий смак, низьку культуру, неповагу до себе та оточення, то від такої людини мало хто сподіватиметься конструктивної співпраці.

Мистецтво вдягатися полягає у виборі одягу, відповідного до певної ситуації, та підборі його ансамблю. Першою вимогою є доречність. Кожний вид одягу має своє функціональне призначення. Так, джинсовий костюм зручний для туризму, відпочинку і недоречний у театрі чи на офіційному прийомі. У дорогому костюмі не варто їхати на риболовлю. Недоречне також поєднання різностильових елементів одягу, наприклад до вечірньої сукні не пасують кросівки, а джинси – до класичного піджака. Ансамбль одягу – це гармонійне поєднання його елементів за призначенням, кольоровою гамою, стилем, пропорціями, елегантністю та зручністю, характером та віком людини.

Кольорову гаму слід підбирати з урахуванням усіх деталей одягу. Її поділяють на основні (сукня, костюм, пальто, плащ) і додаткові (взуття, капелюх, шарф, сумочка, рукавички, прикраси). У костюмі можна використати не більше двох-трьох кольорів, а колір основної деталі повинен контрастувати з додатковими. У жіночому одязі контрастують червоний і білий кольори, червоний, чорний і білий, зелений і жовтий, зелений з коричневим тощо. Поєднання кольорів у чоловічих костюмах консервативніші, однак і тут можливі варіанти. Менеджер добре виглядає в костюмі нейтральної кольорової гами в діапазоні від чорного до білого кольорів.

Існує кілька стилів одягу: спортивний, «мілітарі», діловий тощо. Спортивному стилю властивий вільний покрій. Як правило, це піджаки з накладними кишенями, широкі штани-бріджі, різноманітні футболки тощо. Для стилю «мілітарі» характерне використання захисної кольорової гами, простої грубої тканини, подібної на військову, аплікації й нашивки, багато накладних кишень тощо.

Покрій ділового одягу консервативніший: одно- або двобортний піджак, прямі штани. Обов’язкова для такого костюма краватка, відповідними мають бути тканина і кольорова гама деталей. Саме такого стилю має дотримуватись ділова людина.

Одяг повинен бути зручним. У процесі спілкування не варто, наприклад, постійно поправляти його деталі, слід триматися впевнено не відволікаючись від розмови.

Зовнішній вигляд ділової людини залежить і від зачіски. Чоловікам слід дбати про те, щоб волосся було чисте й підстрижене. Нині ділові чоловіки віддають перевагу коротким зачіскам. Бажано мати виголене обличчя.

Ділова жінка має вкладати волосся у просту зачіску, адже надто вишукана зачіска потребуватиме постійного піклування, що відволікатиме від спілкування. Недоцільно перебувати на роботі з довгим розпушеним волоссям, яким би гарним воно не було.

Чоловікам і жінкам можна користуватися парфумами, які слід підбирати індивідуально, відповідно до власного стилю і смаку. Краще якщо вони дорогі, з приємним ароматом, ніж дешеві і різкі.

Важливими складовим іміджу людини є її постава і хода. При правильній поставі шия і голова повинні природно продовжувати тулуб, підборіддя підняте трохи догори, живіт підібраний, руки опущені вздовж тулуба, кисті рук і пальці розслаблені. Така постава символізує відмінний фізичний стан, діловитість і цілеспрямованість.

Хода має бути вільною, ритмічною, зібраною, символізувати рішучість і впевненість.

2. Культура спілкування

В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові культурні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у загальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду загальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування.

Два аспекти культури спілкування. У культурі спілкування є два взаємопов'язаних аспекту: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний.

Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відношень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілкування – її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура»).

Існують окремі загальні норми людських відношень, що склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але поведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей.

Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої і внутрішньої культури.

На характер взаємин між людьми впливають уміння і навички спілкування, особливо здатність людини змінити свої перші враження про співбесідника, які іноді формуються за зовнішніми даними (манера поведінки, культура мовлення, одяг, зачіска). Перше враження може виявитися помилковим, бо інформація обмежена тільки тим, який вигляд має людина.

Для культури спілкування велике значення мають вихованість людини, її делікатність, такт, уміння враховувати почуття і настрої інших, привітність і доброзичливість.

Культура спілкування людей у різних ситуаціях ґрунтується на дотриманні певних правил, що їх виробляло людство протягом тисячоліть. Ці правила визначають форми спілкування, регламентовані суспільством, і мають назву етикет. Він містить як технічні аспекти спілкування, тобто правила, що стосуються лише зовнішнього боку поведінки, так і принципи, невиконання яких тягне за собою осуд і навіть покарання. Багато правил етикету стали невід'ємними елементами культури спілкування.

Одним із вимог зовнішньої культури поведінки є вимога взаємної ввічливості. Це перш за все стосується необхідності вітати один одного, не проявляючи при цьому фамільярності. Молода людина, вітаючи похилу людину, жінку або обличчя старше себе по посаді або спілкуючись з ними, повинна вставати. Дуже важливо бути стриманим та тактовним, володіти собою та рахуватися з бажанням інших людей. Спілкуючись з колегою, особливо старшим за себе, необхідно вміти слухати співбесідника, не заважаючи висловлювати йому те, що він думає, а потім, якщо в цьому є необхідність, спокійно висловити, але без грубості та особистих випадів, бо це не сприяє з’ясуванню питань, а навпаки говорить про безтактність та нестриманість. Нетактовний та недоречний гучна розмова у медичних закладах, не говорячи вже про спробу з’ясування особистих стосунків.

Стриманість та відчуття такту необхідні у стосунках з колегами, які пригнічені особистими хвилюваннями. Безтактно питати в них про причини поганого настрою, “лізти у душу”. Вміння дорожити своїм та чужим часом є зовнішнім виявом внутрішньої зібраності та дисциплінованості людини.

Зовнішній бік ділових стосунків регламентує службовий етикет. Так, складовими медичного етикету є: дотримання правил хорошого тону, правил благопристойності, відповідного зовнішнього вигляду (чистота одягу, білий, гарно випрасуваний халат і шапочка).

Людина, яка володіє справжньою культурою спілкування, виявляє її всюди: на роботі, на відпочинку, в сімейному колі і громадських місцях. Уміння людей передавати свої думки і почуття іншим людям, уміння не лише говорити, а й слухати, виявляти розуміння і доброзичливість, співчуття і увагу складають культуру повсякденного спілкування.

Дейл Карнегі у книжці "Як здобувати друзів і впливати на людей" дає такі рекомендації: "Намагайтеся, щоб Ваш співбесідник говорив більше, ніж Ви; будьте добрим слухачем. Заохочуйте інших розповідати Вам про себе; ведіть розмову в колі інтересів Вашого співбесідника".

Справжню культуру міжособистісних стосунків визначають етичні норми поведінки особистості. У повсякденних стосунках з іншими людьми в процесі спілкування велику роль відіграють самооцінка особистості, концентрація уваги, здатність людини стати на позиції партнера.

При розгляді проблеми етики поведінки медичних працівників можна виділити такі основні положення:

• дотримання правил внутрішньої культури – правила ставлення до праці, дотримання дисципліни, бережливого відношення суспільного майна, дружелюбність, відчуття колективності;

• дотримання правил зовнішньої культури поведінки – правила порядності, пристойності, гарного тону, відповідного зовнішнього вигляду (зовнішня опрятність, необхідність слідкувати за чистотою свого тіла, одягом, взуття, відсутність зайвих прикрас та косметики, білий халат та медичний чепчик). Ці складові складають медичний етикет. До правил зовнішньої культури відноситься також форма привітання та вміння тримати себе серед колег та хворих, вміння вести бесіду відповідно обстановці та умовам.

Однією з важливих характеристик є самооцінка, тобто уміння оцінити себе, свою діяльність, своє місце в групі і своє ставлення до інших. Самооцінка дає можливість людині аналізувати свої дії і вчинки. Вона залежить від вихованості і культури.

Спілкування людей починається із сприймання одне одного. Спілкування буде розвиватися ефективно, якщо перше враження викликає почуття симпатії. У випадку антипатії можуть виникнути психологічні бар'єри в спілкуванні. В будь-якому разі спілкування має будуватися з урахуванням індивідуальних особливостей і особистісних рис тих, хто спілкується.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Контрольні запитання

1. Розкрийте значення одягу для спілкування.

2. Що таке культура спілкування?

3. Охарактеризуйте аспекти культури спілкування.

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 19

ТЕМА: Етапи безпосередніх взаємин між медичною сестрою та пацієнтом

Актуальність

Міжособистісні стосунки між медичною сестрою та хворим будуються за принципом практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої, ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні сумління і чесність. Довіра є обов'язковим компонентом у діяльності будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах медичної сестри та хворого є успіхи у лікувальному процесі.

Мета:

Знати основні компоненти до співробітництва між медичною сестрою та пацієнтом; стадії взаємовідносин медичної сестри та пацієнта

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти розкрити у чому полягає суть взаємовідносин між медичною сестрою та пацієнтом. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

Щоб завоювати довіру пацієнта, медичній сестрі недостатньо бути просто фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних випадках, і вони переважають, медична сестра може завоювати довіру хворого з першого знайомства, а в інших – ніколи.

Відомо, що під час перших контактів медичної сестри з хворим виникає інтерференція знання медичної сестри і незнання або напівзнання хворого. Тому кожна розмова медичної сестри з хворим має включати в себе елементи медичної освіти і перш за все відомості про характер захворювання, обґрунтування плану лікування та передбачення його наслідків.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така "відкритість" відносин між медичною сестрою і хворим дає змогу розв'язати найрізноманітніші проблеми – від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.

Взаємовідносини медичної сестри і хворого – це не просто обмін інформацією, це – частина лікування.

У повсякденній діяльності медичної сестри часто виникають конфлікти утилітарної етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки, а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов'язку, "клятві Гіппократа", дотримуватися прав людини тощо.

Усе розмаїття підходів до співробітництва медичної сестри та хворого складається із чотирьох головних компонентів:

а) Підтримка – одна із найважливіших умов правильних взаємин медичної сестри і хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення медичної сестри бути корисним для хворого. Одначе це не означає, що медична сестра повинна взяти на себе всю відповідальність за стан здоров'я і настрій хворого. Тут повинні допомагати й сім'я та близькі друзі хворого. Однак головні ресурси, вірогідно, приховані у самому хворому, їхнє повне розкриття й використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: медична сестра своїми діями прагне допомогти, а не намагається примусити.

б) Розуміння хворого з боку медичної сестри – це підґрунтя, на якому закріплюється довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у свідомості медичної сестри і вона їх активно осмислює. Розуміння може бути виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та інтонація здатні демонструвати як порозуміння, так і відстороненість, незацікавленість. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника медичної сестри на його супротивника.

в) Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне – продемонструвати, що її слова є вагомими для медичної сестри: необхідно визнати значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений на з'ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до нього медичної сестри. Часто все, що вимагається від медичної сестри, – це активно проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко запам'ятати ім'я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як закріпити довіру до медичної сестри, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні розмови – означає продемонструвати неповагу до нього.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів, рентгенограми тощо, покажіть, наскільки корисною виявилася ця інформація, тоді у такий спосіб виникне позитивний зворотний зв'язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок медичної сестри є здатність до принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково почув, як медична сестра насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього не забуде і не пробачить.

г) Співчуття – ключ до співпраці між медичною сестрою та хворим. Необхідно вміти поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима. Співчуття – це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів іншого на свою духовну сферу. Співчувати – значить відчувати іншого всім своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Медична сестра повинна терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється, давати можливість обговорювати причини і наслідки хвороби, його майбутнє. Співчуття можна висловити досить просто, поклавши руку на плече хворого, що створює певний позитивно-емоційний настрій, на якому можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зовсім не означає "панібратства" або "вседозволеності". Певна "дистанція" (непомітна для хворого) між медичною сестрою та хворим повинна завжди витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин (коли хворий забажає використати добрі стосунки з медичною сестрою у своїх недобропорядних цілях) буде гарантувати медичній сестрі збереження свого авторитету й гідності та створюватиме сприятливі умови для "відступу" і надійної "оборонної позиції".

Налагоджені стосунки медичної сестри і хворого не тільки цілющі самі по собі, вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад, від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто готовність виконувати лікарські рекомендації. Бажання співпрацювати зі своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити спосіб життя.

Клінічна практика переконливо довела, що у переважній більшості випадків встановлюються добрі взаємовідносини медичної сестри і хворого, адже самі хворі прагнуть до плідної співпраці з медичною сестрою. Одначе зустрічаються й такі випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідоме не бажають такої співпраці, а медичній сестрі, з огляду на його професійні обов'язки, необхідно все ж таки віднайти "спільну мову" з категоричними хворими.

Є чотири фази (стадії) взаємин між медичною сестрою та пацієнтом:

1. Фаза попередньої взаємодії (встановлення комунікативного контакту).

2. Вступна, або орієнтацій на фаза (встановлення довіри).

3. Робоча фаза, під час якої медсестра допомагає пацієнту:

а) опанувати свої тривоги, вселити впевненість і оптимізм;

б) прищепити незалежність та самовідповідальність;

в) розробити конструктивні механізми подолання труднощів.

4. Завершальна (кінцева) фаза (підведення підсумків або прийняття рішення).

Під час бесіди медсестра повинна мати:

1. Для встановлення конку (якщо можна) використовувати дотик, що добре заспокоює людей під час стресів.

2. Зберігати конфіденційність (обов’язкова умова бесіди).

3. Мати добрий зоровий контакт.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Контрольні запитання

1. Згідно деонтологічної етики назвіть загально визначені етичні принципи?

2. Розкрийте суть головних компонентів співробітництва медичної сестри та пацієнта: а) підтримка; б) розуміння; в) повага; г) співчуття.

3. Охарактеризуйте основні стадії взаємин між медичною сестрою та пацієнтом.

4. Що повинна пам’ятати медична сестра під час бесіди з пацієнтом?

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 20

ТЕМА: Класифікація типів пацієнтів

Актуальність

Хворі по-різному реагують на госпіталізацію у лікарню, перебування в ній, лікування, режим, вимушену бездіяльність, обмеження особистої свободи і спілкування з іншими хворими. Медичному працівникові дуже важливо знати психологію хворих.

Мета:

Знати типи пацієнтів, у чому полягає суть, вміти давати характеристику кожному типові пацієнту.

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти визначати індивідуальні особливості кожного типу пацієнту, характеризувати. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

З точки зору клінічної психології (науки про закономірності розвитку функціонування психіки хворої людини) існують різноманітні класифікації типів пацієнтів. У медичному середовищі поширеною є така клінічна класифікація:

1. Підозріливі (тривожно-підозріливі). Вони прагнуть довідатись усе про свою хворобу від сусідів по палаті, медичного персоналу, знайомих, із медичних книг. Але набуті ними напівзнання не сприяють заспокоєнню (нерідко вони є більш шкідливими, ніж незнання). Незважаючи на скептичну настроєність, такі хворі легко піддаються навіюванню в межах кола неприємних думок, що стосуються їхньої недуги. Вони не можуть позбутися своїх нав’язливих страхів і вигаданих хвороб, хоч і розуміють їх необґрунтованість, а часом і безглуздість. У таких хворих часто бувають уявні гастрит, виразка шлунка, холецистит, захворювання серця.

2. Боягузливі – різновид підозрілих. Здебільшого це люди, які погано знають медицину. Їх діагнози обмежуються словами “печінка”, “серце”, “голова”, іноді з уточненням – “рак”, “інфаркт”, “гіпертонія”. Але йти до лікаря вони уникають через побоювання, що вигаданий діагноз може підтвердитись.

3. Уявні (істеричні) хворі відрізняються від боягузливих тим, що вони охоче йдуть до лікарів, піддаються різним, часто неприємним, діагностичним маніпуляціям, наприклад рентгенівському дослідженню шлунка, взяттю шлункового соку, дуоденальному зондуванню, іригоскопії, акуратно роблять усі призначені аналізи. Незважаючи на негативні результати всіх досліджень і запевнення лікарів, що підозрюваної недуги немає, ці хворі іноді роками відвідують кабінети поліклінік.

4. Ліниві – це справжні хворі, здебільшого хронічні. Оскільки хвороба не тяжка, вони не вважають її серйозною. Призначені ліки приймають від випадку до випадку, «коли пригадують» або після багаторазових нагадувань. Вони часто не дотримуються рекомендованого режиму (наприклад, не роблять фізичної зарядки, лікувальної гімнастики не здійснюють щоденних прогулянок), призначеної дієти, не відмовляються від куріння, вживання алкогольних напоїв. Словом, не виконують усього того, що потребує хоча б найменших зусиль волі або пов’язане з відмовою від звичок.

5. Заглиблені у хворобу (іпохондричні) – хворий підкорився своїй недузі, звикся з нею, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі приписи і рекомендації лікарів. Його день розписаний по годинах. На спеціальному аркуші розмічено час приймання ліків, відвідування поліклініки для приймання фізіотерапевтичних процедур, дні прийому в лікаря. Хворий систематично кілька разів на день, вимірює температуру, рахує пульс, дуже цікавиться результатами багаторазово повторюваних аналізів.

Цей пацієнт надмірно уважний до свого здоров'я, цікавиться аналізами всіх лабораторних досліджень, необґрунтовано припускає наявність в себе найрізноманітніших захворювань, читає-спеціальну літературу. Варто пам'ятати, що іпохондрія – поняття збірне. Іпохондрична реакція як надмірна занепокоєність своїм здоров'ям не завжди обумовлена соматичним захворюванням, іпохондричний синдром може бути і невротичного походження. У цьому випадку фізичні скарги є симптомами неврозу і не мають органічної основи, висловлюючи "страждання душі на мові органа". Існує поняття і ятрогенної іпохондрії, коли пацієнт перекручено витлумачує сказане персоналом або медичний працівник дійсно був необережний, розмовляючи з тривожним хворим про важкий діагноз його захворювання, і викликав при цьому нездорову фіксацію уваги пацієнта на своїх тілесних відчуттях, посилюючи страх втрати здоров'я або смерті.

6. Активні. Це позитивний тип хворого. Він тверезо ставиться до свого захворювання, не засмучується, не вимагає надмірної уваги до себе. Спокійно і сумлінно виконує всі призначення, активно допомагає лікарю у боротьбі з недугою. Настрій у нього рівний, бадьорий: він упевнений у своєму видужанні й терпляче чекає його. Такий хворий швидко звикається з лікарняним режимом, сусідами по палаті. Вимушена бездіяльність не обтяжує його. Він знаходить собі заняття: читає, пише, щось майструє, при можливості допомагає іншим хворим у палаті.

До цієї ж категорії належить більшість невиліковних хворих, приречених на інвалідність: паралізовані, ті, що втратили кінцівки, сліпі. Вони не підкоряються своїй недузі.

7. Вередливі, метушливі. Дратівливість властива багатьом хворим внаслідок їхньої недуги, вимушеного перебування в лікарняній палаті та багатьох інших обставин. Але серед різних хворих виділяється категорія метушливих, нетерплячих. Здебільшого це молоді люди, пов’язані з фізичною працею або з машинами та іншою технікою. Такі хворі чекають від медицини і вимагають від її представників швидкого «ремонту». Їм ніколи чекати, поки зламана кістка зростеться, і вважають, що уламки можна склеїти або зварити, як зварюють металеві конструкції. Ці хворі завжди в претензії до лікарів і конфліктують з ними. Вони порушують встановлений режим. Це в них ламаються гіпсові пов’язки, розв’язуються бинти і трапляються різні «аварії». Вони твердять, що медична сестра робить ін’єкції не так, як треба, і не туди, куди слід, дає не ті ліки. Своєю метушливістю і нетерпінням вони часто самі затримують своє видужання і виписання з лікарні.

8. Аграванти і симулянти. Агравацією називають свідоме перебільшення симптомів хвороби. Симуляція – це пред’явлення вигаданої, удаваної хвороби. І те, і друге трапляється не так рідко. До агравації схильні істеричні особи. При дослідженні вони охкають, стогнуть, дригаються від кожного дотику. Скарги їхні перебільшені. Практично межу між агравацією і симуляцією не завжди легко провести.

У більшості випадків за допомогою агравації і симуляції хворі хочуть добути якісь вигоди або переваги: отримати або продовжити лікарняний листок, пенсію або компенсацію за виробничу травму, додаткову житлову площу відповідно до характеру захворювання, придбати путівку на курорт.

Справжні симулянти завжди набридливі й нерідко нахабно настирливі. Вони не упиняються перед будь-якими перешкодами для досягнення своєї мети.

9. Дисимулянти. Дисимуляція – це приховування своєї хвороби або фізичної вади. Найчастіше дисимілюють особи, які вступають до вузів та інших організацій і закладів, а також душевнохворі. Так, нерідко дисимулюють депресивний стан хворі на маніакально-депресивний психоз, домагаючись передчасного виписання з лікарні (іноді з метою самогубства).

10. Адекватні. Їх поведінка відповідає гармонійному типу реагування на хворобу.

11. Гармонійний – характеризується правильним, раціональним ставленням до хвороби, прагненням активно сприяти лікуванню, а при несприятливому прогнозі – переключенням уваги на інші справи й інтереси.

12. Тривожно-депресивний – у цих хворих переважають тривога та пригніченість, безперервний неспокій щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень. Сумніви в ефективності лікування поєднуються з вимогами ознайомлення з об'єктивними даними обстеження, постійним пошуком нових засобів лікування, наміром знайти додаткову інформацію про хворобу та методи лікування.

Завжди хвилюється. Стиль поведінки цих пацієнтів відрізняється підвищеною тривожністю. Прийнято розрізняти ситуаційну тривогу, пов'язану з конкретною ситуацією (наприклад, тривога перед іспитами, будь-якою життєво важливою подією), і так звану особисту тривожність, що є індивідуальною властивістю особистості. Дуже часто такі пацієнти мають тривожний тип особистості. Вони відрізняються боязкістю, покірністю, невпевненістю в собі. їхня надмірна боязливість часто виражається в так званій соматизації страху: у них легко виникають різноманітні вегето-судинні реакції (непритомність) при проведенні діагностичних і лікувальних процедур. З ними необхідно провести підготовчу психокорекцію, іноді звернувшись за допомогою до спеціаліста – медичного психолога.

13. Депресивний пацієнт. Такий пацієнт пригнічений, ізольований від оточуючих, відмовляється від розмови з іншими пацієнтами і персоналом, погано вступає в контакт. Він настроєний вкрай песимістично, тому що втратив віру в успіх лікування і видужання. З цим типом поведінки ви можете зустрітися у важко і невиліковно хворих. Проте депресивна поведінка може бути обумовлена й іншими причинами, що лежать поза колом фізичного захворювання. В роботі з такими пацієнтами обов'язково бере участь медичний психолог, але це не означає, що сестринський персонал не може допомогти такому хворому. Чинники психологічного впливу всіх медичних працівників: сестер, молодшого медичного персоналу є дуже важливими, навіть якщо зовнішньо це не виявляється в реакціях хворого. Оптимізм медичного персоналу, віра у видужання пацієнта мають для нього велике значення. Дуже корисними є стимуляція активності хворого, залучення його до догляду за іншими хворими, виконання нескладних доручень.

14. Обсесивно-фобічний (нав'язливо-тривожний) – при цьому варіанті тривожна нерішучість більше стосується не реальних, а можливих ускладнень хвороби, а також малореальних життєвих утруднень, пов'язаних із недугою. Уявні побоювання хвилюють більше, ніж реальні.

15. Неврастенічний – для хворих характерні спалахи дратівливості при появі болю, стражданнях, нетерплячість із нездатністю чекати результатів лікування.

16. Дисфоричний (гнівливий) – хворі цієї групи відзначаються пригнічено-злісним настроєм із схильністю до спалахів крайньої невдоволеності, вимагають до себе особливої уваги. Скрупульозно виконують призначення, але, разом із тим, з підозрою і недовірою ставляться до нових призначень.

17. Ейфоричний – підвищений настрій хворих сприяє легковаж­ному ставленню до недуги та лікування. Нерідко необґрунтовано вони надіються на те, що «само все обійдеться». Тому порушують режим, навіть якщо це призводить до загострення перебігу хвороби.

18. Анозогнозичний – для цих хворих характерне активне відкидання думки про недугу та її можливі наслідки. Прояви хвороби оцінюються як «несерйозні відчуття», тому вони нерідко відмовляються від обстеження та лікування або обмежуються самолікуванням.

19. Апатичний – цим хворим властива повна байдужість до хвороби, своєї долі та наслідків лікування. Вони втрачають інтерес до життя, до всього, що раніше їх цікавило. Пасивно підкоряються процедурам та лікуванню, якщо їх до цього спонукають близькі.

20. Егоцентричний – хворобливі прояви цієї групи виставляються на показ близьким з метою оволодіти їх увагою до себе, супроводжуються вимогами особливого піклування про них.

21. Зневажливий – хворий недооцінює серйозність захворювання, не лікується, не береже себе, відносно прогнозу виявляє необґрунтований оптимізм.

22. Нозофобний – хворий надто боїться своєї недуги, повторно обстежується, змінює лікарів. Він більш-менш розуміє, що його страхи перебільшені, але не може боротись з ними.

23. Нозофільний – пов'язаний з певним заспокоєнням і приємними відчуттями при недузі, оскільки хворий не повинен виконувати свої обов'язки, діти можуть бавитись і мріяти, дорослі читати або займатись улюбленою справою. Сім'я виявляє приємну увагу до хворого і турбується про нього.

24. Утилітарний – є вищим проявом нозофільної реакції. Він може бути зумовлений трьома мотивами: а) отримати співчуття, увагу і краще ставлення до себе; б) знайти вихід з неприємної ситуації, якою може бути тюремне ув'язнення, військова служба, ненависна робота, необхідність платити аліменти; в) отримати матеріальні вигоди: пенсію, відпустку, вільний час.

Утилітарна реакція буває більш або менш свідомою, вона може базуватись на нетяжкому і несерйозному захворюванні, а інколи спостерігається у здорових людей. Це проявляється агравацією і симуляцією.

25. Пацієнт, який має підвищені безпідставні підозри. Стиль поведінки цих пацієнтів відрізняється настороженістю і підозрілістю стосовно медичного персоналу і лікування в цілому. Якщо з'ясовується, що таким же чином ці люди поводяться й у повсякденному житті, цілком можливо, що мова йде про так звану психопатію. Тоді потрібна консультація спеціаліста в галузі медичної психології. У будь-якому випадку перед тим, як починати лікування, необхідно подолати бар'єр недовіри і відчуженості пацієнта.

26. Демонстративний пацієнт. Цей пацієнт намагається справити враження на навколишніх, відчуває постійну потребу у співчутті та увазі. Він насолоджується своїми стражданнями, відчуває "нестерпні муки" і вимагає до себе підвищеної уваги. Демонстративний характер поведінки такого пацієнта, перебільшений опис своїх скарг, самовихваляння можуть викликати негативне ставлення до нього навколишніх, бажання довести, що він "далеко не вмираючий". Проте при роботі з таким пацієнтом не варто "викривати" його, краще апелювати до "героїзму" і стійкості його характеру. Нехай пацієнт одержить від вас необхідну частку визнання.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Дайте правильну відповідь:

1. У хворого підвищений, ейфоричний настрій, він легковажно ставиться до недуги та лікування. Надіється, що “само все обійдеться”, тому порушує режим, що призводить до загострення перебігу хвороби. Який тип реагування на недугу?

А. Утилітарний.

В. Анозогнозичний.

С. Неврастенічний.

Д. Ейфоричний.

Е. Дисфоричний.

2. Хворий прагне співчуття, уваги, кращого ставлення до себе, говорить: “Я може, отримаю пенсію за інвалідністю і не буду працювати, а займатимусь вдома улюбленою справою”. Який тип реагування на недугу?

А. Ейфоричний.

В. Зневажливий.

С. Егоцентричний.

Д. Нозофільний.

Е. Утилітарний.

3. Хворий активно відкидає думки про недугу та її можливі наслідки, прояви хвороби оцінює як “несерйозні відчуття”, тому відмовляється від обстеження і лікування або обмежується “самолікуванням”. Який тип реагування на хворобу?

А. Егоцентричний.

В. Гармонійний.

С. Апатичний.

Д. Ейфоричний.

Е. Анозогнозичний.

4. Хворий цілком байдужий до своєї недуги та її наслідків, апатичний, втратив інтерес до життя, до всього, що раніше його цікавило. Пасивно приймає ліки та процедури. Який тип реагування на хворобу?

А. Іпохондричний.

В. Анозогнозичний.

С. Егоцентричний.

Д. Апатичний.

Е. Депресивний.

5. Хворий тривожний, депресивний, неспокійний, побоюється можливих ускладнень, сумнівається в ефективності лікування, настрій пригнічений. Який тип реагування на хворобу?

А. Іпохондричний.

В. Неврастенічний.

С. Тривожно-депресивний.

Д. Дисфоричний.

Е. Анозогнозичний.

6. Хворий депресивний, пригнічений, тривожний, не вірить у сприятливе закінчення недуги, не виявляє особливого інтересу до обстеження і лікування. Який тип реагування на хворобу?

А. Ейфоричний.

В. Дисфоричний.

С. Тривожно-депресивний.

Д. Іпохондричний.

Е. Неврастенічний.

7. Хворий переконаний у наявності в нього серйозної недуги, постійно зосереджений на хворобливих відчуттях, переживання та безперервні розмови про хворобу призводять до перебільшеного суб’єктивного сприймання наявних і пошуку уявних недуг. Бажання лікуватись поєднуються з невірою в успіх. Який тип реагування на хворобу?

А. Тривожно-депресивний.

В. Іпохондричний.

С. Апатичний.

Д. Егоцентричний.

Е. Дисфоричний.

8. Хворий дратівливий при болю, стражданнях, нетерплячий, нездатний чекати результатів обстеження і лікування. Який тип реагування на хворобу?

А. Депресивний.

В. Іпохондричний.

С. Егоцентричний.

Д. Неврастенічний.

Е. Ейфоричний.

9. Тривога хворого більше стосується не реальних, а можливих ускладнень недуги, а також мало реальних життєвих труднощів, пов’язаних з нею. Розуміє абсурдність своїх хвилювань, але не може подолати їх. Який тип реагування на хворобу?

А. Неврастенічний.

В. Дисфоричний.

С. Апатичний.

Д. Нав’язливо-тривожний.

Е. Тривожно-депресивний.

10. У хворого пригнічено-злобний настрій, схвильований, схильний до спалахів крайньої невдоволеності людьми, які його оточують, і собою теж. Скрупульозно виконує призначення, але з підозрілою недовірою ставиться до нових призначень. Який тип реагування на хворобу?

А. Зневажливий.

В. Дисфоричний.

С. Утилітарний.

Д. Депресивний.

Е. Іпохондричний.

11. Хворий зневажливо ставиться до свого здоров’я, недооцінює серйозність недуги, не лікується, не береже себе і виявляє необґрунтований оптимізм щодо прогнозу. Який тип реагування на хворобу?

А. Нозофільний.

В. Утилітарний.

С. Ейфоричний.

Д. Зневажливий.

Е. Анозогнозичний.

12. Хворий демонструє свою хворобу близьким і рідним з метою привернути до себе їх увагу, вимагає виняткового піклування про себе. Який тип реагування на хворобу?

А. Утилітарний.

В. Егоцентричний.

С. Гармонійний.

Д. Анозогнозичний.

Е. Зневажливий.

13. Хворий гармонійно, правильно оцінює свою недугу, прагне активно сприяти лікуванню, а при несприятливому прогнозі переключає увагу на інші фактори. Який тип реагування на хворобу?

А. Неврастенічний.

В. Гармонійний.

С. Ейфоричний.

Д. Егоцентричний.

Е. Апатичний.

14. Хвора задоволена, що захворіла, стверджуючи: “Зможу приділити більше уваги дітям, не буду відводити їх у дитячий садок, зроблю ремонт у квартирі, трохи почитаю, займусь улюбленою справою”. Який тип реагування на хворобу?

А. Утилітарний.

В. Ейфоричний.

С. Гармонійний.

Д. Нозофільний.

Е. Егоцентричний.

15. Хвора надто боїться своєї недуги, повторно обстежується у різних спеціалістів, часто міняє лікарів. Більшою чи меншою мірою розуміє свою проблему, але не може боротися з нею. Який тип реагування на хворобу?

А. Нозофобний.

В. Утилітарний.

С. Дисфоричний.

Д. Іпохондричний.

Е. Депресивний.

16. Хворий не докладає зусиль волі до видужування, вважає недугу несерйозною, а тому ліки приймає від випадку до випадку, не дотримується режиму, дієти, не відмовляється від куріння, вживання алкоголю та ін. До якого типу можна віднести цього хворого?

А. Заглиблений у хворобу.

В. Боягузливий.

С. Підозрілий.

Д. Уявний (істеричний).

Е. Лінивий.

17. Хворий звикся з недугою, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі призначення, акуратний, педантичний щодо лікування, дуже цікавиться результатами аналізів, уважно стежить за новинками в галузі медицини. До якого типу можна віднести цього хворого?

А. Уявний (істеричний).

В. Заглиблений у хворобу.

С. Активний.

Д. Лінивий.

Е. Боягузливий.

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 21

ТЕМА: Етикетна поведінка учасників акту спілкування

Актуальність

Говорити можна про будь-що, але не з будь-ким, бо інколи неважко знайти аргумент, однак неможливо знайти спосіб зробити його зрозумілим чи бодай цікавим для співрозмовника. До того ж ми не завжди обираємо собі комунікативного партнера (партнерів, аудиторію). Часто обирають нас, і доводиться говорити на не нами обрані теми. Проте в будь-якому разі маємо залишатися добропристойними, ввічливими, не принижуючи ні своєї, ні чиєїсь гідності. Тому необхідно знати та враховувати етикетну поведінку учасників акту спілкування.

Мета:

Знати правила спілкування, якщо Ви перша особа (адресант), якщо Ви друга особа (адресат), якщо Ви третя особа (присутня при розмові).

Література

1. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – С. 136-153.

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти розкрити у чому полягає суть етичної поведінки людини під час спілкування. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

План

1. Рекомендації для адресата (якщо ви – перша особа)

2. Рекомендації для адресата (якщо ви – друга особа)

3. Рекомендації для адресата (якщо ви – третя особа)

1. Рекомендації для адресата (якщо ви – перша особа) Якщо Ви перша особа (рекомендації для адресанта)

1. Бути у спілкуванні ввічливим і доброзичливим.

Уміти відчувати співрозмовника, його становище, душевний стан. Ставитися до нього позитивно, інформувати й переконувати, а не ображати, принижувати, "щипати", "кусати" тощо. Спиратися на добро, а не зло в співрозмовнику, шукати те, що об'єднує з ним, а не роз'єднує.

2. Не припускатися типових помилок у сприйнятті адресата.

На ефективність мовлення суттєво впливають помилки, що мають типовий характер, оскільки їх допускає ледь не кожний мовець. Але вчитися треба не лишень на власних помилках. Знання типових помилок у спілкуванні може допомогти мовцеві краще зрозуміти своїх співрозмовників і, відповідно, вносити корективи у власну мовленнєву поведінку. До найпоширеніших помилок належать:

Помилка нерівності – надмірна оцінка якостей співрозмовника, якщо в чомусь одному він досяг помітних успіхів, перевершив адресанта. "Ефект переваги" тисне на адресанта, сковує його, позбавляє впевненості, це негативно відбивається на його мовленні.

Помилка "естетичної виразності" – завищена позитивна оцінка всіх сторін особи, яка зовнішньо приваблива для адресанта. "Ефект привабливості" виявляє виплив на комунікативну поведінку адресанта, що схильний оцінювати розумові та морально-вольові якості співрозмовника за його фізичними даними.

Помилка "ставлення до мене" – необ'єктивне оцінювання співрозмовника залежно від того, як він ставиться (позитивно, негативно, індиферентно) до адресанта. Ця помилка спричиняє неадекватне ставлення до комунікативного партнера, відбивається на мовленнєвій стратегії і тактиці адресанта. За негативного ставлення до партнера адресант розмовляє з ним неохоче, вибирає мовний матеріал з "мінусовою" конотацією, інтонації його мовлення холодні, вираз обличчя суворий, на кожний доказ співрозмовника він намагається знайти контраргумент тощо.

Помилка впливу стереотипу – це необ'єктивне ставлення до співрозмовника як представника певного соціального, етнічного, регіонального середовища.

Помилка попередніх відомостей – це неправильне сприйняття людини, спричинене відомостями, які отримані про неї першими, а коли йдеться про знайому людину – останніми, попри те, що вони суперечать іншим відомостям про цю особу.

3. Не акцентувати на своєму Я.

Ознакою доброго тону є, зокрема, останнє місце, залишене для себе, у фразах із переліченням осіб: У концерті взяли участь Вікторія Лук'янець, Ольга Басистюк, Володимир Гришко і я, а не У концерті взяли участь я, Вікторія Лук'янець, Ольга Басистюк, Володимир Гришко.

Не акцентувати на своєму Я зовсім не означає взагалі відмовитися від себе, знеособитися. Йдеться тільки про те, щоб не надто часто вживати займенник я, його відмінкові форми мене, мені, мною... та присвійні займенники мій, моє, мого..., а не приписувати свої заслуги, досягнення, думки комусь іншому чи взагалі про них не згадувати. Проте є комунікативно важливий випадок, коли доводиться наголошувати на своєму Я. Йдеться про вираження почуттів, захист власних інтересів адресанта без тиску (осуду, образ) на адресата. Адресант наголошує на тому, що він хоче, що йому потрібно, а не що має чинити адресат. Така спілкувальна тактика дає можливість не спонукати адресата до захисної реакції, не викликати в нього почуття вини, потреби виправдовуватися.

4. Бути уважним до адресата, налаштованим на нього.

Стежити за реакцією адресата на мовлення, апелювати до нього (Ви пересвідчилися, що...; Зверніть увагу на...; Ви готові погодитися з тим., що...), давати йому можливість вставляти свої репліки; коригувати або й міняти тему розмови, якщо вона не до душі адресатові. Етикет спілкування вимагає уникати негативних оцінок адресата, всіляких епітетів і порівнянь, які можуть викликати небажані асоціації, образу, зіпсувати настрій. Наприклад, у розмові з людиною, кривою на ногу, недоречно говорити, що її аргументація кульгає, а з людиною зі слабким зором – що вона не бачить сенсу в такій важливій пропозиції. Так само неделікатно і нетактовно, щось пояснюючи або доводячи, обирати співрозмовника за приклад уявних прикрощів, нещасть тощо: Припустімо, твоя дружина потрапила в аварію; От якби ти, приміром, зламав ногу; Уявімо собі, що Вас укусив скажений собака.

5. Брати до уваги статусні та рольові ознаки адресата.

Прикрою помилкою або й виявом недостатньої культури спілкування є не звертати уваги на вік, стать, професію, рівень освіченості, посаду, національність, віросповідання та інші прикмети співрозмовника, які визначають його соціально-мовленнєвий статус, а також його соціально-мовленнєву роль, у якій він "виступає" в конкретному комунікативному акті (супутник, покупець, клієнт). Не можна на ту саму тему говорити однаково з пенсіонером і підлітком, із фахівцем і необізнаною людиною, християнином і кришнаїтом тощо. Важливо це брати до уваги і перед аудиторією, в якій можуть бути різні за статусом люди. Про адресацію мовлення не варто забувати і в писемних жанрах спілкування.

6. Зберігати комунікативну дистанцію за несиметричності статусів і ролей співрозмовників.

Якщо соціально-мовленнєві статуси і ролі адресанта й адресата (-ів), а також 3-ї особи (осіб) не однакові, не симетричні, то це дуже важливий чинник, який треба брати до уваги в комунікативній поведінці. Недотримання статусної і рольової дистанції між співрозмовниками здебільшого призводить до порушення норм спілкувального етикету, культури мовлення. Не може розмовляти онук із бабою (учень з учителем, парафіянин зі священиком, пацієнт з лікарем) так само, як із співрозмовником свого віку, статі, соціального становища.

7. Брати до уваги можливості сприйняття мовлення адресатом.

Недоречно, наприклад, у розмові з тими, хто недостатньо володіє мовою (малі діти, малоосвічені люди, іноземці), вживати невідому їм лексику і фраземіку, слова в переносних значеннях, складні синтаксичні конструкції, говорити у пришвидшеному темпі, надто тихо.

Адресант має вміти поставити себе на місце адресата, ввійти в його становище, не заговорювати його: можливо, йому важко сприймати мовлення або ніколи слухати.

8. Не перетворювати діалог на монолог.

Доросла людина може втримувати без перерви увагу щонайбільше 20 хвилин. А багато людей неспроможні навіть на таку кількість часу. Перша "криза уваги" настає на 15-20-й хвилині, друга – на 30-35-й. Це треба пам'ятати лекторам, ораторам, "штатним промовцям", просто балакунам. А головне – не забувати, що співрозмовник – це теж учасник спілкування, який має що сказати і переважно хоче це зробити.

9. Не провадити діалог як дуолог.

Терміном дуолог (лат. duo – "два") називають розмову, в якій немає обміну думками, тому що спілкувальники слухають кожен сам себе, а не комунікативного партнера. Їх цікавить те, що вони скажуть, а не те, що казатиме співрозмовник. Замість сприймати мовлення партнера, кожен обмірковує власні думки. Дуолог – це діалог, але тільки зовнішньо, позаяк у дуолозі не відбувається обміну інформацією.

10. Вдало обирати тему, логічно розгортати мовлення, доречно використовувати засоби вираження.

У домі повішеного не говорять про мотузок. Цей вислів, хоч екстремально, але влучно відбиває важливість вибору теми. Потрібно чітко усвідомлювати, про що Ви хочете говорити і з якою метою.

До розмови не потрібно робити надто довгого вступу. Розгортання мовлення має відбуватися за принципом логічної послідовності, коли наступне випливає з попереднього, підтеми між собою пов'язані, коли немає немотивованого вклинювання матеріалу однієї підтеми чи мікротеми в іншу, коли тези підкріплюються аргументами і фактами, а висновки закономірні й обґрунтовані. Основна думка має текти широким річищем, не розгалужуючись на багато рукавів, не застрягаючи у відгалуженнях-заплавах, бо адресат (аудиторія) може її загубити, втратити нитку теми і не знатиме, про що, власне, йшлося. Думка (твердження, оцінка), висловлена на початку розгортання теми, має бути такою ж і наприкінці діалогу чи монологу. Якщо вона виявилася хибною, бездоказовою, то краще це визнати, ніж відпиратись і виправдовуватися, намагаючись перекласти вину на співрозмовника (аудиторію): Ви мене неправильно зрозуміли!

Мовний матеріал для висвітлення теми потрібно добирати в такий спосіб, щоби він був максимально "прозорий", не заслоняв тему, привертаючи увагу до себе, а не до того, що має бути висловлене. Уникати багатослівності, "плетіння словес", нагромадження синонімів, метафор та інших словесних прикрас, надуживання термінами, професіоналізмами, цитуваннями, "бурсацькою латиною", "китайською вченістю" тощо. Треба керуватися максимою словам тісно – думкам просторо, однак не ущільнювати текст настільки, щоб слова втратили свою однозначність й окресленість (хіба що мовець із певних міркувань ставить собі це за мету).

Нерідко партнери говорять "різними мовами". Трапляється це не лише тоді і тому, що комуніканти належать до різних стратумів чи субетносів, керуються різними інтересами, мають неоднакові життєві орієнтації. Завжди можна знайти "спільну мову", якщо для початку домовитися про семантику ключових для обговорюваної теми слів.

11. Належно аргументувати свої думки, твердження, оцінки.

Не тільки непереконливо, а й неетично звучать "аргументи" на кшталт Це я тобі (Вам) кажу! Не кращими є докази, відомі за використанням їх персонажами світової класики.

Відповідь запитанням на запитання є коректною тоді, коли виникає потреба щось уточнити чи з'ясувати в запитанні. Якщо ж запитання замість відповіді є намаганням її уникнути, перекласти тягар доведення на співрозмовника, то така мовленнєва поведінка не відповідає стандартам етикетного мовлення.

12. Дотримуватися стильової тональності мовлення.

Добирати мовний матеріал і будувати текст потрібно, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації й характерові його складових. Змішування мовного матеріалу з різних стилів доречне хіба що як засіб створення сатиричного чи комічного ефекту в художніх творах, фейлетонах, пародіях, анекдотах.

У текстах наукового, офіційно-ділового, виробничо-технічного стилів уживати слова чи вирази розмовного, просторічного звучання, жаргонізми, арготизми, діалектизми не прийнято.

Наприклад, у заяві, довідці, дорученні тощо замінити загальновживані, стилістично нейтральні слова батько на татко чи татусь, зарплата на получка, картопля на бараболя, міліціонер на мент було би грубим порушенням стилістичних норм, а відтак і культури мовлення.

Стильова тональність виступу з доповіддю, лекцією зобов'язує мовця виважено застосовувати підвищення тону голосу, прискорення чи сповільнення темпу мовлення, зміну тембру, щоб не виник дисонанс між тим, що і для кого говориться, та тим, як говориться. Те ж стосується і невербальних засобів: надмірна жестикуляція, надто рухлива міміка, "круглі очі", "довге обличчя", інтенсивне хитання головою, часте знизування плечима, різка зміна поз – усе це не відповідатиме стильовій тональності цих жанрів мовлення і може спровокувати комунікативний конфлікт, не кажучи вже про те, що спричинить низьку ефективність виступу. Тільки функціонально доцільні засоби вираження можуть бути корисними мовцеві.

13. Дотримуватися фізичних параметрів мовлення.

В усному мовленні потрібно пам'ятати про "пороги сприйняття": надто швидке або надміру тихе вимовляння звуків не дозволяє адресатові (аудиторії) розпізнавати і "розшифровувати" слова, а з ними – висловлення (речення) і цілий текст. Модуляція сили, висоти, тембру, темпу, тривалості пауз має бути спрямована на максимально ефективне сприйняття мовлення адресатом (аудиторією), але вона не має відвертати увагу від того, що говориться, вимушуючи адресата (аудиторію) аналізувати зовнішній – звуковий – бік мовлення.

У писемних жанрах мовлення некоректно одну людину називати повним ім'ям і прізвищем, другу – ініціалом імені і прізвищем, третю – тільки прізвищем. Належить писати всіх із повними іменами або всіх з ініціалами імен. Коли людина в тексті згадується вперше, доречно вказати повне ім'я (Докія Гуменна, Улас Самчук, Макс Вебер). Називаючи її повторно, можна обмежитись ініціалом імені (Д. Гуменна, У. Самчук, М. Вебер). Скорочувати імена в псевдонімах не можна (Марко Вовчок, Леся Українка, Уляна Кравченко, а не М. Вовчок). Якщо текст пишуть від руки, головна вимога до його фізичної сторони – розбірливість почерку. Колись вважали, що це перша умова ввічливості. Справді, якщо адресат не може прочитати написане, то краще не писати йому взагалі: він не витрачатиме часу і не псуватиме собі нерви. Писати красиво можуть не всі, але кожен має писати розбірливо.

14. Брати до уваги присутність третьої особи (осіб).

Якщо в комунікативному акті, крім адресанта й адресата, присутня 3-тя особа (особи), то не зважати на неї (них), провадити розмову так, ніби її (їх) немає, – означає порушувати правила добропристойності. До того ж треба брати до уваги соціально-мовленнєвий статус і соціально-мовленнєву роль 3-ї особи (осіб) у цій комунікативній ситуації.

3-й особі (особам) має бути адресована певна кількість словесних звернень адресанта. Для цього використовуються такі формули: Цікаво було б знати думку нашого колеги (добродія Петренка; пана Олекси) з цього питання; Гадаю, що й наш колега (добродій Петренко; пан Олекса) на це пристане; А Ви, колего (добродію Петренко; пане Олексо), не хотіли б щось додати до наших міркувань?; А Ви (ви) що з цього приводу скажете?

З огляду на присутність 3-ї особи, потрібно суттєво коригувати вибір мовного матеріалу. Наприклад, якщо 3-тя особа старша за віком, вища за соціальним становищем, іншої статі, то це має стримувати мовця від уживання інтимно-емоційних, грубуватих (а грубих – і поготів!), жаргонних слів і висловів.

Увага до 3-ї особи (осіб) має виражатися – іноді навіть більшою мірою – також невербальними засобами: рухами голови, мімікою, поглядами.

Коли 3-тя особа (особи) не бажана як свідок розмови, то недоречно переходити на шепіт, іноземну мову, вузький діалект. Найкраще знайти переконливий, добропристойний привід і позбутися присутності цієї особи (осіб), а якщо це неможливо, то не порушувати тем, які становлять інтерес тільки для адресанта й адресата.

2. Рекомендації для адресата (якщо ви – друга особа) Якщо Ви друга особа (рекомендації для адресата)

1. Виявляти максимальну увагу до мовлення адресанта.

Увагу до адресанта – насамперед до того, що він хоче сказати, чого не хоче сказати і чого не скаже, якщо йому не допомогти, а також до нього самого, зокрема до його почуттів, треба виявляти на всіх стадіях його мовлення – початковій, основній і завершальній. Для цього в розпорядженні адресата є цілий арсенал вербальних і невербальних засобів.

Увага до адресанта засвідчується:

• фразами, які заохочують до говоріння: Я Вас (уважно) слухаю; Говоріть, будь ласка!; То що Ви хочете сказати?

• словами і короткими фразами, які потверджують комунікативний контакт. Уживаються вони на стадіях мовлення, коли адресант ще не висловив своїх думок і почуттів до кінця: Так!; Так-так!; Авжеж!; Певно, що так!; Можливо; Може, так, а може, й ні;

• фразами, що заохочують до продовження мовлення: Це дуже цікаво – розповідайте далі!; Продовжуйте, будь ласка!; Ви мене заінтригували!; Розкажіть про це докладніше!; Мені приємно (про) це слухати;

• перепитуванням, з'ясуванням незрозумілих для адресата місць, "білих плям": Перепрошую, я не зрозумів останнього слова (попередньої фрази), повторіть, будь ласка; Ви сказали...?; Я правильно Вас зрозумів: Ви маєте на увазі...?; Роз'ясніть, будь ласка, мені цей термін!; Я не зумів з'ясувати собі зв'язок між наведеними фактами та їх тлумаченням – розкажіть про це докладніше! Однак не можна ставити запитання, як малі діти, – до безмежності, треба з'ясовувати найсуттєвіше;

• перефразуванням висловлень адресата, щоб він відчував, що його правильно розуміють, за потреби вносив корективи у своє мовлення або й сам краще усвідомлював свої думки і почуття

• ставленням запитань, які з'ясовують, уточнюють позицію адресанта. Проте, запитань не має бути надто багато, щоб не збити адресанта з головного напрямку його думки вимушеними відхиленнями від неї;

• сприйманням не тільки раціональної, змістової, а й емоційної сторони мовлення адресанта: Ви цим занепокоєні?; Вас, я бачу, це хвилює (підбадьорює; стимулює; обурює). Тут потрібно бути максимально делікатним, не поспішати з оцінками, не ставити запитань, які б виявилися недоречними. Позитивну налаштованість на адресанта краще виражати невербальними засобами;

• інтерпретуванням мовлення адресанта з метою з'ясувати головне чи якісь деталі, нюанси у тому, що він висловив (часом недостатньо виразно). Вступними фразами до інтерпретування можуть бути формули Отже, Ви говорите, що...; Якщо я Вас правильно зрозумів, то...;

• резюмуванням сказаного адресантом. Як початкові доречно використати фрази: Із дотепер сказаного Вами випливає, що...; Головний зміст Ваших слів полягає в...; Якщо стисло викласти Ваші думки, то...

• коректною формою зауважень, незгоди з позицією адресанта: Ви маєте рацію в тому, що..., але...; Ви мали б (цілковиту) рацію, коли б...; Із Вами можна було б погодитись (у всьому), якби... Зрозуміло, що зауваження адресата мають бути належно аргументовані.

Попри всі перелічені вияви уваги до адресанта, в поведінці адресата високо цінують також "нерефлексивне слухання", тобто уважне мовчання, бо, як кажуть, гарно мовчати важче, ніж гарно говорити.

Велика роль у вираженні уваги належить поглядові, виразові обличчя, рухам голови, позі, меншою мірою – жестам і неканонічним звуковим знакам.

Адресат має мало говорити, а багато слухати. "Уміння слухати – це мистецтво рідкісніше і вартісніше, ніж уміння точити розмову", – пише польська авторка Ірена Гумовська. "Невміння правильно слухати, – стверджує американська авторка Джералдин Скотт, – є одним із основних джерел конфлікту, крім очевидних причин. Коли людина бачить, що її не слухають, у неї можуть виникнути почуття ворожості, упередженості або осуду. Похмурий вигляд, поквапливість, нетерплячі жести можуть свідчити про відсутність зацікавлення, поваги і співчуття до мовця".

2. Брати до уваги статусні і рольові ознаки адресанта.

Це має особливо велике значення, коли ці ознаки в адресанта й адресата не збігаються, тобто комуніканти асиметричні: начальник – підлеглий, учитель – учень, бабуся – підліток, клієнт – офіціант, громадянин України – іноземець.

3. Своєчасно реагувати на мовлення адресанта.

На запитання потрібно давати відповідь одразу або ж попросити відтермінувати її фразами типу Дозвольте подумати (зосередитися; поміркувати); Я не готовий зараз дати відповідь; На жаль, не володію достатньою інформацією, щоб уже Вам відповісти. Так само без зволікання потрібно погодитись, не погодитись чи висловити сумнів щодо тверджень співрозмовника, якщо він попросить виповісти ставлення до них. У разі потреби доцільно перепитати його, попросити уточнити деталі тощо.

4. Виявляти витриманість і вихованість.

Не перебивати адресанта "на півслові". Найкраще місце для того, щоб "уклинитися" – це пауза після мікротеми (абзацу) або хоча б після висловлення.

Трапляється, що адресант не в змозі зупинитися, не дає співрозмовникові вставити бодай одне слово. Зробити спробу перетворити його монолог на діалог можна за допомогою формул Дозвольте мені сказати декілька слів (перебити Вас; увернути слово); Я б хотів лишень додати, що...; Перепрошую, зупиніться на хвилинку і не забудьте, що кажете, бо я мушу зауважити, що...

Як чинити, коли адресант, особливо в стані роздратування, гніву, ні на що не зважає і не дає можливості сказати й слова? Якщо є потреба зберегти взаємини, "то найкращий вихід у такій ситуації – просто слухати", – радять фахівці з конфліктології. Слухати терпляче і чемно, доки адресант не виговориться, не "викладеться", а тоді почати нормальну розмову. Коли ж його роздратування і ворожість через самозбудження наростають і цьому не видно краю, то краще відмовитися від такого спілкування і піти, без образливих жестів і реплік.

Що ж до людей, які "не знають, коли замовкнути" і своєю нескінченною балаканиною "заговорюють" співрозмовника, то з ними найкраще мовчати і не стимулювати продовження розмови запитаннями, зауваженнями, запереченнями. Якщо це не зупинить говоруна, то доведеться знайти якийсь привід, аби перервати розмову: "згадати", що кудись спішно треба йти, щось терміново зробити, з кимось зустрітися, до когось зателефонувати. "Привід" має бути у належний спосіб оформлений: Перепрошую, що перебиваю. За Вашою цікавою розповіддю я ледь не забув, що буквально за 10 хвилин у мене ділова зустріч, а я ще тут; Вибачайте, ми продовжимо нашу розмову іншим разом, а тепер я вимушений поспішати, бо на мене чекають; Пробачте, на жаль, ми мусимо припинити розмову, бо я згадав, що... Говорити це бажано з привітною усмішкою і трохи заклопотаним виразом обличчя. У жодному разі не можна припиняти контакт різким відходом, з міною нетерплячки, з жестом, що виражає безнадію.

5. Брати до уваги присутність третьої особи (осіб).

Присутність 3-ї особи (осіб) вимагає від адресата дотримання певних норм етикетного спілкування. її не можна ігнорувати або ж у різний спосіб натякати, що вона тут небажана. Нетактовно рухами голови і очей, мімікою, жестами сигналізувати адресантові, аби він при ній (них) "цього" не говорив. Краще, знайшовши переконливий привід, перервати адресанта і змінити тему розмови.

Неетично реагувати на мовлення адресанта так, щоби перед 3-ю особою (особами) він виглядав у непривабливому світлі: кидати іронічні репліки, брати на кпини, ставити запитання, які б змушували його "обходити" їх, викручуватися, відповідати мовчанкою. Не варто підморгувати чи кивати головою в бік адресанта, натякаючи 3-й особі (особам): ви тільки послухайте, що він верзе!; чуєте, куди гне!; ото бачите, який він!

3. Рекомендації для адресата (якщо ви – третя особа) Якщо Ви третя особа (рекомендації для присутнього при розмові)

1. З'ясувати, чи Ваша присутність бажана.

На запитання Можна до вас (приєднатися)?; Я не заважатиму вам?; У вас не конфіденційна розмова? тощо адресант і адресат з різних причин не завжди відповідають так або ні. Тому потрібно вслухатися в інтонацію їхньої відповіді та аналізувати невербальну поведінку. Так, якщо співрозмовники стоять чи сидять симетрично навпроти або на ближчій, ніж нейтральна, відстані, то підходити до них (і перебувати біля них) без особливої потреби не варто. Якщо ж вони стоять чи сидять, утворюючи плечима кут, і перебувають на нейтральній або більшій відстані, – це означає, що в їхній розмові, напевно, немає чогось такого, що робило б присутність 3-ї особи (осіб) зайвою.

Коли розмова між адресантом і адресатом не виходить за межі партнерських інтересів, коли вона має інтимний характер, підвищено емоційна тощо, 3-й особі (особам) треба знайти зручний привід і, вибачившись, відійти. За словами Жана-Жака Руссо, "мудра людина відходить за хвилину до того, коли вона стала б зайвою".

2. Не перебивати розмови, не втручатись у неї.

3-й особі найкраще дотримуватися тактики нерефлексивного слухання (уважного мовчання) і вступати в розмову лише тоді, коли про це попросить адресант або адресат. Коли ж виникне власна причина щось сказати або несила стриматися, то доцільно використати формули на зразок Пробачте (Вибачте, що втручаюсь; Я не хотів би втручатись у вашу розмову, але...; Дозвольте втрутитися!; Можна і мені сказати дещо (кілька слів; одну фразу))?

Упродовж "чужого діалогу" треба зберігати нейтральний або приязний вираз обличчя, не знизувати плечима, не морщити носа, не примружувати ока тощо, аби в такий спосіб не виявляти свого негативного ставлення до того, що говорить один чи обидва учасники розмови. Тим паче, потрібно утримуватися від оцінних реплік. Нехтуючи ці вимоги, 3-тя особа (особи) ризикує почути на свою адресу: Не до тебе п'ють – не кажи: "Дай, Боже, Здоров'я!"; Як не твоє мелеться, то не відсувай!; Не пхай свого носа до чужого проса! або щось іще гостріше.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Дайте відповіді на питання:

1. Які з рекомендацій для адресанта видаються Вам найважливішими?

2. Які типові помилки допускає адресант у сприйнятті адресата і як це відбивається на його мовленні?

3. Які рекомендації для: а) адресанта; б) адресата; в) 3-ї особи були Вам невідомі?

4. Якою має бути комунікативна поведінка: а) адресанта; б) адресата в присутності 3-ї особи (осіб)?

5. Які рекомендації для: а) адресанта; б) адресата; в) третьої особи (осіб) мають заборонний характер?

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 22

ТЕМА: Невербальні антиетикетні знаки. Табу та евфемізми

Актуальність

Як і етикет, антиетикет має свій арсенал мовних і позамовних виражальних засобів, свої способи використання їх у спілкуванні, свої поведінкові моделі. Антиетикетна поведінка не завжди є свідомою. Доволі часто люди порушують норми етикетного спілкування, бо не знають, що дозволено, а що заборонено. Антиетикет має у своєму розпорядженні чималу кількість невербальних знаків, які у спілкуванні супроводжують словесне мовлення або ж виступають самостійно. Вони не однакові за ступенем інвективності, образливості для адресата чи третьої особи, але всім їм властива груба або й непристойна експресивність, що робить їх неприйнятними з погляду етикетності й культури спілкування.

Мета:

Знати арсенал антиетикетних невербальних засобів спілкування, у чому полягає суть табу та евфемізму

Література

1. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – С. 235-256.

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти характеризувати невербальні анти етикетні знаки, пояснювати значення табу та евфемізмів. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

Інвектива (лат. invective (oratio) – "лайлива" (промова), від invehor – "нападаю") – це образливе слово, лайка, словесний випад. Інвективна лексика (грубі, вульгарні слова) і фраземіка (грубі, вульгарні вислови) є в усіх мовах, очевидно, за винятком штучних.

• Чому люди лаються?

Інвективи потрібні мовцям у стані афекту (лат. affectus – "настрій, хвилювання, пристрасть") – короткочасного сильного переживання: гніву, люті, відчаю, раптової бурхливої радості тощо, коли в критичних умовах людина неспроможна знайти вихід із ситуації.

Лайка, за твердженнями сучасних учених, допомагає людині "випустити пару", психічно розвантажитись, уникнути стресу, що важливо з огляду на масову невротизацію населення, особливо в містах.

Отже, інвективи стали замінниками, субститутами (від лат. substituo – "підставляю, замінюю") виявів фізичної агресивності.

Оскільки інвективи, як і формули ввічливості, є засобом суспільства дати собі раду з антигромадськими тенденціями, що прориваються назовні, то з цього окремі вчені роблять висновок, що мовленнєвий антиетикет не поступається за своєю суспільною користю етикетові.

Інвективи, безперечно, менше зло, ніж фізична агресія. Але вони теж мають антигромадський характер, і тому за словесну образу честі й гідності карали, а в багатьох суспільствах і тепер карають майже як за фізичне насильство.

Суттєва деталь: коли людина лається в стані афекту, коли лайка є виявом "словесної агресії", то це супроводжується посиленням гучності голосу, прискоренням або, навпаки, вповільненням темпу, зміною тембру та іншими відхиленнями від нормального, звичайного мовлення. Коли ж інвективи вживаються просто як словесні "прикраси", за звичкою, то фонетично таке мовлення нічим не відрізняється від безінвективного.

• Як боролися з бруднослів'ям у минулому?

За чинним законодавством України, нецензурну лайку в громадських місцях, як і образливе чіпляння до громадян, вважають дрібним хуліганством, карають штрафом від 3 до 7 неоподатковуваних мінімумів або виправними роботами від 1 до 2 місяців із відрахуванням 20% заробітку, а за певних умов – адміністративним арештом до 15 діб. Однак правовий нігілізм, який сьогодні охопив наше суспільство, панує і в цій сфері.

• Звідки прийшли матюки?

У сучасному українському мовленні в значенні "вульгарно лаятися" вживають слово матюкати (ся); є й іменник матюк – "вульгарна лайка (звичайно з образливо вжитим словом мати)".

Визначний німецький мислитель Вільгельм Гумбольдт наприкінці XVIII ст. писав, що "моральність народів завжди тісно пов'язана з пошаною до жінки". Тому матюкання є особливо гидким, грубим порушенням не лише норм спілкувального етикету, культури мовлення, а й соціальної культури загалом.

Матюкаються українці в основному під впливом російського мовлення; звідти прийшли й матюки. У позаминулому столітті вислови погано (гидко; брудно) лаятися і лаятися по-московськи були синонімами. 1905 р., описуючи свою подорож Україною, Максим Горький звертав увагу на те, що на малоросійських базарах не матюкаються.

• Копролалія.

Тепер брудне мовлення в Україні стало явищем соціальної психології, вульгаризація суспільства йде прискореними темпами. Часом закрадається думка про масове захворювання на копролалію (гр. κοπροζ – "кал" і λαλια – "базікання, патякання") – патологічну схильність до вживання непристойних, цинічних, образливих слів і виразів, до бруднослів'я, яка найчастіше трапляється у шизофреніків.

Останніми двома десятиліттями поширенню вульгарщини в Україні сприяє також американська кіно- та відеопродукція. У США тепер у моді "ситуативна етика", за якою правила моралі не є обов'язковими, якщо людина обожнює себе, то для неї моральні абсолюти перестають існувати. Чи варто дивуватися з поведінки, у тому числі мовленнєвої, їхніх кіно- та відеоперсонажів.

• Хто винен і що робити з бруднослів'ям?

Люди, занепокоєні таким ненормальним становищем, шукають із нього виходу. Пропонують різні заходи: від законодавчої заборони бруднослів'я з відповідними санкціями щодо порушників до заміни запозичених брутальних висловів лагіднішими рідномовними на зразок щоб тебе підняло та гепнуло; щоб тебе качка копнула.

Фахівці з проблем спілкування відзначають, що лихослів'я, лайка, мовленнєве приниження, вульгарне ображання пов'язані з владністю, агресивністю, підкоренням інших, домінуванням над ними. Така мовленнєва поведінка поширена не лише в побутових, сімейних, в'язнично-табірних взаєминах. Практикується вона також у внутрішній і зовнішній політиці недемократичних держав.

Життя у словесному смороді – це ненормальне, негідне людини життя. Воно не відповідає ні ментальності, ні традиціям українців. Матюки – це мовне тавро колоніальної, отже, й духовної залежності українців, від якої дуже багато з них ще й сьогодні не звільнилося. Часто вживані брудні слова знищують енергетику українців, негативізм цих слів і виразів поширюється на ставлення до рідних і близьких, до природи і народу, до національних цінностей, до всього святого. Хіба не називали колись матірну лайку "молитвою сатані"?

Бруднослів'я – суспільна хвороба. А будь-яку хворобу, в тому числі і спілкувальну, треба лікувати. У мовленнєво-моральному оздоровленні нашого суспільства якнайдіяльнішу участь мали б узяти освітні заклади, Церква, державні структури, засоби масової інформації, товариство "Просвіта". А починати потрібно кожному зі себе.

Невербальні антиетикетні знаки

До арсеналу антиетикетних невербальних знаків належить артикуляційно й мімічно спотворене повторення або імітування слів співрозмовника чи 3-ї особи, перекривляння, стукання себе по голові, а тоді по чомусь твердому, адресоване співрозмовникові, крутіння пальцем біля скроні, висолоплення язика, замах рукою (кулаком) у бік співрозмовника чи 3-ї особи, відвернення пальцем нижньої повіки, демонстративне повернення спиною до співрозмовника, показування дулі, простягання пів-руки з затиснутим кулаком, перегнутої другою рукою в ліктьовому суглобі, плювання в бік людини, зображення копняка (удару ногою).

Інвективний, отже, неетикетний, характер мають "зображальні" знаки, використовувані для того, щоб "наочно" показати реальні чи уявні вади людини: кульгаву ходу, невисокий зріст, довжину або форму носа, величину живота, ширину тазу, криві ноги тощо.

Не є інвективними, але часто справляють негативне враження спонтанні, неадресовані, симптоматичні знаки, які виявляють психічний стан людини, її неконтрольовані звички. Тому не треба, наприклад, "ламати" або витягувати з хрускотом пальці, барабанити ними чи кулаком по чомусь, колупатися в носі, вухах, зубах, пощипувати ніс, вуха, бороду, шморгати носом, почухуватися, пошкрябуватися, гризти нігті й задирки, тупати, трясти, крутити ногами, накручувати локон на палець, гладити себе по животі, стегнах, слинити палець, гортаючи сторінки, мугикати. Це стосується і різних рухів та маніпуляцій із предметами. Неестетично і неетично виглядає, коли хтось із присутніх постукує виделкою, ножем чи ложкою по столі, дзвонить склянкою або фужером, бавиться перснем, коралями, крутить ключами на пальці, жонглює запальничкою, відґвинчує-заґвинчує авторучку, бере в рот дужку окулярів, смикає співрозмовника за краватку, крутить на ньому ґудзик, витягає нитки, сіпає за рукав.

Перелічені та подібні мимовільні знаки не спрямовані на те, щоб образити когось, дати йому негативну оцінку, виразити зневажливе ставлення до нього. Але вони не можуть не привертати уваги співрозмовника (аудиторії), а тому часто переносять її з того, що говориться, на того, хто говорить, – із висновками не на користь останнього.

Культура й етикет спілкування вимагають відмови від застосування невербальних інвективних знаків і контролю за своєю комунікативною поведінкою з метою уникнути небажаного "самовикористання" спонтанних знаків. З часом, коли сформуються стійкі навички, у безперервному контролі за поведінкою свого тіла в комунікативному акті не буде потреби.

Арсенал невербальних антиетикетних знаків у різних суспільствах неоднаковий.

Табу та евфемізми

Табу́ (від полінезійського слова tapu або tabu, що означало - заборона) – неґативні приписи (категоричні заборони) на різні дії людей, порушення яких повинно спричинити відповідні санкції. Виникли і сформувалися на соціальній, магічній і релігійній основі в період первісного суспільства, у якому вони регламентували і регулювали життя індивідів і груп (родини, роду, племені та ін.).

Сукупність Т., що накладаються жерцами і вождями, охоплювала різні сторони життя і поширювалася на слова (заборона вимовляти імена людей, небіжчиків, духів, богів, назви тварин і ін.); людей (жінок, воїнів, правителів тощо); тіло людини і частини тіла; спілкування, сексуальні і шлюбні відносини, різноманітні форми і види поведінки, дії повсякденного життя (відкриття обличчя, вихід з житла та ін.); їжу і питво; тварин, рослини, різні предмети і символи предметів (землю, зброю, амулети тощо), відвідування тих чи тих місць та багато ін. Відповідно до існуючих забобонів і традицій, порушення заборони мало наслідком кару надприродних сил (у вигляді причини, хвороби або смерті) і різноманітних соціальних санкцій з боку співтовариств та їх лідерів. У первісні і наступні часи Т. виступали як засіб соціального контролю і соціального керування. У процесі історичного розвитку частина табу трансформувалися та ввійшли у вигляді різних уявлень (наприклад, про гріх), цінностей і норм (наприклад, заборона зображувати людину в ісламській культурі та ін.) у мораль, релігію, право і повсякденне життя людей.

Вважається, що табуювання як звичай, уперше було відзначено в 1771 Дж.Куком в аборигенів островів Тонґа (Полінезія) під час кругосвітнього плавання.

У ряді концепцій, що пояснюють істотні моменти походження, змісту і функціонування Т. найбільший вплив мають:

1. магічна (розглядає заборони як негативну форму практичної магії, що відрізняється від чаклунства як позитивної форми магії - Фрезер та ін.);

2. релігіознавча (пояснююча Т. як "священні закони" і заборони, зв'язані з віруваннями в надприродних істот - Тайлор та ін.);

3. психологічна (надає психоаналітичне трактування Т. як вираження амбівалентних станів і стосунків, і підкреслює роль Т. як форму первісної моралі й одного з "пускових механізмів цивілізації" - Фройд та ін.);

4. антропологічна (що тлумачить Т. як форму соціального контролю - Маліновський та ін.) і їхні різні версії і комбінації.

Евфемізм (від грец. euphémia — утримування від неналежних слів, пом'якшений вираз) – заміна грубих або різких слів і виразів м'якшими, а також деяких власних імен – умовними позначеннями.

Евфемізм є наслідком лексичного табу (заборони), який завдяки різного роду упередженням, марновірствам, релігійним віруванням накладається на вживання назв певних предметів і явищ навколишнього світу, внаслідок чого людина удається до виразів іносказань. Характерно, що нові позначення «непристойних» предметів і явищ з часом втрачають характер евфемізмів, починають сприйматися як пряма вказівка на «непристойний» предмет і в свою чергу стають «непристойними».

У основі явища евфемізму лежать:

глибоко архаїчні пережитки мовних «табу» (заборон вимовляти прямі найменування таких небезпечних предметів і явищ, як, наприклад, богів, хвороб або мертвих, оскільки акт назви, згідно діалогічного мислення первісної людини, може викликати саме явище) — такі евфемізми типу: «нечистий» замість «чорт», «покійний», «небіжчик»;

чинники соціальної діалектології.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Дайте відповіді на питання:

1. Який зміст має поняття "антикетикет"?

2. Що таке інвективи, чому вони широко побутують у сучасному мовленні?

3. В якому стані мовці використовують інвективи?

4. Що таке субститутами?

5. Як боролися з бруднослівʼям у минулому?

6. Звідки прийшли малюки?

7. Дайте визначення капролалія це…?

8. Що таке "невербальні антиетикетні засоби"?

9. Чому у використанні словесних і невербальних засобів спілкування існують табу і для чого слугують евфемізми?

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 23

ТЕМА: Соціально-психологічний клімат як результат та умова ефективності спільної діяльності

Актуальність

Одним з найважливіших показників, що колектив це "команда" – є хорошій соціально-психологічний клімат, тобто такий стан в колективі, коли кожному його члену надаються оптимальні умови для реалізації його здібностей і схильностей. Таким чином, наявність позитивного соціально-психологічного клімату в колективі – один з показників його зрілості, результат великої і копіткої праці керівництва.

Мета:

Знати аспекти формування соціально-психологічного клімату в колективі; структуру, види та фактори, які впливають на його формування

Література

1. Аникеева Н.В. Психологический климат в коллективе. – М.: Педагогика, 1989. – 246с.

2. Бойко В.В., Ковалев А.Г., Панферов В.Н. Социально-психологический климат коллектива и личность. – М: Мысль, 1983. – 207с.

3. Максимова В.А. Связь психологического климата в коллективе с эффективностью // Социальная психология и социальное планирование / Под ред.Е.С.Кузьмина и А.А.Бодалева. – Л.: ЛГУ, 1973. – С.28-33.

4. Психологія: Підручник / Під ред. Ю.Л.Трофімов. – К.: Либідь, 2003. – С. 482-486.

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти розкрити аспекти формування соціально-психологічного клімату в колективі; структуру, види та фактори, які впливають на його формування. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

План

1. Суть поняття «психологічний клімат»

2. Структура соціально-психологічного клімату колективу

3. Види соціально-психологічного клімату та фактори які впливають на його формування

1. Суть поняття «психологічний клімат»

Соціально-психологічний клімат колективу – це притаманний певному колективу стійкий психічний настрій, який здійснює значний вплив на взаємини людей, їх ставлення до праці та навколишнього середовища. Психічний настрій, як вважає відомий соціальний психолог В.Д.Паригін, може бути предметним (спрямованість психіки на процес діяльності) та емоційним, тональним (переживанням задоволеності діяльністю, її результатами).

Соціально-психологічний клімат – це результат сумісної діяльності людей, їх міжособистісні відносини. Він виявляється в таких групових ефектах, як настрій та колективна думка, індивідуальне самопочуття в колективі. Ці ефекти мають відображення у взаємовідносинах, пов'язаних з процесом праці та рішеннями загальних завдань колективу.

Щодо характерних особливостей соціально-психологічного клімату можна зазначити: по-перше, це суттєвий бік життєдіяльності людей; по-друге, він не однаковий у різних організаціях; по-третє, він по-різному впливає на учасників спільної діяльності; по-четверте, його вплив відбивається на психологічному самопочутті людей.

Соціально-психологічний клімат визначається як стан міжособистісних стосунків, що можуть змінюватися. Динаміка зміни соціально-психологічного клімату зумовлена насамперед детермінантами зовнішнього плану (матеріально-технічними та організаційно-управлінськими умовами практичної діяльності людей), а також відображенням і розумінням міжособистісних стосунків як взаємин. Таке трактування соціально-психологічного клімату ґрунтується на дослідженні його зв'язку з іншими умовами взаємодії людей у групі, визначенні його змістової структури з боку суспільних відносин та міжособистісних стосунків.

Як же пов'язаний соціально-психологічний клімат з об’єктивними умовами виробництва? Дослідження показують, що прямий вплив на нього справляють організаційно-управлінські та матеріально-технічні умови виробництва. Організаційно-управлінські умови порівняно з матеріально-технічними безпосередньо пов'язані з соціально-психологічним кліматом. Це пояснюється тим, що соціальна регуляція міжособистісних стосунків здійснюється через систему виробничих відносин, базованих на адміністративно-правових засадах організації.

Організаційно-управлінські умови визначають структуру виробничих відносин. Вони мало залежать від волі конкретної людини й спонукають людей до певних видів взаємин, виступають ефективним засобом регуляції не тільки виробничого процесу, а й соціально-психологічного клімату. У цьому розумінні організаційно-управлінські умови є суттєвими детермінантами соціально-психологічного клімату, за допомогою яких можливо його змінювати.

2. Структура соціально-психологічного клімату колективу

Структура соціально-психологічного клімату визначається системою відносин, що склалися в колективі між його членами та може характеризуватися елементами, що являють собою синтез суспільних та між особистісних відносин.

Психологічний клімат багатогранне явище, яке має різноманітні вияви, або структурні елементи, що можуть бути класифіковані за кількома критеріями.

Одним із критеріїв, що його можна покласти в основу такої класифікації і відповідно – в основи побудови структури психологічного клімату, є такий показник, як ставлення членів колективу до об’єктів навколишнього світу. Виходячи з цього критерію можна виокремити чотири структурних елементи психологічного клімату, які відображають ставлення членів колективу до:

• загальної справи;

• один до одного;

• світу в цілому ;

• самих до себе.

Слід зазначити при цьому, що перші дві групи є первинними, тобто найпоказовішими і найбільш безпосередніми виявами психологічного клімату. Наступні дві групи вторинні, більш опосередковані, оскільки вони зумовлюються не лише життєдіяльністю конкретного колективу, а й іншими факторами ( соціальними та власне особистісними).

В свою чергу, всі вияви психологічного клімату мають два основних параметри:

а) предметний (спрямованість уваги та характер сприйняття працівниками організації тих чи інших сторін їхньої діяльності );

б) емоційний (задоволення або незадоволення цією діяльністю).

Крім названого, основні структурні елементи психологічного клімату можуть бути виділені і на підставі іншого критерію міри репрезентації в ньому психологічних, соціальних і соціально-психологічних виявів. Відповідно структурі соціально-психологічного клімату можна виокремити такі основні аспекти (елементи):

• Психологічний аспект знаходить відображення в інтелектуальних, емоційних та вольових станах і властивостях колективів організаторських установ. Так, можна говорити про те, що одним колективам притаманна атмосфера інтелектуальної активності і творчого пошуку, цілеспрямованості, оптимізму, а іншим – інтелектуальна і творча інертність, відсутність нових підходів до організації тієї чи іншої діяльності відсутність вольових дій та бажань долати труднощі, які виникають при досягненні поставлених перед колективом цілей.

• Соціальний аспект відображає міру репрезентованості у кліматі соціальних вимог. Які висуває суспільство в даний конкретний період його розвитку. Відповідно у структурі клімату можна виокремлювати політичний, моральний, діловий, естетичний та інші його види. У кожному із них психологічний аспект може мати свій специфічний зміст.

• Соціально-психологічний аспект знаходить відображення в інтегративних показниках групової психології, що є значущими для збереження цілісності колективу та його функціонування як відносно самостійного об’єднання людей. Ідеться про такі характеристики колективу, як єдність згуртованість, міра взаємодопомоги, близькості членів колективу, подібність їхніх думок, оцінок настановлень, спрацьованості.

Коли йдеться про зміст та природу соціально-психологічного клімату, завжди треба брати до уваги те, що це суб’єктивне утворення (те, що відображається), одне з психологічних масоподібних явищ, що виникають в групах та колективах. Об’єктивною реальністю, яка знаходить відображення у психологічному клімату в колективу, є його реальна життєдіяльність – конкретні види діяльності, які здійснюються членами колективу, способи їх взаємодії між собою, організаційна культура.

Єдність змісту суспільних відносин та соціально-психологічних форм міжособистісних відносин людей (співпраці, змагання, згуртованості, сумісництва, дружби, згоди та ін.), а також у вигляді якостей особистості, від яких залежать психологічні особливості спілкування людей в колективі (відкритість, замкнутість, самостійність, відповідальність, принциповість, справедливість, здатність до емпатії). Взаємовідносини є безпосередніми відносинами людини до людини, в котрих усі види суспільних відносин людей зливаються в соціально-психологічні форми спілкування.

Такий елемент структури соціально-психологічного клімату, як міжособистісні відносини можуть бути безпосередніми та опосередкованими. Безпосередні міжособистісні відносини складаються на основі персональних контактів, конкретно-чуттєвого сприйняття людьми один одного, їх реальної взаємодії. Опосередковані міжособистісні відносини виникають в результаті такого спілкування, при котрому людей пов'язують продукти їх діяльності, інструментальні засоби спілкування, суспільна думка. Характер міжособистісних відносин визначається умовами та функціями спільної діяльності людей на виробництві, в сім'ї, в побуті, на відпочинку. При цьому "жорсткість" зовнішньої детермінації міжособистісних відносин в різних сферах діяльності людей різна. Вона зумовлюється вибором партнера для сумісної діяльності згідно критеріям суб'єктивної значущості однієї людини для другої.

В структурі взаємовідносин слід відмітити моральні взаємовідносини. Вони відображають психологічні установки, що мають відношення до етичної сторони поведінки людей в колективі. Вони залежать від таких якостей особистості, як доброта, вміння співчувати, проявляти турботу та інші. Прояв моральних відносин більш довільний, ніж правових. В моральних відносинах індивідуально-психологічні особливості виявляються сильніше, ніж в виробничих та правових.

Комунікативні взаємовідносини відображають активність психологічних взаємозв'язків членів колективу, характеризуючи особистісну опосередкованість процесів спілкування. Комунікативні взаємовідносини складаються завдяки таким якостям особистості, як відкритість до спілкування, безпосередність, простота та ін. Недостатність в прояві комунікативної активності пов'язана з сором'язливістю, закритістю, боязливістю.

В процесі спілкування відбувається взаємопізнання людей, що породжує когнітивні взаємовідносини. Вони характеризуються розумінням та нерозумінням людьми одне одного в процесі праці та спілкування. Тут мова може йти про співчуття, співучасть та інші форми психологічного взаємопізнання.

Пізнання людини людиною завжди має емоційний відтінок. Емоційні взаємовідносини виникають в результаті синтезу естетичних норм та відносин, що існують в суспільстві, з формами психологічного впливу людей одне на одного.

На соціально-психологічному рівні емоційні взаємовідносини відображають взаємну привабливість членів колективу. В структурі цих взаємовідносин виділяються фізична, психічна та ділова привабливість. Тут з'являються почуття любові чи ненависті, симпатії, антипатії та інші, котрі пов'язані з характеристикою настрою як загального емоційного фону діяльності колективу. Позитивний емоційний фон сприяє вольовому настрою колективу.

Вольові взаємовідносини є синтезом суспільно-політичних та правових відносин з психологічними взаємовпливами. Вони характеризуються мірою автономності (або залежності) індивідуальних дій, вчинків та поведінки особистості. Вольові відношення формуються на основі таких якостей особистості, як самостійність, цілеспрямованість та інші. На їхньому тлі виявляються і інші якості – невпевненість, нерішучість та інші, котрі також входять до змісту вольових взаємовідносин.

Отже, взаємовідносини – це завжди зустрічні міжособистісні відносини, в котрих синтезується вся сукупність суспільних відносин з реальними формами взаємодії, взаємозв'язку, взаємопізнання, взаємовиявлення, взаємовпливу та взаємоприйняття. В них чітко вимальовуються різноманітні соціально-психологічні феномени: співпраця-суперництво, симпатії-антипатії, згода-незгода, любов-ненависть (неприязнь), конформізм-нонконформізм та інші, що характеризують стан особистісних взаємовідносин в колективі. Отже сукупність взаємовідносин, що переживають в колективі, утворюють структуру його соціально-психологічного клімату.

3. Види соціально-психологічного клімату та фактори які впливають на його формування

Соціально-психологічний клімат, який спостерігається у різних колективах, може різнитися за своїм змістом та спрямуванням. З огляду на це виокремлюють три основних види: з позитивною, негативною, та нейтральною спрямованістю. СПК з позитивною спрямованістю називають сприятливим або здоровим, з негативною спрямованістю несприятливим або нездоровим; спрямованість якого чітко не визначена – нейтральним.

Кожен із зазначених видів клімату має характерні ознаки – як суб’єктивного (внутрішнього), так і об’єктивного (зовнішнього) характеру.

Так сприятливий соціально-психологічний клімат характеризується певними суб’єктивними ознаками, які розкривають його внутрішню суть:

• наявність позитивної перспективи для групи і кожного її індивіда;

• взаємодовіра і висока взаємовимогливість в групі;

• ділова критика;

• вільне висловлювання власної думки відсутність тиску керівників на підлеглих достатня поінформованість працівників про цілі та завдання організації;

• задоволеність працею й належністю до групи;

• прийняття на себе відповідальності за стан справ у групі (Орбан-Лембріх);

• уболівання за честь колективу, бажання зробити посильний внесок у його дальший розвиток;

• відсутність тиску керівника на підлеглих і визначення за ними права приймати важливі для колективу рішення;

• чуйність, але водночас вимогливість керівника у ставленні до кожного члена колективу;

• створення в колективі умов для активної професійної та творчої діяльності, самореалізації, самоствердження та саморозвитку кожного працівника.

Також слід зазначити, що проблема довіри людей один до одного в організації є одною із найбільш актуальних проблем в колективі.

Такий внутрішній СПК в колективі зумовлює і відповідні об’єктивні показники сприятливого СПК

• високі результати діяльності;

• міцна трудова дисципліна;

• низька плинність кадрів;

• відсутність напруженості, конфліктності в колективі (між рядовими членами колективу, та між керівником і підлеглими).

Несприятливий соціально-психологічний клімат характеризується прямо протилежними ознаками:

• члени таких колективів байдуже ставлять один до одного і до колективу в цілому;

• не вболівають за стан справ;

• відпрацьовують необхідні години і не виявляють інтересу до того, що їх безпосередньо не стосується

Іншими словами, можна стверджувати, що за несприятливого СПК колектив і кожен працівник існують ніби ізольовано один від одного, вони наче розділені в часі та просторі, що приводить до невисоких результатів в роботі, до незадовільної дисципліни, напруженості в особистих стосунках, конфліктності, зумовлює бажання змінити місце роботи.

Нейтральний соціально-психологічний клімат характеризується певною збалансованістю, як суб’єктивних, так і об’єктивних ознак, але є нестійким і в будь-який момент може змінитися в той чи інший бік.

Фактори, визначають зміст та стан СПК в кожний конкретний момент і становить його структуру і функції взагалі те, що визначає всю його природу. Виділяють два рівня таких факторів:

а) фактори глобальної макросфери (макросфери) – це вся система суспільних відносин, соціально – психологічна атмосфера в цілому, соціально – економічна ситуація в країні.

б)фактори локальної мікросфери (мікросфери) – розуміється предметно-речова сфера діяльності і взаємодії членів колективу між собою.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Дайте відповіді на питання:

1. Дайте визначення соціально-психологічний клімат це?

2. Які можна назвати характерні особливості соціально-психологічного клімату?

3. Як пов'язаний соціально-психологічний клімат з об’єктивними умовами виробництва?

4. Чому психологічний клімат колективу визначається, як багатогранне явище?

5. Які є основні параметри вияву психологічного клімату?

6. Охарактеризуйте основні структурні елементи психологічного клімату.

7. Чому міжособистісні відносини визначають як основний елементи структури соціально-психологічного клімату?

8. Міжособистісні відносини бувають….?

9. Які види (типи) в структурі взаємовідносин можна виділити?

10. Яку роль відіграють міжособистісні взаємовідносини у формуванні соціально-психологічного клімату колективу?

11. За своєю спрямованістю СПК може бути?

12. Дайте характеристику сприятливого СПК?

13. Чим характеризується несприятливий СПК?

14. Чим визначається нейтральний СПК?

15. Скільки і яких факторів визначають зміст СПК?

Контроль знань: на практичному заняття № 8, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 24

ТЕМА: Загальна характеристика процесу соціалізації

Актуальність

Аналіз взаємодії особистості та її соціального оточення вимагає глибшого вивчення впливу соціальних факторів на поведінку й самосвідомість особистості в системі суспільних відносин, макро- та мікросередовищі. Цей процес має назву соціалізації особистості.

Мета:

Знати загальну характеристику процесу соціалізації, аспекти, сфери та стадії соціалізації

Література

1. Психологія: Підручник / Під ред. Ю.Л.Трофімов. – К.: Либідь, 2003. – С. 447-449.

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною, на практичному занятті вміти розкрити суть процесу соціалізації, аспекти, сфери та стадії соціалізації. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

У широкому розумінні поняття «соціалізація» використовується для визначення процесу, в якому людська істота з певними біологічними задатками набуває властивостей, необхідних для життєдіяльності в суспільстві. Теорія соціалізації покликана визначити, під впливом яких соціальних факторів виникають та усталюються ті або інші особливості особистості, механізм цього процесу та його наслідки для суспільства.

У вузькому розумінні соціалізація розглядається як процес, що забезпечує включення людини в ту чи іншу соціальну групу або спільноту. Формування людини як представника групи, тобто носія її цінностей, норм, установок, орієнтацій, передбачає вироблення в неї необхідних для цього властивостей та здібностей.

Соціалізація є одним із провідних процесів формування особистості. Цей процес здійснюється за допомогою соціальних механізмів, що забезпечують досягнення групових цілей. Дослідники, аналізуючи психологічні механізми соціалізації, виділяють серед них такі: засвоєння знань, умінь, навичок (О.М.Леонтьєв); імітація, ідентифікація, керівництво (Г.Гібш, М.Форверг); при засвоєнні системи соціальних відносин – переконання, ідентифікація, керівництво, а при засвоєнні предметної культури – навіюваний, адаптація, імітація, приклад та ін. (Б.Д.Паригін).

Треба розрізняти психологічні механізми соціалізації й ті фактори середовища, що є зовнішніми для психічного світу пилини, але впливають на процес засвоєння соціальної інформації. До останніх можна зарахувати специфічні для формування та життя людини фактори мікро- та макросередовища, які називаються соціальними інститутами.

Соціальні інститути – це історично усталені форми організації спільної діяльності. Вони забезпечують спадкоємність у використанні культурних цінностей, переданні навичок та норм соціальної поведінки. Це такі інститути, як сім'я, школа, установи та організації, неформальні групи, засоби масової інформації, комунікації, громадська думка тощо.

Розглядаючи соціалізацію як результат засвоєння й активного відтворення людиною соціального досвіду, можна виділити два її аспекти – типізацію та індивідуалізацію.

Перший пов'язаний з формуванням типових для певної соціальної групи, спільноти властивостей особистості, стереотипів, еталонів, норм поведінки.

У другому аспекті індивідуальність – не передумова соціалізації, а її підсумок. Розвиток людини розгортається в індивідуалізованих та конкретних умовах і ситуаціях, що характеризують життєвий цілях особистості. Засвоєння знань, що входять у суспільну свідомість, не може замінити людині її особистого життєвої и досвіду.

Розширення та поглиблення соціалізації людини відбувається в трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні і самосвідомості.

У сфері діяльності соціалізація пов'язана із засвоєнням нових видів діяльності, спрямованих на виділення передусім особистісних смислів, найбільш значущих саме для конкретної людини певних видів та аспектів діяльності.

У сфері спілкування соціалізація розширює коло спілкування, збагачує його зміст, поглиблює розуміння інших людей, розвиває навички спілкування.

У сфері самосвідомості соціалізація означає формування власного «Я» як активного суб’єкта діяльності, осмислення особистістю своєї соціальної належності, соціальної ролі, формування самооцінки.

У процесі соціалізації виділяються окремі стадії. За принципом відношення до трудової діяльності можна виділити три основні стадії – дотрудова, трудова, післятрудова.

Дотрудова стадія, що охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, має два самостійні етапи: а) ранньої соціалізації, де провідною виступає ігрова діяльність, а її засвоєння відбувається шляхом імітації дій дорослих; б) навчання.

Трудова стадія стосується «зрілого» віку індивіда. Її специфіка полягає не стільки в засвоєнні, скільки в реалізації та поглибленні соціального досвіду.

Післятрудова стадія соціалізації пов'язана з реалізацією потенціалу осіб пенсійного віку (Г.Андреєва).

Процес соціалізації людини невід'ємний від засвоєння нею соціальних ролей. Коли людина реалізує свої права та обов'язки відповідно до соціальних сподівань, то вона виконує певну соціальну роль. Роль означає соціальну функцію конкретної людини, певну модель поведінки. Вона залежить від певних соціальних норм, очікувань, стосунків і зв'язків між людьми в процесі спільної діяльності. Індивідуальне виконання ролі має певну особистісну ознаку, зумовлену передусім знаннями та уміннями перебувати в певній ролі.

Діапазон та кількість ролей, здійснюваних людиною, залежать від тих соціальних груп і видів діяльності, в які вона включена. Виділяють ролі соціальні, зумовлені місцем людини в системі об'єктивних соціальних відносин (професійні, вікові ролі), та міжособистісні, які визначаються місцем людини в системі міжособистісних стосунків (лідер, ізолянт, ізгой). Розрізняють ролі офіційні (конвенціональні) – пов'язані з офіційними, формальними вимогами організації, до якої належить людина, та стихійні, пов'язані з неформальними, спонтанно виникаючими стосунками.

Отже, роль – це реалізована поведінка, що очікується від людини. Становище ж, яке займає людина в системі соціальних відносин при виконанні ролей, визначається поняттям соціального статусу. Статус людини охоплює її права, обов'язки та привілеї, це інтегрований індекс становища людини в суспільстві. За допомогою статусу оформлюються, упорядковуються, регламентуються взаємини та поведінка людей у групах, засвоєння відповідних тому чи іншому статусу ознак і характеристик, мотивація соціальної поведінки. Важливими характеристиками статусу є престиж і авторитет як міра визнання оточуючими певних заслуг людини.

Усвідомлюваний вибір, моральна орієнтація людини, що виявляється у відповідній поведінці та вчинках, пов'язані з поняттям «соціальна позиція». Позиція людини – це інтегральна, найбільш узагальнена характеристика, що показує і становище людини в статусно-рольовій структурі групи. Психологічно зріла людина формує сталу систему ставлень до важливих аспектів буття, для неї характерні цілісність та виносна стабільність поведінки в соціальному середовищі.

Виконайте завдання до теми:

Завдання № 1

Дайте відповіді на питання:

1. Розкрийте суть поняття «соціалізації»

2. Що таке соціальні інститути?

3. Які існують аспекти соціалізації? Назвіть та охарактеризуйте кожний.

4. Розширення і поглиблення соціалізації відбувається у яких сферах життя людини?

5. Назвіть стадії процесу соціалізації.

6. Поясніть, чому процес соціалізації тісно пов'язаний із соціальними ролями особистості?

7. Розкрийте суть поняття соціальний статус.

8. З чим пов’язується «соціальна позиція» людини?

Контроль знань: на практичному заняття № 8, на заліку

Література:

1. Вітенко І.С., Вітенко Т.І. Основи психології. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2008 – 256с.

2. Основи загальної та медичної психології / За ред. І.С.Вітенка, О.С.Чабана. – 2003. – 344с.

3. Психологія: Підручник / Під ред. Ю.Л.Трофімов. – К.: Либідь, 2003. – 560с.

4. Психология и этика делового общения / сост. М.А.Поваляева. – 2006. – 347с.

5. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія: Навч. посіб. – К., 2001. – 256с.

6. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки. – К., 2006. – 520с.

7. Столяренко Л.Д. Основы психологии. Учебное издание. – Ростов н/Д: Феникс, 2004. – 672с.

8. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опорні конспекти, методики. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2007. – 320с.

9. Волков Б.С. Конфликтология: учебное пособие для студентов. – М., 2007. – 400с.

10. Цимбалюк І.М. Психологія спілкування: Навчальний посібник. – К., 2007. – 464с.

11. Вітенко І.С. Загальна та медична психологія. – К., 1994. – 296с.

12. Пасєчко Н.В., Лемке М.О., Мазур П.Є. Основи сестринської справи: Підручник. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. – 544с.

13. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування – К., 2006.

Розглянуто на засіданні

ЦМК природничо-наукових дисциплін

Протокол № ____ від _______ 20__р.

Голова ЦМК ____________________Т.П.Бабенко