9.2. Формування інноваційної політики підприємства та її місце в загальній стратегії підприємства

Інноваційна політика є складовою загальної стратегії підприємства і сприяє впровадженню в практику її основних вимог. Мета і пріоритети технічного розвитку визначаються відповідно до загальної стратегії підприємства на тому чи іншому етапі його функціонування.

Інноваційна політика (конкретні стратегічні напрями технічного розвитку підприємства) може здійснюватись в таких напрямах:

• поліпшення якості продукції;

• забезпечення конкурентоспроможності продукції на світовому і вітчизняному ринках;

• впровадження ресурсозберігаючих технологій;

• поліпшення загальних умов праці;

• скорочення витрат ручої праці;

• екологізація виробництва в межах сучасних вимог до охорони навколишнього середовища [4, с.171].

Інноваційна політика підприємства передбачає:

• розробку поточних і перспективних програм науково-технічного розвитку виробництва;

• розробку проектів відновлення продукції відповідно до вимог ринку;

• контроль і своєчасне коригування впровадження зазначених програм і проектів;

• проведення єдиної інноваційної політики на основі координації діяльності всіх структурних підрозділів підприємства;

• матеріальне і фінансове забезпечення інноваційних програм;

• своєчасну підготовку і перепідготовку виробничого персоналу;

• комплексне розв’язання проблем, пов’язаних із реалізацією інноваційного циклу.

Таким чином, науково-технічна політика підприємства зумовлена найбільш повним задоволенням потреб працівників і господарства в цілому, скороченням витрат виробництва, поліпшенням умов праці, підвищенням конкурентоспроможності виробництва.

Науково-технічна політика тісно пов’язана зі структурною й інвестиційною політикою. Структурна політика визначає темпи, пропорції, пріоритети в розвитку господарчого комплексу. На сучасному етапі структурна політика спрямована на розвиток наукоємних галузей, що визначають розвиток НТП, згортання неефективних виробництв, стабілізацію видобутку природних ресурсів. Структурна політика має забезпечити інтенсивний розвиток виробництва.

Інвестиційна політика визначає обсяг, структуру та напрями капітальних вкладень і відновлення основних фондів. Вона передбачає збільшення вкладень у реконструкцію й технічне переобладнання діючих підприємств, а також пріоритетні напрями НТП – електронізацію, механізацію важких робіт, автоматизацію управлінської праці, енерго - і ресурсозберігаючу технологію [2, с.31].

Формуючи інноваційну політику, слід виходити з мінімізації ризику, швидкого реагування на несподівані зміни ситуації.

Інноваційна політика має тактичні й стратегічні аспекти. Тактичні аспекти – заходи щодо підвищення якості продукції й ефективності виробництва. Здійснення цих заходів пов’язане з підвищенням інноваційного потенціалу підприємства, що являє собою його можливість створювати, сприймати інновації і своєчасно припиняти експлуатацію застарілого. Елементами інноваційного потенціалу підприємства є матеріально-технічні, фінансово-організаційні, кадрові і соціально-психологічні фактори колективу [1, с.16].

Стратегічні аспекти – заходи щодо забезпечення великих структурних зрушень в економіці й виробництві. Вони заключаються в можливості розробки і реалізації довгострокових інноваційних програм і проектів, що забезпечують досягнення глобальних цілей підприємства [1, с.17]. Виходячи з довго строковості програм стратегічні рішення в інноваційній сфері мають забезпечити розвиток виробництва протягом кількох років. Стосовно промисловості інноваційна політика спрямована на якісне оновлення виробничого обладнання і продукції, максимальне скорочення інноваційного циклу [2, с.63].

Чинники впливу на формування інноваційної політики. Інноваційна політика формується на всіх рівнях підприємницької і управлінської діяльності залежно від потреби, бажання і можливостей тих суб’єктів підприємства, від яких залежить суть інноваційної політики. Розробка і впровадження тієї чи іншої інноваційної політики в умовах певного підприємства багато в чому залежить від можливостей самого підприємства: обсягів виробництва, номенклатури продукції, рентабельності, фінансового стану. Тому, виходячи з цього, більші можливості мають великі підприємства. Малі підприємства мають можливість швидше впроваджувати локальні інновації і ефективно їх використовувати.

Головним спонукальним механізмом розвитку всіх видів інновацій є, як вже зазначалось раніше, конкуренція. Крім того, є ще багато чинників, які сприяють або протидіють розвитку інноваційних процесів, а саме[14, с.24 - 27]:

• Економічні:

відсутність або наявність коштів для фінансування інноваційно – інвестиційних проектів. У першому випадку вплив буде негативним, у другому – позитивним.

• Технологічні:

недостатній розвиток матеріальної та науково-технічної бази (впливає негативно).

• Політичні, правові:

обмеження антимонопольного, податкового, патентно-ліцензійного характеру (впливає негативно);

законодавче заохочення та державна підтримка інновацій (впливає позитивно).

• Організаційно-управлінські:

незмінні організаційні структури, невиправдана централізація, авторитарний стиль керівництва, жорстке планування, орієнтування лише на традиційні ринки (негативно);

гнучкість організаційних структур, демократичний стиль керівництва, можливість самостійного корегування запланованих рішень, достатня автономія, переважно горизонтальне інформаційне забезпечення (позитивно).

• Соціально-психологічні та культурні:

негативно: опір змінам у зв’язку з можливістю зміни статусу та необхідністю пошуку нової або перебудови традиційної роботи, зміни усталених способів діяльності та стереотипів поведінки, побоювання покарань за можливі невдачі;

позитивно: моральне заохочення, громадське визнання, створення умов для творчої праці, сприятливий клімат в трудовому колективі.

Чинники інноваційної діяльності безпосередньо пов’язані з конкретними формами її організації та окремими етапами створення нововведень. Сьогодні в розвинених країнах переважають адміністративно-господарські, програмно-цільові та ініціативні форми організації інноваційних процесів. Крім цього, на рівні малих підприємств активно розвиваються кооперативно-цільові дослідження щодо нововведень. Такий підхід до інноваційної політики дає змогу малим підприємствам акумулювати фінансові ресурси і забезпечити впровадження у виробничу практику необхідних нововведень з метою подальшого розвитку малого і середнього підприємництва. Можуть створюватись й інші об’єднання. Цього принципу необхідно дотримуватись і підприємцям України, що дало б можливість швидше подолати занепад у розвитку народного господарства.

Система формування інноваційної політики підприємства

Підприємство формує власну інноваційну політику орієнтуючись на державну інноваційну політику, яка визначає приорітетні напрями розвитку НТП і забезпечує їх підтримку, власні інтереси і ресурсні можливості, потреби ринку (рис.9.3).

Р ис.9.3.Фактори впливу на формування інноваційної політики підприємства

Розробка інноваційної політики підприємства передбачає визначення цілей і стратегій його розвитку на найближчу і майбутню перспективи, виходячи з оцінки потенційних можливостей підприємства і забезпеченості його відповідними ресурсами.

Розглянемо більш детально основні складові інноваційної політики підприємства, а саме – цілі і стратегіі його розвитку.

Якщо розглядати цілі як картину майбутнього результату, на який направлені зусилля підприємця, їх можна розділити на функціональні (підтримка досягнутого стану системи) і нові (придбання нового якісного стану системи).Стратегічні цілі підприємства характеризують кількісну (ринкові цілі: обіг, ріст, частка ринку) або якісну (інноваційна поведінка)сторону результату, що очікують. Стратегічні інноваційні цілі, як правило, не мають кількісної характеристики. Вони формулюються у вигляді декларацій про інноваційні наміри,з яких формується підприємницька концепція підприємства, визначаються реалізуючі її базові і функціональні стратегії і розробляється формальна система забезпечуючих оперативних планів [6, с.122]. Постановка і формулювання стратегічних цілей є вихідною базою для вибору і розробки забезпечуючих їх стратегій.Стратегія в загальному вигляді – це пошук найбільш результативних варіантів введення в дію ресурсів (капіталу, робочої сили) в відповідності з головними цілями підприємства і з врахуванням ситуації на ринку як в даний момент, так і очікуваної в майбутньому. Стратегія передбачає розробку обгрунтованих дій і правил (програм, проектів) досягнення встановлених цілей, в яких повинні бути враховані науково – технічний потенціал підприємства і його ринково – збутові можливості [6, с.117].

Рис.9.4. Складові елементи інноваційної політики підприємства

Розробка інноваційних стратегій на підприємстві входить в прерогативу вищих ешелонів управління і базується на вирішенні такого комплексу завдань: розробка стратегічних цілей; оцінка можливостей і ресурсів підприємства для їх реалізації; аналіз тенденцій в маркетинговій діяльності і в науково – технічній сфері; визначення інноваційних стратегій з вибором альтернатив; підготовка детальних оперативних планів, програм, проектів і бюджетів; оцінка діяльності підприємства (окремої стратегічної ланки) на основі певних критеріїв з врахуванням встановлених цілей і планів [6, с.121].

Розрізняють такі види інноваційних стратегій підприємства [15, с.77-78]:

• традиційна (прагнення тільки до підвищення якості виготовлюваних виробів, що в довгостроковій перспективі є гарантією відставання підприємства спершу в техніко – технологічному , а потім і в економічному аспектах);

• опортуністська (коли зусилля підприємства спрямовані на пошук такого виду продукції, який не потребує особливих витрат на дослідження і розробку, але дає змогу виробникові упродовж певного періоду одноособово бути присутнім на ринку. Пошук і використання таких ніш грунтуються на глибокому знанні ринкової ситуації, високому рівні техніко – технологічного розвитку і великих адаптаційних здатностях підприємства, що, однак, не виключає високого ступеня ризику швидкої втрати монопольного становища);

• імітаційна (набуття нової технології через закупівлю ліцензій в інших. Це дешевше й надійніше, ніж власні розробки та витрати на нові винаходи. Така стратегія досить успішна, проте для освоєння оригінального продукту розумової праці, що створює монопольну ситуацію, потрібна висока кваліфікація фахівців і постійна підтримка досягнутого рівня);

• оборонна (це досить витратомістка стратегія щодо підвищення технічного рівня виробництва, впровадження досліджень і розробок якої не претендує на провідні позиції в певній галузі, а полягає в тому, щоб не відставати від інших у техніко – технологічному розвитку);

• залежна (коли дрібні підприємства виконують замовлення найбільших щодо виробництва нового продукту або виробничого методу);

• наступальна (ця стратегія полягає в завоюванні першого місця на ринку. Вона вимагає наявності фахівців високої кваліфікації, проведення великої організаторської роботи, але й має ряд переваг).

На початковому етапі розвитку підприємства, з огляду на ступінь відсталості його техніко – технологічного рівня, неможливо почати проведення наступальної стратегії. Ступінь підготовленості такого підприємства, певно, дасть змогу здійснити тільки стратегію традиційного типу. Однак, наскільки швидко підприємство зуміє змінити стратегію, перейти від становища імітатора, що користується чужими результатами технологічного розвитку, до наступальної стратегії, яка грунтується на творчих можливостях колективу, багато в чому залежить від політики керівництва. Єдиної, успішної для всіх підприємств моделі інноваційної стратегії не існує. Вибір стратегії залежить від великої кількості факторів, у тому числі від ринкової позиції підприємства, динаміки її зміни, виробничого і технічного потенціалу підприємства, продукту чи послуг, що виготовляються, стану економіки, культурного середовища та ін. [6, с. 122]. Для спрощення оцінки наведених факторів і вибору стратегії існують певні моделі, перелік і характеристика яких подано в відповідному розділі. Зазначимо лише, що частіше на практиці застосовують наступні [3, с. 52-53]:

1. Двовимірна матриця – допомагає визначити напрямок вибору інноваційної стратегії з врахуванням технологічних ринкових позицій, що містять в собі підконтрольну частку ринку і динаміку його розвитку, доступ до джерел фінансування і сировини, позиції лідера чи послідовників в конкурентній боротьбі тощо.

2. Модель Бостонської консультативної групи використовується для вибору інноваційної стратегії лише в залежності від частки ринку і темпів розвитку галузі.

Вибір методів стратегічного планування, відбору і обґрунтування інноваційних стратегій, що відображаються в інноваційній політиці залежить від прийнятих на підприємстві принципів управління, перспектив його розвитку, існуючої практики планування. Різні системи економічного господарювання і відповідно різні масштаби та цілі інноваційних перетворень зумовлювали вибір тих чи інших підходів і методів визначення і реалізації інновацій (рис.9.5).

Рис.9.5. Методи стратегічного планування, вибору і обґрунтування інноваційних стратегій

Для управління великомасштабними інноваціями розробляють так звані сценарії майбутнього, де викладають логічно пов’язані пропозиції та опис шляхів розвитку інноваційного процесу з врахуванням впливу факторів ринкового середовища. В основі більшості з них лежить системний підхід, за яким підприємство при постановці цілей, виборі основних напрямів діяльності і розподілі ресурсів розглядається як складна система, яка має певну свободу дій в виборі напрямів свого перспективного розвитку. Управління інноваційним процесом з системних позицій було реалізовано в СРСР в 1970 – 1980 рр. і знайшло відображення в концепції програмно – цільового управління при вирішенні великомасштабних господарських завдань.

Програмно – цільовий метод орієнтується на досягнення певних цілей, які витікають з одного великомасштабного завдання, вирішення якого потребує концентрації зусиль і взаємодії багатьох виробничих і керівних ланок. Застосування даного методу стало прогресивним поштовхом в 1970 – 1980рр., коли існуюча на той момент система господарювання виявилась неспроможною забезпечити підвищення ефективності в основній ланці промисловості. Але в умовах централізованого розподілу ресурсів і існуючої практики господарювання, що надавала підприємствам право вирішувати лише поточні оперативно – тактичні завдання, їх спроби вийти на довгострокові стратегічні орієнтири наштовхувались на зовнішні і внутрішні бар’єри.

З переходом на ринкові принципи господарювання підприємства отримали широкі можливості самостійного вибору того чи іншого напряму розвитку і відповідно використання того чи іншого комплексу стратегічних методів. У ринкових умовах господарювання використання програмно – цільових методів ефективно лише для невеликої кількості пріоритетних нововведень, які пов’язані з вирішенням найбільш гострих, одиничних проблем. З поглибленням ринкових відносин для економіки на передній план постає питання прискорення інноваційних процесів і їхнього фронтального охоплення. В цих умовах завдання полягає в розробці цілісної стратегії цільового управління, яка дасть змогу перейти від епізодичних дій до створення стабільного механізму цільової орієнтації всіх елементів виробництва для здійснення фронтальної інноваційної політики на підприємстві. Вирішення цього завдання вимагає побудови системи стратегічного управління на принципах проблемно – орієнтовного підходу. Його сутність полягає:

1. в забезпеченні постійної довгострокової готовності підприємства до сприйняття, трансформації, взаємоадаптації і рутинізації нововведень в усіх сферах діяльності;

2. у створенні механізмів для здійснення фронтальних якісних проривів в інноваційній сфері.

Концепція дає змогу зосередити зусилля на вирішенні ключових інноваційних проблем, що витікають з філософії, підприємницької політики і довгострокових намірів підприємства; забезпечити організаційну інтеграцію на системній основі механізмів і учасників інноваційного процесу; створити стратегічну систему управління інноваціями, яка забезпечить перехід від “реактивного” до “активного” управління, яке побудоване на принципах випередження протиріч і проблем, що виникають в господарській практиці.

Принцип випереджального управління полягає в наступному. За теорією життєвого циклу товару, останній в часовому вимірі проходить ряд етапів, які характеризуються певним рівнем прибутку і збуту (етап розробки, впровадження, росту, зрілості, спаду). По мірі втрати новаційних переваг товар приносить менше прибутку, а іноді є і збитковим. Якщо підприємство ґрунтує свою діяльність лише на одній інновації, результативність і ефективність якої, як ми вже зазначали, з часом зменшується і врешті решт досягне межі, то у підприємства рано чи пізно також виникнуть проблеми. При обмежених зверху ресурсних можливостях і обмежених правах прийняття великомасштабних інноваційних рішень інноваційний процес на підприємстві має характер реакції на той чи інший дисбаланс у системі, що виникає спорадично. Таким чином, мова йде в основному про реалізацію одиничних, як правило, локальних новацій.

В змішаній економіці підприємства мають значні підприємницькі можливості. В нових умовах підприємство поставлено перед необхідністю здійснювати довгострокову інноваційну політику, що вимагає глобального передбачення динаміки життєвих циклів одночасно багатьох радикальних нововведень і внесення випереджаючих коректив в процеси їх життєдіяльності.

Бізнес – портфель підприємств ринкового типу містить десятки інновацій, які знаходяться на різних етапах життєвого циклу. Випереджальне управління направлено на виявлення межі ефективності новацій, що виробляються або знаходяться в експлуатації, прогнозуванні інноваційних проблем, які вимагають фундаментальної розробки. Воно передбачає визначення і осмислення альтернативних шляхів розвитку і їх меж для нововведення, яке тільки- но вступило у фазу насичення, незалежно від уявної прибутковості цієї фази. Основою проблемно – орієнтовного управління інноваційним процесом як єдиної системи є:

1. створення банку цільових інноваційних програм;

2. оперативне управління при реалізації цільових програм.

Особливість першого етапу полягає в тому, що саме тут забезпечується перехід від розробки окремих, як правило, організаційно і технологічно виокремлених цільових програм до формування єдиної взаємопов’язаної системи програм, які використовують в якості тактичного інструментарія при реалізації стратегічних інновацій. Окрема програма є складовою частиною цілісної структури, що забезпечує свій інноваційний внесок в загальний розвиток підприємства. Цільові програми цього типу складають основу для формування банку цільових програм, який є необхідною основою стратегічного управління інноваційним процесом на підприємстві. Цільові програми, що входять у банк, мають обов’язкові реквізити, які показують місце програм, роль і порядок їх взаємодії при фронтальній реалізації інноваційної політики підприємства в цілому. Це дає змогу: 1) розташувати за рівнями ієрархії головні і спеціальні, основні і ті, що забезпечують програми; 2) планувати, організовувати, регулювати отримання ефектів від міжпрограмної взаємодії; 3) здійснювати контроль; 4) тиражувати програми (проекти) інноваційного змісту для їх можливого багаторазового використання на підприємствах.

Процеси вихідного планування і оперативного управління використання банку рекомендується здійснювати за допомогою методів сітьового планування і управління [6, с.142 – 144].

Існує два підходи [12, с.50-51] до розробки і реалізації науково – технічної політики і процесу впровадження інновації на підприємстві.

1. Коли рушійними силами процесу є фірми – інноватори, які першими впроваджують інновації на своїх підприємствах; їх дії стимулюються можливістю отримання тимчасових значних прибутків. Даний підхід пов’язує впровадження і наступне розповсюдження інновацій з можливістю або швидкого і суттєвого зниження витрат виробництва, або швидкого ринкового успіху, який проявляється в різкому зростанні попиту. При цьому НТП являє собою стрибкоподібну, переривчасту зміну технології, заміну старих товарів новими.

2. Коли процес впровадження і наступного розповсюдження інновацій пов’язаний передусім з можливістю на початковому етапі забезпечення лише якогось невеликого сегменту ринку і отримання мінімального прибутку на цій основі. В подальшому науково – технічна політика разом з політикою маркетингу, орієнтується на подальше завоювання, можливо і довге, значно більшої частки ринку, що повинно відповідно привести в майбутньому до збільшення прибутку. Така науково – технічна політика передбачає наявність у підприємства довгострокової і стійкої стратегії в сфері НТП. При цьому враховують не тільки ринок конкретної інновації, але й можливість розгортання споріднених виробництв (це особливо важливо при впровадженні принципово нового продукту, який впливає на широкий спектр виробничих і особистих потреб). При такому підході НТП (у межах окремого підприємства) розглядається не як стрибкоподібний процес, а скоріше як безперервний процес.

На практиці при розробці науково – технічної політики підприємства, як правило, виділяють 4 функціональні області (між якими існують широкі зони перекриття) управління інноваціями:

1. дослідження і розробки;

2. управління якістю і сертифікацією в відповідності зі складом і обсягом елементів ДСТ;

3. створення оновленої виробничої бази;

4. освоєння ринку інновацій.

В розділі досліджень і розробки виділяють такі підрозділи:

• пошукові і фундаментальні дослідження;

• прикладні дослідження;

• технічні розробки (досвідно – конструкторські, технологічні, проектні і організаційні) і досвідне виробництва;

• перше освоєння інновацій (технічне і економічне);

• розповсюдження і тиражування інновацій.

Створення оновленої виробничої бази представляє собою своєрідний план технічного переозброєння в вигляді системи бізнес – планів інвестиційних проектів з контрольною фіксацією окупності, рентабельності, чистої приведеної вартості і внутрішньої відсоткової ставки по кожному бізнес – плану.

На практиці при формуванні науково – технічної політики підприємства прийняття рішення щодо необхідності реалізації інновації і випуску на її основі нового виробу (перехід на нову технологію) є складним завданням, як в технічному, організаційному, так і в коммерційному плані. Постійна зміна факторів ринкового середовища , вибагливості і потреб споживачів, прискорення НТП розвинутих країн з одного боку ускладнює, а з іншого підштовхує і стає обов’язковою умовою проведення свідомої інноваційної політики українськими підприємствами.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте основні фактори впливу на формування інноваційної політики підприємства у плановій економіці.

2. Охарактеризуйте основні фактори впливу на формування інноваційної політики підприємства в ринкових умовах господарювання.

3. Назвіть чинники, що зумовили зацікавленість підприємств інноваційною діяльністю.

4. Укажіть сутність і зміст інноваційної політики підприємства.

5. Укажіть основні елементи інноваційної політики підприємства.

6. Зазначте чинники впливу на формування інноваційної політики підприємства.

7. Дайте характеристику основних видів інноваційних стратегій підприємства.

8. Назвіть існуючі моделі вибору інноваційної стратегії підприємства.

9. Дайте характеристику основних підходів і методів формування інноваційної політики підприємства за різних систем господарювання.

10. Розкрийте сутність системного підходу й зазначте умови його застосування.

11. Розкрийте сутність проблемно-орієнтовного підходу і вкажіть умови його застосування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бузько І. Р., Варта нова О. В., Голубченко Г. О. Стратегічне управління інноваціями та інноваційна діяльність підприємства. Монографія. – Луганськ: вид-во СНУ ім.. В. Даля, 2002. – 176с.

2. Гохберг Ю. О. Управління нововведеннями на підприємствах: розвиток сумісних підприємств, інвестиційно – інноваційних процесів та вільні економічні зони: навчальний посібник. – Донецьк: 2001. – 231с.

3. Гринев В. Ф. Инновационный менеджмент: Учеб. пособие. – 2-е изд., стереотип. – К.: МАУП, 2001.-152с.

4. Дикань В. Л., Писаревський І. М. Економіка підприємства: Підручник. – Харків: ХФВ «Транспорт України», 2001. – 200с.

5. Домбровський Ян, Коладкевич Ізабела.Інноваційна практика польських підприємств.- Київ: Центр інновацій та розвитку, 2000.-130с.

6. Инновационный менеджмент: Справочное пособие под ред. П. Н. Завлина, А. К. Казанцева, Л. Э. Миндели. – СПб «Наука», 1997.-559с.

7. Инновационный менеджмент: Учеб. – справ. пособие /Сост.: Н. А. Жернова, Н. Н. Голофастова/ ГУ Кузбас. гос. техн. ун – т. – Кемерово, 2001.-148с.

8. Инновационный менеджмент: Учебник для вузов / Под ред. С. Д. Ильенковой.- М.: ЮНИТИ, 2000.- 327с.

9. Ковалев Г. Д. Инновационные коммуникации: Учеб. пособие для вузов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000.- 288с.

10. Ламбен Ж. Стратегический маркетинг. – СПб.: Наука, 1996.

11. Махницкая Е. Взаимосвязь инновационной, инвестиционной и финансовой политики на этапах инновационного цикла// Вестник национальной академии наук республики Казахстан. №1.2005.С.110-114.

12. Медынский В. Г. Инновационный менеджмент: Учебник.- М.: ИНФРА – М, 2002.- 295с.

13. Оценка эффективности инноваций: Завлин П.Н., Васильев А.В. СПб, Издательский дом «Бизнес - пресса», 1998.-216с.

14. Цигилик І. І., Кропельницька С. О., Мозіль О. І., Ткачук І. Г. Економіка й організація інноваційної діяльності: Навчальний посібник. – Київ.: «Центр навчальної літератури», 2004. – 128с.

15. Черваньов Д. М., Нейкова Л. І. Менеджмент інноваційно – інвестиційного розвитку підприємств України. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999.- 514с.